Раді Вас бачити!

🥀 Глава 9. «Чари забуття»

Ніч опустилася на замок майже непомітно.

За вікнами шумів осінній ліс.

Золоті листки кружляли в повітрі, а місяць ховався за темними хмарами.

Ярина спала.

Вона навіть не знала, що цієї ночі її життя мало змінитися назавжди.

Двері кімнати безшумно відчинилися.

До приміщення увійшов її дядько.

У руці він тримав старовинний амулет.

Навколо нього мерехтіло бліде синє світло.

Чоловік підійшов до ліжка й прошепотів:

— Пробач мені, Ярино.

Він підняв амулет.

Світло спалахнуло.

Ярина прокинулася.

— Дядьку?..

Вона різко сіла.

— Що ви тут робите?

— Я прийшов забрати тебе.

— Я нікуди не піду.

— Ти не розумієш, що робиш.

— Я все розумію.

Дядько заплющив очі.

— Тоді пробач.

Він вимовив перше слово закляття.

Повітря в кімнаті здригнулося.

Ярина відчула різкий біль у голові.

— Що ви робите?!

Двері раптом вибухнули чорним полум'ям.

Морок увірвався до кімнати.

— ВІДІЙДИ ВІД НЕЇ!

Тіні здійнялися навколо нього.

Дядько не зупинив закляття.

— Уже пізно.

— Припини!

Морок кинувся вперед.

Але між ними виникла магічна стіна.

Він ударив по ній силою тіней.

Раз.

Другий.

Третій.

Стіна не зникала.

— Ярино!

Дівчина сиділа на ліжку, тримаючись за голову.

— Мороку…

Він почув її голос.

— Я тут!

Морок зібрав усю свою силу.

Тіні заповнили кімнату.

Свічки згасли.

Стіни затремтіли.

Але закляття вже проникло в свідомість Ярини.

Перед її очима почали виникати уривки спогадів.

Осінній ліс.

Пісня.

Перша зустріч.

Замок.

Прогулянки.

Книги.

Танці.

Золоті троянди.

Їхній перший поцілунок.

Кільце.

Його голос:

«Я закохався в тебе».

І її власний:

«Я теж закохалася у вас».

Ярина заплакала.

— Ні…

Дядько продовжував закляття.

Спогади один за одним почали згасати.

Морок дивився на неї з жахом.

— Ярино, дивись на мене!

Вона підняла очі.

— Не слухай його!

Морок простягнув руку.

— Згадай мене.

Її погляд був розгубленим.

— Я намагався тебе знайти…

Ще один спогад зник.

— Я співав для тебе…

Ще один.

— Ми гуляли разом…

Ще один.

— Я обіцяв посадити для тебе золоті троянди…

Ярина заплющила очі.

У її пам'яті залишилося лише порожнє місце.

Дядько прошепотів останні слова закляття.

Світло спалахнуло так яскраво, що Морок був змушений відступити.

А потім настала тиша.

Абсолютна.

Морок повільно підійшов до Ярини.

— Ярино?

Вона відкрила очі.

Подивилася на нього.

Довго.

У її погляді не було ні любові, ні впізнавання.

Лише страх перед незнайомцем.

Морок відчув, як у нього стискається серце.

— Це я.

Ярина відсунулась.

— Не підходьте.

Він завмер.

— Ярино…

— Хто ви?

Морок не відповів.

Він просто дивився на неї.

На дівчину, заради якої був готовий змінити весь свій світ.

На ту, якій обіцяв золотий сад.

На ту, яка ще кілька годин тому тримала його за руку.

А тепер вона дивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Ви… знаєте мене?

Морок ледь чутно відповів:

— Я знаю тебе все своє життя.

Ярина похитала головою.

— Я вас не знаю.

Ці слова виявилися страшнішими за будь-яке закляття.

Дядько підійшов до неї.

— Ходімо, Ярино.

Вона подивилася на нього.

— Куди?

— Додому.

Ярина повільно підвелася.

Перед тим як вийти, вона ще раз озирнулася на Морока.

Її погляд ковзнув по його обличчю.

А потім вона пішла.

Двері зачинилися.

Морок залишився сам.

На підлозі лежало кільце, яке він подарував їй.

Він підняв його.

Стиснув у долоні.

І вперше за багато століть Володар Тіней не зміг стримати сліз.

Бо Ярина забула все.

Їхню зустріч.

Його пісню.

Їхні прогулянки.

Їхні мрії.

Їхнє кохання.

Але Морок пам'ятав.

Він пам'ятав усе.

І саме тому не міг її відпустити.