Раді Вас бачити!

— А нас все менше і менше, — прошепотів Шон, струшуючи сизу холодну мжичку зі спортивної куртки.

Сіре важке небо на небосхилі трохи зблідло, позначаючи місце, де за щільним туманом сходило сонце.

— Гра на виживання, — широко позіхнувши, гмикнув Кайл. — Один вже не вижив.

Я затулила рота долонею і мерзлякувато зіщулилася. Вранішня сирість пробирала до кісток. Понад усе хотілося плюнути на все і повернутися назад — у затишок кімнати, під теплу ковдру. Насолодитися аромоксамитом кави… Ні, до біса каву. Мені б ще хоч годинку покуняти.

— Що? — буркнув Кайл, як завжди, коли його жарт не спрацьовував. І вже тихіше додав: — Хейле досі нема, а красуня спить на ходу…

Я насилу роздерла повіки і перевела погляд на Кайла, думками все ще залишаючись у ліжку. 

— До речі, корисне вміння, — посміхнувся Шон. — Навчиш?

Думки повільно вовтузились в голові, як мухи, що застрягли в желе — жодної чіткої та ясної.

— Пара хвилин… — стривожено повторив Кайл, вдивляючись у двері гуртожитку. 

— Не драматизуй, — поблажливо кинув Шон. — Навіть якщо Хейле проспить, нічого не станеться.

— Серйозно? Ти зараз серйозно?! — скипів Кайл. — А ти хоч когось із тих, хто проспав учора, бачиш?

Я проковтнула тягучий клубок, що раптом став у горлі, і прокинулася остаточно. Покрутила головою, роздивляючись натовп.

 «І лише одиниці дійдуть», — сплив у пам’яті вчорашній голос Хорна.

— Я теж це помітив. Ще за обідом, — тихо озвався Ентоні. 

— І чого не сказав?! — накинувся на нього Шон. 

— Це було лише припущення, не підкріплене достатньою кількістю емпіричних даних… 

— Ти мав сказати! 

— Щоб що? Що б ми з цим зробили?

— Я б за ним зайшов! — відрізав Шон.

Сирена гримнула, відраховуючи останню хвилину. За мить грюкнули двері, і на подвір’я вискочив скуйовджений, напівсонний Хейле.

Ми видихнули майже синхронно. 

— Ранку, — буркнув він, стаючи поряд.

— Ти вчасно! — зрадів Шон.

Сирена замовкла. Адепти заметушилися, вирівнюючи стрій. 

— Вітаю, адепти, — вперед виступив Хорн. 

Він був не сам — поруч стояв Йохансен у самій футболці. Дощ, здавалося, оминав його стороною. На мить мені навіть примарилося, що краплі наштовхуються на невидиму перешкоду за кілька сантиметрів до його шкіри й безпорадно скочуються на асфальт.

Я кліпнула, придивляючись, але видіння розсіялося.

— Щосуботи у нас із вами буде особливе тренування, — продовжив куратор. 

Подумки закотила очі. Ох, вже ці його тренування. Все життя в Академії — суцільне тренування. 

 — Подробиці дізнаєтеся за кілька хвилин. А поки що — бігом за мною!

І він побіг. Йохансен — рушив слідом. Нам нічого не залишалося, як кинутися навздогін. 

Бігли ми з півгодини, плутаючи звивистими стежками лісу, що щільним кільцем оточував Академію.

— Ні, тільки не це… — застогнав Хейле, першим заскочивши на пагорб. 

Він дивився на щось, чого ми ще не бачили. 

— Що там? — долинув знизу захеканий голос Кайла. 

Ми хоч і трималися разом, але розтягнулись на добрі двадцять метрів. 

— Сміливіше, сміливіше! Спускайтеся! — підганяв Хорн, стоячи на вершині пагорба. — Мерщій! Чим довше ви повзете, тим менше шансів, що встигнете на вечерю! — склавши долоні рупором, гаркнув він тим, хто плентався у хвості.

— І ти будеш затримувати всіх через одного невдаху? Щось ти надто добрий сьогодні, Дереку, — вишкірився Калеб Йохансен і гаркнув: — Всі, хто не вкладеться в п’ять хвилин, можуть повертатися в гуртожиток прямо зараз. 

— Як?! — крикнув хтось. — Ми не знаємо дороги!

— А це вже ваші проблеми, — холодно відрізав Йохансен.

Я вхопилася за протягнуту Хейле руку і видерлася нагору. 

Застигла. 

Посеред лісової галявини стояв величезний вантажний флаєр.

Озирнулась на Кайла,  дерся схилом у підніжжя пагорба, на Хорна, на Йохансена — з них станеться.

— Кайле, поквапся! Він не жартує! — заволав Шон, зрозумівши те саме, що і я.

— Нас із тобою за жартівників мають, Калебе, — всміхнувся Хорн.

І в цій посмішці було стільки радісного передчуття і прихованої обіцянки, що я знову зіщулилася. 

Не від холоду. 

Від усвідомлення: на нас чекають неприємності.

Єдине, що тішить — у флаєрі, мабуть, тепло. І не так сиро.

Хоча нам це вже не допоможе.

 

***

— Йдемо? — Шон стривожено глянув на нас, тоді на флаєр, нервово переступив із ноги на ногу.

— Йдіть, — кинула я, простягаючи руку дівчині.

Вона вчепилася, вдячно всміхнулася — і за мить уже стояла на вершині.

— А ти? — Хейле тупцював поруч.

— Почекаю Кайла, — я кивнула вниз.

Кайл подолав лише половину схилу. Чіплявся за мокру траву, за рідкі кущі, задихався, але вперто дер угору. Поряд із ним вовтузилися ще двоє. Кілька адептів узагалі опустилися на землю — сиділи, чекаючи дива.

— Думаєш, не полетять? — Хейле примружився, дивлячись на Йохансена, що вже заходив у шлюз.

— Полетять.

І знову глянула на Кайла. Він задихався. Обличчя почервоніло від напруги, рухи рвані, плутані, але він продовжував настирливо повзти вгору. Якби сів — я б пішла. А так…

— Дурість, — буркнув Хейле.

Я лише знизала плечима. Справді дурість. Навіть сперечатись не буду. 

— Ідіть. 

Хейле глянув на мене, на Шона, на Ентоні. Роздратовано махнув рукою й побіг до флаєра.

— Що, Вазочко, знову серце защеміло? — засміялася Хло, зазираючи мені в очі.

Позаду неї гигикнули Бен і Гаррі. 

Я підвела підборіддя й витримала її погляд. Уперто. Мовчки. На мить спливло, як день тому вона тягла мене до кімнати. І раптом стало байдуже і до прізвиська, і до зверхності.

Хло гмикнула й легко злетіла вниз, наввипередки з хлопцями.

— Йдіть, — повторила я Шону й Ентоні.

Ентоні поправив окуляри. 

— Якщо триматися групою, ймовірність, що нас залишать, менша.

— Бовдур, — сплюнув під ноги Шон. — Нас або залишать, або заберуть. От і вся ймовірність. Їм начхати на кількість. 

— Ти можеш йти. 

— Та зараз! 

Я відвернулася, ховаючи мимовільну посмішку — і впіймала погляд Міреля. Ціпкий. Пильний. Він стояв біля трапа й дивився прямо на нас. На мене.

Потім обернувся Хейле, склав долоні рупором, щось гукнув. Хлопці похитали головами.

— Дарма ви так, — тихо сказала дівчина поруч.

І я нарешті пригадала її ім’я — Роуз. 

— Тебе ніхто не затримує, — різко кинув Шон.

Фінальний сигнал прорізав повітря. Ті, хто що ледь плентався з пагорбу, кинулися вниз, штовхаючи один одного.

— Біжимо? 

Я похитала головою.

— Разом більше шансів повернутися до Академії, — рівно мовив Ентоні.

— Яких шансів? Ми всього півгодини бігли, — озвався довгов’язий хлопець, що сидів за кілька кроків від вершини.

— І що? 

— А то…За пів години і повернемось. Виспимося. А ці дуринди хай бігають, тренуються, — він з посмішкою кивнув на флаєр. 

— Це якщо знати куди йти.

— А чого тут не знати? Її ж видно, — він підвівся й махнув ліворуч. Крізь туман справді проглядалися дві темні риски, — Он шпилі… Ну що? Хто зі мною?

Сирена заволала знов. Востаннє. 

Двигуни чхнули і загарчали роздратовано, обдавши ліс гарячим подихом. Флаєр злетів і розчинився в сірій імлі.

— Полетіли? — долинув знизу зламаний голос Кайла.

— Полетіли, — відповів Шон.

— То що? Ви зі мною? — довгов’язий нетерпляче глянув на нас.

Я похитала головою.

Він знизав плечима й пішов униз. 

— І чому ми не з ним? — тихо спитав Шон.

Я мовчала доволі довго, намагаючись підібрати слова, які пояснять те, що я і сама не розуміла. Відчувала так. а от пояснити не могла. 

Поки не заговорив Ентоні:

— Він хитрий. Сидів, чекав, поки інші бігли. 

Шон скептично вигнув брови. 

Ентоні насупився, знов смикнув окуляри:

— Кине за першої нагоди. 

— То що далі?

— Почекаємо Кайла. 

— Може спустимось? 

—  Ні. Кайле, мерщій! — поквапила я, ігноруючи балачки.

На душі було маятно. Дивне, тваринне занепокоєння лоскотало потилицю. 

Наче щось загрозливе піднімалося знизу. Разом із туманом. 

— Та куди вже поспішати… — прохрипів Кайл, підтягуючись на руках. 

Я завмерла, прислухаючись. Тихий шерех. Не вітер. Не дощ.

— Тихо! Чуєте? 

— Ні, — відповіли хлопці майже одночасно.

— Кайле! — голос зірвався.

— Повзу я!

— Швидше!

— Куди вже, — бурчав Кайл, хекаючи від зусиль. 

І раптом у білих клубах туману, де щойно зник довгов’язий із кількома іншими, щось блиснуло. 

Тонке, чорне. 

— Бачили? 

— Що?

— Там… щось є. 

— Що саме?

— Не знаю. Але… 

Я не встигла відповісти.

Несамовитий крик розірвав тишу.

І знов цей звук. Знайомий. Ритмічний. Цокіт пазурів по каменю.

Крик обірвався так само раптово, як і почався. Не було ані благань, ані звуків боротьби — лише різкий, сухий хрускіт, від якого кров стине в жилах.

— Що це було? — голос Шона здригнувся. Він зробив крок назад, ледь не збивши Ентоні. 

— Це… це не людина, — прошепотів Ентоні, його окуляри запітніли від частого дихання. 

Цокіт повторився. Тепер ближче. З боку, куди пішов довгов’язий, почулося низьке, вібруюче ричання, що переходило у тихий свист.

— Кайле! 

Кайл був уже за два метри.

— Що за дідько?! 

Його очі розширилися. Він рвонув вперед, ігноруючи біль у м’язах. Перечепився, впав на карачки. Пальці встромилися в слизький ґрунт.

Хлопці підскочили, вхопили Кайла за плечі та куртку. Потягли. 

В тумані, що стрімко підкрадався все ближче, майнула чорна тінь. Туман торкнувся кайлових чобіт… 

— Тягніть! — гаркнула я, простягаючи руку.

І раптом рук стало більше. Кайл майже злетів угору, перекотився через край, захлинаючись повітрям.

Я хитнулась. Оступилась…

— Назад! 

Чужі руки зімкнулися на моїй талії й смикнули від краю.

Я підвела очі. І моргнула, намагаючись скинути заціпеніння. Мірель був надто близько. Куртка мокра, на щоці — свіжа подряпина. Дихання збите, наче він щойно біг. 

—  Вже й ноги не тримають, Вазочко? — уїдливо гмикнула Хло.

Це прозвучало так буденно, що світ на мить перестав кошмаром. Захекані Бен і Гаррі виринули з мряки.

— Ви чого тут? — першим отямився Ентоні. 

Притулкові переглянулись. 

— Хотіли виспатись, — буркнув Гаррі.

— Нічого всі виспемось, —  прохрипів Кайл, все ще лежачи на спині. 

І нервово засміявся. 

— На тому світі… Краще б ви полетіли. Йолопи.

 

***

— Що ти там казав, розумнику? Сумніваюся, що ми загинемо? Надто марнотратно? — Шон звузив очі, повертаючись до Ентоні.

— О, ти таке казав, чотириокий? — Бен недобре всміхнувся й підійшов ближче.

Ентоні знітився, вчепився в окуляри, ніби у останню лінію захисту, але погляду не відвів. 

— Але ж ніхто не загинув, — пробурмотів він, хоча його голос зрадницьки тремтів.

Я їх не слухала. 

Імла раптово завмерла за пару метрів від вершини пагорба. Шурхотіла, сичала, клубилася, але не сунула далі, наче впирався в невидиму межу. Я обернулася до галявини, де кілька хвилин тому стояв флаєр, і серце запнулося — туман заполонив її повністю, щільною білою бавовною відрізаючи шлях до відступу.

— Впевнений? — Гаррі зробив ще крок до Ентоні. 

— Крик нам теж примарився?

Цокіт пазурів по каменю. Темрява. Затхлість та сирість коридору. Відчуття липкого павутиння та крижаного протягу за спиною. Важке, гаряче дихання. Погляд у потилицю… 

Струснула головою, позбуваючись настирливого спогаду.

—  Ні. Крик був справжній, — відступив Ентоні, впершись спиною в камінь. — Але…

Гаррі ступив ще ближче до нього і Ентоні злякано зачастив:

— Але це не означає, що… Подивіться на нас. Ми всі живі, цілі…

— А за литку мене хто хапав?! — долучився до дорікань Кайл, розтираючи забите коліно.

— Це був страх. Лише страх. Паніка. Ми нічого не бачили. А імла… Вона зупинилась…

— Мені не потрібно бачити, щоб знати, що там щось є! 

Вони оточили Ентоні, наступали, поступово стискаючи кільце. Повітрі згусло. Запахло новою бійкою.

— Він правий! — втрутилася я, неочікувано навіть для самої себе

— Вазочко? — глузливо кинула Хло. 

Всі озирнулись на мене. Витріщились з відвертим подивом.

— Ентоні має рацію, — повторила я, виходячи вперед. — Це все нереально.

— Нереально? — Бен презирливо пирхнув. 

— Я не розповідала, але тоді, коли я випала з комори, я теж була впевнена, що мене переслідує монстр…

Хло презирливо гмикнула, але Мірель лише ковзнув по ній поглядом — і вона замовкла.

— Впевнена, що все реально. Закинутий коридор, липке павутиння, монстр за спиною. Я відчувала його дихання. Чула його кроки. А потім випала на світло…  і за спиною не було нічого. Ані коридору, ані дверей, ані звіра. І Йохансен… Він тоді штовхнув промову… 

— Про незвичності в навколишньому просторі, — закінчив за мене Кайл, з острахом дивлячись на густу, щільну імлу. — Це... достатньо незвично?

— Треба повідомити куратора, — саркастично всміхнувся Шон. 

— Тільки от незадача: він полетів, — Гаррі махнув рукою в небо. 

— Це її полетів, — Бен тицьнув пальцем у мій бік. — А наші десь там, в Академії. 

— І ми не на її території, — додала Хло. 

— Не впевнений, — Ентоні знову поправив окуляри, повертаючи собі часточку впевненості.

— Ми півгодини бігли лісом, — заперечив Шон. 

— Жоден штучний інтелект не може контролювати таку площу, — додав Кайл. 

— Це звичайний ШІ. А Анісор точно незвичайний, — обірвав Ентоні. — Згадайте випадок в їдальні… 

Перед очима сплив хлопець у білому халаті, що пройшов крізь стіл у їдальні, а потім розчинився. 

— І Хорн… він знав про нашу бійку, — згадала я вчорашнє тренування. 

— Бійку? — Мірель повільно підняв брову і перевів погляд на Бена з Гаррі. 

Його голос став тихим, як перед бурею.

Ті миттєво знітилися, опустили очі й відступили. 

Кліпнула: 

— Я до того, що за нами стежать. Завжди.

Слова повисли у повітрі.

— І зараз? — схаменувся Кайл. І раптом застрибав на місці, відчайдушно махаючи руками в сіре небо: — Агов! Рятуйте! Витягніть нас звідси! Рятуйте!

— Замовкни, Кайле, — втомлено кинув Шон, не відриваючи погляду від імли. 

— Такий… товстий, а у казочки віриш, — кинула Хло, не приховуючи роздратування.

— Нас ніхто не рятуватиме, — буркнув Ентоні.

— Але вони ж стежать? — зупинився Кайл. 

— Стежать, — підтвердила я. — Тільки рятувати не будуть.

— Чому? — повторив Кайл  й ображено шмигнув носом.

— Виховують, — кинув Бен. —  У притулку так постійно робили: дали вудку — вчися ловити рибу.

— Рибу? — розгубився Кайл. 

— Забудь, — плеснув його по спині Гаррі і покрутив пальцем біля скроні: — У нього буває. Верзе бозна-що… В дитинстві зі сходів впав, всі сходинки голівонькою перерахував…

Мірель спустився до самої межі туману, протягнув руку. 

— Я б не пхав, — прошепотів Кайл і знизав плечима, коли на нього зиркнули:  —  А що як розпанахає і ти залишися без руки? Ще пощастить, якщо тільки без неї. 

— В будь-якому випадку, я повертаюся в Академію, — нахмурився Мірель. 

— Може, просто постоїмо, почекаємо? — запропонував Шон. 

— Не варіант,  — знов смикнув окуляри Ентоні, протер запітнілі скельця рукавов куртки. — Переконаний, що за нами ніхто не прийде. 

— Бо?..

— Гартують, — прошепотіла я. 

Гаррі глянув на мене і знов покрутив пальцем у скроні. 

— У принцески теж клепки в голові не вистачає? — схилився до Бена. — Верзе нісенітниці. Мабуть, як і тебе, вронили в дитинстві. 

— Мене не вронили, — буркнув той.

— Звісно, — приснула Хло. — Ти сам вирішив покататися… 

— Маячня якась, — підсумував Шон. 

— Суцільна, — підтримав його Кайл. 

Мірель же, не звертаючи на нас жодної уваги, зробив крок у туман. 

— Він завжди такий? — піймала я за руку Хло. 

Та задумливо глянула на широку спину, хитнула головою, а потім згадала з ким розмовляє:

— Залишайтесь тут, Вазочко. Ми за вами когось пришлемо.  

І вони вчотирьох зникли в тумані.

— А ми? — окинув нас поглядом Кайл. 

Я зітхнула. Йти було страшно. Попри всі логічні доводи, в нереальність того, що коїться, вірилося слабо. 

— Стійте! — зупинив нас Ентоні, стягуючи куртку і зав’язуючи рукав навколо руки. — Краще зв’язатися. Мало що… 

— А як же твоє «нереально»? — подражнив Шон, але теж почав зв’язувати рукава своєї куртки.

За пару хвилин наш імпровізований ланцюг рушив углиб. І майже одразу наштовхнулися на притулкових. 

Вони стояли щільною групою, і туман навколо вихорився, наче живий.