Спочатку:
На сторінку книги
🍁 Глава 3. «Осінній сад»
Наступного ранку Ярина прокинулася від сонячного світла.
Вона здивовано розплющила очі.
За вікном сяяло золоте небо, а на склі мерехтіли краплини роси. На мить їй здалося, що вона знову вдома.
Що зараз спуститься на кухню.
Що почує голос батька.
Що за вікном буде звичайний осінній ранок.
Але потім вона побачила високі кам'яні стіни й згадала, де знаходиться.
Замок Володаря Тіней.
Ярина тихо зітхнула.
Вона вже кілька днів була тут, але досі не могла звикнути до цього місця.
Усе здавалося казкою.
Тільки вона не знала, чи буде ця казка доброю.
У двері постукали.
— Увійдіть.
Двері відчинилися.
На порозі стояв Морок.
Сьогодні він виглядав трохи інакше. На ньому був простий чорний одяг без важких прикрас, а темне волосся було зібране стрічкою.
— Доброго ранку, Ярино.
— Доброго.
Морок на секунду затримав погляд на ній.
— Ти вже снідала?
— Ще ні.
— Тоді спочатку поснідай.
— А потім?
— Потім я хочу щось тобі показати.
Ярина насторожилася.
— Що саме?
— Місце, куди я рідко когось приводжу.
— Це має мене заспокоїти?
Морок ледь усміхнувся.
— Не знаю. Але сподіваюся.
Після сніданку Ярина вийшла разом із ним у довгий коридор.
Вони йшли мовчки.
Ярина вже знала, що замок величезний. Але щоразу відкривала для себе нові коридори, сходи та галереї.
Нарешті Морок зупинився перед великими дверима.
Вони були зроблені з темного дерева, а посередині на них було вирізьблено листок.
Морок поклав долоню на двері.
З-під його пальців побігли тонкі чорні лінії.
Двері повільно відчинилися.
Ярина завмерла.
Перед нею розкинувся сад.
Але це був не звичайний сад.
Він здавався безкрайнім.
Дерева стояли вздовж звивистих доріжок, вкриті золотим, бурштиновим і червоним листям. Деякі листки світилися зсередини, немов маленькі ліхтарики.
У повітрі кружляв легкий туман.
Десь неподалік дзюрчав струмок.
А над усім садом висіло тепле осіннє небо.
Ярина зробила крок уперед.
— Тут... завжди осінь?
— Так.
— Чому?
Морок підійшов до неї.
— Бо я люблю осінь.
Ярина здивовано глянула на нього.
— Ти?
— А що дивного?
— Не знаю. Я чомусь думала, що Володар Тіней повинен любити щось похмуріше.
— Я люблю тишу, — відповів він. — А осінь тиха.
Ярина усміхнулася.
— Не завжди.
— Коли падає листя — завжди.
Вона підняла голову.
З дерева повільно опустився великий червоний листок.
Він пролетів просто перед її обличчям і ліг на долоню.
— Гарний...
Морок дивився не на листок.
На неї.
— Так.
Ярина не помітила його погляду.
Вона пішла далі.
— А тут є зима?
— Ні.
— Весна?
— Ні.
— Літо?
— Теж ні.
— Отже, твій сад застряг в осені.
— Можна сказати й так.
— А тобі не набридає?
Морок замислився.
— Раніше — ні.
— А тепер?
Він подивився на неї.
— Не знаю.
Ярина хотіла запитати, що він має на увазі, але Морок раптом зупинився.
— Дивись.
Вона повернулася.
Навколо їхніх ніг почали ворушитися тіні.
Ярина відступила.
— Мороку...
Тіні піднялися із землі.
Вони були темними, майже чорними, але зовсім не страшними.
Одна з них витягнулася тонкою смужкою.
Друга піднялася поруч.
Третя закружляла в повітрі.
Ярина напружилася.
— Вони... живі?
— Можна сказати й так.
— Вони можуть мене скривдити?
— Ні.
— Точно?
— Я не дозволю.
Морок підняв руку.
Тіні завмерли.
— Вони слухаються тебе?
— Не зовсім. Вони мають власний характер.
— Тіні мають характер?
— Мої — так.
Ярина недовірливо подивилася на нього.
— І що вони зараз хочуть?
Морок глянув на темні силуети.
— Познайомитися з тобою.
— Що?
Не встигла вона договорити, як одна тінь раптом торкнулася краю її сукні.
Ярина відскочила.
Тінь відскочила теж.
Вона завмерла.
Потім повільно наблизилася.
Ярина простягнула руку.
Тінь торкнулася її пальців.
Вона була прохолодною.
Але зовсім не страшною.
— Вони справді не хочуть мені нашкодити...
— Я ж казав.
Раптом одна тінь піднялася вгору й почала кружляти навколо Ярини.
Дівчина засміялася.
— Перестань!
Тінь ніби навмисне почала рухатися швидше.
Інша підняла з землі кілька листків і закрутила їх навколо Ярини.
— Мороку!
— Я нічого не роблю.
— Змусь їх зупинитися!
— А ти справді хочеш, щоб вони зупинилися?
Ярина відкрила рот, щоб відповісти.
Але одна з тіней підняла просто перед її носом маленький жовтий листок.
Ярина не втрималася й засміялася.
Щиро.
Вперше відтоді, як опинилася в цьому замку.
Її сміх розлетівся садом.
Морок завмер.
Він просто дивився на неї.
Ярина ловила листки, які крутилися навколо неї, і намагалася вгадати, яка саме тінь їх підкидає.
— Вони наче діти!
— Іноді гірші.
— Я чула!
Морок подивився на одну з тіней.
Та одразу сховалася за деревом.
Ярина засміялася ще сильніше.
— Вони тебе бояться?
— Ні.
— Тоді чому ховаються?
— Думаю, образилися.
— На тебе?
— Можливо.
— Ти сваришся з власними тінями?
— У мене складні стосунки з ними.
Ярина знову засміялася.
Морок теж усміхнувся.
Не своєю звичною загадковою усмішкою.
Справжньою.
Теплою.
Ярина раптом перестала сміятися.
Вона вперше побачила його таким.
Без холодного погляду.
Без таємничої маски.
Просто чоловіком, який дивився на неї й радів тому, що вона усміхається.
— Що? — тихо запитав Морок.
— Нічого.
— Ти дивишся на мене.
— А ти усміхаєшся.
Він торкнувся губ.
— Справді?
— Так.
— Напевно, ти винна.
Ярина здивовано підняла брови.
— Я?
— Ти смієшся.
— І що?
— Мені подобається.
Ярина відвела погляд.
Чомусь ці прості слова змусили її серце забитися швидше.
Вона швидко присіла й підняла з землі червоний листок.
— Гарний сад.
— Я радий, що тобі подобається.
— Ти створив його сам?
Морок кивнув.
— Давно.
— Для кого?
Він замовк.
На кілька секунд у саду стало зовсім тихо.
— Для себе, — нарешті відповів він.
Ярина подивилася на нього.
— Ти часто тут один?
— Майже завжди.
— Але навіщо тобі такий великий сад, якщо ти в ньому один?
Морок опустив погляд.
— Напевно, я завжди сподівався, що одного дня тут буде хтось іще.
Ярина нічого не сказала.
Вперше вона відчула не страх.
Жалість.
Ні.
Можливо, не жалість.
Щось інше.
Вона ще не могла назвати це почуття.
Вони пішли далі садом.
Морок показав їй невеликий ставок, поверхня якого відбивала золоті дерева.
Потім — альтанку, заховану серед кленів.
А ще маленький місток через струмок.
— Тут дуже красиво, — сказала Ярина.
— Можеш приходити сюди коли захочеш.
Вона повернулася до нього.
— Навіть без тебе?
— Особливо без мене.
Ярина здивувалася.
— Чому?
— Бо я хочу, щоб ти мала місце, де почуватимешся вільною.
Вона довго дивилася на нього.
Потім тихо сказала:
— Дякую.
Морок кивнув.
Вони повернулися до замку вже надвечір.
Біля дверей Ярина озирнулася.
Тіні знову виглядали з-за дерев.
Одна з них махнула їй.
Ярина усміхнулася.
— До завтра.
Морок почув це.
— Ти сказала «до завтра»?
Ярина завмерла.
Вона сама не помітила, як сказала це.
— Ну... якщо твої тіні знову захочуть зі мною гратися.
— Вони будуть чекати.
Ярина зайшла до замку.
Морок залишився біля дверей.
Він дивився їй услід.
І вперше за багато років його чарівний сад не здавався таким порожнім.
А Ярина, піднімаючись сходами до своєї кімнати, думала лише про одне:
Можливо, Володар Тіней справді не такий страшний, як про нього говорять.
Але вона ще не знала найважливішого.
За кожною тінню Морока ховалася історія.
І одного дня Ярина дізнається, чому він став тим, кого бояться всі.
