Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Таємниця самотнього серця
Ярина не знала, скільки часу блукала замком.
Після розмови з Мороком їй хотілося побути на самоті. Не тому, що вона боялася його так само сильно, як учора. Просто в голові було надто багато запитань.
Хто він?
Навіщо забрав її?
Чому назвав саме її?
І найголовніше — чому в його голосі іноді звучала така дивна самотність?
Ярина звернула в черговий коридор і зупинилася.
Перед нею були високі двері.
Вони відрізнялися від усіх інших. На них не було ані золотих прикрас, ані магічних символів. Лише товстий шар пилу.
— Напевно, тут ніхто не буває, — прошепотіла вона.
Дівчина обережно штовхнула двері.
Вони зі скрипом відчинилися.
За ними виявилася бібліотека.
Ярина завмерла.
Високі полиці здіймалися майже до самої стелі. Книги стояли всюди: на полицях, на столах, навіть на підлозі. Деякі були вкриті пилом настільки товстим, що здавалося, їх не відкривали сотні років.
Посередині кімнати стояв великий дерев'яний стіл.
На ньому горіла одна-єдина свічка.
Ярина підійшла ближче.
— Цікаво...
Вона провела пальцем по корінцях книг.
«Історія Тіньового королівства».
«Магія давніх часів».
«Закляття безсмертних».
Дівчина вже хотіла взяти останню книгу, коли її погляд зупинився на іншій.
Невеликій.
У чорній обкладинці.
На ній срібними літерами було написано:
«Володар Тіней».
Серце Ярини забилося швидше.
Вона озирнулася.
У бібліотеці нікого не було.
— Якщо він не хотів, щоб я це читала, то навіщо залишив тут?
Вона взяла книгу.
Сторінки були старими, пожовклими, але дивним чином не зіпсованими часом.
Ярина відкрила першу сторінку.
І прочитала:
«До того, як стати Володарем Тіней, він був людиною».
Ярина завмерла.
— Людиною?..
Вона почала читати далі.
У книзі розповідалося про чоловіка на ім'я Морок.
Колись він жив серед людей. Не мав ані замку, ані влади, ані безсмертя. Він був звичайним юнаком, який умів любити, дружити й мріяти.
А потім усе змінилося.
Багато років тому проти нього використали давнє закляття.
Чому?
Цього книга не пояснювала.
Лише зазначалося, що після закляття його тіло змінилося, а разом із ним змінилися і його сили.
Тіні почали слухатися його.
Темрява стала частиною його самого.
А люди, які колись його знали, почали боятися.
Від нього тікали.
Його називали чудовиськом.
Володарем Тіней.
Сам Морок зник у своєму замку.
І більше ніколи не повернувся до людей.
Ярина повільно перегорнула сторінку.
Там було написано лише одне речення:
«Найстрашнішим для нього стало не закляття, а те, що одного дня він перестав вірити, що хтось зможе побачити за тінями людину».
Ярина опустила книгу.
Чомусь від цих слів їй стало сумно.
— Отже, ти теж колись був людиною...
— Не варто читати чужі таємниці.
Ярина здригнулася.
Книга мало не випала з її рук.
Вона обернулася.
У дверях стояв Морок.
Темний плащ спускався до підлоги, а навколо його ніг ледве помітно ворушилися тіні.
Але цього разу він не здавався їй страшним.
Лише втомленим.
— Я не знала, що це таємниця, — тихо сказала Ярина.
— Тепер знаєш.
Він зробив крок до неї.
Ярина не відступила.
— Ти справді був людиною?
Морок мовчав.
— Хто наклав на тебе прокляття?
Тиша.
— І чому?
Його погляд став холоднішим.
— Досить.
Ярина стиснула книгу.
— Але я хочу знати.
— Навіщо?
— Тому що ти забрав мене сюди, — відповіла вона. — Я маю право знати, хто ти.
Морок відвернувся.
На кілька секунд у бібліотеці запанувала тиша.
— Колись, — нарешті промовив він, — я справді був людиною.
Ярина уважно слухала.
— Я жив серед людей. Мав друзів. Мав дім. Думав, що моє життя буде звичайним.
Він усміхнувся, але в цій усмішці не було радості.
— Я навіть вірив у кохання.
Ярина нічого не сказала.
— А потім прийшли ті, хто вирішив, що я не повинен мати щастя.
— Хто вони?
— Люди.
Морок опустив погляд.
— Люди, яких я колись вважав близькими.
Ярина відчула, як по спині пробіг холод.
— Вони ображали тебе?
— Так.
— І після цього ти став Володарем Тіней?
Морок кивнув.
— Спочатку я ненавидів їх. Потім ненавидів себе. А згодом перестав відчувати щось взагалі.
Він підійшов до вікна.
За склом виднівся темний ліс.
— Роки минали. Люди приходили й зникали. Я залишався.
— Тобі було самотньо?
Морок довго мовчав.
— Так.
Це коротке слово прозвучало тихіше, ніж усі його попередні відповіді.
Ярина подивилася на нього.
— Але ти ж Володар Тіней. У тебе є цей замок. Магія. Твої тіні...
— Тіні не розмовляють зі мною, коли мені самотньо.
Ярина замовкла.
Морок опустив голову.
— Я давно перестав сподіватися.
— На що?
Він подивився їй просто в очі.
— Що хтось колись зможе мене полюбити.
Ярина не знала, що відповісти.
Вперше вона побачила перед собою не загадкового Володаря Тіней.
Не страшного чаклуна.
Не викрадача.
А чоловіка, який багато років жив у величезному замку, оточений магією та темрявою, але не мав поруч жодної людини, яка б назвала його своїм.
— Мороку...
— Не треба мене жаліти.
— Я тебе не жалію.
Він здивовано підняв очі.
— Тоді що?
Ярина на мить замислилася.
— Я просто намагаюся тебе зрозуміти.
У його погляді щось змінилося.
Ледь помітно.
Але Ярина це побачила.
Одна з тіней біля його ніг ворухнулася і несподівано потягнулася до дівчини.
Ярина не відсахнулася.
Вона дозволила темній плямі торкнутися кінчиків її пальців.
Тінь була теплою.
Несподівано теплою.
Морок дивився на це так, ніби не міг повірити власним очам.
— Вони тебе не бояться, — прошепотіла Ярина.
— Мої тіні?
— Так.
— Вони відчувають те, що відчуваю я.
Ярина подивилася на нього.
— І що ж ти зараз відчуваєш?
Морок не відповів.
Але вперше за багато років на його обличчі з'явилася справжня усмішка.
Дуже маленька.
Майже непомітна.
Та для Ярини вона означала більше, ніж усі слова.
І десь далеко, у глибинах замку, старий годинник пробив північ.
А тіні навколо них тихо зашепотіли, ніби знали те, чого ще не знала сама Ярина.
Щось у цьому замку почало змінюватися.
