Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Темрява. Вона тут густа, як дьоготь, і здається живою. Вона дихає разом зі мною.
Я стою на колінах, руки зв’язані за спиною, зап’ястя натирає жорстка шкіряна манжета. Метал кайданків холодний, вогкий мабуть, від поту чи вологи.Вони бряжчать від найменшого руху, і цей звук різко б’є по нервах. Груди ходять ходором, а маска на обличчі тільки додає відчуття задухи.
Господи. Що я роблю тут? Як я дозволив цьому статися?..
Я намагаюся згадати день, коли все почалося. Її коментарі під моїми текстами, легкі жарти, підтримка. Нічого особливого. Нічого небезпечного. Тоді ще ні.
А тепер… тепер мої коліна впираються в холодний бетон підлоги, а спина горить від напруги. Повітря тхне вогкістю, пилом і… жасмином.
Вона тут. Я відчуваю її. Навіть із зав’язаними очима я знаю це. Аромат її парфумів пливе хвилею. Тонкий, терпкий, солодкавий. Він завжди передує їй.
І ще один запах — густий, жирний. Олія. Та сама, якою вона натирає руки, перш ніж… Боже. Я тремчу. М’язи спини кам’яніють. Сьогодні буде боляче.
Клацання. Двері. Легкий подих прохолодного повітря торкається моєї шкіри. Тиша в підвалі напружується до межі.
Кроки. Повільні, м’які, босі. Як у хижої кішки. Вона не поспішає. Вона знає, що я чекаю. Що в цій тиші я чую гучніше власне серце.
— Моя зіронька… — шепіт. Ніжний, теплий, в’язкий, як мед. — Мій маленький…
Її руки ковзають по моїх плечах. Спершу легко, потім сильніше. Вона стоїть за спиною, нахиляється, вдихає мій запах, волоссям лоскоче шию.
— Ти такий красивий, коли тремтиш… — Її пальці заплутуються в моєму волоссі, довгому, мокрому від поту. Вона повільно розчісує його руками, гладить, час від часу смикаючи за пасмо, щоб я здригнувся.
— Я так люблю твоє волосся, зіронько… — шепіт обпікає. Губи торкаються мого вуха, шиї. — Воно нагадує мені шовк. Чи знаєш ти, що шовк можна затягнути так туго, що він ріже шкіру?..
Я судомно ковтаю повітря. Горло сухе. Кайданки бряжчать від мого подиху.
— Сьогодні ти був неслухняний, мій маленький. — Її руки спускаються до моїх грудей, нігті до крові дряпають шкіру. — Але нічого. Ми виправимо це, правда ж?
Вона цілує мою шию. Легко. Ніжно. Як коханка. А мені хочеться закричати. Бо я знаю — після цих поцілунків приходить біль.
— Сьогодні ти кричатимеш для мене. Тільки для мене…
Я затримую подих. Нічого не бачу, але бачу її в уяві: чорна шовкова сукня, довге волосся заплетене в тугі коси, холодні очі. І посмішка. Посмішка, яку неможливо стерти з пам’яті.
Боже, як я сюди потрапив?.. Як я дозволив цьому статися?..
