Раді Вас бачити!

Тепер

Вона торкається моїх губ ще раз легким поцілунком, якого я не прошу. Її пальці стягують мою сорочку, і я відчуваю, як тканина знову ковзає по відкритих ранах на спині. Тихий стогін виривається з горла, але вона сприймає це по‑своєму.

- Боляче? - питає ніжно, ніби дійсно співчуває. - Мій маленький страждає?

- Так, Володарко, - хриплю я.

- Добре. Біль - це частина любові, - шепоче вона, і язиком проводжує по лінії мого підборіддя до шиї. Її пальці знаходять замок на нашийнику, короткий писк, і магнітний затвор відпускає мене. Але не зовсім. Її руки - нові кайдани. Вона тягне мене ближче, змушує лягти на ліжко.

- Розслабся. Ти в безпеці... зі мною ти завжди в безпеці, - вона говорить це з ніжністю, від якої хочеться кричати. Бо я знаю: безпека тут - це ілюзія.

Її пальці змикаються на моєму зап'ясті, тягнуть руки вгору й заковують у наручники, закріплені на спинці ліжка. Вона любить бачити мене зв'язаним, беззахисним, як іграшку, яку можна перевіряти на міцність знову й знову.

Вона сідає на мене верхи й проводить руками по грудях, минаючи синці та розбиту шкіру. Її дотики м'які, обережні, наче вона лікує, а не роздирає старі рани.

- Моя зіронька... Ти навіть не уявляєш, як ти прекрасний зараз, - шепоче вона, і язиком торкається моїх губ. Поцілунок глибокий, настирливий, з присмаком металу - моєї власної крові.

Я закриваю очі. Я уявляю, що це не вона. Що ці руки не її.

- Скажи мені, що ти мій.

- Я твій, моя Володарко, - ледве шепочу я.

- Ще. Голосніше.

- Я твій, моя Володарко!

Тоді вона усміхається. Тепло, майже материнськи.

Її тіло тисне на мене, пальці гуляють моїми грудьми, животом, повільно, ніби вона дегустує кожен дюйм шкіри. Її подих гарячий, від нього стає нудотно.

- Ти відчуваєш це? - питає вона, обводячи язиком контур моїх губ. - Як твоє серце калатає для мене?

Я мовчу. Я навчився мовчати, бо слова лише підживлюють її.

Вона б'є мене легким ляпасом. Не боляче. Швидше, щоб повернути мою увагу.

- Відповідай.

- Відчуваю, моя Володарко, - ледве вимовляю.

Вона всміхається й нахиляється нижче, губи ковзають по ключицях, залишаючи мокрі гарячі сліди. Її руки стискають мої стегна, від чого болять свіжі синці. Вона навмисно натискає на ті місця, де шкіра ще пульсує від батога.

- Я так люблю твою шкіру... таку ніжну... і цю твою змію, - її пальці ковзають по татуюванню, обводячи контури, і я ледве стримую тремтіння. - Вона немов жива. Скажи мені, що я подобаюсь твоїй змії.

- Ви подобаєтесь їй, моя Володарко, - відповідаю я, й відчуваю, як всередині все стискається.

- Добре... Тепер вона буде дивитися, як я роблю з тобою те, що мені хочеться, - каже вона й розстібає власний корсет, оголюючи шкіру, що пахне солодкими духами й чимось ще... металевим. Мої зап'ястки напружені у кайданках, тіло напівзнеболене, але свідомість надто чітка.

Вона сідає на мене, притискається так, щоб я відчув її всю. Її руки не відпускають, пальці впиваються в плечі. Поцілунки спочатку м'які, ніжні, але швидко стають голодними, жорсткими. Вона кусає мою шию, залишаючи слід, як тавро.

- Скажи, чий ти.

- Я ваш... - шепіт.

- Ні. Голосніше.

- Я ваш! Ваш повністю, моя Володарко!

Її сміх - тихий, задоволений. Вона починає рухатись - ритмічно, неквапно, наче насолоджується кожною секундою, кожним моїм здриганням. У моїх грудях клубок - огиди, болю, приниження... і чогось іншого, чого я боюся назвати.

Вона каже, що це любов. Що лише любов може бути такою сильною.

Я думаю, що це катування. Але мовчу.

.

Раніше .

Лос‑Анджелес

Я пам'ятаю, як сидів тоді в тому барі. Здається він називався The golden leaf *вже напівсонний від віскі й від його усмішки. Ярослав встав. Усмішка на його вустах була теплою, майже домашньою.

- Я завтра лечу до Києва. Якщо колись надумаєш приїхати - напиши, домовились? - він поплескав мене по плечу й пішов, залишивши за собою легкий запах кави й тютюну.

Я тоді кивнув і ледве не вимовив: «Візьми мене з собою». Але слова застрягли в горлі, важкі, як олово. Він пішов, а я залишився.

Лос‑Анджелес вночі був схожий на старого клоуна після вистави - розмазаний грим неону, запах викидів і мокрого бетону після поливу тротуарів. Повітря тхнуло гарячим асфальтом і дешевим фастфудом. Навколо, як завжди, кудись поспішали люди - жінки на високих підборах, чоловіки в костюмах і безхатьки, що тихо спали під вітринами бутиків.

Я йшов крізь це місто й думав, як сильно його ненавиджу. За фальшиві усмішки. За блиск вікон, за якими хтось продає і купує мрії. За те, що воно дало мені славу й одночасно зробило безсилим.

Я не хотів повертатись до Блейка тієї ночі. Не хотів відчувати його рук на собі. Не хотів бачити його задоволене обличчя й відчувати власну порожнечу. Але іншого місця у мене не було.

Вітри дмухали з океану, приносячи запах солі й бензину. На перехресті якийсь музикант бринькав на гітарі, співаючи хрипким голосом про кохання, яке зраджує. Я зупинився й слухав - у нього це звучало правдиво.

Як же я хотів тоді кудись зникнути. Вийти за межі карти. Злетіти над цим чортовим містом і забути все - Блейка, Голлівуд, свою "кар'єру"

Телефон у кишені мовчав. Ніхто не дзвонив. Блейк не питав, де я, бо йому було все одно. Він знав, що я повернусь. Завжди повертаюсь.

Я дійшов до квартири, розкішної, холодної. Ліфт підняв мене на потрібний поверх, і вже на порозі я відчув запах його парфумів, змішаний із віскі та тютюном.

Блейк сидів у кріслі біля панорамного вікна, занурений у телефон. Світло лампи падало на його профіль, і він виглядав як ідеально вирізьблена статуя. Гарний. Бездушний.

- Нарешті, - кинув він, навіть не підводячи погляду.

Я хотів щось відповісти, але язик немов приклеївся до піднебіння. Він не чекав моїх слів - встав, підійшов, і тепер його погляд ковзав мною зверху вниз оцінююче, майже гидливо.

- Ти хоч знаєш, як виглядаєш? - він обвів пальцем комір моєї сорочки, що пом'явся. - Наче п'яниця з бару для туристів.

Його руки торкнулися мого обличчя, великі, теплі... і зовсім не ніжні. Це був дотик власника до речі, яку він ще не вирішив викинути чи залишити.

- Іди помийся, - сказав він нарешті. - Від тебе тхне.

Я слухняно пішов у ванну, відчуваючи на потилиці його погляд. Порожній, як і він сам.

Я вийшов із душу, загорнувшись у рушник. Пара ще клубилася в повітрі, змішуючись із запахом його парфумів, що проникли навіть сюди.

Блейк сидів на ліжку, тримаючи в руках келих із бурштиновою рідиною. Його погляд ковзав моїм тілом довгий і важкий, наче він перевіряв товар перед покупкою.

- Підійди..- його голос був тихим.

Я ступив ближче, відчуваючи, як серце б'ється в горлі. Він протягнув руку, вологими пальцями торкнувся мого стегна - того самого, де чорне тату змія здіймалося від коліна догори, обвиваючи м'язи. Його палець ковзнув по зміїній голові, стискаючи шкіру так, що я мало не здригнувся.

Він поставив келих на тумбочку і потягнув мене за руку. Рух його був різким, нетерплячим, як у людини, що звикла отримувати все, чого хоче.

- Знаєш, за що я тебе ціную? - він провів пальцями по моєму зап'ястю, сильно стискаючи. - Ти гарний. Ти мовчиш, коли треба. І ти завжди повертаєшся.

Його губи торкнулися моєї шкіри,не ніжно, а як тавро, як маркування. Я закрив очі й намагався відключитися. У такі моменти я не був собою. Я ставав тілом, формою, про яку він дбав рівно настільки, щоб та не зламалася й не втратила своєї привабливості.

Я намагався думати про щось інше - про вітер біля узбережжя, про випадкову пісню, що звучала того вечора на вулиці... Але його пальці стиснули мою щелепу, змусивши мене відкрити очі.

- Дивись на мене, Ілаю. Ти ж знаєш правила.

Я дивився. І бачив у його очах не пристрасть і навіть не кохання. Лише власність. Лише холодну насолоду від контролю.

Він різко розвернув мене спиною до себе, і штовхнув на ліжко. Рушник впав на долівку. Я хотів було підняти його, але Блейк не дозволив мені цього зробити. Він міцно стис мої запястки, і завернув руки за спину. Я скрикнув від різкого болю, і спробував випручатися та марно. Блейк був набагато міцнішим за мене.

- Скажи мені, любий... - прошипів він мені на вухо, обдаючи смородом алкоголю і тютюну. - Чим той хлопчина кращий за мене?

- Який хлопчина?

Я не одразу зрозумів про, що він.

- Той в барі. Думаєш, що тебе ніхто не бачив?

Коли все закінчилося, він ліг поруч, закурив і навіть не глянув на мене.

- Засинай, завтра на тебе чекає довгий день, - його голос прозвучав наче наказ.

Я лежав, втупившись у стелю, й відчував, як моє тіло важчає від втоми. Але ще важчим було розуміння: я ніколи не належав собі. Навіть тоді.