Раді Вас бачити!

Раніше

Аеропорт Лос-Анджелеса жив власним ритмом - голоси диспетчерів у гучномовцях накладалися на рев турбін і дзвін келихів у скляному барі. Запахи кави й свіжої випічки перемішувалися зі стерильним холодом кондиціонованого повітря та ледь помітним ароматом авіапалива, що долинав із зачинених дверей на злітні смуги.

Я стояв у натовпі, тримаючи в руках пластиковий стаканчик зі спітнілою кавою. Серце калатало, хоча причин для цього, здавалося б, не було. Може, це втому чи алкогольна абстиненція з вчорашнього вечора? А може, щось інше - дивне, світле очікування.

Я побачив його відразу. Він ішов легко, тримаючи рюкзак на одному плечі, темний светр трохи сповз із худорлявого тіла, а світле хвилясте волосся розсипалося по плечах. Ярослав. Усмішка - щира, як весняне сонце, очі світлі, з тією ж відкритістю, якої мені так бракувало в останні місяці.

- Ілай! - він помахав рукою й швидко скоротив відстань між нами. - Я радий, що ти прийшов.

І перш ніж я встиг щось відповісти, він обійняв мене. Просто так, по-дружньому, як уміють лише люди, для яких щирість - не ризик, а норма. Я стояв у тих обіймах, відчуваючи, як напруження тижнів, місяців поволі тане. Наче він відкрив у мені клапан, і всі мої страхи, образи, гнів вихлюпнулися геть.

- Ти ж казав, що ненавидиш прощання в аеропортах, - жартома докинув він, відступаючи на крок.

- Мабуть, з тобою все трохи інакше, - відповів я тихо й упіймав себе на тому, що усміхаюся. Не стримано, не натягнуто, а по-справжньому.

Ярослав кивнув на свій рюкзак:

- Ну, тепер ти маєш моє запрошення. Як тільки відчуєш, що втомився від цього гучного, брудного міста - прилітай. Київ не ідеальний, але він справжній.

- Я... справді хочу побачити батьківщину мого діда, - сказав я, не зовсім розуміючи, чому слова виходять такими щирими. - Він учив мене мови, навіть колись співав старі пісні...

- Справді? - очі Ярослава спалахнули зацікавленістю.

- Так. «Чорнобривців насіяла мати...» - я тихо затягнув перші рядки, соромлячись, але інакше не міг.

Він слухав уважно, з тією самою доброю усмішкою, і в очах його не було ні тіні насмішки. Лише тепло.

- Це красиво, Ілаю, - промовив він. - Ти навіть вимову маєш правильну.

- Мабуть, ще залишилося щось від діда, - знизав плечима я.

- То прилітай. Обіцяю показати тобі країну, яку ти ще не бачив.

- Домовились.

Голос диспетчера перервав нашу мить: оголошували посадку на його рейс. Ярослав усміхнувся ще раз і потис мені руку.

- Пам'ятай, двері відчинені.

Він рушив до воріт, а я залишився стояти, дивлячись йому вслід крізь скло. І вперше за довгий час відчув легкий біль у грудях - не від розпачу чи злості, а від чогось іншого. Від відчуття, що є ще місце, де мене можуть хотіти не як іграшку, а як людину.

Сьогодення

Я сиджу поряд з нею за довгим столом, вкритим білою скатертиною. Срібні виделки й ножі виблискують під світлом кришталевої люстри. Повітря наповнене ароматом смаженого м'яса й дорогого вина.

Вона їсть повільно, мов кішка, насолоджуючись кожним шматочком. Червоне вино залишає криваві сліди на тонкому склі.

- Ти сьогодні красивий, Ілаю, - каже вона ніжно, але очі палають тим же божевіллям, що й завжди. - Нарешті вчишся бути слухняним.

Я киваю. Щелепи зведені від напруги. Навіть зараз, коли вона, здавалося б, у гарному настрої, я відчуваю, як щось темне йде назовні, підповзає ближче.

І тоді це стається.

Я несвідомо піднімаю погляд на служницю, що ставить перед Володаркою десерт. Всього лише мить, але цього досить. Моя помилка.

- Що це було? - її голос стає крижаним.

Я різко опускаю очі в підлогу.

- Н-нічого, моя Володарко...

Вона повільно відкладає виделку. Стукіт металу об тарілку розрізає тишу. Навіть служниця завмирає, зіщулившись біля дверей.

- Ти подивився на неї. ТИ. ПОДИВИВСЯ. НА. НЕЇ.

В її голосі вже нема ніжності - лише лють. Я намагаюся щось сказати, але вона зривається на ноги.

- Ти ДУМАЄШ, я не бачу? Ти хочеш її? - обличчя червоніє, очі виблискують хворобливим блиском. - ХОЧЕШ?!!

- Ні... ніколи... - хриплю я.

- БРЕХНЯ! - вона кричить, так голосно, що люстра ледь не здригнулася. - Ти МОЯ! МОЯ зіронька! Тільки моя!

Вона махає рукою.

- Затягніть його в підвал. До Чорної Кімнати.

Двоє кремезних охоронців наближаються. Один хапає мене за руки, другий за волосся. Я намагаюся опиратися, але сили вже нема - тіло виснажене, дух зломлений наполовину.

- Будь ласка... Володарко... - шепочу, але вона вже не чує.

Її губи розтягуються в посмішці, від якої мороз пробігає спиною.

- О, ти ще проситимеш. Але не про милість.

Мене тягнуть вниз по сходах. Холодні камені підвалу віддають вогкістю й цвіллю. Десь попереду чути капання води... і дзенькіт металу.

Мене кидають на холодну кам'яну підлогу. Коліна з болем стикаються з каменем, металевий нашийник дзенькає, коли охоронець смикає ланцюг. Запах підвалу б'є в ніс - волога, цвіль, стара кров і щось приторно-солодке, як дешевий парфум, змішаний із потом.

Я підводжу голову й бачу її. Стеля темно-червоного кольору, дерев'яні балки, а на стінах - гачки, ланцюги, шкіряні батоги й хлисти різних розмірів. Поруч стоїть хрест Святого Андрія, а за ним - щось схоже на металеву клітку для людини. На полиці блискуче сяють наручники, нашийники з шипами, кляпи й інші знаряддя приниження, призначені для того, щоб стирати людську гідність.

У кутку - диван зі шкіри, червоний, мов свіжа кров. На ньому акуратно складені шкіряні ремені та секс-іграшки: страп-он, масажери, розпірки для ніг. Все розкладено так ідеально, що це лякає більше, ніж хаос.

Володарка заходить слідом, звук її каблуків відбивається луною. Вона вже перевдягнена - чорний корсет, високі ботфорти, шкіряні рукавички до ліктів. Волосся зібране в ідеальний вузол. На обличчі - маска спокою, але в очах полум'я.

- Подивись на мене, зіронько, - шепоче вона.

Я піднімаю очі, горло стискається від страху й сорому.

- Ти ж знаєш правила. Не можна дивитися на інших жінок. Ти належиш тільки мені. ТІЛО. СЕРЦЕ. ДУША.

Вона повільно підходить, шкіряні рукавички скриплять, коли вона проводить пальцем по моїй шиї. Потім бере батіг зі стіни й кладе його на моє плече.

- Сьогодні ти запам'ятаєш, хто твоя господиня. І я зроблю це з любов'ю.

Я відчуваю, як ноги підкошуються. Вона проводить рукою вниз - торкається мого татуювання змії на стегні. Її пальці ковзають шкірою, змушуючи мене здригнутися.

- Скажи, що ти хочеш цього, - каже вона, нахиляючись до мого вуха. Її подих гарячий. - Скажи... або я зроблю це так, що ти не зможеш сидіти тиждень.

- С-слухаюсь, моя Володарко, - хриплю я, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

- Ось і розумничка.

Вона відходить на кілька кроків і робить перший помах батогом. Звук розрізає повітря, як блискавка.

- Сьогодні ти станеш моїм справжнім шедевром.

Раніше

Розрив із Блейком забрав у мене більше, ніж коханця. З ним пішла робота, зв'язки, світські вечори, де шампанське лили рікою, а посмішки були гострішими за ножі. Голлівуд більше не хотів знати мого імені. Сценарії? Нікому вони були не потрібні. Журнали перестали писати, що я «нове обличчя в кіноіндустрії». Для них я став черговою історією падіння - такою, що смакують за келихом вина.

Я виживав. Писав жіночі оповідання під псевдонімом Тіна Блеквуд. Це були не шедеври, але вони продавалися. Працював барменом у затхлому барі на узбережжі. Жив на заощадження. Не мільйони, але й не нулі на рахунку. Іноді я згадував Ярослава - його сміх, тепло його долоні, коли він прощався в аеропорту Лос-Анджелеса, і те просте, щире: «Приїжджай. Побачиш Україну. Побачиш мене.»

Минуло майже пів року, перш ніж я наважився відповісти. І ось я тут.

Повітря в Борисполі було вологим і пахло землею. Навіть крізь щільність міського шуму я відчував запахи лісу й мокрого асфальту. Лос-Анджелес здавався далекою примарою, чужим світом, куди я більше не мав квитка. Тут не було пальм, не було блиску, не було фальшивих посмішок - лише тиша, від якої злегка дзвеніло у вухах.

Я стояв біля виходу з аеропорту «Бориспіль» з єдиним чемоданом. Люди навколо говорили швидко й голосно - українською, якою я володів лише наполовину. В ній було щось заспокійливе, щось рідне, що нагадувало мені діда. Його голос. Його старі пісні.

І тоді я побачив Ярослава.

Він стояв осторонь, у темній куртці й джинсах, і усміхався тією своєю щирою усмішкою. Без примусу, без гри. Його очі світилися теплом, і я відчув, як щось у мені відтаює.

- Ілай? - Він перший підійшов. - Чорт забирай, я думав, ти передумаєш.

Я ледве стримав усмішку.

- А я думав, що мене тут ніхто не зустріне.

Він обійняв мене, швидко й без вагань, як старого друга. І я вперше за довгий час відчув себе не тягарем, не іграшкою, не вигнанцем... а людиною.

- Ласкаво просимо в Україну, - сказав Ярослав. - Готовий побачити, що таке справжня осінь?

Я кивнув, хоча насправді не був упевнений, чи готовий до чогось узагалі