Раді Вас бачити!

Сьогодення

Вона відкидається на спинку диванчика, закриваючи ноутбук. Її пальці повільно ковзають по моєму волоссю - не як у коханки, радше як у господарки, що пестить улюбленого вихованця.

- Хочеш знати більше? - питає вона м'яко. Її голос теплий, як мед у гарячому чаї, але я відчуваю - десь у глибині пульсує щось крижане.

Я мовчу. Це безпечніше.

Вона не чекає відповіді.

- Моя мати... - тихий сміх, короткий, наче тріск сухої гілки у вогні. - Вона успадкувала все від мого батечка. Його смерть була... надто раптовою, як для людини, яка щойно встановила рекорд з плавання.

В її голосі звучить іронія, важка, як метал. Пальці ковзають мені по шиї - теплі, але від них біжать мурахи.

- Мені було тоді вісімнадцять як вона одразу ж вискочила за Марата. 

Я бачу в її очах спалах — дивний, схожий на старе полум'я, яке хтось намагається роздмухати.

— Фотомодель для глянцевих журналів. Бездоганний, мов ті ідеальні обличчя в рекламі. Йому було двадцять, а її світ уже крутився довкола нього.

Вона посміхається. Та посмішка лякає — у ній більше ікла, ніж ніжності.

— Він не обмежувався лише матір'ю. — Голос тепер м'якший, ще ніжніший, як у коханки, що ділиться сокровенним. — Він був зі мною. Нам було добре. Це він навчив мене мистецтву кохання.

Її пальці ковзають по моїй щоці.

— Уроки були... глибокі. Болісні. Але я була здібною ученицею.

Я відчуваю, як у горлі пересохло. Повітря стає важким, наче тут замість кисню теплий сироп. Я намагаюся не дихати глибоко, бо кожен її подих змішується з моїм.

Вона нахиляється ближче, губи майже торкаються мого вуха.

—І тепер я краща за нього. У всьому.

Вона сидить у напівтемряві, світло від каміну кидає на її обличчя м'які тіні, але я все одно бачу те, що ховається за маскою задоволення. В її зіницях танцює полум'я, і я відчуваю, як шкіра вкривається холодним потом.

Раптом Володарка тягне мене за ланцюг, примушуючи встати на коліна ближче до неї. Її пальці ковзають моїм волоссям, пестять його, наче я не людина, а улюблений пес.

— Хочеш знати, що було далі? - шепоче вона, нахиляючись так близько, що я відчуваю запах її шкіри: важкий, теплий, солодкуватий.

Я ловлю себе на думці, що не хочу. Зовсім не хочу. Не хочу чути більше жодного слова з її рота. Але я киваю. Бо хіба є вибір?

Вона сміється тихо, ніжно, як кішка, що задоволено муркоче, й починає говорити, проводячи пальцями по моїй шиї.

— Моя Люба матуся якось застукала нас за дуже цікавими речами. І вона вирішила, що не допустить цього. Вона збиралася позбавити мене спадку. Але не встигла. Це сталося в літньому будинку на озері. - її голос тягучий, з нотками ностальгії. — Вони напилися. Вечір був спекотний, повітря важке. Мати курила в ліжку. А тоді...

Вона завмирає, посміхається так, що серце завмирає в моїх грудях.

— Коли вони прокинулися, було вже пізно. Полум'я лизало стіни, дим забивав легені. Вони кричали. Боже, як вони кричали... — в її голосі з'являється майже сексуальна насолода, наче вона смакує той спогад.

Я відчуваю, як мої пальці судомно впиваються в дерев'яний підлогу.

— Я чула, як він благав врятувати його. Вогонь облизував його красиве обличчя... а я просто стояла й дивилася.

Її пальці ковзають по моїй щоці, і я здригаюся від дотику.

— Я відчувала кожен їхній подих, кожен крик. Це було прекрасно. —вона дивиться на мене зверху вниз, як богиня на смертного. - — Вогонь очистив цей світ від їхньої бруду.

І тут мене пронизує холодне розуміння. Вона була там. Вона не просто свідок. Вона винна. Пожежа не була випадковістю. Вона підпалила будинок.

Мій шлунок стискається в крижаному вузлі. Серце б'ється так голосно, що я боюся - вона почує. В голові пульсує одна думка: вона ніколи не відпустить мене живим.

Вона нахиляється ще ближче, губи торкаються мого вуха:

— Боїшся, зіронько?

Я не відповідаю. Бо знаю - правда її тільки збудить.

Її слова ще висять у повітрі, мов їдкий дим після пожежі. Я сиджу, нерухомий, боюся навіть дихати. Долоні пітніють, серце б'ється так сильно, що гуде у вухах. Вона схиляється ближче, ніж будь-коли, пальці м'яко ковзають уздовж мого підборіддя й шкіри на шиї, де тисне метал нашийника.

—Я знала, що тобі сподобається моя історія, —муркоче вона. — Я бачу, як ти тремтиш... І мені це так подобається.

Її долоня переходить від шиї до грудей, повільно спускається вниз. Я відчуваю, як м'язи тіла зрадницьки напружуються, як шлунок стискається в кам'яний вузол. Ні. Я не хочу цього. Не тут. Не перед ними.

Бо вони вже тут. Охоронці стоять у дверях, двоє чоловіків із холодними очима й байдужими обличчями. Вона покликала їх кілька хвилин тому, коли я ще не усвідомлював, навіщо. Тепер знаю.

— Подивіться на нього, — каже вона тихо, майже ніжно, наче говорить про кошеня. -— Такий слухняний. Мій маленький письменник.

Вона різко смикає ланцюг. Я падаю на коліна, руки впираються в дерев'яну підлогу. Відчуваю, як жар із каміну пече спину, а холодний погляд охоронців обпалює гірше вогню.

— Зніми сорочку, - каже вона.

— Що?.. — шепочу хрипко, але миттєво жалкую про запитання. Її очі звужуються, усмішка стає гострою, мов лезо.

— Я сказала... зніми. Своїми ручками. І гарно, повільно. Нехай хлопці теж помилуються.

Я бачу, як охоронці обмінюються коротким поглядом. Один із них ледве помітно посміхається. Мене нудить. Я відчуваю, як у горлі піднімається клубок сорому, приниження і холодного жаху.

Тремтячими пальцями розстібаю ґудзики. Один. Другий. Тканина ковзає по шкірі. Кожен рух відчувається як знущання, як удар. Нарешті сорочка падає на підлогу.

— Прекрасно, — шепоче вона й пестить мене по волоссю. — Справжнє мистецтво — ламати людей красиво.

— А тепер штани. Знімай усе. Нехай вони помилуються тобою. Твоєю вродою. 

Я слухняно підкоряюся. Знімаю легкі штани в яких ходжу по дому. Тепер я зовсім голий перед нею і цими двома чоловіками, котрі роздивляються мене з хтивістю. 

Вона дивиться на охоронців:

— Залиште нас. Ще кілька хвилин, і я поверну вам його... 

Їхні кроки затихають за дверима. Мені хочеться провалитися крізь землю, зникнути. Але я все ще тут. Все ще її.

Її пальці ковзають по моїй спині, потім повільно, болісно ніжно спускаються нижче. Я відчуваю, як у грудях наростає паніка, як тіло благає про порятунок, але мозок кричить: не можна. Ти не виживеш, якщо почнеш чинити опір 

— Мій милий хлопчику... — шепоче вона, відсуваючи мене ближче до килима біля каміну. — Я хочу, щоб ти запам'ятав цей вечір назавжди.

Я відчуваю, як теплий вогонь з каміну торкається шкіри, але мене пробирає мороз. Я сиджу на колінах, мов покараний учень, сорочка зім'ята на підлозі. Ланцюг на шиї тягне вниз, метал холодний, віддає крижаним болем у ключиці.

— Дивися на мене, — її голос м'який, але в ньому глибока прірва влади. Я не слухаю. Очі самі вперто падають вниз, на темний килим із червоним візерунком, що схожий на засохлу кров.

Вона підводиться з диванчика - повільно, як хижак, що готується до стрибка. Її шовкова сукня шелестить у тиші, запах духів стає сильнішим, важчим, отруйним. Вона торкається мого підборіддя холодними пальцями й змушує підвести погляд.

— Я запитала, чи хочеш знати, що було далі, — шепоче вона, нахиляючись так близько, що відчуваю тепло її подиху.

Я ледве чутно ковтаю, горло сухе й обпікає.

— Так... — шепіт зривається з уст, але я ненавиджу себе за це слово.

Вона посміхається, торкається моїх вуст пальцем.

—Гарний хлопчик. Ти завжди таким був.

Раптом різкий рух вона смикає ланцюг, я падаю на підлогу грудьми вниз. Від удару в легенях спалахує біль. Її каблуки повільно цокають по дерев'яній підлозі. Зупиняються біля мене.

— А тепер я зроблю тебе ще слухнянішим, — чую її голос, майже ніжний, наче говорить про щось святе. — Сьогодні я поділюся з тобою частинкою свого минулого. І ти запам'ятаєш її тілом.

Її ноги в чоботях торкаються моїх ребер, змушують перевернутися на спину. Я чиню опір рефлекторно, але натомість отримую різкий поштовх коліном у груди. Повітря виходить із легенів зі свистом.

— Ти ж не хочеш, щоб я кликала хлопців назад? — шепоче вона, нахиляючись до мого обличчя. Очі темні, зіниці розширені. — Ні?

Я трусну головою. Ні. Нехай буде так. Усе, аби лише не вони.

Вона нахиляється й проводить долонею по моєму животу, нижче, там, де шкіра зрадницьки реагує на кожен дотик. Я хочу провалитися крізь землю, щезнути, стати невидимим. Але її руки — мов кайдани, а слова — мов отруйний мед.

- Він навчав мене цього, мій красунчик. Мій перший учитель... - її голос стає глухим, шовковистим, майже трансовим. - Я бачила, як вони горіли, і я хотіла того вогню. Хотіла відчути його в собі.

Вона сідає на мене верхи, тягне за ланцюг так, що я задихаюся. Її долоні втягують мене в ритм, у цю огидну гру, від якої нудить, але тіло зрадницьки слухається. Я не хочу зізнаватися собі в цьому, але я бажаю її. Її бажаю так як не бажав ще ні однієї жінки. Хоча я їх ніколи не бажав. 

- Скажи мені, хто ти тепер? - питає вона, змушуючи дивитися їй в очі.

- Твій... - ледве видихаю, горло стискається від сліз, сорому, і бажання.

- Мій хто?

- Твій хлопчик...

Її усмішка розквітає, темна й зловісна, мов нічний мак.

- Ось так, мій милий. Гарний хлопчик.

Тепер вона рухається швидше, жорсткіше, і я відчуваю, як з кожним поштовхом щось у мені ламається. Душа, воля, серце, все здається роздробленим, зім'ятим, підкореним.

Я закриваю очі. Ярослав. Я намагаюся уявити його, його усмішку, аромат кориці й диму, від якого хочеться жити. Але він віддаляється, стає туманом, а поруч лише її важке дихання, її нігті, що залишають сліди на моїй шкірі.

Тіло підкоряється, але розум кричить.

Я не зламаюсь. Ні. Ще ні.