Раді Вас бачити!

— Розказуй! — наказав Мірель. Його голос прозвучав сухо, без найменшого натяку на те, що я можу не послухатися..

Я зітхнула, окинула наше строкате зібрання поглядом і, вирішивши, що досить з них усіх і закинутого поверха, вказала на двері, що вели до підвалу. 

— Ви вже у пральню спускалися?

Хлопці переглянулись. Хло пирхнула і тицьнула пальцем у груди Гаррі: 

— Гуртожиток був на тобі. Ти мав усе обстежити. 

— Та що цікавого в пральні? — буркнув він, винувато відводячи очі. 

— От йолоп. А раптом наші там?  — пробубнів Бен і нагородив друга потиличником.

 — У пральні?.. — недовірливо перепитав Гаррі.

— Та хоч де, — урізав Мірель, і в його голосі прорізалися сталеві нотки. — Ти мав перевірити кожен куток.

Ми мовчки кліпали, спостерігаючи за короткою перепалкою притулкових. 

— Мав, — з глибоким видихом визнав Гаррі. 

Його друзі лише похмуро кивнули, але більше не дорікали. І, не змовляючись, рушили до підвального входу.

— А ми? — спитав Кайл, дивлячись їм услід.

Шон нервово скуйовдив волосся:

— Теж подивимось.

Я кивнула й першою ступила на сходи.

Тут було холодніше, ніж вранці. Чи то я з остраху просто не помітила?

Єдина тьмяна світлодіодна стрічка під стелею світилася нерівно, лишаючи на сходах довгі смуги густої напівтемряви.

Ліворуч сходи вели далі вниз — до пральні. Праворуч на нас чекала глуха, пошарпана сіра стіна, вкрита густим павутинням й темно-жовтими патьоками невідомого походження.

Я застигла, як вкопана, здивовано втупившись у цей тупик. На мене зі спини одразу налетів Кайл, а знизу вже піднімалися захекані притулкові. Оце вони швидкі — ми ледве спустилися, а вони вже встигли збігати до пральні й назад.

Хло зло зиркнула на мене, важко дихаючи після підйому.

— І де твій поверх, Вазочко?

Дістала. Вже три дні — і не схоже, що їй це просто набридне. Досить. Якщо зараз не покласти цьому край, її “Вазочко” прилипне до мене намертво. Мамин метод не наривайся на конфлікт тут явно не працював. Настав час Кейєвого: бийся до останнього.

— Не називай мене так, — осадила я її. 

Голос прозвучав напрочуд рівно. 

— Що? — Хлоя аж похлинулася повітрям від такої нахабності. 

— Нічого, Хло. Але ще раз назвеш мене “Вазочкою” — я вигадаю тобі настільки гидке й липке прізвисько, що всі забудуть, як тебе звати насправді.

— Вигадалки не вистачить, — пирхнула вона, але в очах майнула тінь невпевненості. 

— А ти перевір.

Ми втупилися одна в одну так, що повітря між нами вже іскрило від напруги. 

— Брейк, — урвав нас Мірель. — То де поверх, Нік?

— Тут, — буркнула я й кивнула на сіру стіну.

Всі як один повернули голови до стіни, а тоді знову глянули на мене.

— Тут що? — не зрозумів Кайл. 

— Вхід.

Вони навіть не засміялися. Просто подивилися на мене з жалем, наче вже шкодували, що взагалі попхалися за мною в цей підвал.

— Тут стіна, — терпляче, наче дитині, пояснив Гаррі. 

— Я бачу. 

— То, може, тобі примарилось? — вставив Бен. 

— Угу, як і тоді, у підсобці, — отруйно всміхнулася Хло. — Серед віників та швабр. 

— Мені не примарилось, —  щоки запалали від обурення. 

— Угу-угу. Віримо, — з повною зловтіхи посмішкою відповів Гаррі.

Я різко зробила крок до нього: 

— Я серйозно.

— І ми теж, — відказав Бен. — Серйозно прийшли помилуватися на облізлу штукатурку. 

— Розходимось, ловити тут нічого, — Гаррі глянув на Міреля, ніби чекав, що той або підтримає його, або поставить крапку.

Але Мірель мовчав. Дивився на мене пильно, прискіпливо, ніби намагався зрозуміти, брешу я чи справді вірю в те, що кажу.

І від цього ставало тільки гірше.

Ну чому зі мною завжди так? Навіть клятий поверх не міг лишитися там, де був.

Я стиснула кулаки.

Прокляття. Краще б я промовчала.

Ентоні вийшов уперед і обережно постукав кісточками пальців по стіні.

Звук був глухий.

Він постукав ще раз, уже уважніше, а тоді приклав вухо до поверхні.

— А це можливо... — промимрив він, водячи долонями по шорсткій стіні. 

— Що можливо? — уточнив Кайл. 

— Раніше в замках будували таємні ходи... 

— Ми не в замку, — послужливо нагадав Бен. 

— Ні, звісно, — чмихнув Ентоні, не відриваючись від роботи. — Але потім з’явилися фальш-панелі. Технологія прихованого монтажу.

— І ти мацаєш? — запитав Кайл, підходячи ближче. 

— Має бути сенсор або механічний тригер, що прибирає перешкоду. 

— На стіні? — засумнівався Шон. 

— Та будь-де... — Ентоні гарячково обмацував кожен сантиметр.

— То, може, красуня згадає, як саме вона її прибрала вчора? — в’їдливо запропонувала Хлоя.

Зуби мимоволі скрипнули.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, коли Бен — випадково чи навмисно — штовхнув Кайла в плече. Не сильно, але достатньо, щоб той відступив на крок і незграбно врізався плечем у стіну.

— Дідько!

Він зашипів, відскочив, перечепився, вдарився об край перил і,  вхопився, випустивши з рук пакунок.

Щось тріснуло. Коротко, неприємно. Суцільна сіра стіна раптом здригнулася і роз’їхалася на кілька сантиметрів вгору та вниз. З тихим, майже примарним шелестом панель поповзла далі, оголюючи темний прохід і масивні ґрати за ним.

— Що? 

— Як ти це зробив? — Ентоні мало не накинувся на ошелешеного Кайла. 

— Та ніяк я... — пробурмотів той, розгублено потираючи забитий бік. — Просто впав.

— І схопився, — озвався Мірель.

 Ми всі обернулися. Він так і стояв на сходах, навіть не поворухнувшись. 

— Кнопка має бути під рукою. Чому ви вирішили, що вона обов'язково на стіні?

— А де?

Мірель лише кивнув у бік перил, де Кайл щойно, вочевидь, зачепив прихований важіль, і натиснув кнопку на своєму комунікаторі, вмикаючи ліхтарик. Промінь розрізав темряву за ґратами.

— Але коли я проходила вчора, я не чіпала перила, — тихо заперечила я, розглядаючи відкритий прохід. — І ніякої панелі тут не було. Я навіть не помітила, що вона може бути.

— Не дивно, — буркнув Кайл, стоячи на тому місці, де ще хвилину тому була стіна. — Наче і не було.

Він ногою чухрнув підлогу, але бетонні плити були підігнані так щільно, що здогадатися, де саме проходила межа панелі, було неможливо.

— І куди вона зникла? — здивувався Бен.

Ентоні присів навпочіпки й провів пальцями по ідеально гладкому стику: 

— Швидше за все, нанітна структура.

— Може краще ґратами займемось? — Кайл уже подався вперед і тепер крутився перед зачиненою сталевою брамою. — Тут замок серйозніший.

— Ох ти ж… — тихо кинув Гаррі, розглядаючи товсті прути.

— І як ми туди дістанемось?  

— Мовчки. Не чіпайте нічого, — різко зупинив його Ентоні, заступаючи шлях біля правого краю ґрат.

— Ти серйозно зараз? — запитав Бен, схрестивши руки на грудях. — Ми знайшли прихований поверх, щоб просто поцілувати замок?

— Якщо це те, що я думаю, — відповів Ентоні, не підводячи очей, — то ми ще нічого не знайшли. Хіба що доказ того, що це місце дуже не хотіли бачити знову.

Він обережно торкнувся бокового металевого короба, провів пальцями вздовж стику між залізом і стіною, змітаючи шар вікового пилу. Потім нахилив голову, майже притиснувшись вухом до холодної поверхні.

— Що? — пошепки спитав Кайл, тупцюючи на місці.

Ентоні постукав кісточкою по коробу.

— Чуєш різницю?

Кайл тупо подивився на нього, кліпаючи.

— Ні. Я, на жаль, не кажан.

— Тут подвійна стінка, — сухо пояснив Ентоні. — Якщо замок і є, то він за нею. А це ізоляційний вузол.

— І що це означає?

Тепер Ентоні глянув на всіх так, ніби ми щойно провалили елементарний тест на логіку.

— Це означає, що поверх не зачинили. Його автоматично ізолювали.

Я прикусила язика, мовчки стежачи за його впевненими рухами.

— Тобто? — не вгавав Бен.

— Тобто, — голос Ентоні пришвидшився, бо думка вже мчала вперед, — тут спрацював лакдаун-протокол і замок  тримається не на електроніці. Інакше ШІ б його давно відчинив. 

— Або ні, якщо загроза досі є, — пробурмотів Шон.

Я зглитнула.У животі щось холодне повільно перевернулося. В серце прокрався запізнілий страх. А що як Шон не помиляється і загроза досі є? 

“Витік матерії”, — слова спалахнули в голові так чітко, ніби знов пролунало механічне попередження. Перед очима з гуркотом опустилися металеві віконниці. 

Так схожі на ті, що ізолювали нас від решти світу. 

А що, як я справді щось випустила? Заразилася? Що, як це через мене сталася та сама критична помилка, через яку АНІСОР ізолював нас? 

— Або ні, — погодився Ентоні. — Нам пощастить, якщо тут просто заклинило механічні ригелі.

Гаррі моргнув, намагаючись перетравити почуте.

— А можна те саме, тільки людською мовою?

— Воно закрилося не “на електроніку”, а “на залізо”, — відрубав Ентоні. — І десь тут мусить бути ручне скидання.

Запала густа коротка тиша.

Ми всі мимоволі почали розглядати стіни, шукаючи бодай якусь зачіпку. 

Кайл нахилився до самого низу.

— Ви це зараз реально з голови взяли чи…

— Подивись сюди, — перебив Ентоні.

Він вказав на вузький вертикальний шов у стіні праворуч від ґрат — такий тонкий, що в тьмяному світлі його можна було прийняти за звичайну лінію стику.

— Це сервісна кришка.

— І як ти це зрозумів? — Гаррі примружився, вдивляючись у щілину.

— Бо вона не по центру. І її колись двічі перефарбовували, але краї лишилися чистими.

Бен дуже тихо, майже з повагою, пробурмотів: 

— Ненавиджу, що це звучить переконливо.

Ентоні вже просунув нігті в край щілини, намагаючись підчепити панель. Не вийшло. Тоді він різко озирнувся: 

— Дайте щось пласке.

— Що саме?

— Будь-що. І бажано міцне.

Всі миттєво заходилися вивертати кишені. Нарешті Гаррі поклав довгий, старий, напівсплющений  цвях.

Кайл глянув на залізяку з якимось диким захватом. 

— Де ти  надибав такий раритет? 

 — Та тут… У парку знайшов.

Ентоні навіть не подякував — просто вихопив цвях, вставив його в шов і натиснув усім тілом. Кришка  жалібно скрипнула, але не піддалася. Він змінив кут, вперся ногою в стіну і натиснув сильніше. 

— Дай, — Бен відсунув його плечем і навалився сам.

Десь усередині механізму щось сухо й переконливо клацнуло.

Панель трохи відійшла, виставивши вперед гострий край.

— Окей, — одразу зупинив його Ентоні. — Окей. Стій.

Він підчепив кришку пальцями й потягнув на себе, але метал наче прикипів.

— Підсобіть.

Одразу кілька рук потягнулися до панелі. Нарешті та важко, зі скреготом, що різав вуха, подалась вбік. У невеликому отворі зяяв короткий сталевий язичок, накинута на нього заіржавіла металева петля та кілька запилених шестерень.

— І що далі? — поцікавився Кайл, зазираючи всередину. 

— Ти знаєш, що робити? — запитав Мірель, не виходячи з тіні. 

Ентоні лише похитав головою, вдивляючись у складне плетиво металу: 

— Я не бачу всього. По ідеї це має бути просто…

— Та просто скинь петлю з язичка, — втрутилася Хло, безцеремонно відштовхуючи Бена. — Мабуть, вона й тримає всю цю конструкцію.

— Без порадниць обійдемось, — шикнув на неї Кайл і вже потягнувся до механізму.

Я миттєво ляснула його по пальцях.

— Ай! Ти чого?!

Він ображено вхопився за руку й витріщився на мене.

— Не чіпай. Це пастка.

Всі як один заціпеніли.

— Яка, до біса, пастка? — не повірив Бен. 

— Яка-яка… Запобіжна. 

— Від чого? — Гаррі здивовано почухав потилицю.

— Від дурнів.

— Що? Ти кого це дурнем назвала?! — Гаррі миттєво набичився і зробив крок до мене.

— Нікого.

— Вона має рацію, — озвався Ентоні, не відриваючись від механізму. — У старих системах завжди був захист “від дурнів”. Якщо смикнути не в тій послідовності, ригелі можуть заблокуватися остаточно. Без можливості відновлення.

Він замовк на кілька секунд, вдивляючись у нутрощі стіни.

Потім видихнув:

— Не розумію… 

— А можна я? — Шон ступив ближче

Ентоні відійшов, поступаючись місцем. 

Шон примружився. 

— Тут щонайменше три ригелі. Може, чотири. Верх, низ, бік… і, можливо, внутрішній стопор, якого ми взагалі не бачимо.

— І що тепер? Так і підемо облизавши макогона? — Кайл потер живота і з тугою глянув на пакунок у руках, ніби зважуючи, чи не настав час його відкрити його просто зараз. 

Я похитала головою. Кайл зітхнув, озирнувся довкола і за мить його обличчя осяяла хитра посмішка.

— Я зараз. Тільки без мене — нікуди! — вигукнув він і рвонув униз сходами.

Втім, його втечу майже ніхто не помітив.

Всі зосереджено спостерігали за Шоном, що обережно, кінчиком цвяха, торкався заіржавілої петлі і прислуховувався, намагаючись вгадати її опір. 

 

Час тягнувся наче гумовий. Хтось міряв кроками коридор, хтось мовчки стовбичив, привалившись до сирих, холодних стін.

Хло задерла голову до ґрат.

— Може, переліземо? Угорі нормальний просвіт...

Гаррі скептично фиркнув і схрестив руки.

— Застрягнемо й висітимемо, як той генделик на районі.

Вони переглянулись — стара, пошарпана вивіска єдиної в їхньому районі забігайлівки вперто трималась на одному цвяху, скільки вони себе пам’ятали. Скрипіла з кожним сильним подувом вітру так лячно, що немісцеві сивіли на ранок. Але зірвати її не зміг навіть верзила М’ют, який якось, добряче набравшись, в прагненні позбавити район цієї напасті переламав собі руки-ноги, проте єдине на що спромігся — відбів одну з останніх трьох літер… 

— Добрий пендель завжди допомагав.

— Подивився б я на твої акробатичні трюки, — гигикнув Бен і розкинув руки у впізнаваному жесті.

— Краще б на себе… — оскалилась Хло. — А то я забула, в кого з нас найтовший зад… 

Бен зловтішно всміхнувся:

— Га… Не заздри, маленька. Ще пару років — і в тебе теж  з’явиться. Може…

Я трималась трохи осторонь. Мені було байдуже на їх перепалку та метушню біля дверей. Відкриють, не відкриють — яка різниця? Я там вже все бачила, і порожні запилені коридори не вабили мене так сильно, як інших. А от ізоляція…  вона трохи бентежила. Скільки нас тут триматимуть? Чи буде в нас вода? Їжа?  Чи вистачить на всіх? 

Замок клацнув і двері з неочікувано жалібним скрипом відсунулися вбік… і заклинили, утворивши вузьку шпарину у кілька сантиметрів. Достатню, щоб протиснутись…

— Га… Молоток! — Бен захоплено плеснув Шона по плечу. — Зараз я…

Він відбіг на кілька кроків і з розгону вгатив плечем у залізне полотно. Двері навіть не здригнулися. Лише Бен зойкнув, відсахуючись і потираючи забитий бік. 

— Дідько! Вони наче приварені.

— Слабак, — пирхнув Гаррі. 

Він розім’яв шию і теж з розбігу навалився на перешкоду. Двері скрипнули, трохи хитнулися, але не зсунулися. Гаррі процідив прокляття, хапаючись за плече.

— Гаразд… Проліземо й так, — Мірель спокійно обвів поглядом шпарину. 

Першою в темний отвір спритно ковзнула Хло, за нею, обережно притримуючи окуляри, проліз Ентоні, потім Шон, Гаррі та Бен. 

— Ніколь? — Мірель кивнув мені на двері, чекаючи, поки я пройду.

Хитнула головою: 

— Зачекаю на Кайла. 

— Знов?! — долетів з того боку роздратований голос Ентоні.

Я  зітхнула. Але чекати не довелося. 

— Я вже тут! — захеканий голос Кайла відлунив від сходів, і за мить його маківка показалась на сходах.

Зробивши кілька швидких кроків, він спробував протиснутись у шпарину, але… застряг. Його футболка зачепилася за гострий край металу, і він безпорадно запихтів, намагаючись пропхатися далі.

— Що, пухтій, не влазиш? — почувся з темряви зловтішний смішок Хло.

 Шон і Ентоні з того боку вчепилися за край дверей і щосили потягли на себе, намагаючись дати йому більше простору.  Кайл ще трохи протиснувся і лише сильніше застряг. Зашарівся і безпорадно кліпнув очима.

— Може ну його?  Давайте мене назад, — знічено пробурмотів він.

— Нумо, разом! 

Я приєдналася до хлопців, навалившись на двері зі свого боку. Поряд зі мною в залізо вперся Мірель — і двері ледь ворухнулись, поступаючись тиску. З іншого боку до Шона й Ентоні доєднались Бен з Гаррі. Хло вчепилася Кайлу в руку, потягнула. 

— Я вже туди не хочу! Пустіть! — запротестував Кайл.

Але саме в цей момент під спільним натиском двері неохоче здригнулися й роззявились ще на пару сантиметрів. Кайл вилетів у прохід, як корок із пляшки. І не втримавши рівноваги, усією своєю вагою навалився на Хло. Та не втрималась, впала. Кайл навалився зверху.

— Ай! Злізь негайно, оклецьок! — заверещала вона, відчайдушно борсаючись. Замолотила його кулачками по плечах.

— Та годі вже! — вилаявся Кайл, незграбно намагаючись відсторонитися і водночас ухиляючись від її ударів. — Злізу, як припиниш!

Хло нарешті затихла, судомно переводячи подих. Кайл повільно перекотився з неї на запорошену підлогу, сопучи від напруги. І дівчина тут же підскочила, випросталась. 

На мить мені здалося, що на її очах блиснули сльози.

— Ти як? — співчутливо зазирнула я їй у очі. — Не вдарилася? 

— Нормально все, — процідила крізь зуби Хло, схилилась, запекло обтрушуючи пил зі своїх штанів.

Я мовчки відступила. Хоча якась невідповідність дряпала десь на підкорці свідомості. Надто яскраво реагувала Хло, надто швидко поряд з нею опинився Мірель і непомітно стис вузьку долоню. Надто винувато відвели очі Бен та Гаррі. 

— Ти як? — луною повторив Мірель і щось таке читалось у його погляді. 

— Все гаразд, — повторила Хло і посміхнулась. От тільки посмішка була якоюсь… змученою. 

— Вибач, — підійшов Кайл, незграбно переступаючи з ноги на ногу. — Кулаки в тебе… Приклала добряче.

— А-то… Це тобі ще пощастило, що фінгала не поставила, — всміхнувся Гаррі, вклинюючись між ними й затуляючи дівчину плечем.

— Хло така, як прикладе, буде непереливки, — підхопив Бен, стаючи з іншого боку.

Несподівано я їй навіть позаздрила. Як злагоджено вони її оточили, як природно загородили власними тілами від зайвих очей і чужої цікавості. Так зі мною вчиняли брати… 

Я зітхнула, і цей звук загубився в луні порожнього поверху. Я так скучила. Мені так їх не вистачає… 

Відвернулась, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Я в житті стільки не плакала, скільки за ці кілька днів в Академії. І безпорадною… Я вже давно не почувалася такою безпорадною, а тут щодня, наче немовля, тикаюсь у заперті двері, не розуміючи правил жорстокої гри. Кожен крок здавався помилкою, кожна відповідь — новою загадкою.

— Ого! — несподівано вигукнув Ентоні, зупинившись як укопаний. Його ліхтарик вихопив із темряви край дверного прорізу. 

— Ох ти ж! — підтримав його Шон, і в його голосі почулося щось середнє між захватом і щирим переляком.

Я швидко кліпнула, проганяючи вологу з вій, і нерозуміючи второпала поглядом у першу кімнату. Ту саму… Порожню, з перекинутим стільцем.

От тільки вона більше не була порожньою.