Раді Вас бачити!

Пральня тулилася в підвалі. Самотня лампочка вихоплювала з темряви два ряди прально-сушильних машин. Я сиділа на одній із них, звісивши ноги й погойдуючи ними в такт барабану. Спостерігати за тим, як усередині крутиться білизна, було нудно. І... трохи моторошно. Надто тихо, надто порожньо. Світлодіодна лампа блимала та мерехтіла, змушуючи тіні тремтіти, перетворюючи їх на причаєних чудовиськ.

Страх підкрадався хижим звіром: ледь чутно шерехтів за спиною, холодним протягом пробігав по зашийку, розганяючи сироти вздовж хребта. Щоразу я змушувала себе не піддаватися, не обертатися,  не рипатись, не бігти. Повільно повертала голову, ловила хитання тіней і з полегшенням видихала. Значно простіше було б піднятися на житловий поверх, прогулятися світлим холом і повернутися вже за чистими речами. Але я сиділа.

— Сонечко, бояться всі. Я от щодня боюсь. Щохвилини, — шепотів тато, огортаючи мене теплими обіймами. 

— Правда? — не вірила я. 

— Правда. 

— А чого?

— Того, що ти захворієш, а я нічого не зможу зробити. Того, що мама не посміхнеться вранці. Того, що Тарас та Кей знов втраплять у халепу… 

— Але це не монстри… — розчаровано видихала я.

— Звісно. Бо монстрів я не боюсь. Їх я можу перемогти, знищити. А от у тому, що я здатний захистити своїх дітей — подекуди від них самих, — я не впевнений. Я щодня боюсь, що вас хтось образить, а мене не буде поруч.

Схопивши його обличчя долонями, я зазирнула таткові в очі й з мудрістю семирічки випалила: 

— Це так глупо, тату, — і навіть похитала тоді головою. 

Спогад майнув перед очима, і тіні одразу відступили, розсіяні татовим ошелешеним поглядом і зморшками-посмішками у куточках очей.

Я потягнулася, зістрибнула з машинки й почала міряти кроками приміщення вздовж металевих корпусів. Страх трохи відступив, поступившись цікавості. Хоча в сірих від віку стінах не було нічого цікавого.

Я зазирала у машинки, заглядала у темні закутки і нічого крім шару пилу не знаходила. Увага поступово перемикнулась на стіни — сірі, кам’яні, місцями з облупленою фарбою та густим павутинням.

За спиною щось клацнуло. Я озирнулася. Двері у пральню, які я залишила відчиненими, не ворухнулися. Проте дверцята однієї з машинок хиталися. Я кліпнула, не вірячи власним очам: ще хвилину тому, коли я проходила вздовж, вони всі були зачинені. 

Волосся на передпліччях стало дибки, хоча жодної загрози поруч я не помітила. 

Знизавши плечима, я підійшла й захлопнула дверцята. На мить здалося, що лампи на панелі блимнули, але машинка залишилася вимкненою.

Я відступила, повертаючись до єдиної працюючої. Залишалося ще двадцять три хвилини. 

Звук за спиною  повторився. 

І я ледь не підстрибнула, різко обертаючись. Знову відчинені дверцята. От тільки  цього разу машинка була іншою — ближчою до стіни.  І знов блимнули лампи на екрані. Але цього разу склались у цифри дев’ять, один, три.

Потім ті самі цифри загорілися на другій машині. На третій... Я позадкувала й наштовхнулася на ту, що вібрувала. Четверта машинка клацнула, дверцята заходили ходором, висвічуючи той самий код.

Я зглитнула. Пальці впилися в пластикову поверхню, вхопились у неї, як той потопельник за соломину. 

— Любчику, це ти? — вирвалося збентежене.

І раптом усе припинилось. Світло  спалахнуло яскравіше, розганяючи тіні, панелі згасли. Тільки роззявлені дверцята нагадували, що мені не примарилося. 

Я озирнулась на машинку, де залишалось ще дев’ятнадцять хвилин. Хотілось бігти, скоріше опинитися у відносній безпеці…

Піти зараз? Та нізащо!

Я так і не зрушила з місця, поки машинка позаду не запищала, сповіщаючи про завершення циклу. Підхопивши кошик, я повільно вивалила в нього чисті та вже сухі речі. І так само повільно залишила пральню.

Ліфт не працював. Сходи знайшлись лише у кінці коридора — темні, лячні, вони наче всмоктували світло.

Я ввімкнула ліхтарик на комунікаторі й рішуче ступила на першу сходинку. 

Два прольоти. Лише два — і буде хол, світлий та повний гоміну. 

Але прольотів виявилося чотири. Після перших двох я натрапила на поверх, перекритий ґратами. Товстий ланцюг обплітав старі дерев’яні двері, наче змія. Промінь ліхтарика вихопив металеві столи, стільці, коробки з паперами та мотлохом...

В голові зріла підступна думка: а що, як двері в хол теж замкнені? 

Під ногою щось тріснуло. Світло вихопило щось біле, округле... Уява миттєво домалювала решту, і це мені зовсім не сподобалося. 

Нерви здали. Я пришвидчилась, майже злетіла нагору й буквально влетіла у зачинені двері…

— Знов, Вазочко? — почулося знайоме презирливе пирхання. — Це вже якась одержимість — випадати під ноги з виглядом жертви. Ти тільки на Міра полюєш? Чи тобі бодай хто підходить?

Я мимоволі всміхнулася. Реальна присутність притулкових вмить розвіяла вигадані жахи. Докірливо похитала головою: 

— Ти себе недооцінюєш, Хло. Як можна так себе не любити, щоб усюди бачити конкуренцію?

І не обертаючись, попрямувала до ліфта, спиною відчуваючи її розгублене мовчання.

 

***

Я прокинулась ще до світанку, вирвана з відлуння нічного кошмару. У якому я блукала нескінченними коридорами, билась у заперті двері, на яких знову й знову спалахувало: дев’ять, один, три…

Я перевернулася на бік і гарячково клацнула кнопку комунікатора.
— З’єднання недоступне.

Нічого. Знову.

Я стиснула пальці сильніше, ніж треба, ніби намагалася фізично витиснути сигнал і так достукатися до рідних. 

Нічого. Я не чула їх уже кілька днів. Не бачила... 

На очі набігли сльози. Видихнула різко, бо у грудях просто не вміщалося усе це.

Занадто тихо.

Занадто порожньо.

Зате плакати можна досхочу — ніхто не побачить. 

Клята Академія. Лячна. Коридори, яких нема. Замкнені поверхи... 

Я змусила себе встати. Життя змінюють дії, а не сльози.

Двері беззвучно ковзнули вбік. 

Коридор зустрів рівним, стерильним спокоєм. Жодного голосу, жодного кроку.

Вихідний.

Я спустилася в хол, але й тут панувала мертва тиша. Навіть робот-комендант кудись зник. Взявши пляшку води з автомата, вирішила повернутися до себе

Ліфт не викликався. Погляд упав на табло, що висвічував поверхи: 9 1 3.

Я завмерла.

— Серйозно?.. 

Це як? 

Світло мигнуло, але цифри не зникли. 

Серце ворухнулось десь у п’ятах.

Я відвела погляд. Зробила крок убік до сходів.

Це нічого не означає. Просто технічний збій. Просто цифри.

Втім, підніматися передумала, розвернулась до виходу…

І зупинилась на півшляху. 

Щось тягнуло в бік пральні. Неприємно, настирливо — наче нитка, що зачепилася десь  глибоко під шкірою і смикала при кожному русі. 

Я на мить заплющила очі.

Знову перелякалася. Серйозно?

Смішно. Там лише поверх. Закинутий, замкнений поверх. І це Академія, а не дешевий жахастик з монстрами за рогом.

Коротко видихнувши, я ввімкнула ліхтарик і звернула до підвалу.

Зупинившись біля зачинених дверей, смикнула їх за ручку — ланцюг гучно вдарив об метал, дзвоном розпанахав тишу. Двері прочинилися на кілька сантиметрів, але замок тримав міцно.

Не пролізти.

Я перевела погляд на ґрати. Проміжок між прутами був доволі широкий. І все одно ризиковано. А що, як застрягну?

Втім угорі, під самою стелею, щілини  виглядали ширшими. 

Серце калатало десь у горлі. Наважилася, затамувавши подих. Схопилася за холодний шорсткий метал і щосили підтягнулася. Лазити парканами мені ще не доводилось. Вдавалось не дуже, але я впоралась. Закинувши ногу на верхню перекладину, обережно просунула голову й плечі. Метал тиснув на ребра, але я не зупинялася. Ще одне зусилля, і я, нарешті, перевалилася на той бік.

Зістрибнула на підлогу, намагаючись приземлитися якомога тихіше. Пил здійнявся маленькою хмаркою. 

Озирнулася.

Переді мною простягався коридор — порожній, покинутий, надто схожий на той, яким я блукала нещодавно. Самотня тьмяна лампочка ледве підсвічувала простір. Зліва й справа — троє дверей: одні забиті дошками, інші вибиті так, ніби звідти вирвалося щось жахливе.

Тхнуло пліснявою, і чимось старим, занедбаним. 

Серце пропустило удар. Не надто гостинно.

Може, ну його? Поки не пізно.

Я глянула на ґрати позаду — і зробила крок до першої з кімнат.

Ручка — кругла, металева — була вкрита товстим шаром пилу. Я простягнула руку…

І завмерла.

За дверима почувся звук.

Не вітер. Не скрип.

Чіткі, розмірені кроки. Ніби той, хто йшов, нікуди не поспішав. Їм вторив скрегіт. Важкий, тягучий. 

І скиглення.

Тихе. Здавлене. Ледь чутне — ніби його намагалися втримати всередині.

Я застигла, так і не торкнувшись ручки.

Один.  Два.  Три…

Кроки обірвалися. Глухо гримнув метал.

Тиша впала різко, неприродно — ніби її хтось увімкнув.

Я не дихала. Рука так і заклякла. Хотілося відступити, але тіло не слухалося. Ноги ніби приросли до підлоги.

Почулося?

Ні.

Легкий скрип. Не дверей. Підлоги під ногами. 

Під дверима ворухнулась тінь.

Серце гупнуло так голосно, що здалося: його почують і там.

Брязкіт.

Рип.

Дзвін.

І тихий, рваний присвист — ніби хтось видихнув.

 

— Це небезпечно! — несподівано загорлав хтось. Надто чітко. Надто близько. — Треба все знищити!

Я підскочила, серце сполохано сіпнулось у грудях.

— Ти не можеш знищити ЕР-25. Його можливості безмежні… — відповів інший. Нижчий. Глухий, наче зірваний. 

— Ти не розумієш… — перебив перший. 

— Це ти не розумієш потенціалу, — вторив йому другий.

Вони кричали, так голосно, що, здавалося, стіни тряслись. 

Я повільно торкнулася ручки — холод металу впився в долоню. Крутнула — двері  легко піддалися, і я прильнула до утвореної шпарини. 

Всередині було світло, сонячно. І це не в’язалось з тим, що приміщення було у підвалі.  Як і стерильна чистота, без пилу та руйнувань, що залишились в коридорі.

Чоловік у білому халаті стояв біля дошки, вкритої формулами й наліпками. Інший — у темному класичному костюмі — вистукував пальцями по підвіконню. В очі кинулась нашивка на плечі: помаранчевий трикутник, жовте коло  та зелені хвилясті вихори. Щось знайоме... Я кліпнула, зосереджено вдивляючись у зображення, але пригадати, де його бачила так і не змогла.  

— Це загроза! — наполягав чоловік у халаті. 

— Це не доведено!

— Тобі цього мало? — він різко пройшовся кімнатою.

Я прочинила двері ще трохи й прикипіла до нього поглядом. Стулка скрипнула, і я збентежено відсахнулася в тінь. Втім, на це ніхто не звернув уваги. 

— ЕР-25 змінить світ.

— Ти не чуєш мене, Гроку. Використовувати ЕР-25 — небезпечно…  Ти тільки поглянь на нього? 

Він відступив убік, і я нарешті побачила людину в кріслі. Шолом стискав їй голову, з рота повзла піна. Вона скавчала, сіпалася, билася в ременях, хникала, вигинаючись дугою. Безладно водила очима — суцільно чорними, без склер і райдужок.

— Подумаєш, — кинув Грок. — Покладемо край симуляційному навчанню. Воно скоро й так стане непотрібним.

— Та до чого тут навчання?! Гамма-кванти потрібної частоти — і всі, хто отримав ЕР-25, оскаженіють!

— Не факт. — Грок струсив із рукава невидиму пилинку й повільно відійшов від вікна. Презирливо, майже з огидою глянув на крісло. — Ти сам казав, що ЕР-25 не взаємодіє з гамма-квантами.

— Поки його не застосовано на живій істоті! Щури…

— Вітторе, ти перебільшуєш. Люди — не щури.

— Але це вже третій піддослідний!

— І двоє перших навіть не відчули цього впливу.

— Нам потрібен час. Ми маємо дослідити природу впливу…

— У нас немає часу. Військові вимагають надати їм доступ до розробки. 

— Тоді зроби щось! ЕР-25 не готова до використання. Треба провести ще досліди, зрозуміти, чому це відбувається…

— Так займись цим. Замість того щоб нити, виявляй тих, хто скаженіє.

— Ти не розумієш, Гроку, — голос Віттора урвався. — Проблема не в тих, хто оскаженів. Проблема в іншому. В інших…

— Мені набридло сперечатися з тобою, Вітторе.

У руці Грока щось блиснуло, і я не одразу збагнула, що це зброя.

Постріл розірвав повітря.

На білому халаті розпливлася червона пляма. Кілька шалено довгих секунд, притискаючи руки до грудей, Віттор дивився на Грока. Потім зневірено опустив погляд на закривавлену долоню.

— Ти помилив… — прошепотів. 

На губах виступила кров.

Він похитнувся, схопився за стілець — і разом із ним повалився на підлогу. Стілець грюкнув, відскочив убік.

Щось маленьке й кругле вислизнуло з його руки й покотилося. Я мимоволі простежила за ним поглядом.

Десь на задвірках свідомості пульсувала думка: я стала свідком вбивства. Треба тікати.

Але я навіть ворухнутись не могла. 

— Це ти помилився, — холодно сказав Грок. — Треба було погоджуватися.

Він штурхнув тіло ногою, нахилився ближче і посміхнувся задоволено:

— Останнє, що ти побачиш буде моє лице. Закарбуюся у твоїх очах… 

— Ч…чо… чому? — спльовуючи кров, пробелькотів Віттор. 

— Тому що люди мають ставати сильніше. 

— А…ал...ле…

— Не так? — всміхнувся Грок. — Бачиш, як добре я тебе розумію?! 

Віттор захрипів щось нерозбірливе. 

— Тільки не починай про ціну. Твої наніти зроблять людей досконалими. Ти лишень уяви їх можливості: хочеш щось знати — просто запиши інформацію в мозок, хочеш стати сильніше — перебудуй тіло. 

— Це… не… на… 

— Та не стогни ти вже! Дістав! — буркнув Грок і вистрілив вдруге.

Голова Віттора сіпнулася, тіло здригнулося й завмерло. Посеред лоба чорніла темна крапка, а очі порожньо дивилися в стелю.

— Ну от і все. Прощавай, друже.

Гримнув ще один постріл — і істота в кріслі затихла.

Двері різко смикнулися й ті, рипнувши, розчинилися. 

Ошелешено випустивши ручку, я панічно відхилилася, втиснулась в стіну, і не встигла — Грок пройшов крізь мене, наче мене тут і не було. 

Повітря навіть не колихнулося. 

В голові майнула рятівна думка: голограма. Це всього лише голограма.

Я полегшено видихнула. 

Збоку блимнуло щось світле. Кошеня, майнувши повз, застрибнуло на груди Віттора.

— Протокол М-9, — пролунав звідусіль рівний, бездушний голос. — Активую протокол М-9.

— Ані…

Я ледь не присіла, почувши голос Віттора. Глухий, ніби з-під води.

— Ти мала рацію, Ані… 

З маленької чорної крапки в його лобі вирвалося темне полум’я й ковдрою огорнуло тіло.

— М-9 недостатньо. Активуй М-13.

Кошеня на грудях Віттора почало стрімко рости, вигинатися, плавитись, набуваючи нових форм. Образи змінювались так швидко, що паморочилося в голові: хлопчик, дівчина, юнак… Поки нарешті не зупинилися на чоловічому. Тому самому, що ще мить тому нерухомо лежав на підлозі.

А потім і цей образ пішов дрижами й розтанув, залишаючи по собі лише порожню кімнату та жменьку попелу, що повторювала контури тіла. 

І лише перекинутий стілець свідчив — мені це не примарилося.

Світло над головою гарячково заблимало. Завила сирена.

— Витік матерії! Витік матерії! Негайно ізолювати приміщення! 

Із металевим скреготом гримнули віконниці, відрізаючи залишки денного світла. Затупотіли ноги, загрюкали двері.

За мить усе згасло, залишивши тільки слабкий промінь ліхтарика, що вихоплював із пітьми перекинутий стілець, крісло з прикутим до нього скелетом, купу куряви та пил на напівстертій дошці.

Симуляція? 

Руки тремтіли. Страх, осівши десь глибоко всередині, ворухнувся так, ніби йому самому було лячно від побаченого.

Приборкавши порив забиратися звідси якнайскоріш, я наблизилась до дошки й вдивилась у символи. Нічого знайомого. Хоч окремі літери я впізнавала: так позначають масу, швидкість, силу…

Про всяк випадок сфотографувала — раптом знадобиться.

Вже на порозі згадала про те, що випало з руки Віттора. Повернулася, обшарюючи променем ліхтаря підлогу. .

Воно було тут. Маленький металевий ґудзик виблискував сріблястим боком у щілині між мостинами.

Обвівши поглядом столи, відшукала тонкий шмат пластику, підчепила ним ґудзик і витягла на світло.

І тільки тоді поглянула на картку, якою скористалася.

У лівому верхньому куті красувався помаранчевий трикутник із жовтим сонцем та зеленими вихорями. 

Трохи нижче чітко виднілося:

Віттор Армен.

Передові розробки у сфері біоніки та нейроінженерії. 

Аудиторія 9-13.

Пальці похололи. Я вже це бачила. Тоді, у мій перший день в Академії, екзаменатор простягнув мені саме цю картку. Не схожу. Цю… У неї так само був пошкрябаний куток. А я… я думала, що то лише симуляція. Що все це несправжнє. Гра.

Я заплющила очі, зосереджено пригадуючи екзаменатора — він був так схожий на Віттора, що тепер я могла сказати напевно: це був він. Чоловік, якого щойно вбили на моїх очах. 

Морозець пробігся шкірою, лишаючи липкий слід поту. Я здригнулася, швидко ховаючи ґудзик і картку до кишені.

Надто багато збігів. Надто наполегливо мене переслідують цифри. І це… Невже саме це мені хотіли це показати? А може, все простіше: запис, що запускається від руху, а я — випадковий свідок?

І все ж треба забиратися звідси. 

Краще нудьгуватиму у кімнаті, вдивляючись у білу стелю, ніж оце все. Мені і своїх таємниць вистачає, щоб ще розгадувати чужі.

Я вислизнула з кімнати, не озираючись. Порожній коридор закинутого поверху здавався тепер не просто мертвим, а підступним. Кожен мій крок віддавався відлунням, наче хтось невидимий ішов паралельно, за стіною.

Я вже дісталася ґрат, коли зрозуміла: я не можу піти.

Не можу. Поки не дізнаюсь, що приготували мені ті, інші двері. 

Я зітхнула й повернулася. 

Годі боятися.