Раді Вас бачити!

Кімната пахне неволею. Тут немає нічого лише білі стіни, вузьке ліжко з металевою рамою й грати на єдиному вікні, за яким розливається порожня прірва. Навіть якби я вирвався й вистрибнув, це б нічого не дало. Але можливо я б нарешті став вільним.

Над ліжком мерехтить крихітний червоний вогник камери. Вона спостерігає. Вона завжди спостерігає. Навіть коли не тут вона десь за екраном, п’є своє дороге вино й переглядає мене, мов виставленого на продаж пса.

На шиї холодний нашийник із магнітним замком. Ланцюг дзвенить щоразу, коли я змінюю положення. Сьогодні він трохи довший, і я можу дійти до дверей ванної. Але вони зачинені. Вона не дозволила мені навіть цього.

Учора вона била мене. Довго, методично. Спрямовувала удари так, щоб залишити шрами лише там, де їх ніхто не побачить. Її шкіряний ремінь ковзав по моїй шкірі, розсікаючи її, і кожен удар запам’ятовувався глухим стогоном металу, що лунав у цій камері.

"Вона завжди лікує після цього. Її руки ніжні, теплі, втирають мазь у мої розсічені плечі. Вона називає це турботою. Я називаю це ще одним рівнем катування."

"Моя зіронько… мій маленький… Як же легко вона каже це, наче я не людина, а іграшка, що вимагає обслуговування."

Я дивлюся на вузький промінь світла, що пробивається крізь ґрати, і думаю, скільки днів минуло. Можливо, три? Або п’ять? Тут час тягнеться як густа смола.

Голова болить від тиші. Від очікування. Тиша завжди гірша за крики, бо в ній народжується надія, що вона не прийде. Але я знаю — вона прийде.

На столі стоїть її флакон парфумів. Запах, що в’ївся в простирадла, у моє волосся, під шкіру. Терпкий, важкий, солодкий.

"Кожен вдих — це вона. Її любов. Її тюрма. Її перемога."

Мої пальці ковзають по правому стегну, торкаються шкіри, ще гарячої від болю. Там, де змій, чорний і хвилястий, обвиває ногу, — синці набули темно-фіолетового відтінку. Саме тут вона била найбільше.

Змій довгий, з тонким тілом, витонченими лусками й очима-краплями отрути. Він завжди зводив її з розуму. Кожен раз, коли вона бачила його, щелепи Володарки змикалися в тому самозакоханому виразі, який я ненавиджу до нудоти.

— Моя зіронько… ти ж знаєш, чому я це роблю, правда?

І я, ледве стримуючи блювоту, шепотів:

— Так… бо ти кохаєш мене моя пані…

Це було гірше, ніж удари. Гірше, ніж ремінь, каблуки, навіть ніж металевий прут, який вона принесла минулого разу. Ці слова залишали шрами, яких не бачили ні дзеркала, ні камери. Лише я.

"Я кохаю вас — моя пані. Я хочу вас."

Скільки разів я це повторював? Десять? Сто? Цілі ночі, коли я лежав у цій кімнаті, облизуючи власну кров з губ, а вона сиділа поруч і гладила мене по голові, немов я справді був її песиком.

"Ти такий гарний, Ілаю. Навіть твій змій гарний. Він мов символ твого гріха. І тепер ти мій… повністю."

Камера над ліжком тихо клацає, змінюючи кут огляду. Я відвертаюся. Не хочу, щоб вона бачила мої очі — навіть крізь екран. Бо там, під страхом, під покорою, тліє щось інше. Те, що я ніколи не вимовлю вголос.

"Якщо колись я виберуся… я зроблю так, що твої парфуми будуть пахнути смертю."

Металеве кільце тихо дзенькнуло об раму ліжка, коли я пересунувся. Шкіра на правому стегні горіла — кожен нерв нагадував про вчорашнє “виховання”. Змій на шкірі, чорний і хвилястий, здавалося, шипів разом зі мною.

“З чого все почалося? З тієї платформи? З дурного коментаря, який я кинув? Чи, може… значно раніше?”

Я заплющив очі й на мить відчув запах морського повітря, відблиск сонця на воді, холод кахельної підлоги під босими ногами.

Раніше Майямі

Будинок стояв на узбережжі Атлантики, обличчям до океану, з величезними скляними вікнами, що відбивали синю глибінь і небо. Стелі — високі, білі, з дерев’яними балками, що розсікали простір. Повітря всередині пахло свіжою кавою, сіллю та ароматом якогось дорогого парфуму.

Просторий хол тягнувся до кухні, а далі — скляні двері, за якими розливалася тераса з басейном. За басейном — білий пісок і неспокійний океан, хвилі якого накочувалися на берег з глухим ритмом.

Меблі — прості й розкішні водночас: кремовий диван, низький скляний столик, на ньому безладно розкидані сценарії, журнали, срібна запальничка. В повітрі стояв звук кондиціонера й далекі крики чайок.

“Можливо, якби я тоді промовчав… Якби не кинув ті слова. Але я завжди був упертий.

Він сидів на лежаку, напівоголений, засмагле тіло виблискувало на сонці. Темні окуляри закривали очі, але я знав, що він стежить за мною краєм зору. В руках тримав телефон і щось там повільно переглядав, великим пальцем проводячи по екрану.

— Не спиш? — кинув він, не відриваючи погляду від телефону.

— Поки що ні, — відповів я. Голос вийшов більш різким, ніж хотів.

На столику поруч стояла чашка кави. Пар усе ще йшов, значить, він тут недавно. Його пальці повільно піднімали чашку до губ, і я зловив себе на тому, що дивлюся на цей жест надто довго.

— Сценарій. — Він кинув телефон на столик. — Я думав, ми вже все обговорили.

— Ми нічого не обговорювали, Блейк. Вони викинули моє ім’я зі списку головних сценаристів, а ти навіть не…

— Ти прекрасно знаєш, чому. Це — бізнес.

— Це моє життя, чорт забирай! — голос зірвався. Я відчув, як долоні стискаються в кулаки. — Я писав цей сценарій ночами, тижнями, а тепер якесь ім’я, яке з’явилося на екрані, забере всі лаври?

Він зітхнув і, нарешті, зняв окуляри. Погляд — рівний, холодний, з ноткою втоми.

— Не поводь себе, як дитина.

— Це рішення творців, Ілаю, — його голос був рівний, майже ласкавий. — Вони вклали мільйони в цей проєкт. Їм потрібне гучне ім’я.

Я стояв на терасі, босоніж, спершись на холодний поручень. Внизу океан ритмічно бився об пісок, і цей звук діяв на нерви.

— Гучне ім’я? — у моєму голосі дзвенів лід. — Це мій сценарій. Мої ідеї. Вони забрали мою історію й віддали іншому.

— Це не кінець світу, — його голос пролунав спокійно, без тіні напруги. — Я пояснив тобі, чому вони так вирішили.

— Це кінець мого терпіння, Блейк, — відповів я, відчуваючи, як у грудях знову закипає образа. — Це був мій сценарій. Ти сам казав, що це шедевр…

— І це правда, — він зітхнув і нарешті відклав телефон. — Але шедеври не завжди продають квитки, Ілаю. Ти талановитий, але ти ще не… велике ім’я.

Він підвівся. Кроки — тихі, майже нечутні. Вже за секунду стояв поруч, тепла долоня лягла мені на плече.

— Я не хочу втрачати тебе, — його голос був тихим, з тією ноткою, яка завжди змушувала моє тіло напружуватися й розслаблятися водночас.

Він обійняв мене ззаду, наче заспокоюючи, наче пробачаючи, і пальці ковзнули вниз, зупинилися на моєму стегні. Там, під тканиною шортів, на шкірі спав змій — чорний, хвилястий, такий, що завжди чомусь прикував його увагу.

— Ти мій змій, Ілаю. Занадто гарячий, занадто небезпечний… але мій, — прошепотів він, нахилившись до моєї шиї. Його губи ледь торкнулися шкіри, і я відчув, як серце починає битися повільніше.

“Його дотики завжди були пасткою. Ніжність, якою він користувався так само вправно, як словами чи грошима. І я щоразу дозволяв… бо інакше довелося б визнати, що це вже не кохання, а залежність.”

Я вдихнув аромат його парфумів, відчув тепло рук на своїй шкірі й зробив вигляд, що заспокоївся.

— Дивись на океан,— прошепотів він, його теплі пальці злегка стиснули моє плече. — Хвилі приходять і йдуть. Так само й це пройде.

Його долоня спустилася по моїй руці, далі ковзнула під край футболки. Дотик прохолодної шкіри змусив мене здригнутись. Я стояв, мовчав, відчуваючи, як він рухається обережно, але з тим самим відчуттям контролю, яке завжди в ньому було.

— Блейк… — почав я, але слова застрягли в горлі, коли його пальці ковзнули нижче, до поясу моїх шортів.

Він розвернув мене до себе. Темні окуляри вже лежали на столику, і його очі тепер дивилися прямо в мої — сіро-сині, спокійні, як глибини океану за спиною.

— Я не дам їм тебе використати, Ілаю, — тихо сказав він. — Але ти повинен мені довіряти.

Він підняв руку й провів пальцями по моїй щоці, лінії підборіддя, потім ковзнув ними по шиї, легко затримавшись на пульсуючій вені. Серце билося так сильно, що я був певен, він його відчуває.

Його губи торкнулися моїх у м’якому, майже невидимому поцілунку. Потім ще раз. І ще. Він не поспішав. Кожен рух був вивіреним, наче він малював щось на полотні.

Його рука спустилася нижче, повільно, зупинилася на моєму правому стегні. Там, під шортами, чорний змій обвивав ногу, і я відчув, як великий палець легенько ковзнув по татуюванню.

— Це так… сексуально, — промовив він ледве чутно, нахилившись до мого вуха. — Ти не уявляєш, що я хочу зробити з цим змієм.

Моя шкіра спалахнула, і я сам не помітив, як притиснувся до нього ближче. Його аромат, тепло тіла, відчуття сили й ніжності водночас. Усе це розчиняло мене.

— Ти мій сценарист, Ілаю. Мій, — сказав він з тією тихою владою, яка завжди змушувала мене опускати очі.

Його пальці ковзнули під мою футболку, повільно, м’яко, і від цього легкого тиску у мене перехопило подих. Блейк завжди знав, як торкатись: не поспішаючи, від кінчиків пальців до нігтів, так, щоб шкіра відгукувалась тремтінням.

Я стояв непорушно, слухаючи, як ритмічно накочуються хвилі за спиною. Сонце обпікало плечі, але в його дотику було більше тепла, ніж у будь-якому промені.

— Розслабся, — прошепотів він, піднімаючи мою руку й притискаючи свої губи до зап’ястка. — Ти заслужив спокій.

Його дотики спустилися до поясу моїх шортів. Він не квапився. Великі пальці злегка ковзнули під тканину, залишаючи після себе легке печіння на шкірі. Від цього у мене всередині все стиснулося й водночас розплавилося.

— Дозволь мені тебе заспокоїти, — прошепотів він прямо в моє вухо. Його голос був тихим, тягучим, і я відчув, як усередині з’являється те саме змішане відчуття: страху, бажання й відрази до власної слабкості.

Блейк трохи відхилився, дивлячись мені в очі. Його погляд був спокійним, впевненим, і в ньому світився той спокійний вогонь, який я ненавидів і жадав водночас.

— Ти найкращий, Ілаю. Але ти ще не розумієш цього. Я навчу тебе.

-----

В кімнаті стояла тиша, тільки десь у глибині будинку шелестів кондиціонер. Сонце вже хилилось до заходу, тераса тонула в золотих променях, що малювали на стелі тремтливі тіні пальм.

Блейк стояв біля бару, виливаючи у кришталевий стакан янтарну рідину. Віскі з льодом. Його рухи були бездоганно спокійними, точними — як і завжди. Він любив контроль навіть у дрібницях.

Позаду, на широкому білому дивані, я лежав розслаблений, голова впала на м’яку подушку. Тіло ще пам’ятало його дотики, а десь глибоко всередині піднімалося дивне відчуття… задоволення. Наче після шторму, коли море нарешті заспокоюється.

Він озирнувся через плече, дивлячись на мене. Його погляд ковзнув по моїх оголених плечах, по змоклій від поту шкірі, по сплутаному чорному волоссю. Там не було любові — лише спокійна, майже естетична насолода. Він дивився на мене так, як дивляться на щось прекрасне й уже своє.

Він зробив ковток віскі й сказав:

— Ти виглядаєш розкішно, Ілаю. Наче творіння мистецтва. Моє творіння.

Його слова завжди звучали як комплімент… і як вирок. Я тоді не помічав цього. Лежав, розплавлений, слухав шум хвиль і вірив, що це — спокій. Що він — мій спокій.”

— До речі, сьогодні на студії — перший показ. Тільки вузьке коло: продюсери, режисери, пара акторів, — Блейк провів пальцем по краю склянки. — Я хочу, щоб ти поїхав зі мною. Це твоя історія теж.

Він говорив спокійно, навіть ніжно, але я відчув у цих словах нотку звичного наказу. Не запрошення — вимоги

Блейк зробив ще один ковток віскі, а потім повільно підійшов до дивану. Його кроки були безшумними, наче він боявся злякати тишу, що розлилася кімнатою. Він сів на край дивана, поставив склянку на стіл і провів пальцями по моїй шиї.

— Ми поїдемо разом, — промовив він, наче це вже було вирішено. — Я хочу, щоб ти побачив, як вони слухатимуть тебе. Як вони аплодуватимуть твоїй історії.

Його голос був спокійним, але в ньому жевріло щось невловиме — вогник гордості? Чи може просто відчуття того, що я його власність? Я не зміг визначити.

“Я завжди хотів цього. Цих аплодисментів, уваги, захоплених поглядів. І хай зараз я був не головним сценаристом, хай моє ім’я стояло другим — це все одно був мій шанс.”

Блейк нахилився, забрав склянку зі столу й підніс мені до вуст. Я ковтнув ковток, відчувши обпікаюче тепло віскі. Він дивився на мене, а його пальці ковзнули до моєї щоки. Великий палець ніжно провів по вилиці.

— Ти заслужив це, Ілаю. Сьогодні я хочу, щоб ти сяяв, — його слова лились м’яко, як шовк, але між рядків я відчув оту саму невидиму павутину, яка тримала мене біля нього.

— Я поїду, — відповів я тихо, намагаючись не видати того легкого сумніву, що ковзнув у мені.

“Я віддав йому стільки — слова, ідеї, навіть себе. І водночас відчував, як щось у мені тане, стирається. Але хіба це важливо, коли ти йдеш до слави?”

Блейк усміхнувся й нахилився ближче, його губи ковзнули по моїй скроні, залишивши короткий поцілунок.

— Гарний хлопчик, — шепнув він майже лагідно.