Спочатку:
На сторінку книги
🩷 ГЛАВА 5. «Пісня для Ярини»
Ніч огорнула замок Володаря Тіней майже нечутною тишею.
За високими вікнами шелестіли дерева, а місячне світло сріблястою доріжкою ковзало по кам’яній підлозі. Ярина сиділа на краю ліжка й ніяк не могла заснути.
У цьому замку все було дивним.
Занадто красивим.
Занадто тихим.
І найбільше її лякало те, що поступово вона переставала боятися Морока так сильно, як спочатку.
Ярина заплющила очі.
І раптом почула музику.
Тиху.
Сумну.
Але водночас таку прекрасну, що від неї перехоплювало подих.
Дівчина завмерла.
Цю мелодію вона вже чула.
Тоді, у лісі.
Того вечора, коли все почалося.
Ярина підвелася й повільно вийшла з кімнати.
Мелодія ставала чіткішою.
Вона йшла коридором, майже не помічаючи холодного каменю під босими ногами. Біля повороту дівчина зупинилася.
Звідти долинав голос.
Чоловічий.
Глибокий, трохи хрипкий, але напрочуд теплий.
Ярина обережно визирнула з-за колони.
Біля великого відчиненого вікна стояв Морок.
Він дивився на місяць і співав.
Ярина не могла поворухнутися.
Саме цей голос.
Саме ця мелодія.
Вона пам’ятала її з тієї осінньої ночі.
Морок закінчив пісню і тихо видихнув.
— Ви…
Він обернувся.
Його погляд зустрівся з її очима.
— Ярино.
— Це ви співали в лісі?
Морок кілька секунд мовчав.
Потім кивнув.
— Так.
Ярина повільно підійшла ближче.
— Чому?
Володар Тіней знову повернувся до вікна.
— Не знаю.
— Як це — не знаєте?
— Я співав цю пісню багато років.
Ярина здивовано насупилася.
— Багато років?
— Ще задовго до того, як побачив тебе.
Вона замовкла.
— Але навіщо?
Морок опустив погляд.
— Мабуть, тому, що всередині мене завжди було відчуття… ніби я когось чекаю.
Ярина відчула, як її серце забилося швидше.
— Когось?
— Так.
— Ви знали, кого?
— Ні.
Він усміхнувся сумно.
— Я навіть не знав, чи ця людина існує.
Ярина підійшла до нього ближче.
Тепер між ними залишалося всього кілька кроків.
— А тепер?
Морок підняв голову.
Подивився прямо їй в очі.
У його погляді вже не було звичної холодності. Лише дивна ніжність, яку Ярина зовсім не очікувала побачити.
— А тепер знаю.
Дівчина завмерла.
— Що знаєте?
Морок зробив крок до неї.
— Для кого я співав.
Ярина відчула, як щоки починають палати.
Вона відвела погляд.
— Ви говорите дивні речі.
— Я ніколи не був добрим у звичайних словах.
— А в піснях?
На його губах з’явилася ледь помітна усмішка.
— У піснях я чесніший.
Ярина знову подивилася на нього.
І вперше побачила не Володаря Тіней.
Не того загадкового чоловіка, який викрав її та привіз до замку.
А просто самотнього чоловіка, який багато років співав одну й ту саму пісню, не знаючи, для кого.
За вікном здійнявся вітер.
Кілька золотих листків залетіли до кімнати й закружляли між ними.
Морок простягнув руку.
Один листок опустився йому на долоню.
Він подивився на нього, а потім простягнув Ярині.
— Осінь тобі пасує.
— Чому?
— Бо вона така сама, як ти.
Ярина усміхнулася.
— Це комплімент?
— Найщиріший, який я можу придумати.
Вона взяла листок.
Їхні пальці на мить торкнулися.
Зовсім випадково.
Але обоє завмерли.
Ярина першою відсмикнула руку.
— Мені… мабуть, час спати.
— Звичайно.
Вона зробила кілька кроків до дверей.
А потім зупинилася.
— Мороку?
— Так?
Ярина озирнулася.
— Заспівайте ще раз.
Він здивовано подивився на неї.
— Ти хочеш?
Дівчина кивнула.
— Так.
Морок знову став біля відчиненого вікна.
І за мить замок наповнився тією самою мелодією.
Тільки тепер Ярина слухала її зовсім інакше.
Бо тепер знала:
ця пісня була для неї.
А десь далеко, у темному лісі, тіні тихо хиталися від вітру, ніби й вони давно чекали на цю зустріч.
Ярина усміхнулася.
І вперше за весь час перебування в замку заснула без страху.
