Раді Вас бачити!

Сьогодення

Батіг ліг на шкіру різко, як удар блискавки. Різкий біль спалахнув у мозку, розквітнув вогняним павутинням по спині. Я не кричу. Не даю їй цього задоволення. Лише важке дихання, тремтячі пальці, холодний піт на скронях.

- Гарно, - хвалить вона, граючись кінчиком батога, ніби кішка - з мертвою мишею. - Ти такий... витончений у стражданні. Це мене заводить ще більше.

Я відчуваю, як вона проходить за спину. Її пальці торкаються свіжих ран - обережно, майже ніжно. Потім знову удар. Цього разу по татуюванню на стегні. Від болю я майже втрачаю рівновагу.

- Моя змія, - шепоче Володарка й проводить пальцем по чорному візерунку. - Вона огортає твою ногу так само, як я огортаю твоє життя.

Я намагаюся втримати свідомість. Запах її парфумів б'є в ніздрі. Вона опускається на коліна поруч, бере мій підборіддя в долоню й піднімає голову, змушуючи дивитися в її очі.

- Скажи, чий ти.

- Ваш... моя Володарко, - хриплю я.

Вона посміхається, але усмішка ця більше схожа на голодний оскал. Її губи торкаються моїх, спершу ніжно, а потім вона впивається в них, залишаючи слід зубів.

- Ти хороший хлопчик. Зовсім як я люблю, - каже вона й проводить нігтем по моєму животу, залишаючи білий слід. - Тепер я хочу, щоб ти нагадував собі, чому ти тут.

Вона повільно проводить рукою вниз, граючись, як хижак грається зі здобиччю, і змушує тіло реагувати всупереч волі. Це ще більше розриває свідомість: огидне почуття від власної фізіології та її ніжності після тортур.

- Благаю... - виривається з моїх грудей.

- Про що ти просиш, зіронько? Щоб я зупинилась? Чи щоб продовжила? - її голос тихий, лоскоче вухо.

Я не відповідаю. Не можу.

Вона сміється й шепоче:

- Тоді я сама вирішу.

І починає спочатку - хвиля болю, за якою слідує м'яке, хворобливе заспокоєння, від якого в голові паморочиться більше, ніж від найміцнішого алкоголю.

Вона підводить мене до хреста і фіксує спиною до себе. Шкіряні ремені міцно, до болю охоплюють мої запястки і щиколотки Ланцюг від нашийника ледь дзеленчить, віддаючись у скронях пульсом болю.

- Дивись, моя зіронько, - шепоче Володарка. - Тут я народжую нових чоловіків... І знищую тих, що не варті любові.

Я відчуваю, як коліна слабшають. Очі ковзають по стінах, по полицям завалених коробками. І я знаю: там ті самі іграшки, які вона так любить.

- Сьогодні ти побачиш, як виглядає справжня відданість, - продовжує вона, граючи кінчиком батога по моєму плечу. - Не бійся, зіронько. Біль - це любов.Занадто напружений... - її долоня ковзає вниз, туди, де рани ще сирі, і натискає, змушуючи мене здригнутись. - Розслабся. Інакше я допоможу.

Вона бере зі столу металевий обруч і повільно проводить ним по моєму стегну. Холодна сталь змушує серце калатати.

- Це лиш для дисципліни, - шепоче Володарка. - Якщо ти гарно себе поводитимеш, нам це не знадобиться.

Вона любить так - поєднувати ласку й біль, перетворювати страждання на акт "любові". Від її поцілунків паморочиться голова. Від її пальців, що проходяться по ребрах, - холодний тремор уздовж хребта.

...

Перший удар приходить зненацька - металевий ланцюг, важкий, мов гріхи всіх її попередніх "зірочок". Потім другий, третій. Я відчуваю, як шкіра рветься.

- Ти належиш мені. І твоя біль теж моя, - вона цілує моє вухо й водночас стискає інструмент у руці. - Я зламаю тебе так ніжно, що ти навіть подякуєш.

В очах темніє. Звуки віддаляються. Лише глухі удари, її подих на шиї, її голос, схожий на шепіт демонів:

- Моя зіронько. Мій маленький. Моя власність.

Свідомість тікає. Рятується. Бо тіло вже не може. Я падаю в темряву, втрачаючи відчуття часу, простору й самого себе.

Раніше

Машина легко котилася дорогою, немов ковзаючи по тонкому шару тиші, що лежав на цих полях. Я сидів на пасажирському сидінні, спершись головою на холодне скло й спостерігав, як за вікном пропливають нескінченні рівнини, вже прибрані й відпочивалі після жнив. Земля темна, свіжа, з рідкими вкрапленнями золотого стерні. Десь на обрії стояли лататтям соняхи — не ті доглянуті клумби, до яких звик у Лос-Анджелесі, а справжні — дикі, величні, як армія жовтих воїнів. Далі — поля кукурудзи, її сухе листя шелестить від вітру, нагадуючи мені звук моря.

Ми проїздили через села. Невеличкі хатини, деякі зі свіжими дахами й пофарбованими парканами, а в інших — сліди часу, що ніби спеціально залишилися для контрасту. У дворах пахло димом — комусь спало на думку спалювати сухе листя. Біля парканів квітли чорнобривці, їхні кольори були такими ж насиченими, як і тоді, коли я співав “Чорнобривців насіяла мати” в барі, ледве тримаючись на ногах.

— Давай щось купимо… — сказав Ярослав, показуючи на ящик з яблуками, поставлений біля воріт.

Він підморгнув мені, і цей жест був таким природним, наче ми знайомі з дитинства.

Я подивився на нього. Високий, широкоплечий, але водночас у його рухах була якась м’якість — не жіночна, радше… людяна. Він не напружувався, щоб здаватися кимось іншим. Ярослав просто був собою. І я ловив себе на думці, що мені дивно приємно дивитися на його руки на кермі — сильні, але не грубі, з довгими пальцями, що легко погладжували шкіру шкіряного оплетення. Від нього пахло парфумом з легкою ноткою морської солі й полину — аромат не надто дорогий, проте рідний у якийсь дивний спосіб.

Я відвернувся, щоб не видати своїх думок. Дивився на дорогу, що петляла серед полів, і міркував: Що зі мною відбувається? Чому я думаю про нього так часто?

У пам’яті зринає Блейк — його різкі рухи, хижа усмішка, манера тримати мене за шию, як свою власність. Ярослав був його повною протилежністю. Він не квапився, не вторгався у простір, але саме це — спокій і відсутність очікування — змушувало мої думки танути.

— Ти мовчиш, — озвався він м’яко. — Заснув?

— Ні, просто… дивлюся, — відповів я. Голос зрадницьки тремтів.

— І як тобі?

— Чесно? Це… чарівно. Немов інший світ.

Ярослав усміхнувся й кивнув, ніби розумів більше, ніж я встиг сказати.

— У нас ще буде час показати тобі справжню Україну, — пообіцяв він.

І в ту мить мені хотілося, щоб ця дорога ніколи не закінчувалася.

Ми їхали вже кілька годин. За вікном пропливали села, поля, смуги лісу, а я не міг відвести очей від цих кольорів, що зливалися в м’яку акварель. Вересень тут мав запах диму й свіжих яблук. На узбіччях стояли бабусі біля дерев’яних ящиків, заповнених овочами й фруктами — виноградом, яблуками, картоплею, перцями. Вони навіть не кричали, не вмовляли купити — просто сиділи, спокійні, немов були частиною цього краєвиду.

— Зупинимося? — запитав Ярослав, кивнувши на черговий ряд ящиків.

— Давай, — відповів я, відчуваючи, що мушу спробувати цього... справжнього.

Ми купили пакет яблук, винограду, кілька помідорів. В руці яблуко здавалося важким, матовим, ще з легким шаром пилку. Я надкусив і завмер — соковитість, солодкий аромат і кислинка накрили мене так, ніби я щойно згадав щось давно забуте. Це був смак дитинства, якого у мене ніколи не було. Я бачив, як Ярослав крадькома посміхається.

— Нічого особливого. Яблуко як яблуко, — кажу, але не вірю власним словам.

— Це не супермаркет, Ілай. Це яблуко з дерева, — відказує він просто й чесно.

Я засміявся, а сміх вийшов хрипким і невпевненим. Цей хлопець поруч... він змушував мене відчувати себе іншим, кращим. Не потрібним як Блейку — а потрібним як людині.

За кілька кілометрів від повороту на озеро я побачив його.

Палац. Справжній готичний палац, шпилі якого пробивали небо, а темні стіни виглядали надто реалістично серед зелені лісу.

— Це що за... ? — вирвалось у мене.

— А, той? — Ярослав навіть не глянув. — Черговий псих із грошима. Побудував для доньки. Казку, кажуть, хотів подарувати. Ну... зробив. Кажуть, там всередині ще й середньовічні кімнати, бальні зали. Але я б туди не поїхав навіть за гроші. Химерне місце.

Щось холодне прошепотіло мені всередині, але Ярослав перемкнув увагу.

— До речі, до озера залишилось хвилин двадцять.

Я кивнув і знову втупився у вікно. Мене огортав дивний спокій.

---

Будинок на озері виявився не палацом, а сучасним скляним пентхаусом із широкими терасами, які виходили просто на воду. Озеро виблискувало в променях призахідного сонця, навколо шуміли високі сосни, а повітря пахло хвоєю й вогкістю.

Ми увійшли всередину — мінімалістичний інтер’єр, світлі стіни, дерев’яна підлога, запах кави й воску. Тут панувала тиша, якої я не знав у Голлівуді. Ярослав поставив пакет з яблуками на стіл, скинув куртку й усміхнувся:

— Влаштовуйся як удома. Холодильник твій, кухня твоя. Ну і озеро теж, якщо хочеш.

— Озеро? — я підійшов до вікна. Воно лежало переді мною, дзеркальне й безкрає.

— Так. Купатись можна. Навіть рибу ловити.

Я відчув, як у мене вперше за довгий час з’явилось відчуття дому. Чи, може, ілюзія дому.

Ярослав пройшов повз мене, ледь торкнувся плеча. І цей випадковий дотик змусив мене зупинитися на секунду й закрити очі. Його запах — ненав’язливий, із ноткою моря й полину — залишився зі мною довше, ніж я хотів.