Раді Вас бачити!

Просиділа я в парку досить довго. В якусь мить, поглянувши на комунікатор, остаточно вирішила: на лекцію не піду. Я більше не плакала. Тих кількох сльозинок вистачило, щоб взяти себе в руки. Я сиділа на сирій землі, поклавши голову на підтягнуті коліна, і спостерігала, як колихається листок під слабким подувом вітру.

І почувалася, як той листок — відірваною від дому, залежною від чужої волі.

Раптом мені на коліна застрибнуло кошеня. Машинально скинула теплий клубок. Котик ображено мявкнув і вперто заскочив знову. Пройшовся моїми ногами, з викликом дивлячись мені в очі, і вмостився прямо на грудях. Я занесла руку, щоб знову його прогнати, але шерсть була такою м’якою... Провела долонею по спинці й відчула вібрацію тихого муркотіння.

У мене ніколи не було ні кішки, ні собаки. У родинах, де є нульові, заводити тварин заборонено — це вважається занадто небезпечним для особливих дітей. Ризик інфекцій, алергій, подряпин... Втім, сидіти на сирій землі мені теж було заборонено. Не з моїм нульовим імунітетом.

Ентоні мав рацію: для нас створили всі умови, щоб ми вижили, попри все. Навіть у суперечках закон захищав нас більше, ніж вдосконалених. От тільки таке відношення  лише додавало відчуження. Батьки приймали державні виплати, знаючи, що за п'ятнадцять років без зайвого клопоту позбудуться особливої дитини. Сестри і брати не чіпали нас, не приймали в ігри, бо кожен випадковий синець на шкірі нульового призводив до дисциплінарного покарання для них.

Я зітхнула, згадавши, як мама народжувала Тая, а ми з Кеєм залишилися з двоюрідною тіткою. Саме тоді я вперше дізналася про існування Дисциплінарної комісії. Мені досі було соромно за те, якою червоною від різок була тоді спина Кея. Комісія вважала, що через біль приходить усвідомлення «співмірної шкоди». Мені ж й наполовину не було так боляче, коли брат випадково штовхнув мене під час гри, як йому потім...

Тоді я прокралася до нього вночі, а він був такий злий, що прогнав... Я не пішла. Не могла залишити його самого. Так і просиділа на підлозі біля його ліжка всю ніч. А вранці він помітив на моїй руці новий синець від своїх пальців і злякався ще більше. Про той синець я нікому не сказала. Як і про безліч інших. А Кей... Кей став тим братом, про якого інші можуть лише мріяти.

Я заплющила очі, пригадуючи повернення мами вже з Таєм. Батьки були такі щасливі, вони так боялися, що і ця дитина буде особливою. Обійшлось… Згадала, як приїхав із табору Тарас, що вже тоді марив армією. Як тітка потім скаржилася бабусі, що наша родина невдячна, вона для нас все…

— Я — листок? — прошепотіла і знов поглянула на листок. 

Ні бути листком, підвладним волі інших мені не хотілось. 

Я хитнула головою і погляд натрапив на сосну — велику, потужну. 

— Ні! Я сосна — я міцно тримаюсь корінням… — погляд ковзнув нижче, — Я камінь — твердий, непохитний…

 Котик гучно муркотів, під самісіньким вухом. Нашіптував.

— Я вода — пластична, мінлива.  Я долаю всі перешкоди. Просочуюся крізь щілини. Руйную те, що стає на заваді… Я полум’я, що палає, попри сумніви та страх… 

— А хіба ви не маєте бути на лекції, адептко?

Я повільно встала, з жалем випустивши кошеня з рук. 

— Маю.

Дерек Хорн стояв за два кроки, вигнувши брову. Він дивився так, що я ладна була провалитись крізь землю. 

— І?

— Я не там, — відзначила я очевидне, намагаючись не відводити погляду.

— Знову напад необґрунтованої емпатії?

— Скоріше у нього до мене, — пробурмотіла я, обтрушуючи джинси від сухої трави.

— У нього? — Хорн чомусь здивувався, наче я сказала якусь нісенітницю.

Я лише кивнула. Хорн видав дивний звук — чи то пирхання, чи то короткий сміх. В його очах на мить спалахнув дивний вогник, ніби він почув вдалий жарт, зрозумілий лише йому одному.

— Що ви там шепотіли собі під ніс? 

 Похитала головою, відчуваючи, як зашарілись щоки. 

— Дурниці. Просто нісенітниця, що спала на думку.

— І часто у вас так? — Хорн примружився, наче намагався розгледіти щось за моїми зіницями.

Я знизала плечима:

— Буває. 

— О, то у вас ще й потяг до золотих…

— Золотих? — перепитала, вхоплюючись за слово, як за серпанок, що ховає таємницю. 

— Творчих, — буркнув він, і по тому, як він відвів очі, я зрозуміла — куратор шкодує, що обмовився. 

— А сині тоді які? 

— Дізнається. Згодом. Якщо не будете прогулювати лекції. А поки що — мінус десять балів до рейтингу. І моліться, щоб не набралося мінус сто. 

— А що буде, якщо набереться? 

— Дізнаєтесь. 

Я зітхнула: 

— Знаю-знаю: якщо не будете прогулювати лекції.

 Він пирхнув: 

— Скоріше навпаки. Біжіть уже, у вас двадцять хвилин на вечерю. 

— А потім?

— А потім навіть не намагайтесь прогулювати моє тренування.

Я знову зітхнула і хотіла підібрати кошеня, щоб не залишати його тут самого, але того вже ніде не було.

— Йдіть, адептко.

Мені нічого не залишалося, як розвернутися і швидко попрямувати до виходу.

 

*** 

— І що скажеш? — похмуро буркнув Хорн, проводжаючи дівчину поглядом, поки вона не зникла за поворотом.

Сіре кошеня безшумно зістрибнуло з гілки й просто в повітрі розплилося сріблястими брижами, перетворюючись на дівчинку в білій сукні.

— Шістдесят сім відсотків. Найвищий показник у групі.

— Інші? 

— Значно відстають. Але в кількох уже понад п’ятдесят.

— За тиждень впораються? — Хорн витяг з кишені м'яту пачку жувальних цукерок, але так і не дістав жодної.

— Прогнозний термін повної ініціації — двадцять один день…

— Довго! — відрізав він. — Може, влаштувати ще одну глибоку симуляцію?

— Ймовірність успіху — двадцять одна ціла шість десятих відсотка. Ризик незворотного психічного колапсу — сорок сім і сім десятих.

— Не радиш?

Хорн нарешті дістав цукерку й кинув до рота — одну з тих слабкостей, від яких ніколи не міг відмовитися.

— Не раджу, — голос ШІ став механічно холодним. — Ризик втратити триста дев’яносто вісім адептів — дев’яносто сім відсотків.

— Можна прискорити інших?

— Тільки тих, хто дістався п’ятдесяти. Список у твоєму терміналі. Але нагадую про ризик вигорання нейронних зв'язків…

— У нас немає часу на обережність! — Хорн різко розвернувся до голограми. — Поки ми тут з діточками панькаємося, там гинуть люди. Вже третя орбітальна станція знищена. Кілька тисяч вдосконалених стерті за хвилини. Якщо новенькі не пробудяться зараз — їм краще взагалі не прокидатися. Ніколи. 

 

***

— Бачу, малеча мені дісталася не безнадійна, — щиро посміхнувся Хорн. 

Він пройшовся вздовж нерівного строю, заклавши руки за спину. Його кроки лунали, як удари молота по ковадлу. 

— Та не напружуйтеся ви так. Сьогодні в нас найлегше тренування… 

— Як і вранці? — вигукнув хтось із шеренги. 

Хорн знову всміхнувся, але в цій посмішці було щось хиже. 

— Ще простіше. Бо тренувати ми будемо не м’язи.

Він витримав паузи, дражнячи нашу цікавість.  І хтось не витримав:

— А що? 

— Волю. 

— А хіба це не абстрактна величина. Хіба її можна натренувати? — долетіли схвильовані вигуки. 

— Філософія у вас за розкладом завтра, — відрізав куратор. — Там і обговорюйте абстракції та можливост. У мене ж — практика. А тепер станьте прямо. Ноги на ширині плечей. Руки вздовж тіла. Дивіться прямо перед собою. Тридцять хвилин.

— Що?! 

— Нічого. Уявіть себе стовпом і стовбичте, — голос Хорна став тихим, майже лагідним. — Якщо так вам зрозуміліше.

Ми виконали команду. Хтось збоку тихо пирхнув — мабуть, очікував чогось більш епічного за звичайну стійку «струнко».

— Не рухайтесь. Не чухайтесь. Не переступайте з ноги на ногу. Не кліпайте занадто часто. Просто… стійте і тримайте спину.

Ми всміхнулись. Стояти було легко. Перші пару хвилин. На третій в мене зачухався ніс. На п’ятій загорілись п’яти, ноги налились важкістю, а на плечі немов впала вся вага світу. Тримати спину стало складно. 

Я знайшла тріщинку на стіні, зачепилась за неї поглядом, намагаючись абстрагуватися від відчуттів. 

Спина вже не просто нила — у неї вбивали й прокручували розпечені цвяхи. Коліна задерев’яніли. Кожен вдих здавався занадто гучним, занадто тяжким. Повітря в залі стало густим, як сироп. 

— Та до біса! — вилаялася дівчина поряд і тяжко осіла на підлогу. 

Я краєм зору зачепила її рух, але не поворухнулася. 

— Мінус двадцять балів. Покиньте тренування, адептко, — підійшов до неї Хорн. — Ви двоє — теж.

— За що? Я ж стою! — заперечив хлопець. — За цікавість. Зайвий рух очей — мінус десять балів. За розмови — ще мінус десять.

Грюкнули двері. Ніхто не обернувся. 

Тиша стала ще густіше, ще важче. 

Час минав повільно. Кожна секунда розтягувалась у хвилину, а хвилини перетворювались на вічність. 

— Гаразд, підсолоджу, — голос Хорна долинав ніби з-під води. — Ті, хто простоїть тридцять хвилин, отримають додаткові бали. Троє найвитриваліших — двадцять, тридцять і п’ятдесят.

Власне тіло, яке я ніколи не помічала, раптом повстало проти мене. М'язи почали дрібно тремтіти, і цей тремор віддавався в самій основі черепа, заважаючи зосередитись. І раптом в голові залунало: 

“Я камінь — твердий та незламний. Я стою на краю скелі. Непохитний. Неподвласний вітрам та страху…”

— Мінус п’ять. Можете нас покинути…

— Я залишусь, — тихий голос дівчини. 

— Тільки тихо.

Легкий шорох. Уява намалювала і дівчину, і те, що вона по кивку Хорна, опустилась на складені в кутку мати. 

Подув вітра охолодив спину. Хтось поряд упав з глухим звуком.

— П’ять балів за наполегливість, — всміхнувся Хорн. 

— А я?

— А ви не впали, а здались. Радійте своєму нулю. 

— Адептко? Ви що плачете? — зупинився поряд зі мною Хорн. 

Я кліпнула, нерозуміючи, до кого він звертається. Його голос лунав здалеку, наче пробивався  крізь шар вати. А дихання навпаки — поряд. Здавалось, що я чую як б’ється його серце. Бачу, як на скроні пульсує жилка. І запах — густий, солонуватий, мускусний… 

— Хвилина! — оголосив Хорн.

І хтось полегшено здихнув. Надто гучно. 

— Вибув!

— Тридцять, двадцять дев’ять… — його басу вторив тихий шепіт адептів на матах. 

Я навіть уявити не могла скільки нас ще стоїть, скільки покинуло, а скільки рахує. Знала тільки, що поряд вже нікого немає. Навколо порожнеча радіусом у два-три метри...

Хорн знов пройшовся повз мене. В голові вже встиг закарбуватися і його запах, і дихання, і те, як тихенько з кожним кроком шарудить якийсь пакунок в його кишені. 

— Десять… 

Останні секунди, а тіло пече наче занурилось у кип’яток. Так і хочеться здатися, осісти на підлогу, тільки б позбутися цього відчуття.  

— Три… Два… Один… — рахували вже голосно адепти. 

— Про нагороду пам’ятаєте? — нагадав Хорн. 

— Нуль! — вигукнули адепти.

Я подумала, що нагорода мені зовсім не потрібно, можна і розслабитись.  Я хотіла просто впасти. І не змогла. Спробувала ворухнутися, але тіло не  відгукнулося, наче паралізоване. Наче мозок забув, що може керувати руками та ногами. 

Збоку донеслися радісні вигуки, вітання, плескання… А я стояла.

Я не знала скільки нас ще стоїть. Не знала скільки сидять на матах. 

Та до біса! Ніколи не хотіла бути першою. Саме час здатися. Вже можна. 

Я знов ворухнула рукою, пальцами. І відчула як щось мокре потікло з носа. Шмарклі? От знала, що не можна сидіти на сирій землі. Та і вранці почувалася не дуже добре. 

Втім по лобі теж текло. 

— Ваші двадцять балів, адепте. Вітаю! 

А я не могла ворухнутися. Зовсім. Навіть кліпнути! 

Стало по-справжньому страшно. Настільки, що я розсердилася — на себе, на Хорна з його дебільними завданнями, на цю кляту Академію. І на клубок, що стиснув все всередині. 

А той наче образився… Відпустив. 

Тіло здригнулося. 

— Що ж, Ніколь, могли б і краще, — розчаровано видихнув Хорн. — Тридцять балів.

Я кліпнула. Хотілось кричати, плакати… Я ледь не померла. Мені, здалося, що я померла. А він… «Могли б і краще»?  А інших вітав!

Обурення вирвалось лоскотанням у кінчиках пальців, наче крізь них  пробігся струм. Я здивовано підняла руку, глянула на пучки  — мої, звичайні… 

— Витри. У тебе кров… — дівчина поруч протягнула мені серветку. 

— Дякую. 

Я притулила серветку, глянула. Точно кров. Яскраво-червона на білому тлі. 

На дерев’яних ногах я дійшла до матів і рухнула.

— Ну ти молодець, — привітав хтось і плеснув по спині. 

Я нахилилась так, ніби м’язи геть забули про своє існування. 

— Що ж. Усі молодці. Завтра чекаю знов! Адептко, ви вирішили тут заночувати? Чи вам ноші потрібні?

Я хитнула головою і змусила себе встати. Тіло відчувалось чужим. Незнайомим. Кожен рух здавався тортурами. 

Із залу вийшла на одній лише впертості, але з розправленими плечима. Щойно двері зачинилися, я притулилася до холодної стіни коридору.

— О, ти диви, Вазочко…

Тільки її не вистачало. 

 Я не відповіла. Стиснула зуби так, що затерпли щелепи, і зробила крок, не відриваючи долоні від холодної стіни. Пальці залишали на гладкій поверхні ледь помітні вологі сліди.

— Гей, дівко, ти в порядку? — дошкуляв голос Хло.

Я не обернулася. Зосередилася лише на кроках. Один. Другий. Кожен рух відгукувався ниючим болем у хитких ногах.  

— Тримай її з іншого боку! — раптом скомандувала Хло, і під моє вільне плече хтось піднирнув, підхоплюючи. Хло взяла мене зліва. — Який у тебе номер?

Я кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд. Світло в коридорі двоїлося

— В гуртожитку? — уточнила Хло, майже силоміць перекладаючи частину моєї ваги на себе.

— 7В… 

— Пощастило. У мене 9А. Це аж на два поверхи вище. А з ліфтом у мене не склалося... 

Хло ще щось казала, але я не чула. В голові засіла одна думка: я маю дійти. Не впасти. Не осісти безформною купою. Не показати їй, як я втомилася. 

Я дійду. Попри все.