Раді Вас бачити!

Площа зустріла мене метушнею та тривожним гомоном.  Кинула погляд на групу викладачів. І чого їм не спиться? Промови посеред ночі, іспити в темряві… Невже не можна було відкласти це божевілля до ранку?

Вперед виступив велетень у формі, що ледь не тріщала на його широких плечах: 

— Розпочнемо… 

— Вибачте, але ще не всі зібралися, — забелькотів чубатий хлопець у першому ряду, нервово поправляючи окуляри.

— Це їхні проблеми, — відрізав велетень, і його голос прокотився площею, наче каміння в гірській річці. — Ви в Академії, а не в дитячому садочку. Хоча ви особисто можете зачекати. Заодно дізнаєтесь, що буває з тими, хто запізнюється. Запевняю, це буде незабутній досвід.

— Але ми не винні! Годинники не працюють! — вигукнув хтось із натовпу.

— Звісно, не працюють. Ви ж в Академії. «Костилі» тут можливі лише зумовлені навчальною програмою. 

— Костилі? — розгублено перепитав хтось.

— Годі мене забалакувати! — обірвав велетень. — Зараз на долоні кожного спалахне колір. Такий самий з’явиться на секторах плацу. У вас тридцять секунд, щоб зайняти відповідне поле. І оскільки у вас проблеми з відчуттям часу… Анісор, любчику, порахуй для них.

«Любчик» виявився жінкою. Принаймні зворотний відлік розпочав саме жіночий голос — ідеально рівний, позбавлений будь-яких емоцій, він наче падав зверху, з самих хмар.

«Тридцять… двадцять дев’ять… двадцять вісім…»

Я не стала вагатися. Щойно шкіру на долоні обпекло холодним синім світлом, я кинулася до відповідного сектора. Вже на місці озирнулася: біля кожного поля, наче тіні, виросли викладачі. Біля нашого не було нікого. Але за мить до нас легкою ходою підійшов велетень. Посміхнувся так, ніби вже бачив, як ми з його примхи танцюємо гопака на розпеченому вугіллі.

— Та хай йому грець! — незадоволено тихо пирхнув чубатий, упіймавши цей погляд.

— Що ж… Вітаю. Ви впоралися, — велетень окинув нас хижим оком. — А тепер кожна група слідує за своїм куратором. 

Коридори Академії здалися мені нескінченними лабіринтами з однаково-невиразними стінами. Заблукати — раз плюнути. Я вже зараз була впевнена, що дорогу назад до своєї кімнати не знайду навіть під тортурами.

— Ну ж бо, проходьте. Не затримуйтеся у проході!

Ми зупинилися в центрі величезного залу. Кілька людей у білих халатах снували між столів та масивних агрегатів, що нагадували саркофаги.

— Де ми? — прошепотів хтось.

— Ви? В імерсивному центрі. Хто найсміливіший?

— А що треба робити?

— Сісти в крісло, одягнути шолом… — велетень вказав на металеву конструкцію, обплутану дротами.

— І що далі? 

—  А далі подивимось… 

—  На нутрощі? — голос чубатого знову здригнувся. 

— Дідько, що за дурість у вас у головах? — викладач роздратовано сплюнув. — Ніхто вас розтинати не збирається — крові забагато. Та й із такими мізками ви самі сконаєте раніше, ніж хтось до вас добереться.

— Сконаємо? — тоненьким, тремтячим від страху голоском перепитала дівчина поряд зі мною.

Я ступила крок до одного з крісел. 

— Це симулятори? — запитала, роздивляючись масивний шолом із непрозорими окулярами, тактильні рукавиці та високі берці, що стояли на підлозі.

— Повне занурення. Військовий аналог, — з несподіваною любов’ю і тугою мовив велетень, поплескавши рукою по пошарпаному корпусу машини. — Колись на таких тренувався Перший Зоряний Десант. Ну? Є бодай один сміливець?

Я виступила вперед. Не тому, що була найхоробрішою. Просто знала: якщо зачекаю ще хвилину, то накручу себе так, що в це крісло мене можна буде затягнути лише непритомною.

Велетень зміряв мене поглядом і вперше за ніч кивнув із тінню поваги. 

— Вітаю, адепте чотирнадцять. Сідайте.

Кліпнула очима. Що за звернення? В мене ім’я є! 

Глянула на велетня і проковтнула обурення: їхня Академія —  їхні правила. Нерозумно бунтувати з першого ж слова. 

Шолом важко осів на голові, відсікаючи звуки залу. Руки занурилися в тактильні рукавиці, які тут же стиснулися, підлаштовуючись під мої долоні. Відчула, як хтось торкається ніг, вправно замінюючи м’які кросівки на жорсткі, високі берці. Клацання кріплень — і реальність зникла.

Мить і я вже не сиділа в кріслі. Стояла, витягнувшись у струнку, на палубі бойового корабля. Металева підлога під ногами ледь вібрувала від роботи двигунів. Навколо панував запах розпеченого металу, синтетичного мастила та передстартового хвилювання.

Я була не одна. У шерензі стояло ще три десятки десантників у парадній формі. Уважно дослухалася до слів капітана, що крокував між нами. 

Я знала кожного. Знала, що Алірі полюбляє розповідати анекдоти, але її глузливі жарти часто недоречні. Сем майстерно володіє вибухівкою, Вілл захоплюється кулінарією і вільний час проводить у камбузі. А у капітана є Лукас, син, що росте без матері,  і якому я з кожного відрядження привозила солодощі. 

Знала, на кого можна покластися, а кого краще не лишати за спиною…  Чужими були лише вчорашні курсанти. 

 

***

Вага гвинтівки на плечі — звична, рідна… 

— Зачистити простір! — пролунало в навушниках.

Я знала, що робити. Коли командир попереду скинув руку, викинув два пальці вліво, палець звично натиснув на гачок. Без сумнівів. Без зволікань. 

І нічого у серці не тьохнуло, коли зліва випало два тіло. А голос — твердий, низький, абсолютно спокійний і такий чужий  — відрапортував:

 — Чисто!

Мені знадобилося кілька секунд і шалене биття серця, щоб усвідомити: голос пролунав з моєї горлянки. І це налякало мене більше за смерть, що оточила нас з усіх боків. 

— Рух на одинадцять! 

Тіло розвернулося автоматично. Пальці на гачку сіпнулись і… завмерли. Розтислись за мить до невиправного.

Дівчинка. Смішні косички з брудними бантами, пошарпана куртка, рвані джинси, рожевий кед… і затертий кролик з надірваним вухом у руках...

— Зачистити! — гримнув наказ. 

Але раніше, ніж він затих, я здолала відстань між нами і підхопила малу на руки.  Відчула, як наляканою пташкою б'ється дитяче серденько, і без сумніву вистрілила, краєм ока помітивши рух за зправа…

…— Курсант чотирнадцять! Яка була задача?

Я кліпнула, раптом усвідомивши: в руках порожньо. Ні гвинтівки, ні дитини. Лише злий екзаменатор, що пропалював мене сірими очима. 

— Зачистити простір.

— А ви? — він схилився наді мною, втупивши руки в бильця крісла. І я відчула себе: маленьким, беззахисним звірятком у хижій пастці. 

— Зачистила простір, — намагаючись приборкати тремтіння  в голосі та руках відповіла я. 

Брові полковника скептично злетіли вгору.

— …і забезпечила безпеку цивільного.

— Ви не виконали наказ! — гримнув він. 

— Дитина нам не загрожувала!

— Дитина могла бути зараженою, замінованою або просто приманкою! — насідав полковник. 

— Ви розумієте, що наразили на небезпеку весь загін? — подав голос, сповнений крижаної байдужості, інший екзаментор.

Я ковтнула в’язку слину. Відповісти було нічого. Розуміла: вони мають рацію, але…  

— Але ж це не означає, що вона саме така.

— Тобто ви готові були ризикнути життям друзів аби це перевірити? — їдко поцікавився полковник. 

Я стисла бильця, немов це могло утримати мене від падіння. Скинула голову. 

— Ні!

— Але ви ризикнули!

Я мовчала, проте погляд не відвела. Так і дивилася вперто, прямо в очі. Мені нічого соромитись.

— Ви не склали іспит. 

Хитнула головою, відчуваючи, як усередині обривається остання нитка надії. 

— Я відправлю доповідну в дисциплінарний комітет, — кинув полковник.

Я опустила повіки. Десь на підкірці свідомості знову залунали злі, отруйні слова: «Марна! Такі як ти — помилка. Вас треба знищувати одразу при народженні, а не носитися як з писаною торбою!»

Посміхнулась і знов скинула голову. Я вчинила правильно! 

— Не гарячкуйте, полковнику, — почувся спокійний голос. — Дозволимо їй ще одну симуляцію. Сценарій 0-42. 

— Під вашу відповідальність!

Клацнули клямки — і світ знову вивернувся навиворіт…

…Хотілося пити. Нестерпно. Я поворухнула сухим язиком, облизала потріскані губи. Поряд хтось застогнав. Я кинулася на звук.

— Семе, ти як? 

Він окинув мене тьмяним поглядом. Не впізнав. Тільки застогнав голосніше.

— Тише… Тцц.. —  я затулила йому рот долонею, іншою зриваючи з пояса аптечку.  —  Нас почують. 

Задзижчав діагност, вистріливши ін’єктором: раз, другий… Бренькнув і на екрані замиготів результат: 

«Терміново потрібен регенератор. Ймовірність повного відновлення — 6%. Часткової — 17%».

 По щоці потекла непрохана сльоза. Ні регенератора, ні зв’язку, ні доступу до нього в мене не було. Ми взагалі були чорті де… 

Гіорці напали в спину, коли ми поверталися з розвідки. Якщо вони зайдуть в спину основній армаді — це буде кінець.

Повітря, сухе та розпечене, обпікало легені. На комунікаторі блимала цифра: сім миль до найближчої бази. Не так вже і далеко… 

Я встала, звалила тіло Сема на плечі й зробила перший крок. Другий… 

Негостинне сонце планети Бріар-4G-H палило нещадно. Сіра кам’яниста земля була поцяткована глибокими тріщинами, наче ранами. На Бріарі не було розумного життя. Ні бодай чогось схожого на нього. Лише комахи. Втім, ентомологи б зі мною не погодились. 

Я перечепилася. Впала, прибита до землі важким тілом друга. Сіла, ледь вивільнившись. Дихання збилося, м’язи нили від напруги. Очі пекло від їдкого пилу, що ніс вітер.  

Скільки я пройшла? 

Небо вже сутеніло. І ніч підкралася зовсім близько. В темряву Бріар стає смертельно небезпечним  через величезних світляків-паразитів, що нищили все живе. 

Діагност оновив дані: «Ймовірність відновлення — 2%. До бази — дві милі». 

Якщо, кинути Семі і бігти на межі сил — встигну до ночі. І може встигну попередити армаду. Якщо продовжу тягнути — загинемо обидвоє. І вже точно нікого не врятуємо. 

Я кинула погляд на почервоніле кругле обличчя, на закривавлену форму. 

Вперто закинула руку  Сема собі на шию і підвелася…

…— Дура! — вилаявся полковник, і щось гучно гримнуло об стіл. 

Я облизала сухі губи, радіючи наявності слини в роті. 

— Не варто втрачати людяності, — пробелькотіла одними губами. 

— Що? Знову гарячкую? — бушував полковник десь поза зоною моєї видимості. — Ви бачили? Вона знову провалила пріоритетне завдання! Бажаєте третю симуляцію?

Світ знову змінився. Сірі стіни корабля, запах озону, мастила і синтетичного освіжувача…

 

***

 

— Адептко! Адептко! — затрусили мене за плечі.

Шолом натужно ковзнув угору, відкриваючи обличчя. Повітря залу — сперте, затхле, з присмаком пилу — неприємно залоскотало ніздрі. Пучки  судомно стиснулись, аби не впустити пластиковий прямокутник, але натрапили лише на порожнечу. 

Я розплющила очі. Тьмяне світло вдарило по зіницях. Десь на краю зору, дратуючі, блимнула лампа. Раз, другий… 

— Адептко! Ви як? — велетень схилився наді мною так низько, що я розгледіла сітку дрібних зморшок у куточках його очей.

Це так не в’язалося з образом, що побудував мій мозок, що я збентежено кліпнула. 

— Жива… — голос прозвучав хрипко й крихко. Кожна буква давалася з трудом, але це був мій голос — тонкий, тремтливий, невпевнений.

— Це не може не радувати, — гмикнув велетень і відсторонився, даючи мені простір та повертаючи безжального викладача: — А тепер швидше! Не затримуйтесь!

— Слухаюсь, полковнику! — вилетіло автоматично.

— Годі підлабузничати! До полковника мені як до Місяця пішки, — сухо зауважив він і відвернувся до натовпу адептів. — Є ще сміливці?

Я підвелася. Світ хитнувся, підлога пішла хвилями, і я ледь не поцілувала  брудну підлогу. Останньої миті відчула, як мою талію охопили тверді, наче сталеві обручі, пальці.

— Обережніше! Куди летиш?

Глянула з вдячністю на велетня, і не втримала здивування, розчувши: 

— Нудить? Нічого, скоро мине. Посидь трохи тут.

Він фактично доніс мене до лави й обережно опустив на край.

— Звідки ви знаєте? — прошепотіла я, обхопивши себе руками.

— Був колись на вашому місці.

— Ви? — видихнув хтось із хлопців питання, що крутилося у мене на язиці.

— А чому ви дивуєтесь? — він ледь помітно всміхнувся, обвівши заціпенілу групу поглядом. — Я такий же нульовий, як і ви. Більше скажу — ви теж скоро змінетесь.

— Станемо два на два? — скептично пирхнула Хло, змірявши його очима. — Чим тут годують?

— Оце навряд. Але сильними й витривалими — запросто.

— Дякую, а то я вже почала хвилюватися, — буркнула дівчина, опускаючи очі під прискіпливим поглядом.

— Як? — запитав чубатий, нервово поправляючи окуляри.

— А як раніше ставали? Тренуйтесь — і буде вам щастя.

— А казали просто, — буркнув чубатий роздратовано. 

— Для «просто» ми не підходимо, — розвів руками велетень.

— Але чому?

— О, тут безліч теорій. І краще вам було послухати вступну промову.

— Але ж ви знаєте? — не вгавав хлопець.

Велетень знову всміхнувся — цього разу якось хижо: 

— Звісно. На відміну від вас, я промову слухав.

— І, певно, не раз, — буркнула Хло.

— Не скажете? — подав голос рудий і це були його перші слова за весь вечір.

Велетень похитав головою: 

— Ні. Навпаки — у вас запитаю. Наприкінці тижня. Подивимось на вашу кмітливість. А тому, хто озвучить усі теорії, дозволю пропустити недільне тренування.

— Недільне?

— Тренування?! — обурено загомоніли адепти.

Велетень з усмішкою дочекався, поки шум ущухне сам і лише тоді добив:

— Вранішнє. 

Всі застогнали, заголосили і тоді він тихо гаркнув: 

— Годі теревенити! Хто наступний? Раніше пройдете — раніше спати підете.

Один із хлопців миттю кинувся до крісла. До нього тут же підійшла жінка в білому халаті, присіла натягуючи високі чоботи. 

— Хіба так можна чомусь навчитися? — пробурмотіла я, спостерігаючи, як сміливо хлопець натягує шолом. 

Велетень обернувся, зважив мене важким поглядом:

— Це не навчання, адептко. Це екзамен. Тест на рівень стресу, базові інстинкти, приховані вади…

— І мої результати? 

— З вами діла не буде, — відрізав майже безжально. — Надто високий рівень емпатії. 

Кліпнула, стиснувши зуби, руки мимоволі склалися у кулаки. В голові миттєво сплив набридливий, скрипучий голос діда: «Марна! Я ж казав —  жодної користі...»

— Тобто все? — вирвалося майже приречено.

— А ще ви — боєць, — несподівано додав він, вдивляючись у моє обличчя. — І це… дуже цікаво.  

Він відвернувся і відійшов, вдивляючись у екран. 

Я ворухнулась і тіло фантомно сіпнулось. На величезному моніторі під стелею хижою загрозою височіли лісові нетрі. Купка солдат, тримаючи високо над головою зброю, борсалася в багнюці, прокладаючи собі шлях.

Плескала вода. Тоненько і жалібно завивав вітер. Ліани сіпались від подиву, ворушились, схожі на кубло величезних змій.

— Там усе здавалося таким реальним… — прошепотіла я.

Раптом одна з купин з бульком ворухнулася. Роззявила величезну пащу, вишкірила, довгі і криві, як шабля, ікла. 

Застрікотіли автомати. Хтось заволав від жаху.

Я перевела погляд на викладача — він невдоволено стиснув губи.

Один із бійців кинув автомат, розвернувся й побіг, з силою штовхнувши іншого просто в пащу хижаку.

— А тут уже зовсім інший випадок, — зітхнув велетень і торкнувся широкого браслета-комунікатора на зап’ясті. Майже такого, як був на мені у симуляції.