Спочатку:
На сторінку книги
💍 Глава 7. «Будеш моєю?»
Минуло кілька днів після їхнього першого поцілунку.
І за цей час замок Володаря Тіней змінився.
А може, змінилася сама Ярина.
Раніше вона бачила в ньому лише похмурі коридори, темні стіни та зачинені двері.
Тепер вона помічала інше.
Тепло свічок.
Старовинні картини.
Книги на полицях.
Золотисте світло, яке ввечері пробивалося крізь високі вікна.
І найголовніше — Морока.
Він став зовсім іншим.
Частіше усміхався.
Частіше приходив до Ярини просто поговорити.
Іноді вони годинами гуляли садом, а іноді сиділи біля каміна, читаючи одну книгу на двох.
Одного вечора Морок привів її до найвищої вежі замку.
Звідти було видно весь ліс.
Осінні дерева нагадували море золота й багряного полум’я.
— Навіщо ти привів мене сюди? — запитала Ярина.
Морок мовчав.
Вона повернулася до нього.
— Щось сталося?
— Ні.
Він зробив крок уперед.
— Навпаки.
Морок узяв її за руки.
Ярина відчула, що він хвилюється.
Це здивувало її.
Володар Тіней.
Чоловік, якого боялися цілі королівства.
Хвилювався.
Через неї.
— Ярино…
Він на мить замовк.
— Я все життя думав, що мені нічого не потрібно.
— А тепер?
— Тепер мені потрібна ти.
Ярина усміхнулася.
— Я вже здогадалася.
Морок теж усміхнувся, але цього разу в його очах була серйозність.
Він опустився перед нею на одне коліно.
Ярина завмерла.
— Мороку…
Він дістав маленьку коробочку.
Коли кришка відкрилася, всередині засяяло кільце.
Темний метал обрамляв невеликий золотий камінь, усередині якого ніби жеврів маленький вогник.
— Ярино, я не хочу, щоб ти була моєю тому, що я Володар Тіней.
Він подивився їй просто в очі.
— І не хочу, щоб ти залишалася зі мною через страх.
Ярина відчула, як до очей підступають сльози.
— Якщо ти скажеш «ні», я прийму це.
Він говорив тихо, але впевнено.
— Я не стану змушувати тебе. Не замкну двері. Не заберу в тебе право вибирати.
Морок простягнув їй руку.
— Але якщо ти скажеш «так»… я присвячу тобі все своє життя.
Ярина дивилася на нього кілька секунд.
Потім усміхнулася крізь сльози.
— Так.
Морок завмер.
Наче навіть він не очікував почути цю відповідь.
— Ти впевнена?
— Так.
Вона простягнула руку.
— Буду твоєю.
Він обережно надів кільце їй на палець.
— А ти будеш моїм? — тихо запитала Ярина.
Морок усміхнувся.
— Від першої миті, коли почув тебе в цьому світі.
Він підвівся і ніжно поцілував її.
А потім вони ще довго стояли біля вікна, мріючи про майбутнє.
— Я хочу змінити замок, — раптом сказала Ярина.
— Змінити?
— Так.
Вона озирнулася.
— Тут занадто темно.
Морок удавано обурився.
— Це замок Володаря Тіней.
— Саме тому.
Ярина засміялася.
— Я хочу більше світла. Великі вікна. Квіти. Свічки. І щоб у коридорах не було так похмуро.
— Гаразд.
— І ще я хочу сад.
— У тебе вже є сад.
— Ні. Я хочу справжній.
Морок задумався.
— Який?
Ярина замріяно подивилася у вікно.
— Із золотими трояндами.
Він усміхнувся.
— Тоді будуть золоті троянди.
— Справді?
— Я посаджу їх для тебе.
— А якщо вони не виростуть?
— Виростуть.
— Звідки така впевненість?
Морок узяв її руку.
— Бо я вперше в житті хочу щось виростити, а не створити за допомогою магії.
Ярина поклала голову йому на плече.
— Я хочу, щоб тут було наше життя.
— Так і буде.
Вони говорили про майбутнє до пізньої ночі.
Про сад.
Про дім.
Про подорожі.
Про те, як Ярина одного дня навчиться керувати магією.
Їм здавалося, що попереду ціла вічність.
Що тепер нічого не зможе їх розлучити.
Але вони помилялися.
Десь далеко за межами замку темні хмари почали збиратися над лісом.
У старому будинку, захованому серед чорних дерев, хтось запалив свічку.
Сивий чоловік розгорнув старовинну книгу.
На сторінці було зображено дівчину з довгим рудим волоссям.
Під малюнком стояло лише кілька слів:
«Та, що здатна змінити долю Володаря Тіней».
Чоловік повільно закрив книгу.
— Отже, вона знайшлася…
А в цей час Ярина спала у замку, не знаючи, що хтось уже дізнався про її існування.
І що їхньому щастю залишилося зовсім недовго.
Далі буде...
