Раді Вас бачити!

Безжально завивала сирена. 

— Підйом! — на всю горлянку волав якийсь невидимий ідіот. 

Я підскочила на ліжку; матрац невдоволено скрипнув пружинами. Десь у коридорі щось гучно грюкнуло.

З зусиллям роздерла повіки. За вікном ще панувала темінь, лише вузенька багряна смужка займалась вздовж обрію. 

Я спробувала натягнути ковдру на голову й перевернути подушку прохолодним боком догори, сподіваючись на рятівну тишу... Але набридлива сирена заверещала знову.

— Підйом! 

— Та щоб вам! — визвірилася я і схопилася на ноги.

Події вчорашнього дня пронеслися в голові яскравими спалахами: симуляції, що завершилися далеко за північ, нескінченні блукання коридорами. Попри втому та сонливість, я вперто тримала спину, відчуваючи чужі оцінювальні погляди. 

Згадавши, що ввечері забракло сил на душ, я схопила речі й залетіла до санвузла. Поспіхом заплела дві тугі коси, ховаючи не надто свіже волосся, і з третім гудком сирени вивалилася з кімнати.

На плацу вже чекали сонні адепти: розпатлані, розхристані, з мятими обличчями. Мій погляд одразу наштовхнувся на двох, що виглядали непристойно бездоганними й бадьорими для такої ранньої години. Шатен мовчки спостерігав за натовпом, задумливо перебираючи пальцями, а от колючий погляд вузькоокого брюнета, що розправляв манжет брендової спортивної форм,  був сповнений зверхності.

— Доброго ранку, адепти! — прогримів велетень, що стояв перед нами.

— Доброго ранку... — неструнко відгукнувся хор голосів.

— Мене звати Дерек Хорн. І я відповідатиму за вашу фізичну підготовку. А за декого з вас, — він повільно обвів нас поглядом, — відповідатиму головою.

І так глянув, що в мене виникло бажання обмежитись першим. Проте вчорашній вечір і чуйка-сверблячка схиляли мене до думки, що я відношусь до других. 

Із гуртожитку вибігли дві дівчини, на ходу застібаючи куртки. Викладач поморщився. 

— На перший раз прощаю. Але відзавтра за кожну хвилину запізнення ви робитимете десять відтискань. 

— Але ми не вміємо! — пискнула одна з них. 

Хорн зміряв її важким поглядом: 

— Навчитеся. Або відтискатися, або бути пунктуальними. 

— Ми просто не виспалися... 

— Нічого, на тому світі надолужите. Сьогодні я не лютуватиму — влаштую вам найлегше тренування. Тому — раз-два, побігли!

Він зірвався з місця, легко рушивши біговою доріжкою. Пробігши метрів двісті, озирнувся через плече: 

— Остання трійка отримає додатково двадцять присідань! 

— Та він знущається! — прохрипів гладкий хлопець, що вже плентався у хвості. 

— Якщо це «найлегше» тренування, то що буде далі?

Я воліла не думати. Натомість зосередилася на диханні й намагалася тримати темп. Вдавалося так собі: ноги ломило, у боці кололо, легені ніби заповнилися розпеченим свинцем, а серце от-от мало пробити грудну клітку. Ще й ніс зрадницьки заклало...

— Що ж, — Хорн зустрів нас на фініші, знову міряючи поглядом. — Радий, що більшість вклалася у час і матиме кілька хвилин на сніданок. А на вас, — він повернувся до трьох «щасливчиків», — чекають присідання.

— Я протестую! — буркнув гладкий хлопець. — У нас за розкладом сніданок. 

— Вам не завадить його пропустити, — відрізав велетень. — Швидше починайте, бо й обід проґавите.

— Виглядаєш так, ніби зараз розсиплешся, — прошепотів високий темношкірий хлопець, здуваючи з лоба мокрий від поту чубчик. 

— Ти не краще, —  відповіла я взаємністю.

Він лише втомлено посміхнувся.

— Що, Вазочко, розсипаєшся? — Хло штовхнула мене плечем так сильно, що я ледь не зорала носом гравій. — Ой, дивись, павучок. Який гарненький. Не хочеш врятувати бідолаху? 

Вона покрутила перед моїм обличчям комахою, яку щойно зняла зі свого одягу. 

— Ну, як хочеш. 

Дівчина кинула павука під ноги й різко наступила. Сухий хрускіт з чавканням різанув по вухах. Хло покрутила ступнею, розмазуючи залишки по бетону. 

— Фу, гидота, — скривилася і, кілька разів шаркнувши підошвою по землі, попрямувала до хлопців, що з усмішками чекали на неї.

Відвела очі від того, що ще мить тому було живою істотою. Кілька років тому я б уже ридала й кидалася на неї з кулаками. На щастя, виховання старших братів загартувало мене — розчавленою комахою вже не пройняти. 

Хоча  все одно шкода. В думки підступно підібралося звичне усвідомлення: будь-якої миті  на місці павучка можу опинитися я. І не лише я — будь-хто з нас. Люди лише вважають себе вінцем творіння, але історія доводить інше. 

 Я ледь втрималася, щоб не шмигнути носом — не хотілося давати новий привід для підтрунювань. Вистачать і вже відомих. А з моєю вдачею, я до кінця дня ще парочку надибаю. 

І чого вона так з’їлася? Хоча тут якраз усе зрозуміло: заздрощі недолюбленої дитини, невпевненість й бажання самоствердитися за рахунок інших — класичний випадок. От тільки як бути мені?

— Глянь на них... Навіть не захекались. Ніби й не бігали, — мовив мій новий знайомий, кивнувши на Хло та хлопців. 

— Не знаєш, де тут їдальня? — поцікавилась я. 

Обговорювати притулкових бажання не було. Та і сказати нічого. Хло от вчорашню симуляцію пройшла бездоганно: чітко, швидко, без жодних вагань. На відміну від мене. І фізично вона сильніша… 

Я зітхнула. 

І що мені з цим робити?

 

***

— Я — Хейле. 

Я перевела погляд на темношкірого хлопця, який привітно, на всі тридцять два, усміхався мені, й неохоче представилася: 

— Ніколь.

— Дуже... 

— Краще не починай, — нечемно перебила я, підходячи до стійки видачі їжі.

Від асортименту страв розбігалися очі, а пахло так, що шлунок зрадницьки зсунувся до хребта. Хотілося спробувати все й одразу. 

— Я лише хотів познайомитися, — ображено буркнув хлопець, підчепивши тарілку з темною від соусу локшиною, щедро притрушеною білим кунжутом. — Схоже на хробаків... 

— Це локшина з грибами. І, скоріш за все, вона гостра, — попередила я, прискіпливо обираючи сніданок. Хотілося соковитого м’яса зі смачною скоринкою, але, на жаль, вибір обмежувався омлетами, кашами та овочевими міксами.

— Ти знаєш, що це?! — щиро здивувався Хейле. 

Я мовчки поставила на тацю горнятко синтетичної кави. Хлопець теж потягнувся за напоєм. 

— Візьми краще сік, — порадила я і кивнула на склянки з яскраво-червоною та жовтою рідиною. 

— Сік?! Я ще ніколи в житті не пив справжнього соку. Гадаєш, це смачно? — він підозріло принюхався до склянки. 

— Знаю, — відрізала я і впевненим рухом поклала йому на тацю свіжу булочку.

— Е-е-е... Дякую, — розгубився Хейле. — Там, де я виріс, їжа буває лише в герметичних пакетах або тюбиках. 

— І де ж ти виріс? 

— На Місяці-5. 

Я розуміюче кивнула. Місяць-5 залишився єдиною діючою станцією з вісімнадцяти колись заснованих. У ті часи людство ще вірило, що космос можна підкорити, а мертві планети — зробити придатними для життя. Колонії засновували всюди, куди могли дотягнутися кораблі. Але магнітні бурі, космічна радіація та нещадний вакуум швидко довели: народжені на Землі не здатні повноцінно жити за її межами.

— Ти не схожий на колоніста, — зауважила я, прискіпливо оцінюючи його статуру: народжені на Місяці, через низьку гравітацію та брак сонячного світла мали високий зріст, видовжені кінцівки та характерний сіруватий відтінком шкіри.

Хейле на мить завмер, тримаючи склянку з соком біля губ, а потім коротко реготнув. 

— Очі, що сканер. Маєш рацію. Батьки перебралися вже після мого народження. Наївно сподівалися, що за межами Землі життя краще. 

— І як воно?  

— Ніяк. Живуть. Працюють. Народили ще двох синів, а старший... — він на мить запнувся, — «бракований» одразу став непотрібним. 

Голос хлопця наповнився такою знайомою гіркотою й тугою, що мені стало ніяково. Щоб не копирсатися в чужих ранах, я поквапилася змінити тему:

— Не знаєш, що на нас чекає після сніданку? 

— Уявлення не маю. 

Він  озирнувся навколо й зітхнув: 

— І запитати нікого. Тут самі першокурсники. 

— Звідки знаєш? — за стіл без запрошення вмостився інший адепт — рудий, з обличчям густо вкритим ластовинням. Та що там обличчя — веснянки проглядали і з комірця сорочки і з рукавів.

— Бо вони виглядають такими ж приголомшеними, як і ми, — знизав плечима Хейле.

Я скептично гмикнула, проте висловлювати сумніви не стала. 

У цей момент за наш стіл плюхнувся вже знайомий товстун. Від удару його переповненої таці підстрибнули столові прибори.

Ми синхронно втупилися в нього поглядом.

— Що? — огризнувся він рішуче, проте тут же знітився, відступив: — Місць більше немає.

— Жуй вже, — миролюбно всміхнувся Хейле.

— О, дивись! Рудий, гладкий і патлатий. Принцесса зібрала всіх своїх поклонників, — пролунав над вухом отруйний голос Хло. — Підібрала всіх немічних і калічних... 

— Пельку стули! — обірвав її хлопець в окулярах, що сидів неподалік.

— О! Ботанік на додачу, — пирхнула дівчина і встала. А разом з нею встали й хлопці. Двоє. Третього в їдальні не було. 

— Не чіпай лайно — не смердітиме, — згадала я стару бабусину приказку.

Хло зреагувала миттєво — одним стрибком перемахнула через стіл. Тарілки зі склянками  протестувально дзенькнули, розбризкуючи залишки їжі та напоїв. 

— Що. Ти. Сказала? — прошипіла вона мені в обличчя, грубо хапаючи за грудки.

Якомога спокійніше подивилась їй прямо в очі. Я не боялася. Не тому, що така смілива. Просто… Що вона мені зробить? Поб’є? Я виросла з трьома братами. І хай вони люблять і захищають мене, але так було не завжди. Були у нас і суперечки, і бійки. Особливо з Кеєм, який старший за мене лише на рік. 

Та і знала: з такими, як Хло, краще пару разів побитися, ніж показати хоча б тінь слабкості. 

— Щось про лайно, — всміхнулася я одними губами. — І чого це тебе так зачепило? Впізнала себе? — запитала я лагідним тоном психолога на сеансі терапії.

Хло замахнулася, її обличчя перекосило від люті. 

— Та я... 

— Облиш її, Хло, — гукнув її третій з її компанії. Високий, широкоплечий, худорлявий він застиг на порозі їдальні, як натягнута струна — торкни і прилетить. 

— Тільки заради тебе, Мірелю, — дівчина улесливо усміхнулася, різко відпустила мене  й, виклично віхляючи стегнами, попрямувала на вихід.

— Мда... Що кохання з дівчатами робить, — пробурмотів гладкий, проводжаючи Хло поглядом і нарешті впихаючи в рот шматок булочки.

— Вважаєш, це кохання? — хмикнув Хейле. — Більше схоже на дресирування.

Відповісти гладкий не встиг. Під стелею ожив гучномовець, розрізаючи гул їдальні механічним голосом:

— Шановні адепти! Терміновий збір у холі головного корпусу. Явка обов’язкова.

— А це було обов'язково казати? — пробурмотів чубатий, поправляючи окуляри. — Тепер мені понад усе хочеться перевірити, що буде з тими, хто не з'явиться. До речі, я — Ентоні. 

— Кайл, — назвався товстун, витираючи руки об штани. 

— Шон, — озвався рудий, нарешті відірвавши погляд від своєї тарілки й уважно подивившись на мене. — А ти відчайдушна. Справжня шибайголова у спідниці. Хоча спідниці, здається, ти не поважаєш.

Я демонстративно закотила очі. Скільки разів я чула щось подібне від братів? 

— Хейле, а вона — Ніколь, — втрутився мій темношкірий супутник, підводячись із-за столу й намагаючись розрядити атмосферу.  — Йдемо? Подивимось, що там і як.

Шон коротко кивнув і закинув у рот останній шматок булочки. Ми рушили до виходу, де натовп адептів уже утворював щільну пробку.

— Сподіваюся, нас не змусять знову бігати, — прохрипів Кайл, намагаючись не відставати на на крок. — Мій сніданок цього не переживе.

 — Судячи з того, що нас кличуть у головний корпус, а не на стадіон, — озвався Ентоні, поправляючи дужку окулярів, — на нас чекає щось новеньке. І я не впевнений, що це щось краще за біг.

 

***

У холі було людно. Навіть надто людно. На плацу чи в їдальні здавалося, що нас жменька, але тут народ заповнив майже весь простір.

— Нас побільшало, — кинув Хейле, роззираючись. 

Він спритно підштовхнув нашу групу в куток біля масивної колони. Місце було вдалим: і видно все, і ніхто не штовхається.

— Напевно, довезли з інших точок збору, — припустив Шон. 

— Я й не думала, що нас так багато, — пробурмотіла я, дивлячись на море голів. 

— Не так уже й багато, — нервово поправив окуляри Ентоні. — Дванадцять тисяч на п’ять Академій.

— Звідки такі цифри? — Кайл переступив із ноги на ногу і, потайки витягнувши щось із кишені, закинув до рота. Захрумтів. Під нашими поглядами він почервонів: — Що? Я булочку не доїв. Не викидати ж... 

— Статистику подивився, — знизав плечима Ентоні так буденно, ніби вивчати статистичні звіти було його ранковим хобі.

— А хіба вона не засекречена? — підозріло запитав Шон. 

— Можливо, — буркнув Ентоні. — Але якщо знаєш, де шукати, достатньо кількох ввідних даних для розрахунку. От, наприклад, ви знаєте загальну чисельність населення? 

Ми глянули на нього як на дурника. Чисельність населення транслювали на всіх комунікаторах щодня — разом із прогнозом погоди, радіаційним фоном та індексом якості повітря. 

— І знаєте, що «нульових» народжується в середньому семеро на сто тисяч? — додав він.

— Виходить близько двох мільйонів на все людство, — швидко підрахував Шон, насупившись. 

— Але якщо накласти вікову діаграму, — продовжував Ентоні, — отримаємо, хоч доволі приблизні,  але близькі до реальності цифри. Нас — мізер. 

— Хочеш сказати, нас тут лише пара тисяч? — Хейле продовжував пильно стежити за натовпом. 

— І ця кількість щороку меншає, — кивнув Ентоні. — Наша Академія найменша, проте й вона розрахована на тридцять-сорок тисяч. Ми заповнюємо її ледь на третину.

— Ну, якщо колись «нульові» взагалі перестануть народжуватися — ніхто не засмутиться, — прошамкав Кайл із набитим ротом. 

— Я б так не сказав, — похмуро озвався Ентоні. 

— Віриш, що нам, як там сказав ректор, «пощастило»? — Шон гірко всміхнувся, обернувшись до нас: — Отримати ганебну позначку. Жити в родині на правах домашньої тварини — лише тому, що держава платить за тебе субсидію, якої вистачає на утримання твоїх «нормальних» суродженців? Дивитися, як інші проходять вдосконалення, стають сильнішими, розумнішими, швидшими... Як твій молодший брат кладе тебе на лопатки однією лівою, а сестра за мить засвоює те, що ти вчив роками. Чи он як ті? — він кивнув у бік групи мовчазних адептів, — Бути викинутим на смітник одразу після народження і зростати в притулку?

— У притулках зростають не лише «нульові», — тихо заперечив Ентоні. 

— Справді? — Шон глянув на нього з невимовним сумом. — Ти дійсно в це віриш? 

Запала густа, тяжка тиша. Кожен занурився у власні гіркі думки.

Я ж відчувала себе зайвою. Такою ж зайвою, як і серед вдосконалених. Усі ці проблеми були мені знайомі, але, на відміну від хлопців, вони мене не ранили. Я просто приймала як даність те, що Тай одного ранку став сильнішим, або те, що він за мить опанував те, на що я згаяла місяці, а то й роки.  І якось непомітно захопилася. Мені не треба було чекати чотири роки на чергове «вдосконалення», щоб дізнатися щось нове. Достатньо було просто попросити батьків купити книгу, курс, фільм. Поки інші чекали на чергове вдосконалення, я наповнювала свій мозок сама і тим, що було цікаво саме мені.

І, здається, я вперше в житті маю визнати — мені пощастило зростати у люблячій родині. І напевно я б не проміняла це на можливість отримати вдосконалення. Може тому у не поспішав Кей? Інші одразу після дня народження біжать в центр, а він вже місяць вагається.

Нарешті на широкому помості з'явилася постать у темно-синьому костюмі. Гул миттєво вщух, розсипаючись шепотом і завмираючи. Це був чоловік старшого віку з ідеальною виправкою та голосом, що, здавалося, вібрував у самих стінах.

— Вітаю, адепти. Я голова безпеки Академії — Калеб Йохансен. Перший етап завершено. Ви пройшли вступне випробування, і тепер настав час структурувати хаос.

За його спиною спалахнув велетенський голографічний екран, транслюючи нас самих у режимі реального часу. Я мимоволі крутнула головою, намагаючись знайти камери, але вони були майстерно приховані. Зате те, як я гарячково шукаю їх поглядом, побачили всі присутні на екрані.

— Вчора ви вже бачили, як проявляється мітка, — Йохансен говорив чітко, ніби заздалегідь відсікаючи всі сумніви. — Це ваша особиста безпека. Вона відстежує ваші життєві показники. Якщо рівень кисню в крові впаде, ритм серця стане критичним, ви отримаєте травму чи захворієте — система миттєво викличе медичну бригаду саме в точку вашого перебування. Крім того, це ключ до всіх дверей Академії, куди вам дозволено вхід. Якщо ваша долоня не відчиняє двері — значить, вам там не місце.

Він зробив паузу, даючи нам звикнути до думки про невидимий повідець.

— Система безпеки подасть сигнал лише у двох випадках: якщо ваше життя під загрозою або якщо ви випадково покинете безпечний периметр. В інший час ви вільні. Система не втручається у ваші рішення — вона лише гарантує, що ви залишитесь живі, аби ці рішення втілити. Ну і, звісно, нагадає, до якої групи ви належите.

Я поглянула на центр долоні. Шкіра була ледь прохолодною, без жодних змін: ні припухлості, ні почервоніння. Навіть від укусу комахи слідів залишається більше. Невже наноботи? Але ж у «нульових» на них зазвичай гостра алергія. Моє серце пропустило удар — що саме нам ввели під шкіру?

— А тепер — до справ, — вперед виступив ректор. — Хто з вас не вміє читати чи писати? Ну ж бо, не варто соромитися. У цьому немає нічого поганого. Це цілковита провина ваших батьків, які вирішили опікуватися вами самотужки замість того, щоб залишити у притулку. Повірте, я знаю, про що кажу — шість десятиліть тому я був на вашому місці.

Скупа посмішка ледь торкнулася його губ. У холі запала тиша, а потім хтось перший наважився підняти руку. Хтось інший зло пирхнув. Екран миттєво мигнув, і камера висвітлила обличчя першого хлопця-сміливця.

— Що ж... Вам як сміливцю — плюс десять балів. А вам, — камера перемістилася на того, хто пирхнув, — мінус десять. Поки що це вам ні про що не говорить, але згодом зрозумієте вагу кожного бала. А інші? Невже всі вміють? Що ж у вас буде шанс довести це на занятті. 

Ще пара рук злетіла угору і ректор кивнув, поправляючи окуляри, що сповзли на кінчик носа. 

— Ви розподілені за групами на основі вчорашніх тестів. Склади збалансовані: ми врахували фізичні дані, когнітивні здібності та психологічну сумісність. Групи розділені за кольорами — саме такі нашивки ви носитимете, і саме такий колір матиме мітка на вашій долоні.

Моя мітка раптом спалахнула знайомим синім світлом. Я ледь не застогнала. Невже мене залишили з Хло? Тільки не це. Краще б перевели в одну з новими друзями. Хоча що я про них знаю? 

— Жовті! Ваш куратор — Елісор Теманц...

— Цікаво, а в них кольорів вистачить? — прошепотів Кайл. Ми всі озирнулися на нього. — Що? Ентоні сказав, нас близько двох тисяч, а в групах он по двадцять осіб.

— Кольорів вистачить, а от їх назв — навряд чи, — пробурмотів Ентоні. — Будемо стовбичити тут, поки всіх не розсортують. Дивіться, все ще жовті, але вже відтінки вохри та лимона.

— А у вас який? — поцікавилася я, відчуваючи, як холоне всередині. 

— Зелений, — Шон розкрив долоню. 

— Сірий, — показав свою Ентоні. 

— Фіолетовий, — Кайл переможно виставив руку вперед. 

— Червоний, — Хейле поглянув на мене з жалем. — А в тебе, Ніколь? 

— Синій.

— Знати б ще, що ці кольори означають, — Шон замислено потер долоню. 

— Може, щось на кшталт спеціалізації, — припустив Ентоні і поправив окуляри. — Ну, ми ж різні. У мене математичні та аналітичні здібності. Можливо, сірий — це логіки?

— А ти випадково не родич ректора? — поцікавився Кайл. — Що? Знаєш багато і окуляри так само нервово суваєш. 

Всі засміялись, а Хейле плеснув товстуна по плечу:

— Якби ж тільки це вирізняло родичів.