Спочатку:
На сторінку книги
🌹 Глава 6. «Перше кохання»
Після тієї ночі щось змінилося.
Ярина не могла пояснити, що саме.
Можливо, справа була в пісні.
Можливо — у погляді Морока.
А можливо, в тому, що вперше за довгий час поруч із ним вона почувалася не полонянкою.
Наступного ранку він прийшов до неї із двома чашками ароматного чаю.
— Я вирішив, що сьогодні ти не сидітимеш у кімнаті.
Ярина здивовано підняла брову.
— А що я робитиму?
— Гулятимеш зі мною.
— Це наказ?
— Ні.
Морок усміхнувся.
— Запрошення.
Ярина не втрималася від усмішки.
— Тоді я погоджуюся.
Вони вийшли до саду.
Осінній сад зустрів їх золотим листям. Дерева тихо шелестіли, а між гілками пробивалося сонячне світло.
Морок ішов поруч, уже не таким мовчазним, як раніше.
Він розповідав про замок, про старі дерева, про магічних істот, які жили в лісі.
Ярина слухала його, час від часу ставлячи запитання.
І раптом зрозуміла, що їй подобається слухати його голос.
— Ви завжди були таким?
— Яким?
— Самотнім.
Морок замислився.
— Напевно.
— І вас це не турбувало?
— Раніше — ні.
— А тепер?
Він подивився на неї.
— Тепер турбує.
Ярина відчула, як у грудях щось здригнулося.
Після прогулянки вони зайшли до бібліотеки.
Ярина одразу зупинилася біля величезних полиць.
— Тут стільки книг!
— Я знав, що тобі сподобається.
— Ви знали?
— Я вже встиг дещо про тебе дізнатися.
Вона повернулася до нього.
— І що ж ви дізналися?
— Що ти любиш історії.
— Це все?
— Ні.
Морок підійшов ближче.
— Що ти ставиш забагато запитань.
Ярина засміялася.
— А ви надто багато мовчите.
— Можливо, ти навчиш мене говорити.
— А ви мене?
— Чого?
— Не знаю.
Морок усміхнувся.
— Тоді будемо вчитися разом.
Вони провели в бібліотеці кілька годин.
Ярина читала книгу біля вікна, а Морок сидів неподалік.
Іноді їхні погляди зустрічалися.
І щоразу Ярина першою відводила очі.
Вона вже починала розуміти, що відбувається.
Їй подобався Морок.
Не замок.
Не магія.
Не його таємнича сила.
Саме він.
Це лякало її найбільше.
Увечері Морок привів її до великої зали.
Там горіли сотні свічок.
У центрі зали була гладка мармурова підлога, а з високих вікон лилося місячне світло.
— Навіщо ми тут? — запитала Ярина.
Морок простягнув руку.
— Потанцюй зі мною.
— Я не вмію.
— Я навчу.
Ярина нерішуче поклала свою долоню в його руку.
Морок обережно притягнув її до себе.
Музика виникла сама собою — тиха, ніжна, наче її створював сам замок.
Вони почали танцювати.
Спочатку Ярина постійно збивалася.
— Ви обіцяли навчити.
— Я навчаю.
— Тоді чому я весь час наступаю вам на ноги?
— Бо ти хвилюєшся.
— Я не хвилююся.
— Тоді чому твоє серце б'ється так голосно?
Ярина різко підняла голову.
— Ви чуєте?
— Чую.
Вона засоромилася.
— Це через танець.
— Звичайно.
Він усміхнувся так, що Ярина зрозуміла: Морок їй не повірив.
Музика повільно стихла.
Але вони не розійшлися.
Морок усе ще тримав її за руку.
— Ярино.
— Що?
— Я більше не хочу приховувати те, що відчуваю.
Вона завмерла.
— Мороку…
— Я знаю, що ти досі можеш мене боятися.
— Вже не так.
— Знаю.
Він обережно провів пальцями по її руці.
— Але я хочу, щоб ти знала правду.
Ярина мовчала.
— Я закохався в тебе.
Ці слова прозвучали тихо.
Але для Ярини вони були гучнішими за будь-яку грозу.
Вона опустила погляд.
— Я боялася цього.
— Чого?
— Що ви скажете це.
— Чому?
Ярина підняла очі.
— Бо я теж…
Вона не договорила.
Морок не квапив її.
— Ти теж?
Дівчина глибоко вдихнула.
— Я теж закохалася у вас.
На його обличчі з'явилася така щира усмішка, якої Ярина ще ніколи не бачила.
Він повільно наблизився.
— Я можу?
Ярина знала, про що він питає.
Вона ледь помітно кивнула.
Морок нахилився до неї.
Їхні губи зустрілися в ніжному, короткому поцілунку.
Без поспіху.
Без страху.
Лише з тією особливою ніжністю, яка народжується тоді, коли двоє людей нарешті перестають приховувати те, що давно живе в їхніх серцях.
Коли вони відсторонилися, Ярина усміхнулася.
— То це і є кохання?
Морок тихо засміявся.
— Думаю, так.
— Тоді воно зовсім не таке страшне, як я думала.
— Бо ти більше не сама.
Він узяв її за руку.
І цього разу Ярина не відпустила.
За вікнами падав золотий листопад.
А у великій залі, серед сотень свічок, починалася їхня історія.
І вони ще не знали, скільки випробувань чекає попереду.
Але цієї ночі їм було достатньо одного:
вони знайшли одне одного.
