Раді Вас бачити!

Синіх було мало. І йшли ми останніми.

Спочатку було навіть весело — ми жартували, проводжаючи кожного в його групу. Та коли за найчисленнішими жовтими рушили білі, чорні й золоті, а потім — сірі, зелені та червоні, сміх став рідшим.

Я зітхнула з полегшенням, коли поруч із Хейле опинилася Хло. Не зі мною і добре. 

Кайл, сміючись, припустив, що нас сортували за першою літерою імені.

— Скоріше за рівнем шила в дупі, — кинула я, і товстун пирснув.

Наступним викликали його, і стало вже не до сміху. 

Хол майже спорожнів. Зі знайомих залишився лише Мірель, зі знудженим виглядом вивчаючи присутніх. Я теж розглядала обличчя. Але час від часу погляд мимоволі повертався до Міреля. Той розслаблено тулився до колони, опустивши повіки. Можна було б подумати, що він куняє, проте мені він радше нагадував лева-ватажка. Той так само мляво висів на гілці, відсторонено й повільно хитаючи хвостом з китицею. А за мить гарчить на левенят, що загралися і не помітили як підступили до краю савани, де на них вже чатувала зграйка гієн. Втім, ті розчинилися у джунглях, варто було леву скинути голову. 

Помаранчевих зібрали швидко. Мірель розчинився в їхньому натовпі.

— Невже лише мої лишилися? — виступив із тіні велетень Хорн. — Якось вас забагато. 

— Сорок один, і всі твої, — кинув ректор, залишаючи хол. — Розбирайся. 

— Я-то розберуся. Дивись, не пошкодуй. 

— Не переймайся. Група ж експериментальна. Якщо хоча б один довчиться — вже добре.

Тиша після цих слів стала густішою.

— Злякалися, малеча? — всміхнувся велетень. — Правильно. Більше страху — живіші будете.

Він дав паузі натягнутися. 

— Для тих, хто забув або прослухав: я Дерек Хорн. Я не викладач і тим паче не куратор. Ваша група у мене перша і лише тому, що попросив хороший приятель. Але вам щастить — до своїх я більш вимогливий. Тож окрім вранішнього тренування у вас буде ще й вечірнє.

Хтось застогнав. Хорн обвів нас поглядом і знову вишкірився: 

— Нічого, вам ще сподобається. В будь-якому випадку чекаю вас о сьомій у залі номер тринадцять. А зараз біжіть на лекції.

— А розклад? — вигукнула смаглява дівчина. 

— Розклад? — велетень кліпнув очима, на мить ставши схожим на стривоженого філіна. — У вас на планшеті. 

— Планшеті? 

— А, точно... Геть забув. Я ж маю їх вам видати... Та де ти в біса! — вилаявся він.

За хвильку в хол, скрипучи та грюкаючи, в’їхав знайомий робот на гусеничному ходу. А може і ні. Хто ж тих роботів розбере? 

— А-сім, роздай їм планшети.

Планшети були товстими і зовсім не схожими на сучасні тонкі пластини. 

— Що за мотлох? — покрутив пристрій у руці  хлопець. І я впізнала в ньому знайомця з гуртожитку. 

— Джеку, ви би обережніше з майном Академії, — попередив його Хорн.— Таке вже не роблять.

— Ще б пак. Такому саме час лишитися на смітнику.

— Ще слово — і на смітнику опинитеся ви, — приморозив його Хорн тоном, з якого зникла вся поблажливість. 

Джек інстинктивно позадкував.

— Любчику, тобі зайві руки десь потрібні? — гукнув Хорн у порожнечу. 

— Мені? — пролунав тонкий дитячий голос, і повітря пішло брижами, складаючись у напівпрозору дитячу фігурку. 

— Ні. Гратися будемо ввечері.

Повітря здригнулося, немов зітхнуло, і замість дитини з’явилася чарівна жінка у діловому костюмі. 

— Ти обіцяв! — кинула вона і холодно обвела нас поглядом. — Кухня чи темні зали? 

— Кухня! — збліднівші, гарячково випалив Джек. 

— Що ж, Любчику, оформи йому наряд на дві години. Попрацює-поміркує — може і клепок побільшає.

Образ жінки розпався на пікселі. 

— Це?.. — прошепотів збентежено Джек. 

— Анісор — великий і всемогутній, — посміхнувся Хорн. 

— А?! — кліпнув очима ошелешений підліток. 

— Труднощі самовизначення. Двісті років, а все ніяк не вирішить: хлопець він чи дівчинка, дорослий чи дитина.

— Але…

— Але це не заважає йому виконувати свої задачі. І ваше виховання одна з них.

— ШІ заборонено використовувати для виховання, — зауважила дівчинка, волосся якої було укладено у коротку модельну стрижку.  

— Все так, — кивнув Хорн. — А хто скаже, чому?

— Вони не вміють співчувати, — тихо відповіла я.

— От саме про це вам і слід пам'ятати. Анісор — чудова машина. Але він машина. І якщо ваша корисність для Академії стане нижчою за витрати на ваше навчання, рішення про ваше майбутнє прийматиме саме він. Без вагань і жалю.

В горлі пересохло. У пам’яті спливли моторошні кадри з новин сторічної давнини: часи, коли заборони ще не було, і діти гинули з цілком обґрунтованих раціональним розумом причин. 

І тут, в Академії, схожий алгоритм виконував роль захисника і вихователя.

Здається, мама помилилась — мені вже не подобається.

 

***

На лекцію я не йшла — пленталася. Якось не так я уявляла собі навчання. У фільмах та книгах це завжди було весело, захопливо, а тут…

Я кинула погляд на мітку на руці, яка раптом вперлася у глухий кут. Кліпнула очима, озирнулася: нічого не змінилося — я на місці. 

По плечах пробіг морозець. Темне, видовжене приміщення не мало нічого схожого зі світлими коридорами навчального корпусу. Дверей не було. Як і вікон.

Вгорі, під самою стелею тисячею ламп блимала червона світлодіодна стрічка. Її тьмяне світло ледве розганяло темряву, продираючись крізь щільні клубки павутиння. Частина ламп не світилася, залишаючи темними великі відрізки коридору. 

Як я тут опинилася? Я поглянула на руку з міткою. Перевела погляд на комунікатор — сигналу немає. Позадкувала, відчуваючи як холодить протягом зашийок.

Сріблясте світло ліхтарика розсіяло пітльму, вихопило вкриту товстим шаром пилу підлогу і тоненьку стрічку слідів. Моїх…

 Розвернулася, відчувши миттєве полегшення: вийду!

Крок. Ще крок. Він луною пробігся коридом, осів надто гучний для відгоміну. Важкий. 

Обернулась, душа аж у п’ятах  — тіні хижо ворухнулися за спиною. Завмерли у тиші,  такій густій і напруженій, що я чула, як десь крапає вода і  перебирає лапками павук. 

І погляд. Ворожий, пильний, він свердлив потилицю, стискав серце передчуттям чогось недоброго. 

Я зробила крок. Ще. Зірвалася на біг.

Тепер я виразно чула… не кроки — брязкання пазурів по каменю. 

Ліхтарик на комунікаторі блимнув і згас. Тільки зараз я згадала, що навіть не подумала зарядити його. Ні вчора. Ні зранку. А я ж обіцяла батькам зателефонувати!

Моторошна присутність відчувалася все ближче. Щось зловоне дихали в потилицю…

 Паніка підкрадалась все ближче. Стискала серце, перехоплювала подих.  

Я перечипилась і раптом налетіла на щось тверде. Відсахнулася, смикнулася, намагаючись вирватися з кістлявих рук...

— Далися тобі ці двері, Мірель! Нічого, крім швабр та віників, тут нем...

Вона не встигла договорити. Я ринулася на світло і буквально вилетіла їм під ноги. 

За спиною щось грюкнуло. Повз мене з гулким цокотом прокотилося пластикове відро, а по потилиці добряче прилетіло якоюсь палицею.

— І порцеляни... Вазочко, ти не розбилася? — у голосі Хло було стільки награного співчуття, що мені стало зле. — Вистрибуєш на людей з темних кутів, під ноги кидаєшся. На маніячку не тягнеш — у тих хоча б ніж є. Чи ти думала вразити нас своєю красою?

У полі зору з’явилася рука. Я підвела очі. Мірель. Попри смішки за спиною, він не сміявся.  

Встала сама, проігнорувавши допомогу. Розправила плечі, намагаючись зберегти залишки гідності, хоча серце все ще калатало об ребра. Слів для відповіді не було, але я мусила щось сказати. Бо якщо промовчу… 

— Не варто заздрити, так відверто,  — я недбало торкнулася волосся, наче поправляючи зачіску. 

Ну і що, що в ній запуталось павутиння, і вигляд такий, наче хтось сплів гнездо і воно вибухнуло? 

— Заздрю? Павутинню на макітрі? — засміялася Хло. 

— З тобою все добре? — поряд виріс Хейле.

Я кивнула, збентежено озираючись на комору. 

Підняла перекинутий візок для прибирання, Хейле допоміг зібрати щітки, а Кайл подав відро. 

— Це було епічно! — схоже товстун був у захваті. 

 Я кинула на нього вбивчий погляд.

— Що?! — знітився Кайл.

— Я тобі теж таке скажу, — посміхнувшись, пообіцяв Шон.

— Думай, що говориш, —  відвісив Хейле товтуну легкого потиличник. 

— Як ти там опинилася? — тихо запитав Ентоні, роблячи крок до хижо роззявленого отвору комірки.

— Гей! — я вхопила його за руку, ступила слідом і... заклякла  з роззявленим ротом.

Комірка була крихітною. 

Зробила крок, відчуваючи, як на шкірі знов виступають сироти, а липкий страх стискає нутрощі. Стіни — холодні і гладкі. Цільні… Жодної тріщинки. Жодного натяку на таємний хід. 

— Я готовий заприсягтися, що ти не могла б тут опинитися. Це фізично неможливо. 

Я кліпнула очима і обернулась на Ентоні. Той зняв окуляри і подивився на мене.

 — Я вже  півгодини сиджу тут. Бачив, як прийшли Шон, Хейле, Кайл та інші. Ти залишалася в холі,  — він озирнувся на Кайла і той кивнув. — І раптом ти випадаєш з комори. Як ти туди потрапила?

Він знов подивився на мене, пильно свердлячи очима, вимагаючи відповіді. 

Я глянула на долоню, що все ще мерехтіла блакитним. 

— Мене більше цікавить інше, — тихо  пробурмотів Хейле— Звідки цей, — він кивнув у бік Міреля, — знав, що ти там? 

Ми всі перевели погляд на брюнета. Той, немов відчув, повільно підвів голову. вигнув брову, зустрівшись зі мною поглядом. 

Раптом у глибині комірки щось шкрябнуло. 

Я відсахнулася, запнулась, ледь не збивши Хейле з ніг. 

З верхньої полиці вистрибнуло сіре кошеня. Вигнуло спину, здибило шерсть і люто засичало на порожній куток з відрами. 

Шон зробив крок, підняв одне відро, друге… Але там нічого не було. Навіть бруду на підлозі.

Він кинув погляд на кошеня, але те вже спокійно вмивалося, розвалившись на підлозі у променях сонячного світла, що падало з високого вікна коридору. Тихе й безтурботне, ніби й не воно мить тому сичало на темряву.

— Чортівня якась, — буркнув Кайл, озвучивший думку кожного з нас.

І вперше я була з ним цілком згодна.

 

***

Зосередитися на лекції не вдавалося. Не після того, як, подібно до райської пташки, в аудиторію влетіла викладачка.

— Усі зібралися?! — грюкнули двері, і гул миттєво вщух.

Викладачка була дивною. Маленька, пухленька, але першим у очі кидалося волосся — яскраво-рожеве, наелектризоване, воно стояло дибки всупереч усім законам гравітації та моди на натуральність. Чорні очі, зелені брови, пірсинг у носі та татуювання, що вкривали кожен клаптик видимої шкіри. Пурпурове шовкове кімоно, огорнуте жовто-зеленими прозорими шалями, лише додавало сюрреалістичності.

Якось не так я уявляла викладачів. 

— Вітаю на історії… — почала вона, але промову перервав різкий тріск динаміків.

— …Вітаю ще раз, — пролунав металевий голос голови безпеки. — Забув попередити. Якщо хтось з вас відчує щось дивне, або помітить якісь незвичності в навколишньому просторі, обов'язково повідомте про це куратора. Від цього залежить безпека: ваша та інших. Запам’ятайте: будь-яка зміна у поведінці, відчуттях, навіть якщо вам просто почулось, здалось — негайно повідомте куратора. Повторюю: негайно повідомте куратора. 

Ми здивовано переглянулися. Повідомлення звучало… тривожно. 

Я мимоволі озирнулася на стіну, за якою була та сама коморка. Це достатньо «незвично»? Чи цокіт пазурів у темряві — це те саме, про що він попереджав?

Впіймала погляд Хло і зловтішна усмішка розцвіла на її обличчі. А от погляд Міреля, навпаки, був сповнений проникливої, майже важкої задумливості.

Обвела поглядом нових знайомих. Хейле дивився рішуче і впевнено, тільки брову запитально вигнув, Шон — співчутливо, Ентоні видихнув: “Ну звісно” і далі всі його думки були десь не тут, Кайл вже звично відкрив рота, щоб брякнути щось… 

Похитала головою. І це щось так і залишилось не озвученим. 

Лекція минула наче в тумані. Я не впевнена, що запам'ятала з неї бодай щось. Ні теми, ні ім’я історикині в у збентеженій голові не відклилося, хоч рука і водила по планшету, конспектуючи. Сподіваюсь, хоч щось вона записала. 

— Треба поговорити! — заступив нам шлях Мірель. Двоє хлопців із притулкових стали по обидва боки від нього, наче тіні.

Хло невдоволено скривилася, але, на мій подив, промовчала. 

Хейле глянув на мене, потім на Міреля і коротко кинув: 

— Не тут. 

— Після обіду, за корпусом, — відповів Мірель. — Там є парк.

Я кліпнула очима. Який ще парк? Посеред цього бетонно-скляного монстра?

— Це нам стрілку забили? — недобре посміхнувся Шон. 

— От пронири, — у захваті випалив Кайл. — І коли тільки встигли?

Ніхто не відповів, але кожен подумки віддав їм належне. Поки ми, домашні, ледь встигали між тренуваннями, іспитами та сном, притулкові вже розвідали місцевість.

— А хтось із вас чув… про дорослих нульових? — раптом винирнув із думок Ентоні, відкставляючи порожню супну тарілку. 

Кайл поперхнувся. Шон так добряче приклав його долонею по спині, що товстун мало не пірнув обличчям у пюре.

— Треба… попереджати… — прохрипів Кайл, ковтаючи сік. Обличчя його почервоніло, очі сльозилися, а до нашого столу вже стрімко крокував знайомий юнак у білому халаті.

Я оніміла, коли він, не сповільнюючись, наче привід, пройшов прямо крізь стіл.

— У нас усе добре! — поспіхом запевнив Хейле.

Юнак миттєво розчинився в повітрі. 

— Вибачте, — прошепотів Ентоні, опускаючи очі. — Ви праві. Говорити краще не тут.

Доїдали ми в повній мовчанці. І так швидко, що певно б побили б рекорд, якби такі існували. 

 

***

В парку на нас уже чекали. Це був дивний клаптик зелені — кілька дерев, затиснутий між високими стінами, де дерева здавалися надто ідеальними, щоб бути справжніми. Але варто було ступити крок і все змінилось: і дерева змінились, і високі стіни зникли.

— За нами стежать, — попередив Хейле, щойно ми підійшли. 

— Ти лише зараз це зрозумів? — виступив один із незнайомців, високий і жилавий. 

— Що з них взяти? Домашні, — відгукнувся інший, презирливо сплюнувши під ноги.

Мірель легким рухом відштовхнувся від товстого стовбура крислатого дуба:

— Годі, Бене. Це Бен і Гаррі, — кивнув  він на друзів, тримаючи руки у кишенях. 

Хейле зробив крок вперед, представляючи нас: 

— Ніколь, Кайл, Ентоні, Шон. 

— Не дуже приємно, — буркнула Хло, схрестивши руки на грудях. 

— А що, завадили? — озвався Кайл зі звичною зухвалістю. — Так не соромтеся, тут всі свої.

Гаррі недобре всміхнувся: 

— Як ти з таким язиком ще живий? У притулку тобі б його в перший день вкоротили б. 

— Я не для того покликав, щоб ми тут у дотепності змагались, — перервав їх Мірель. Голос його став крижаним. — Встигнете ще. У вас цілих шість років буде… Якщо виживете.

— А що, можемо ні?.. — покепкував Кайл, озираючись на нас. 

Але питання зависло в повітрі. Складне, гірке, неможливе. Ніхто не засміявся. Навіть Хло відвела погляд, розглядаючи свою долоню, де під шкірою пульсувало червоне світло.

— Що ти там казав про дорослих? — я різко обернулася до Ентоні, ігноруючи похмурі погляди притулкових. 

Хлопець зітхнув, звичним нервовим рухом поправив окуляри і вп’явся в мене поглядом.

 — Я про них ніколи не чув, Ніколь. Тільки тут, в Академії, вперше побачив... Де вони всі? 

— Не хочуть афішувати свою нульовість? — припустив Хейле, схрестивши руки на грудях. 

— Та навіть тут, — покрутив головою Гаррі, і в його очах майнув справжній, неприхований страх. — Ви бачили хоч один старший курс? Де ті, хто прийшов сюди рік тому. Два? П’ять?

Він на мить замовк, і я побачила, як зціпилися його зуби.

—  Сем, Кора, великий Ден? Жодного з них. А вони всі вступили минулого року!

— Так є і інші Академії, — буркнув Кайл. 

Бен відкрив рота, немов хотів щось сказати, але Мірель ледь помітно хитнув головою, і той відступив, похмуро втупившись очима у землю.

Повисла важка, липка тиша. Тільки листя на деревах ледь чутно шелестіло під вітром. 

— Сумніваюсь, що ми загинемо, — випалив врешті-решт Ентоні, наче намагаючись переконати самого себе. — Це було б надто марнотратно після всіх тих зусиль, що вони доклали аби ми виросли. Просто... є таке прислів’я: «Природа не терпить порожнечі». А ми... 

— Хочеш сказати, не нульові? — перебила я його. У голові майнули кадри зі старих фільмів про супергероїв. Скільки разів я мріяла про надздібності? Думала: от з'являться вони у мене і у батьків більше не буде приводу журитися...

— Нульові, — терпляче повторив Ентоні, знову смикаючи окуляри. — Просто…

— Та кажи вже, як є, — прогарчав Шон. 

— Ну люди…  це ж не лише тіло чи розум. Є ще дух, характер. Вдосконалення змінює тіло або вчить розум. Але дух... 

— Дух гартують, — гмикнула я, починаючи розуміти, куди він клонить. — Болем, потом і слізьми…

— А це обов’язково?  — пирхнув Кайл. — А що буде, як я не витримаю їх гартування? 

— Повісять на першому ж розлогому дереві, — буркнув Бен.

— За язик, — додав Гаррі і розсміявся. 

Кайл лише ображено пирхнув.

— Тоді незвичності? — повернув всіх до обговорення Шон. 

— Чергове випробування, — легковажно кинув Хейле. 

— А як же небезпека, про яку нас попередили? 

— Та налякати нас хотіли, — всміхнулась Хло. — Он вже один обіссявся. Що, побіжиш закладати?

— А ви — ні? — поцікавився Хейле, примруживши очі.

— Ото нам робити нічого. Притулкові не ябеди! 

— Що ж раз це з’ясували, — підсумував Мірель, — час на лекцію.  

Я проводила їх поглядами. Відмічаючи, як злагоджено вони рухаються. Наче розслаблені, а зачепи одного і всі троє кинуться. Навіть Хло не залишиться осторонь. 

— А вони так нічого… — буркнув Кайл. 

— Нічого. Поки доріжки не перетнуться, — кинув Ентоні. 

Хлопці зробили крок уперед, а Хейле обережно притримав мене за долоню, змушуючи зупинитися.

— Розкажеш, що бачила? 

Відвела очі. Зізнаватися у тому, що злякалась темряви і кицьки, було… соромно. А ще не покидало відчуття, що все значно складніше. І про порожнечу Ентоні недарма сказав, тільки чомусь не забажав продовжувати, а звів все до тривіального: воля, розум, тіло. І цей Любчик… Може він і тут стежить? А як перевірити? 

Хоча, які сумніви? Певно стежить. Всюди на території Академії. І мітки ці… 

— Гаразд. Це не важливо, — гірко посміхнувся Хейле і відпустив мою руку.

Він розвернувся і пішов наздогнати хлопців. Між нами миттєво утворилася прірва в кілька кроків, і мені раптом стало холодно. Може, дарма я? Відштовхнула. Не довірилась. Образила. 

Я глибоко зітхнула. Всередині зібрався тугий, гарячий клубок. Безмірно захотілося додому — у м’яке тепло і затишок батьківського маєтку. В обійми мами, де пахне бергамотом і спокоєм…

Змахнула гарячу сльозу. На серці було тоскно. Я сумувала. Ми ще ніколи не розлучалися так надовго. І ще ніколи в житті я не почувала себе такою безпорадною та беззахисною.