Спочатку:
На сторінку книги
🔥 Глава 15. «Повернення Володаря»
Перші промені ранкового сонця пробивалися крізь густі верхівки дерев, коли Морок, Остап і чорний вовк нарешті вийшли з Лісу Забутих.
Позаду залишалося місце, де дерева шепотіли чужими голосами, туман намагався стерти найцінніші спогади, а саме повітря здавалося просоченим забуттям.
Морок ішов мовчки.
У його руці лежав Золотий Осінній Листок.
Він був маленьким, майже невагомим, але світився так яскраво, що навіть крізь пальці пробивалося тепле золотаве світло.
— То це і є той самий листок? — Остап витріщився на нього. — Той, заради якого ми ледь не стали частиною якогось дерева?
Морок ледь усміхнувся.
— Так.
— І він справді поверне Ярині пам'ять?
Морок стиснув листок у долоні.
— Якщо старий рукопис не брехав.
Остап на мить замовк.
— А якщо брехав?
Морок подивився вперед.
— Тоді я знайду інший спосіб.
Чорний вовк ішов поруч, час від часу озираючись на них. Його золоті очі світилися спокійним, майже людським розумом.
Та щойно вони наблизилися до дороги, вовк раптом зупинився.
Він підняв голову й тихо загарчав.
Морок одразу насторожився.
— Що сталося?
Вовк дивився на далекі пагорби.
Остап примружився.
— Ти теж це відчуваєш?
— Що?
Лісовик провів долонею по повітрю.
Його обличчя змінилося.
— Магію.
Морок різко обернувся.
Десь далеко, за пагорбами, спалахнуло темне фіолетове світло.
Він відчув її одразу.
Магію того, хто забрав у Ярини пам'ять.
— Дядько, — тихо сказав Морок.
І в ту ж мить золотий листок у його руці затремтів.
Морок зрозумів.
Вони запізнювалися.
---
У цей самий час Ярина стояла біля вікна батьківського дому.
Вона дивилася на осінній сад, але бачила його наче вперше.
Останні кілька днів її переслідували дивні сни.
Чоловік із чорним волоссям.
Його очі.
Його голос.
Мелодія, яку вона не могла забути, хоча не пам'ятала, звідки її знає.
Вона торкнулася скроні.
— Хто ти?.. — прошепотіла дівчина.
За її спиною тихо відчинилися двері.
Ярина обернулася.
На порозі стояв її дядько.
Він виглядав схвильованим.
— Нам треба йти.
— Куди?
— Подалі звідси.
— Чому?
Дядько не відповів.
Його погляд упав на долоню Ярини.
На ній лежав маленький золотий листок.
Той самий, який з'являвся у неї після снів.
Чоловік зблід.
— Де ти його взяла?
Ярина здивовано подивилася на листок.
— Я не знаю.
Дядько різко підійшов до неї.
— Віддай.
— Навіщо?
— Ярино, зараз немає часу на пояснення.
Вона відступила.
— Ви мене лякаєте.
— Я намагаюся тебе врятувати!
— Від кого?
Дядько стиснув щелепи.
— Від нього.
— Від кого?
— Від Володаря Тіней.
При цьому імені серце Ярини раптом боляче стиснулося.
Вона не знала чому.
Але десь глибоко всередині щось відгукнулося.
Наче це ім'я було їй знайоме.
Наче вона вже колись чула його.
Наче...
Любила того, кого мала боятися.
— Я не хочу нікуди йти, — твердо сказала Ярина.
Дядько схопив її за руку.
— Ти підеш зі мною.
— Відпустіть!
— Пізно.
Він витягнув із кишені маленький чорний камінь.
Навколо них спалахнуло фіолетове світло.
Ярина відчула, як підлога зникає з-під ніг.
— Що ви робите?!
— Рятую тебе.
За секунду вони зникли.
---
Морок побачив спалах магії ще здалеку.
Він зупинився.
— Вони рушили.
Остап підійшов ближче.
— Ти впевнений?
— Так.
Морок підняв руку.
Тіні навколо нього здійнялися в повітря, утворюючи чорний потік.
Він побачив видіння.
Ярина.
Вона стояла біля старої вежі.
Її дядько тримав її за руку.
А потім видіння зникло.
Морок стиснув кулаки.
— Стара вежа.
Остап одразу зрозумів.
— Та, що біля Чорних скель?
— Саме вона.
Морок сів на коня.
Чорний вовк побіг поруч.
Остап ледве встиг застрибнути на свого коня.
— Можна було хоча б попередити!
— Нам треба поспішати.
— Це я вже зрозумів!
Вони помчали вперед.
---
Стара вежа стояла на краю високої скелі.
Колись вона була частиною фортеці, але час зруйнував її стіни.
Тепер залишилися лише кам'яні сходи, потріскані стіни та висока вежа, над якою постійно клубочилися темні хмари.
Дядько привів Ярину всередину.
— Ви не можете тримати мене тут!
— Можу.
— Чому?!
— Бо інакше він тебе забере.
Ярина подивилася на нього.
— А якщо я не хочу, щоб мене рятували?
Дядько мовчав.
— Ви боїтеся його, — сказала вона.
— Ти не знаєш, на що він здатний.
— Але ви знаєте.
Він відвернувся.
— Я знаю достатньо.
Ярина підійшла до маленького вікна.
Далеко внизу було видно дорогу.
І раптом...
Вона почула музику.
Тиху.
Знайому.
Неймовірно знайому.
Ярина завмерла.
Мелодія.
Та сама.
Вона заплющила очі.
І перед нею виникла картина.
Великий зал.
Свічки.
Темноволосий чоловік стоїть біля відчиненого вікна.
Він співає.
Його голос м'який.
Теплий.
Він дивиться на неї.
— Я співав цю пісню багато років...
Ярина схопилася за голову.
— Ні...
— Що з тобою? — дядько підбіг до неї.
— Я... я бачила його.
— Кого?
Вона не відповіла.
Перед очима знову виник той самий чоловік.
Він усміхався їй.
І в його очах не було жодної загрози.
Тільки любов.
---
Морок мчав через ліс.
Гілки били по плечах, кінь важко дихав, але він не зупинявся.
— Вежа вже близько! — крикнув Остап.
Попереду показалися чорні скелі.
А на вершині височіла стара вежа.
Морок побачив її.
— Ярино...
Його серце забилося сильніше.
Раптом із лісу вилетіли чорні тіні.
Вони утворили стіну на дорозі.
Морок різко натягнув повіддя.
Кінь зупинився.
— Засідка! — вигукнув Остап.
З тіней з'явилися озброєні люди.
Дядько підготувався.
— Не дам тобі забрати її!
Морок спокійно зійшов із коня.
Його очі потемніли.
— Ти вже один раз забрав у неї мене.
Тіні навколо нього почали рухатися.
— Цього разу не забереш її вдруге.
Почалася битва.
Тіні Морока зіткнулися із закляттями дядька.
Повітря розірвалося від спалахів магії.
Остап намагався допомогти, кидаючи під ноги нападникам магічні коріння.
— Я взагалі-то мирний Лісовик! — обурювався він, коли черговий воїн упав у кущі. — Але сьогодні, схоже, у мене вихідний!
Чорний вовк кинувся вперед і розігнав кількох нападників.
Морок прорвався крізь них.
До вежі залишалося зовсім небагато.
---
Ярина тим часом стояла біля вікна.
Її спогади приходили уривками.
Спочатку — пісня.
Потім...
Осінній сад.
Золоті дерева.
Червоне листя.
Вона бачила себе поруч із ним.
Вони йшли стежкою.
Він дивився на неї так, ніби вона була найціннішою людиною у світі.
Ярина прикрила рот долонею.
— Я знаю це місце...
Наступний спогад був ще яскравішим.
Його руки.
Теплі.
Сильні.
Він тримав її долоні у своїх.
— Якщо ти скажеш «ні», я прийму це.
Ярина заплакала.
— Я... сказала «так».
Вона не розуміла, звідки знала ці слова.
Але серце вже знало.
Воно пам'ятало.
Ще один спогад.
Він нахиляється до неї.
Їхні губи зустрічаються в ніжному поцілунку.
Ярина різко відкрила очі.
Її груди здіймалися від хвилювання.
— Хто ти?.. — прошепотіла вона.
А потім почула звук.
Далекий.
Але знайомий.
Кроки.
Голос.
— Ярино!
Вона завмерла.
Серце пропустило удар.
Цей голос...
Вона знала його.
Вона не могла згадати звідки.
Але знала.
— Ярино!
Дядько різко обернувся.
— Ні.
Ярина підійшла до дверей.
— Він прийшов.
— Ти не підеш до нього.
— Чому?
— Бо він Володар Тіней!
Ярина подивилася на нього крізь сльози.
— А якщо він не монстр?
Дядько мовчав.
— А якщо він той, кого я люблю?
У цей момент двері вежі вибухнули від удару.
Каміння посипалося на підлогу.
У проході з'явився Морок.
Втомлений.
Поранений.
Але живий.
Його погляд одразу знайшов Ярину.
Вони дивилися одне на одного.
Між ними стояли лише кілька кроків.
Ярина не пам'ятала його імені.
Не пам'ятала всього, що вони пережили.
Але її серце вже зробило свій вибір.
Морок повільно простягнув руку.
— Я прийшов за тобою.
Ярина дивилася на його долоню.
І раптом у її пам'яті спалахнув ще один образ.
Золоті троянди.
Його усмішка.
Його слова:
«Я посаджу їх для тебе».
Сльози покотилися по її щоках.
Вона зробила крок уперед.
— Я не знаю, хто ви...
Морок завмер.
Ярина торкнулася його руки.
— Але чомусь, коли я дивлюся на вас...
Вона вдихнула.
— Мені здається, що я нарешті повернулася додому.
Золотий листок у кишені Морока раптом спалахнув.
А десь далеко, за межами вежі, осінній вітер поніс над землею сотні золотих листків.
Магія забуття почала руйнуватися.
