П’ять років тому вона була лише студенткою в першому ряду аудиторії, яка ховала погляд у конспектах, щоб не видати свого захоплення. Він був її викладачем — недосяжним, стриманим і... таємно закоханим у ту, кого не мав права торкнутися. Тоді вони обрали мовчання та різні життєві шляхи.

Але доля має власне почуття гумору. Тепер вона повертається до рідної альма-матер, але вже не як студентка, а як колега — нова викладачка психології. Старі аудиторії, запах кави в коридорах і той самий погляд, від якого досі збивається дихання. Коли професійна етика стає єдиною перепоною, а старі почуття спалахують із руйнівною силою, виникає лише одне питання: чи готові вони нарешті вивчити урок, який прогуляли п’ять років тому?

– За тебе, чарівне стерво! – підіймає він келиха, традиційно роздягаючи мене поглядом.
Мій бойфренд чомусь вважає, що подібне прізвисько личить його дівчині. Він не кличе мене ні лагідно, ні привітно. Просто затаврував на свій розсуд і пишається цим. А брутальна поведінка й цинізм - то головні риси характеру людини, котру деякий час я вважала своїм нареченим.

Я людина, що вміє вирішувати складні питання. Причому раз і назавжди. За це мені добре платять, адже я професіонал, що ніколи не помиляється. Кохання не входить в мої плани, а жінки – то лише засіб для зняття стресу. Та одного разу я все-таки схибив, коли виконуючи роботу, не помітив її. Тієї, що покохав. А вона взяла за мету: завдати мені мук і смертельного болю.

– Як же мені тепер називати тебе, загадковий мандрівнику?
– Навіщо питаєш? Ти мене абсолютно правильно назвала - Коханий! Все інше неважливе. Сподіваюся наші задуми залишаються в силі? – грався красунчик своїм неймовірним поглядом.
– Всі-всі, до найменшої дрібнички!