Раді Вас бачити!

Я сиджу на краю вузького ліжка, впираючись спиною в холодну стіну. Ланцюг на шиї трохи ослаблений сьогодні, тож я можу рухати головою без ризику задихнутися. Все одно він відчувається — важкий, мов крижаний обруч, кожним своїм грамом нагадує, що я належу їй.

Кімната маленька, аскетична. Біле ліжко. Стіл з металевою поверхнею, на якому стоїть миска з водою та шматок черствого хліба. Над ліжком камера. Маленьке загратоване вікно виходить у ліс, але там лише туман, наче світ за ґратами теж не дихає.

Ванна кімната зачинена. Двері з червоним індикатором на замку. Володарка заблокувала доступ. Ще один метод знущання.Я відчуваю, як сечовий міхур пульсує від напруги, але стискаю зуби.

“Не дам їй цього, — кажу собі. — Я не зламаюсь. Не сьогодні.”

Кімнатою тягне вогкістю та чимось гострим, хімічним — дезінфікуючим розчином, яким вона протирає підлогу після “уроків”. Шкіра на стегні пече від незалікованих ран.

Раптом лунає тихий передзвін. Тонкий, металевий, як кришталевий дзвіночок.Я завмираю.Серце б’ється в горлі.

“Вона йде.

М’язи миттєво напружуються. Я зісковзую з ліжка на підлогу й стаю на коліна. Коліна болять, але я не смію кривитися. Голову опускаю, волосся падає на обличчя, ховаючи мене від об’єктива камери. Вона вимагає зустрічати її саме так: приниженим, слухняним.

“Інакше… інакше вона змусить мене кричати.”

Я чую тихі кроки за дверима. Ледь чутний скрип замка. Запахи парфумів і масла для шкіри просочуються в кімнату ще до того, як вона входить.Я здригаюся.

“Будь сильним, Ілаю. Витримай."

Тоді.

Велике дзеркало в гримерці відбивало моє відображення. Я провів пальцями по волоссю, злегка поправив комір бездоганно сидячого чорного костюма. Шовкова краватка кольору нічного неба, годинник від Cartier на зап’ясті — Блейк настояв на цьому образі.

— Виглядаєш так, що вони всі віддадуть за тебе душу, — сказав він, стоячи позаду й поправляючи мені краватку. Його пальці ковзнули по моїй шиї. — Мій хлопчик. Мій геній.

Я підвів погляд на його відображення. Блейк теж був у костюмі — темно-синьому, трохи недбало розстебнутому на грудях. На його обличчі грала та сама усмішка, яку він носив завжди: чарівну, але трохи хижу.

— Ходімо. Час вражати світ.

У студії все світилось. Вогні софітів грали на кришталевих люстрах, офіціанти ковзали між гостей із тацями шампанського. Килим кривавого кольору вів до залу, де зібралося найвужче коло обраних: продюсери, актори, режисери.Приглушений сміх, шелест шовкових суконь, запахи дорогих парфумів.

Я відчував на собі десятки поглядів. Чоловіки оцінювали мій костюм, жінки — обличчя. Дехто шепотівся, кидаючи погляди на мене й Блейка, що йшов поруч, поклавши руку мені на плече.

“Я завжди хотів цього. Цієї уваги. Цього вогню в очах тих, хто знав, хто я такий. Сьогодні я майже досягнув вершини. Майже.”

Блейк нахилився до мого вуха, коли ми проходили повз групу актрис у блискучих сукнях:

— Вони хочуть тебе, але пам’ятай — ти мій, Ілаю. Мій маленький геній.

Я всміхнувся, хоча всередині щось крихітне здригнулося.

Я сидів поруч із Блейком у першому ряді, слухаючи, як зал наповнюється приглушеним гулом розмов. М’яке світло торкалося моєї шкіри, шовк краватки здавався ковзаючим змієм, що обвивав горло.

Офіціанти ковзали між рядами, розливаючи шампанське, а Блейк, як завжди, притягував до себе погляди. Він виглядав як король серед своїх васалів — впевнений, спокійний, красивий у своїй брутальності. Його рука лежала на моєму коліні, великий палець неквапливо гладив тканину штанів.

— Розслабся, — шепнув він. — Все вже вирішено. Це твій вечір теж.

Я кивнув і намагався у це повірити. Люди дивилися на мене — жінки з легким зацікавленням, чоловіки з ноткою заздрості чи відрази. Ніхто не підходив потиснути руку, ніхто не вітав із дебютом сценариста.

“Вони знають, хто я. Вони знають...що я...

“…Блейків.”

Зал завмер у темряві. Загорілися субтитри на чорному екрані:“A Film by Blake Morton”“Screenplay by Blake Morton & Michael Carter”

Я кліпнув очима. Знову. Ніякого “Elijha Stover”.

Всередині щось зламалося. Кров стукала в скронях, піт холодними краплями стікав по хребту.

— Що за чортівня? — прошепотів я крізь стиснуті зуби.

Блейк обернувся, його брови ледь зійшлися.

— Заспокойся, — сказав він тихо, але в голосі вгадувалась сталь.

— Моє ім’я! — прошипів я, хапаючи його за рукав. — Де моє кляте ім’я, Блейк?!

Кілька голів у залі повернулися. Приглушені розмови стихли. Блейк швидко схопив мене за зап’ястя, притискаючи його до підлокітника.— Зараз не час і не місце. Ти мене розумієш? — його голос був тихим, майже ласкавим, але пальці стискали моє зап’ястя так, що кістки скрипіли. — Ми поговоримо про це вдома.

“В дома? Чорт забирай, я хочу кричати тут і зараз! Це мій сценарій! Моє життя! "

— Що за херня?! — мій голос прозвучав голосніше, ніж я хотів. У тиші залу він відлунював наче постріл.

Блейк стиснув моє зап’ястя сильніше, нахилився до вуха:— Заткнись, Ілаю. Зараз не час.

— Ні, час саме зараз! — я висмикнув руку й різко підвівся, стілець зі скреготом відлетів назад. Люди здригнулися. Я бачив у їхніх очах страх і цікавість — вони насолоджувалися видовищем.

“Їм подобається дивитися, як я горю.”

— Це мій проект! — крикнув я. — Ви всі це знаєте!

— Сядь, — Блейк знизив голос, але в його очах блиснула злість.

— Йди до біса! — я розвернувся, штовхнув офіціанта з тацею шампанського, келихи розлетілися по мармуровій підлозі. У залі вибухнув шепіт.

“Ти робиш із себе клоуна… ти робиш із себе клоуна…” — шепотів внутрішній голос.

Двоє охоронців уже рухались до мене крізь ряди сидінь. Я зробив крок назад, натикаючись на крісло, відчуваючи, як сльози стискають горло.

— Ви всі продажні! Всі! — кричав я, тремтячи від люті.

Охоронець схопив мене за лікоть, інший — за плече. Я спробував вирватися, але вони були сильніші.

— Пустіть! Це мій сценарій!..

Блейк сидів нерухомо, спокійний і бездоганний, навіть не намагаючись мене зупинити. Його губи смикнулись у ледве помітній посмішці.

“Він віддає мене їм. Як покірного пса, що облаяв гостей.

Вони виводили мене крізь залу, а я чув за спиною приглушений сміх, шепіт, дзенькіт скла. Гості з цікавістю розглядали мою сцену. Для них це був лише ще один голлівудський скандал, ще одна брудна плітка.

Зараз

Я стою на колінах. Ланцюг від нашийника тихо дзенькає, коли я трохи ворухаюся. Холод бетонної підлоги проїдає коліна, і шкіра там вже стерта до живого. Руки - за спиною.

Я не піднімаю погляду. Не тому, що боюся. Покарання все одно буде. Вона завжди знайде за що.

Чую, як відчиняються двері. Дзвіночок ніжно брязкає, і моє тіло реагує миттєво - голова опущена нижче, дихання стає глибшим.

"Не дивись. Не говори. Будь порожнім."

Її кроки. Гострий стукіт шпильок по бетонній підлозі, запах парфумів - терпкий, із ноткою жасмину та шкіри. Мені хочеться стиснутися в клубок, але я мушу залишатись на колінах.

Вона зупиняється переді мною. Бачу край чорної шкіряної спідниці, високі чоботи, лакові, на підборах.

- Моя зіронька сьогодні такий слухняний, - її голос ніжний, майже материнський. Холод пробігає по спині. Ніжність у неї завжди передує болю.

Вона торкається моєї щоки носком чобота, лагідно штовхає, змушуючи трохи нахилитися вбік. По обличчю ніколи не б'є - це її табу. Лише тіло, лише там, де ніхто не побачить.

- Скажи, чий ти, - шепоче вона.

- Ваш, моя Володарко, - мій голос хрипкий. Горло стислося від страху й відрази до самого себе.

- Гучніше. Щоб я повірила.

- Ваш, моя Володарко! - виривається з грудей. Серце калатає, спина спітніла, рани на стегнах пульсують тупим болем.

Вона клацає пальцями. Хтось - напевно, один із її слуг - входить до кімнати й передає їй щось. Металевий дзвін. Батіг. Ланцюжок із кліпсами.

- Сьогодні ми з тобою спробуємо нову гру, зіронько. Мені цікаво, як довго ти зможеш мовчати, коли твоє тіло буде співати.

Вона обходить мене, торкається волосся. Її пальці вплітаються в мої чорні хвилясті пасма, різко смикають назад. Мені боляче, але я не стогну. Не дам їй цього.

"Я - не річ. Я - не її власність."

Але метал на зап'ястях нагадує про протилежне.

- Скажи ще раз, щоб я почула.

- Слухаюсь, моя Володарко.

Вона повільно крокує навколо мене, каблуки цокають, як відлік перед стратою. Я чую, як ланцюг у її руках ледь дзвенить. Мій погляд прикований до бетонної підлоги. Головне не дихати глибоко, не ворушитися.

- Подивися на мене.

Я мовчу. Вона хапає мене за підборіддя, піднімає обличчя вгору. Її сірі очі блищать, губи розтягнуті в майже лагідній посмішці.

- Ах ти ж моя зіронька. Ти ж знаєш, що слухняність - запорука любові?

- Знаю, моя Володарко, - кажу я тихо, ковтаючи клубок у горлі.

Вона відпускає моє обличчя, бере батіг. Кінчик холодної шкіри ковзає мені по плечу, спині, зупиняється на татуюванні змія на стегні. Вона проводить по ньому пальцями, нігті впиваються в шкіру.

- Цей змій такий гарний... але він заслуговує болю за непокору.

Перший удар приходить зненацька. Я здригаюся, але не кричу. Шкіра на стегні палає

Ще один удар. І ще. Дихання стає уривчастим, погляд розфокусовується. Я відділяюся від цього тіла. Це вже не я - це просто тіло.

"Воно кричить всередині, а я мовчу. Я мушу мовчати."

Вона кидає батіг, сідає на край ліжка поруч. Дивиться, як я тремчу, спираючись на коліна.

- Гарно. Дуже гарно. Але я хочу більше.

Вона бере зі столика ланцюжок із металевими кліпсами. Дзвінкі звуки металу змушують мене стиснути зуби.

- Ти навчишся відчувати кожен дотик. Це мистецтво, моя зіронько. Мистецтво болю й насолоди.

Холод металу торкається шкіри, і я знову віддаляюся. Знову лечу кудись глибоко в себе. Де тихо. Де немає болю.

"Я не тут. Це не зі мною. Це не моє тіло."

- Слухаюсь, моя Володарко, - чую свій голос здалеку. Він глухий, ніби чужий.

Раніше. Бар у Лос-Анджелесі

Бар був затишним і занадто ідеальним, щоб бути справжнім. М'яке світло ламп відбивалося в полірованому дереві, кришталеві келихи дзвеніли від дотику пальців, у повітрі змішувалися запахи кави, рому й чийогось парфуму.

Я сидів на високому стільці біля барної стійки й пив віскі. Другий. Чи п'ятий? Уже не рахується.

"Ще. Просто ще один. Забути. Геть усе стерти."

- Важкий день? - голос поряд. Спокійний, трохи глузливий.

Я підвів очі. Хлопець років двадцяти п'яти, максимум тридцяти. Високий, світловолосий, худорлявий. У простій чорній футболці й джинсах, але тримався впевнено. Посмішка тепла, не настирлива. В голосі відчувається знайомий акцент. Східна Європа?

- Якщо ти шукаєш компанію на ніч... - я хрипко видихнув і зробив ковток. - Я не проти.

Він підняв брови, але посмішка не зникла.

- Розслабся. Не зараз. Просто ти виглядаєш так, ніби світ сьогодні трохи... ну, зробив тобі боляче.

- Боліти перестає, коли все всередині вмерло, - кинув я й відвернувся до келиха.

- Ну тоді ти щасливий чоловік, - хлопець засміявся. - Ярослав.

Я глянув на його простягнуту руку. Коливання. Але я все ж потиснув.- Ілай.

Він сів поряд.- Ну, Ілай, давай вип'ємо за тимчасовість.

- За тимчасовість, - повторив я і ковтнув віскі, відчуваючи, як воно дере горло.

І ми випили. Дивно, але стало легше. Ярослав не питав, не ліз у душу. Просто сидів поруч. Навіть мовчав якось... правильно.

"Може, в цьому й є дружба? Коли мовчання не давить."

- А ти звідки? - поцікавився я, випиваючи мабуть вже десяту склянку. - Дивне ім'я та й акцент видає вихідця зі східної Європи.- Я з України. Приїхав на спільні зйомки фільму про українських емігрантів. Завтра вилітаю до КиєваЯ здивовано дивився на нього. І цій зустрічі мені вчувався якийсь фаталізм. - Кажеш з України? - перепитав я, з цікавістю роздивляючись хлопця. Він мені дедалі подобався все більше і більше. Була в ньому якась приємна і вражаюча простота, чи як це ще можна було назвати...Ярослав кивнув і посміхнувся. - Чому це тебе дивує?- Мій дід з України. Навчив мене мови і навіть пісням. Раптом я схилив голову і тихо заспівав..." Чорнобривців засіяла мати".Ярослав слухав мене мовчки і здається не лише він. Деякі з тих людей, що сиділи поруч здивовано дивилися на мене. Здається, що деяких я навіть знав. Тут всі всіх знали. - В тебе гарний голос.- Я б хотів побувати на Батьківщині. Раптом промовив я, і сумно посміхнувся. Чесно кажучи, я і сам не знаю навіщо це сказав, але Ярослав сприйняв це з ентузіазмом. - От і добре. Буду радий вітати тебе в себе. Покажу тобі Україну якою вона є справжньою. Він посміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Його дотик примусив мене затремтіти. Чесно зізнатися мені не надто подобалося щоб мене торкалися незнайомці. Але цей дотик був іншим. І я, замість того щоб відштовхнути його, зажмурив очі. Хлопець посміхнувся. — Радий познайомитися земляче. Ми розговорилася і Я й не помітив як ми вже обмінялися емейлами. Тоді для мене це була звичайна розмова двох п'яних чоловіків.

Сьогодення. Вінниччина

Я не підводжу очей. Повіки важкі, мовби налиті свинцем, але я змушую себе тримати голову опущеною. Так треба. Так вона любить.

- Гарний хлопчик, - шепоче вона. Її голос м'який, теплий... огидно теплий після того, як вона била мене до крові.

Її пальці проводять по моєму волоссю, ковзають униз до обличчя. Вона торкається щоки, великого пальця підводить до моїх губ.- Відкрий.

Я слухаюсь. Пальці ковзають у рот, як перевірка. Вона завжди робить це після покарання, наче пробує, чи я ще слухняний.

- Моя зіронька, - шепоче вона й нахиляється ближче. Губи торкаються моєї шиї. М'які, гарячі, вони лишають за собою вогненний слід. Я тремчу, не від бажання, від відрази. Але я добре навчився ховати це.

Вона підхоплює моє підборіддя пальцями й піднімає моє обличчя. Наші погляди зустрічаються. Її очі блищать - там захоплення, одержимість, і те саме божевілля, яке я бачив уже стільки разів.

- Я так тебе люблю, - шепоче вона, сідаючи на коліна поруч. Її руки ковзають по моїй шиї, обплітають тіло. Вона обіймає, притискається щокою до моєї, вдихає мій запах. - Ти мій. Розумієш? Мій назавжди.

- Так, моя Володарко, - хриплю я. Це не моя воля. Це просто спосіб вижити.

Вона цілує мене - довго, солодко, настирливо. Її пальці знову ковзають по моєму волоссю, а потім спускаються нижче, до грудей, живота. Я знаю, що

буде далі. Вона завжди так робить: спершу б'є, принижує, а потім бере те, що їй потрібно, називаючи це любов'ю.

І я віддаюся, бо іншого вибору не має, а можливо я починаю розуміти , що бажав цього з самого початку...