Спочатку:
На сторінку книги
Глава 11. «Замок без неї»
Замок без Ярини став іншим.
Не просто тихим.
Порожнім.
Раніше в коридорах лунав її сміх.
Вона могла раптом вибігти до саду, сперечатися з Мороком через якусь книгу або вимагати, щоб у замку запалили більше свічок.
Тепер нічого цього не було.
Лише тиша.
Морок стояв біля вікна й дивився на сад.
Перші золоті троянди вже розквітли.
Він посадив їх для неї.
А тепер вона навіть не пам'ятала, що просила їх.
Морок провів рукою по одній із квіток.
— Ти мала їх побачити…
Троянда тихо нахилилася під його пальцями.
Тіні навколо замку неспокійно ворушилися.
Вони теж відчували його біль.
Раніше вони слухалися Морока беззаперечно.
Тепер часто самі собою ковзали стінами, наче шукали когось.
Ярину.
Морок спробував викликати магію.
Полум'я свічки спалахнуло.
А потім згасло.
— Слабшаєш, — прошепотів він сам до себе.
Замок втрачав силу разом із ним.
Без Ярини його магія більше не була такою, як раніше.
І саме тоді…
Тук-тук-тук.
Морок насупився.
Знову пролунав стукіт.
Тук-тук-тук!
— Хто там?
У відповідь пролунало:
— Це я! Відчиняй, бо двері в тебе такі страшні, що я вже тричі передумав заходити!
Морок мовчки дивився на двері.
— Іди геть.
— О, чудово! Значить, господар удома!
Стук повторився.
Морок відкрив двері.
На порозі стояв дивний маленький чоловічок.
Невисокий, з розпатланим русявим волоссям, круглими щоками та великими зеленими очима.
На ньому була біла вишита сорочка, зелений кожушок і смішна шапка з листям.
За плечима висів старий полотняний мішок.
— Добрий вечір! — весело сказав незнайомець.
Морок мовчав.
— Мене звати Остап.
— Мені байдуже.
— А мені ні.
Остап усміхнувся.
— Я Лісовик.
Морок примружився.
— Я знаю.
— О! То ти про мене чув?
— На жаль.
— Значить, я популярний.
Морок уже хотів зачинити двері.
Але Остап раптом перестав усміхатися.
Він подивився на нього уважніше.
— Ти болиш.
Морок завмер.
— Що?
— Болиш.
Лісовик торкнувся грудей.
— Я відчуваю чужий біль.
Морок мовчав.
Остап більше не жартував.
— Ти втратив когось.
— Це не твоя справа.
— Згоден.
Остап знизав плечима.
— Але я все одно хочу знати.
Морок похмуро подивився на нього.
— Тоді йди.
Лісовик уже зробив крок назад.
Але раптом озирнувся.
— Її звати Ярина?
Морок завмер.
Тіні навколо нього здійнялися.
— Звідки ти знаєш її ім'я?
Остап не злякався.
— Не знаю.
Він показав на стіни.
— Твій замок знає.
Морок поглянув навколо.
На кам'яній стіні справді проступив слабкий золотий візерунок.
Остап тихо сказав:
— Вона була тут.
Морок нарешті відступив від дверей.
— Заходь.
Лісовик усміхнувся.
— Я вже думав, що ти ніколи не запросиш.
— Не змушуй мене передумати.
Остап швидко зайшов усередину.
— Який ти гостинний.
Вони сіли у великій залі.
Морок розповів йому все.
Про Ярину.
Про кохання.
Про дядька.
Про заборонену магію.
Про те, як вона подивилася на нього й запитала:
«Хто ви?»
Остап слухав мовчки.
Коли Морок закінчив, Лісовик довго дивився у вогонь.
— Я думав, що ти просто страшний і зарозумілий Володар Тіней.
— Дякую.
— А ти, виявляється, закоханий дурень.
Морок підняв брову.
— Це має мене заспокоїти?
— Ні.
Остап усміхнувся.
— Але це означає, що тобі можна допомогти.
Морок нахилився вперед.
— Як?
— Треба знайти стародавній рукопис.
— Де?
— У твоїй бібліотеці.
Морок здивовано подивився на нього.
— Я перечитав там майже все.
— Майже?
Остап хитро посміхнувся.
— Отже, не все.
Вони вирушили до найстарішої частини бібліотеки.
Остап кілька хвилин ходив між полицями, проводячи пальцями по старих книгах.
Нарешті зупинився.
— Ось.
Він витягнув тонкий, майже чорний рукопис.
На обкладинці не було назви.
Морок відкрив його.
Сторінки були написані стародавніми символами.
Остап нахилився ближче.
— Тут!
На сторінці був намальований золотий листок.
Під ним стояв напис.
«Золотий Осінній Листок».
Морок почав читати.
Легенда розповідала про магічне дерево, яке росло в місці, де навіть найсильніші чари втрачали силу.
Його листя мало особливу властивість.
Один-єдиний Золотий Осінній Листок міг повернути людині пам'ять, стерту найсильнішим закляттям.
Морок стиснув рукопис.
— Де він росте?
Остап перегорнув сторінку.
Його усмішка зникла.
— У Лісі Забутих.
У залі стало тихо.
— Що це за місце? — запитав Морок.
— Місце, куди майже ніхто не наважується заходити.
— Чому?
Остап подивився йому в очі.
— Бо ліс забирає спогади.
Морок мовчав.
— Там можна забути своє ім'я, — продовжив Остап. — Забути, навіщо прийшов. Забути тих, кого любиш.
Морок закрив рукопис.
— Тоді я піду.
— Я так і думав.
Остап важко зітхнув.
— Ти навіть не боїшся?
Морок подивився у вікно.
Там, серед золотого саду, росли троянди, які він посадив для Ярини.
— Я вже втратив її.
Він стиснув руку.
— Другий раз втрачати не збираюся.
Остап кивнув.
— Тоді нам потрібна підготовка.
Морок здивовано подивився на нього.
— Нам?
— А ти думав, я дозволю тобі самому заблукати в лісі, який краде пам'ять?
Лісовик поправив шапку.
— До того ж я знаю ліс краще за тебе.
Морок ледь усміхнувся.
— Гаразд.
Він підняв рукопис.
— Ми вирушимо на світанку.
За вікнами замку вже починало світати.
А десь далеко, за горами й темними лісами, чекав Ліс Забутих.
Місце, де на них чекали не лише небезпеки…
А й відповідь на питання, чи можна повернути кохання, якщо пам'ять про нього була стерта.
