Раді Вас бачити!

Прокинулась я одягнена — сил на пижаму не вистачило.

Сирена волала прямо над вухом, ліжко вібрувало. Перед очима все ще маячила клята тріщина на стіні залу й Хорн зі своїм невблаганним: «Могли б і краще»…

Зі стогоном сповзла на підлогу і попленталася в душ. Тіло відгукнулося болем у кожному м’язі. Я згадала про тренування і знову застогнала. Якщо Хорн знов змусить нас стояти — здамся одразу. Все одно скаже: “Могли б і краще”. Так нащо напружуватися? 

— Бачу, вижили не всі, — замість привітання всміхнувся Хорн, оглядаючи наші лави. — Що ж, розпочнемо: три кола для бадьорості. А то  надто ви заспані.

Після бігу були присідання, відтискання і нескінченна вервечка вправ. 

В одному Хорн не збрехав: вчорашнє тренування справді було значно легшим. 

— Що з тобою? 

Я відірвала очі від тарілки, по якій уже кілька хвилин безцільно ганяла самотню горошину. 

— Нічого, — буркнула, помітивши на собі стривожені погляди хлопців. 

 Ти мовчала все тренування, — дорікнув Шон. 

— Можна подумати, у вас були сили на балачки, — підштовхнула я виделкою горошину.

— А що було у Хорна? — поцікавився Кайл. 

— Нічого, — знизала плечима. —  Стовпом стовбичили.

Хлопці мені не повірили. Я побачила це в їхніх поглядах, у незручному мовчанні, що важким пластом зависло над столом. 

— Просто стояли у стійці «струнко» півгодини. 

— Легкотня, — пирхнув Шон. 

Я не стала сперечатися. Згадала, як ми вчора так само пирхали перед початком. Натомість не змовчав Ентоні: 

— Не сказав би. При статичних вправах м’язи працюють безупинно. А в положенні стоячи задіяно близько трьохсот м’язів… 

— Та які там м’язи, якщо треба просто стояти? — не погодився Кайл. 

— Наприклад, скелетні м’язи, що контролюють центр ваги, — занудно продовжив Ентоні. — Спина, живіт, квадрицепси, литкові,  сідничні…

Кайл закотив очі: 

— Подумаєш. Все одно легкотня. 

— У тебе є час, щоб це довести, — всміхнулася я, кинувши погляд на годинник.

Хлопці простежили за моїм поглядом і підскочили з місць. 

 

***

За кілька хвилин ми вже були на вчорашньому місці в парку. 

— Засікай, Ніколь, — хлопці виструнчилися, намагаючись копіювати армійську поставу. 

Я віддала наказ комунікатору. Не минуло й кількох хвилин, як на галявині з’явилися притулкові.

— Вау, інтерактивні статуї, — всміхнувся Гаррі, обходячи хлопців по колу. 

— Коріння пускаєте? — підхопив Бен. — А що, як полоскочу?

Він наблизився до Кайла, що уже почав червоніти від напруги.

— Не чіпай їх, — попередила я, стаючи між ними. 

— А то що? — Гаррі навис наді мною, обдаючи запахом спітнілого тіла. 

— Побачиш. 

— Думаєш, ці четверо хробаків тобі допоможуть? — він кивнув на хлопців. — Рудий з товстуном першими накидають п’ятами. Чорненький звалиться з першого удару.

— Перевіримо? 

Хейле, не витримавши, зробив крок уперед, але Бен майстерно підставив йому підніжку. Хлопець незграбно полетів на землю.

— Ой ти диви, мавпочка на ногах не тримається!

— Так нечесно! — вигукнув Кайл, виходячи зі стійки.

— А хтось щось казав про чесну бійку? — зареготав Бен. — Я не чув!

Хейле швидко підвівся й спробував ударити, але Бен був швидшим. Різкий аперкот — і Хейле відлетів назад із розбитим носом. Бен кинувся добивати.

Я миттєво стала між ними.

— Облиш його!

 — Якщо поцілуєш, — оскалився Бен, пропускаючи пасмо мого волосся між брудними пальцями.

— Звісно, — я всміхнулася солодко, як тільки могла, і схилилася до нього.

Він розслабився, чекаючи нагороди — і в цю мить я вдарила. Так, як вчив Кей: різко, точно, коліном — у пах, потім у підборіддя. З диким задоволенням почула, як клацнула його щелепа.

Бен зі стогоном склався навпіл, хапаючи ротом повітря, а я на додачу вдарила долонями по його вухах.

— Так нечесно! — прохрипів він крізь стиснуті зуби, сповзаючи на траву.

— А хтось щось казав про чесну бійку? — повернула я його слова.

Гаррі з риком кинувся на мене. Я встигла ухилитися — кулак свиснув просто біля вуха. Серце калатало, але в голові панувала дивна порожнеча: ні страху, ні болю, ні сумнівів. Тільки спокій. Чистий. Крижаний.

— Не чіпай її!

З-за дерев повільно, нудьгуючою ходою вийшла Хло. Вона притулилася спиною до стовбура і почала розглядати свої нігті з таким виглядом, наче в усьому світі не було нічого цікавішого.

— Та вона Бена!.. — гаркнув Гаррі, знову заносячи кулаки. 

Я підняла руки, готуючись дати відсіч. Тіло відгукнулось болем і втомою, але я лише поморщилась. Схоже найближчі роки це буде моїм з звичним станом. Тож… доведеться звикати. 

— Не чіпай її! — повторила Хло, і в очах гостро блиснув метал.

— З яких пір ти з ними? — сплюнув Бен, нарешті розгинаючись. Його обличчя перекосило від люті та сорому. 

— Я не з ними, — Хло зміряла його поглядом. — Забули, що сказав Мірель? Жодних бійок і зайвих неприємностей. Ми тут не для цього.

— Вона мені мало не… — почав Бен.

Хло перебила коротким жестом.

— Забудь. 

Бен замовк, важко сапаючи. Гаррі неохоче опустив руки, але продовжив свердлити мене поглядом.

— Нас чекає Мірель.

 Притулкові, щось бурмочучи, попленталися вглиб парку. 

— Дякую, — мовила я тихо. 

— Це не заради тебе, Вазочко, — нахабно всміхнулась Хло.

— Звісно. І за вчора, —  кинула я їй у спину й помітила ледь помітний рух її плечей.

Що ж, не буду псувати чужий імідж.

— А що було вчора? — до мене підійшов Хейле, обережно витираючи кров з-під носа рукавом.

— Нічого, — відрізала я.

Патякати про вчорашню слабкість не хотілося. Досить і того, що її бачила Хло. І той другий…

Знати б ще, хто це був.

 

***

— Хоч завтра виспимося, — буркнув Кайл, тяжко плюхаючись за стіл із тацею. 

— Мрій, — всміхнувся Шон, не відриваючись від каші. 

— Що?! 

— Ти розклад не бачив? — буденно поцікавився Хейле. — Завтра знову тренування о шостій ранку. 

— Але ж завтра субота! — Кайл обвів нас усіх докірливим поглядом, наче це ми були винні в його недосипі. — Ну, хоч лекцій немає, — видихнув він полегшено за хвилину.

— Я б так не радів, — поправив окуляри Ентоні. — Знаючи Хорна… 

— Очікуєш капостей? — розуміюче посміхнулася я. 

Від Хорна можна було очікувати чого завгодно. Вчорашній вечір став тому доказом: перетворити звичайне стояння на витончені тортури міг тільки справжній збоченець.

— А ти хіба ні? В тебе ж ще сьогодні вечірнє тренування. 

Я поглянула на годинник, стрілка якого невблаганно наближалася до дев’ятнадцятої, і зітхнула. 

Йти не хотілося. Натомість шалено кортіло зачинитися в кімнаті й лягти спати. Цікаво, скільки ми витримаємо в такому ритмі, перш ніж загнемося? Чи це така перевірка на слабкість? Як учора: вибув першим, другим, третім… А останньому — якась безглузда нагорода. На кшталт його улюблених балів.

— Хочеш, зустріну тебе після нього? — запропонував Хейле. 

Я глянула на нього — він теж виглядав виснаженим. 

— Якраз буду поблизу. В нас тренування в одинадцятому залі… 

— Оце вам не щастить, малята, — буркнув Кайл, занурюючись у їжу. 

Ми з Хейле синхронно зітхнули.

 

***

Хорн уже чекав, підпираючи спиною стіну залу. І відклеївся від неї рівно о сьомій 

— Вітаю, адепти. Сьогодні нічого складного не буде. Сьогодні ми просто подивимося, хто з вас чого вартий. А то бачу, сил вам не бракує, — і він прискіпливо глянув на мене.

Потім відвів очі, але відчуття липкого, повного спостережливого розуміння погляду залишилось. Так тато дивився на мене, коли знав, що я десь напортачила, але визнавати це не хотіла.  А він знав. І мовчав. 

— Що ж, першими будуть Рут і Мері. Прошу! — він махнув рукою у бік чорних матів. 

Дівчата непевними кроками ступили в центр.

 — Ну ж бо! Мерщій! Чого застигли? 

Але вони лише розгублено кліпали, не розуміючи, чого від них хочуть. 

Куратор розчаровано зітхнув. 

— Що, ніхто не здогадується, чого я очікую?

Всі переглянулися. Я здогадувалася, що мова йде про спаринг, але мовчала. Хизуватися знаннями не хотілося. Як і тим, що цей бій для мене буде далеко не першим.

— Так, дівчатка, встаємо в коло. Ноги на ширині плечей. Коліна м’які. Руки вгору, кулаки стиснуті. Та не так… — Хорн наблизився до Рут і грубо виправив її стійку. Потім те саме зробив із Мері. — Бій!

Дівчатка кілька разів безпорадно змахнули кулаками, наче відганяли мух. 

— Так, справи не буде, — на шостій спробі здався Хорн. — Ніколь, Ройсе, покажіть, як треба.

Я виступила вперед. Ройс — хлопець із лівого боку строю — зробив те саме. Ми завмерли навпроти. Він був на півголови вищий за мене і значно ширший у плечах. Ройс посміхався — зверхньо, самовпевнено, наче це все просто смішна забавка для вечірнього відпочинку.

Я теж посміхнулася. Ліниво. Байдуже. 

— Починайте, — коротко кинув Хорн і відійшов на крок, схрестивши руки на грудях.

Ройс зробив перший випад, явно збираючись битись всерйоз. Втім, махав кулаками він доволі незграбно — занадто широкі замахи, занадто багато зайвих рухів. 

Я просто відступила убік, дозволяючи йому провалитися вперед.

Ройс здивовано кліпнув, ніби і не очікував того, що хтось може ухилитися, і оскаженіло ринувся на мене знов.

Я знову ухилилася, різко присіла і провела коротку, жорстку підсічку. Ройс із глухим гуркотом полетів на мати, не встигнувши навіть зрозуміти, що сталося.

Скривилася, дивлячись на нього зверху вниз. 

— Більша шафа — гучніше падає, —  прошепотіла я улюблене Тарасове прислів’я, яке він привіз із чергової мандрівки за сивою давниною.

Хтось приглушено пирснув. Я ж подумки докоріла собі за нестримність: на мить забула, що я не вдома, і у нас наразі інші спостерігачі. 

— Підводьтесь, Ройсе, — грубо кинув куратор. — Ви ж сюди не лежати прийшли? 

Він відступив, повернувся до нас обличчям. 

— Погано. Дуже погано, — обвів він нас поглядом. — І це найкращі, — сказав він таким тоном, що уява мигцем намалювала, як він у розпачі хапається руками за голову.

Але Хорн навіть не ворухнувся. Так і стояв, заклавши руки за спину. 

— Найкращі? — не повірила блондинка. 

— Звісно. Я працюю лише з найкращими. 

— А ти молодець, — прошепотів Ройс, підходячи ближче.

— …ці два дні ми спостерігали за вами. Визначали ваші здібності та схильності. За результатами цих спостережень ми і зібрали групи. Мені дістались найкращі. Але вони виявились неспроможними… 

— Нас не вчили махати кулаками, — раптом зауважив худорлявий хлопець із другого ряду. 

Я вкотре пожалкувала, що досі не спромоглася познайомитися з усіма. 

— Ми не створені для цього, — промимрила дівчинка в окулярах, розглядаючи свої носки.

— А для чого створені? — запитав Хорн і знов окинув нас всіх поглядом. — Бути нульовими? Нездатними пройти вдосконалення? Це все, що визначає кожного з вас? 

Він зробив крок, і тінь його постаті торкнулась нас.  

— Тисячі, сотні тисяч років ваші пращури жили без вдосконалень. Вони полювали, билися, виживали всупереч усьому, щоб дати змогу народитися... 

— Вдосконаленим, — перебила Рут, намагаючись додати у голос твердості.

Хорн глянув на неї так, що дівчина миттєво знітилася і відступила, ховаючись за спину хлопця поряд.

 — Ні. Саме вам. Нульовим. Бо вдосконалених створили ми. 

Він замовк, даючи нам час збагнути сказане. 

— Та хіба? — буркнув худорлявий.

Хорн втупився у нього очима, прозорими до крижаної синяви. 

— А ви справді вважаєте, що вдосконалення створили вдосконалені? — в його голосі прорізалася іронія. 

Хлопець зашарівся і відступив. А я подумала, що погляд у Хорна справді чарівний — мені б такий. Глянув — і всіх приморозив.

— Все життя вам твердили, що ви нікчеми. Невдахи. Помилка, яку слід було виправити ще при народженні. Викинути на смітник та забути…

Тиша після його слів повисла оглушлива, липка від сорому й образи. 

— То що? Повірите? Погодитеся з тим, що ви — помилка еволюції? Нінащо не здатне лайно? — Хорн випростався, стаючи ще вищим. — Чи доведете собі, мені, усім, що ви не гірші за пращурів, за тих, хто приборкував вогонь і підкорював зірки? Що саме ви — здатні змінити цей світ? Чи побіжите у ліжечко ховатися під ковдрою? — виплюнув він останнє слово, наче отруту.

Наступні дві години ніхто не поскаржився. Жодного стогону, жодного прохання про перепочинок.  Попри складності, попри навантаження, попри нестачу сил. Я бачила, як червоніли від натуги обличчя, як дрібно тремтіли м’язи, як підкошувалися руки та ноги. Стійки ламалися, ми падали обличчям у мати, але піднімалися. Знову і знову.

Доки Хорн не скомандував: 

— Досить! 

Ми завмерли. Хтось похитнувся, хтось припав на одне коліно, але більшість продовжували стояти, чіпляючись за залишки самовладання. 

Куратор повільно пройшовся вздовж нашого нерівного строю. Його важкі черевики  стукали по підлозі з особливим ритмом. Він зупинився посередині, заклав руки за спину і... просто мовчав. Кілька довгих, нестерпних секунд він вдивлявся в наші обличчя, наче шукав там відповідь на питання, яке ще не поставив.

Легені горіли, серце калатало десь у самому горлі, заважаючи дихати. Кожен рух відгукувався спалахом гострого болю, і сил стояти прямо вже майже не залишилося.

— Сьогодні, — почав він тихо, і його голос пробирав до кісток, — ви вперше зробили те, що щодня робили наші пращури. Сьогодні ви вперше подолали найстрашнішого ворога, який є в кожного з нас — себе. Свої сумніви, слабкості та страх… 

Він зробив невелику паузу, і його очі  блиснулиу напівтемряві залу.

— Ваше життя не буде легким. Ні сьогодні, ні завтра. Вам не дано опанувати надздібності простою ін’єкцією чи чипом у корі головного мозку. Але перед вами відкритий інший шлях. Складний. Нудний. Нецікавий.

Він ледь помітно посміхнувся.

— Ви будете плакати та стогнати. Проклинати все на цьому світі. І, особливо, мене. Вам доведеться щодня ламати себе, щоб стати тим, ким ви могли б стати за один день.  Якби були удосконаленими, — він знов усміхнувся. — Хтось скаже, що це забагато…  Забагато зусиль заради того, що інші отримують задарма. Хтось здасться. Хтось зламається. Сьогодні. Завтра. За рік… І лише одиниці — дійдуть. Стануть кимось більшим.

Він знову обвів нас поглядом.

— А тепер подумайте: ким станете ви? А думати найкраще в теплому ліжку. Тож мій наказ: спати. Спати, адепти! Бо вранці на вас чекає нове тренування. І новий складний вибір.