Раді Вас бачити!

Сьогодення

Вона гладить мене ганчіркою так, ніби я найкоштовніший фарфор. Там, де шкіра розсічена батогом, дотику майже не відчуваю — лиш гостре поколювання. Там, де ще ціла, — холод від води змішується з жаром її пальців.

Я намагаюся не дихати, коли вона піднімається вище. Ганчірка ковзає по животу. Потім зникає. Лишається лише її долоня. Гаряча. Власницька.

— Дивись, як ти тремтиш… — шепоче вона, проводячи нігтями по моїх ребрах. — Яка ж ніжна у тебе шкіра. Ти мій, розумієш? Мій.

Я відводжу очі, але вона підхоплює моє підборіддя, змушуючи дивитися просто в її зіниці. Там, у чорному проваллі, я бачу лише себе — чужого, зламаного, з кляпом у роті.

— Слухаюсь… моя Володарко… — слова ледь зриваються крізь тканину. Вони не мої. Це її слова, вкладені в мене.

Вона посміхається, задоволена. Її пальці ковзають вниз, до стегон, де шкіра ще пече від ран. Вона торкається татуювання — змія, що звивається на правому бедрі. Натиск легкий, але в мене здригається все тіло.

— Ти навіть не уявляєш, як це мене заводить… — голос м’який, як оксамит, але в ньому ховається сталевий гачок. Вона нахиляється й залишає поцілунок на чорних завитках фарби, від яких я тепер відчуваю лише біль і сором.

Вона бере зі столу флакон з маслом. Краплі падають мені на груди, і я здригаюся від їхньої теплоти. Її руки розтирають його по моєму тілі, повільно, з ретельністю. Кожен рух — як спроба затерти мою волю, стерти мене до рівня слухняної ляльки.

— Я так люблю, коли ти слухняний, Ілаю, — шепоче вона, облизуючи губи. — Ти ж хочеш цього? Хочеш мене?

Я не відповідаю. І цього вистачає, щоб її очі спалахнули. Вона стискає мою щелепу, змушуючи дивитися на неї.

— Кажи. Хочеш мене.

Кляп душить.

Вона сміється тихо, задоволено. Її долоні спускаються нижче, нахабно вивчаючи мене так, ніби я і справді її власність. Я більше не знаю, що огидніше: біль від приниження чи те, як тіло, зрадницьки, реагує на її доторки.

— Бачиш, тіло не бреше, — прошепотіла вона й нахилилася так близько, що відчути її подих було нестерпно. — Воно теж моє. Як і ти весь.

Вона клацає пультом — магнітний замок на моєму нашийнику стискається сильніше, змушуючи мене втратити залишки повітря. Я хапаю ротом повітря крізь кляп. Вона ж лише усміхається й продовжує своє ритуальне “милування”, з кожною секундою затягує пастку щільніше.

Сьогодення

Вона продовжує розтирати масло, й кожен дотик — як ніж по живому. Я відчуваю її пальці, гарячі й слизькі, вони ковзають по грудях, животі, стегнах, і десь глибоко всередині мене знову здіймається хвиля відчаю.

Я ненавиджу її. Ненавиджу до кісток, до кожного нервового закінчення. І водночас підкоряюся, бо немає куди тікати. Мої руки все ще зв’язані, шкіра пульсує від болю в місцях, де батіг лишив криваві сліди. Я відчуваю, як олива стікає між лопаток, змушуючи тіло тремтіти — чи від холоду, чи від сорому, вже й не розібрати.

— Яка слухняна лялька… — шепоче вона й прокладає вологу доріжку губами від моєї шиї вниз. З кожним поцілунком в мене тьмяніє зір. Я відвертаю голову, щоб не бачити її обличчя, але вона знову вхоплює моє підборіддя:

— Дивися на мене. Хочу бачити твої очі, коли ти мій.

Її “мій” звучить як вирок.

Кляп все ще стискає щелепи, я не можу навіть відповісти — й це її заводить ще більше. Вона притискається до мене всім тілом, відчуття важке, липке, а я, ніби кам’яний, стою прикований до хреста, не в змозі втекти.

— Ти ж хочеш цього… — гарячий шепіт обпікає вухо. — Я відчуваю, як твоє тіло мене просить.

Вона відпускає кляп, і я жадібно вдихаю повітря, але одразу ж змушений видихнути слова, які душать горло:

— Так… моя Володарко.

Вона посміхається, ніжна й страшна водночас, й повільно ковзає вниз. Її долоні обходять мої стегна, оглядаючи татуювання. Змій на шкірі здається реальним під її пальцями, які сковують мої м’язи.

— Навіть він хоче мене, — шепоче вона й облизує чорні завитки фарби, змушуючи моє тіло здригнутися від огиди й… принизливої реакції, яку я не в силі контролювати.

— Ні… — виривається шепіт, але вона кладе палець на мої губи.

— Ш-ш-ш. Ти мій. Ти завжди був моїм.

І тоді вона бере мене повністю. Її рухи повільні, розтягнуті, кожен — як випробування. Я намагаюся відгородитися від тіла, забути, що воно моє, забути відчуття її язика, рук, тепла. Але неможливо. Вона забирає все. І навіть мою ненависть перетворює на зброю проти мене самого.

— Кажи, що хочеш мене, — наказує вона, стискаючи пальцями мої стегна так, що зводить м’язи.

— Хочу… моя Володарко… — це не я говорить. Це оболонка. Порожня.

Вона посміхається задоволено й пришвидшує ритм. У голові калатає одне: Я ненавиджу тебе. Ненавиджу. Ненавиджу.

І водночас тіло зрадницьки тремтить. Вона бачить це й сміється тихо, переможно. Її пальці й губи досліджують кожен дюйм, кожну тріщинку в моїй силі. І коли кінець приходить, він не приносить полегшення. Лише ще один виток кайданів на шиї.

Вона обіймає мене, поки я ще зв’язаний, й шепоче на вухо:

— Такий хороший хлопчик… Ти завжди такий був.

Я закриваю очі й намагаюся забути. Ярослав. Його запах. Його посмішка. Руки. Якщо виживу — то лише заради нього.

Раніше

Ми сиділи на березі, слухаючи, як хвилі озера ліниво шурхотять об гальку. В повітрі ще висів димок від багаття й шашликів, а теплий осінній вітер грався пасмами волосся Ярослава. Він жартував, розповідав історії зі знімальних майданчиків, і я ловив себе на думці, що давно не почувався так легко. Наче скинув тягар минулого разом із тим самим старим пальтом, яке залишив у шафі Блейка.

— Тут у вас справжня магія, — пробурмотів я, напівзаплющивши очі. — Наче світ повернув мені смак.

Ярослав посміхнувся, підкинув у багаття ще трохи дров. Він сидів поряд, так близько, що я відчував від нього м’яке тепло — не жарке, не нав’язливе, просто живе. Його рука, наче випадково, лягла мені на плечі. Звичайний жест для місцевих, та в мені він розбудив дивну ніжність.

Я хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі. Замість цього я просто притулився до нього головою — спочатку несміливо, а потім вже не стримуючись.

— Втомився? — тихо спитав він.

Я кивнув. Дорога, напруження, алкоголь — все це накотилося одночасно. Очі важчали, і в останню мить, перш ніж сон узяв своє, я вловив аромат його шкіри. Легкий, чистий, з натяком на соснову смолу й щось невловиме, як ранкова роса...

— Спи… — почув я його шепіт, і щось тепле, сильне, рідне огорнуло мої плечі.

Я прокинувся від потріскування дров. М’яке світло, що йшло від каміна, танцювало на стінах, відкидаючи золотаві відблиски на дерев’яні балки й теплий плед, яким мене хтось укрив. Не одразу згадав, де я. Мені знадобилося кілька вдихів — аромат свіжого хліба, диму й кави нагадали: я не в Лос-Анджелесі. Я далеко від того всього, в невеликому будинку на березі українського озера.

Ярослав сидів на підлозі біля каміна, притулившись спиною до дивану. Він щось набирав у телефоні, а полум’я віддзеркалювалося в його очах, роблячи погляд глибшим. Він виглядав спокійним і по-домашньому затишним — так, ніби весь цей будинок належав не йому, а він сам був його частиною.

— Прокинувся? — його голос був низьким, спокійним. Він озирнувся й посміхнувся мені. Та не тією посмішкою, яку я звик бачити у Блейка — зверхньою, власницькою. Ця була теплою, людяною. — Завтра поговорю з продюсером студії про тебе. Думаю, ми можемо організувати зустріч. А поки… відпочивай. 

Я просто мовчав, дивлячись на нього. У вогні він виглядав інакше — м’якше, справжніше. Мені захотілося торкнутися його руки, відчути це тепло не лише через плед, а прямо на шкірі. Мабуть, я занадто довго затримав погляд, бо Ярослав усміхнувся ще ніжніше й підвівся, щоб подати мені чашку чаю.

— Це тобі. Трав’яний. Для спокою. — Його пальці мимохідь торкнулися моїх, коли я взяв чашку. Тепло від його дотику розлилося по тілу, змушуючи серце битися швидше.

Я зробив ковток. Чай був запашним, трохи терпким. І в ту мить я зрозумів: я хочу, щоб ця ніч не закінчувалася. Щоб це дивне відчуття безпеки тривало вічно. Я сидів перед каміном, слухав, як тріщать поліна, і вперше за довгий час відчув, що належу самому собі.

— Дякую, Яре, — тихо сказав я, навіть не думаючи, що вже перейшов на його скорочене ім’я.

— За що? — він сів поруч, так, що наші плечі ледь торкнулися одне одного.

— За все.