Раді Вас бачити!

Раніше

Лос-Анджелес. Ніч.

Я сидів на краю ліжка, спершись ліктями на коліна, і втупився у власні долоні. Шкіра на зап’ястках ще пульсувала від сильного стиску його пальців — сліди, що зійдуть лише за кілька днів. Блейк стояв біля бару спиною до мене, в темно-синьому шовковому халаті. Тонкі смуги сигаретного диму тягнулися догори, змішуючись із запахом дорогого віскі й парфумів, якими наскрізь пропахла ця квартира.

— Поганий сценарист. Поганий коханець. Але ти хоча б виглядаєш добре, — кинув він, не повертаючи голови. Його голос був спокійний, але кожне слово різало по-живому.

Я на секунду заплющив очі, вбиваючи всередині себе бажання щось сказати. Захистити себе. Вдарити. Втекти. Але ми обоє знали, що я не зроблю нічого.

Екран телефону засвітився поруч. Нова пошта. Я підняв його, готовий відмахнутися від чергового спаму, але пальці завмерли.

"Привіт, Ілаю.

Я сьогодні лечу назад до Києва. Виліт із LAX о 14:20. Якщо захочеш провести мене або просто випити кави перед дорогою — буду радий.

Ярослав."

Я перечитував ці кілька рядків знову і знову, наче вони були чимось неймовірним. Просте запрошення. Але воно пахло свободою. Воно звучало як справжнє людське тепло.

Моя рука мимоволі здригнулася. Я уявив Ярослава — відкритого, простого, без жодного підтексту в усмішці. Ту мить, коли ми сиділи в барі й говорили про його фільм, про моїх предків, про пісні… Тоді я вперше за довгий час відчув, що можу дихати.

— Чого витріщився? — голос Блейка повернув мене до реальності. Він стояв поруч, келих у руці. Його очі ковзнули по моєму обличчю так, наче я був не людиною, а річчю яку досі не винесли на смітник.

— Просто лист, — пробурмотів я.

— Видали.

Я кивнув, але телефон не відпустив. Пальці судомно стискали його, наче в ньому була остання нитка, що тримала мене на плаву.

У голові раптом зазвучав уривок пісні, яку дід колись наспівував українською. І я відчув — якщо я не відповім, то більше ніколи не зможу вдихнути на повні груди.

Телефон у моїй кишені вібрував, сповіщаючи про нове повідомлення. Я знав, від кого воно.

"LAX. 14:20. Я чекатиму."

Мені залишалося всього кілька годин, щоб вирішити: залишитися й остаточно перетворитися на красивий аксесуар у житті Блейка чи зробити перший крок у невідоме.

І я вперше знайшов в собі сили прийняти рішення.

Таксі мало приїхати за десять хвилин.

Я підійшов до валізи й почав кидати туди речі. Джинси, футболки, ноути — абияк, без складання. Серце гупало в скронях. Я не планував поїздки до України. Не зараз. Але я знав, що назад сюди вже не повернуся.

— Що ти робиш? — голос Блейка, холодний, наче криця, змусив мене здригнутися.

Він стояв у дверях, бездоганний навіть у домашніх шортах і білій сорочці, з келихом бурбону в руці. Очі — дві чорні прірви.

— Їду проводжати друга.

— Друга? — він гірко засміявся. — Це той хлопчисько з бару? Скажи мені, Ілаю, ти всерйоз вирішив, що можеш знайти друзів? Чи ти, може, шукаєш собі нового… покровителя?

Я стиснув зуби, намагаючись не вибухнути.

— Це не твоя справа.

— Ох, не моя? — він підійшов ближче, став навпроти й нахилився так, щоб наші обличчя майже торкалися. — Я зробив тебе тим, ким ти є. Без мене ти був би просто ще одним хлопчиком зі світлим личком, який мріє про славу. А тепер ти думаєш, що можеш так просто вийти за двері?

— Я не твоя власність, Блейк.

— Помиляєшся, — його шепіт був отруйним. — Ти завжди був моєю власністю.

Телефон у кишені завібрував — повідомлення від таксиста. “Я під’їхав.”

Я вдихнув глибше й підняв голову.

— Це більше не так.

Я пройшов повз нього, і коли моє плече торкнулося його руки, він стиснув її, але потім відпустив.

— Забирайся, — крикнув він мені вслід. — І не повертайся!

Двері зачинилися тихо, майже ніжно, але це був найгучніший звук, який я чув у своєму житті.

Надворі пекло сонце. Таксі стояло біля під’їзду. Я кинув валізу в багажник і сів на заднє сидіння.

— Аеропорт LAX, — сказав я водієві.

Машина рушила.

У дзеркалі заднього виду я бачив, як Блейк стоїть біля вікна, дивлячись на мене з тією ж холодною, презирливою посмішкою.

Сьогодення.

Вінничина

Двері клацають, замок знімається, і ланцюг на моїй шиї трохи слабшає.

— Можеш піднятися, моя зіронько, — каже вона солодким голосом, який чомусь лякає більше, ніж її батіг.

Я слухаюся. Підводжуся, спершись на хворе бедро, де шкіра ще пульсує від ударів. Кожен крок дається важко.

— До ванної, — киває вона. — Приведи себе до ладу. Хочу, щоб ти виглядав гідно, коли вечерятимеш зі мною.

Вона йде слідом. Її каблуки цокають по підлозі, і від цього звуку мурашки повзуть по шкірі. Двері ванної не зачиняються. Це табу. Тут немає місця для приватності.

— Я хочу бачити все, — каже вона, присівши на стільчик біля дверей. — Ти ж знаєш, як я люблю, коли ти слухняний.

Я опускаю кришку унітазу й сідаю, відвертаючи голову. Дивитися на неї в цей момент — нестерпно. Вона ж насолоджується кожною секундою.

— Продовжуй, моя зіронько. Не соромся.

Я відчуваю, як горить обличчя від приниження. Вона влаштовує цей театр не для того, щоб контролювати моє тіло — вона хоче володіти моїм соромом, моєю людяністю.

— Молодець, — шепоче вона, коли я закінчую. — Який же ти слухняний. Так тримати.

Я мовчу. Знаю, що жодної похвали тут немає — лише гра.

— Сьогодні ти добре поводився. Тому я дозволю тобі честь вечеряти зі мною, — продовжує вона, підводячись і підходячи ближче. Її пальці торкаються моєї шиї, ковзають до нашийника й злегка смикають за нього. — Вдягну тебе в щось гарне. Хочу, щоб ти виглядав… апетитно.

Вона сміється. Мені стає холодно.

Вона заводить мене в іншу кімнату. Тут пахне сухими трояндами та старим деревом, на вішалках висять костюми, мов зі знімального майданчика історичного фільму.

— Сьогодні ти будеш красивим, — каже Володарка, дістаючи сорочку з тонкої бавовни з високим коміром і мереживами на манжетах. Білий колір ріже очі після темряви камери. — Я хочу пишатися тобою за вечерею.

Вона підходить ближче й починає одягати мене сама. Її пальці з довгими нігтями ніжно ковзають по моїх плечах, запинають ґудзики. Довге хвилясте волосся, теж стає частиною її ритуалу. Володарка розчісує його повільно, вдихаючи аромат шампуню.

— Гарненький, — шепоче на саме вухо. — Моя іграшка, моя гордість.

Я відчуваю, як напружуються плечі. Яке ж це приниження — бути лялькою в чужих руках.

На порозі стоїть прислуга: двоє чоловіків у строгому костюмі. Вони мовчать. Вона гарно платить їм за мовчанку, і не лише грішми. Підозрюю, що інколи вони також беруть участь у її садистських виставах. І впевнений, що не в якості жертви.

Володарка кладе долоню мені на щоку й нахиляє голову, щоб зустрітися очима:

— Сьогодні ти сидітимеш поруч зі мною. Їстимеш з моєї тарілки. І не забудь, що твої руки мають бути за спиною. Якщо забудеш — ти знаєш, що я зроблю.

Я киваю. Мовчки. Мій голос більше не належить мені.

— Молодець.

Вона знову усміхається й бере мене за руку — як турботлива кохана, що веде свого чоловіка на світський прийом. Але я знаю: за цією ніжністю ховається жорстокість.

Свічки на столі мерехтять м’яким світлом, наповнюючи кімнату відтінками старого золота. В повітрі пахне медом і прянощами — десь на кухні прислуга пече хліб.

Володарка сидить на головному місці, у довгій темній сукні, яка облягала її струнке тіло. Її волосся заплетене в косу, що спадає на плече, а губи світяться карміновою червоною помадою.

— Сідай поруч, моя зіронько, — лагідно каже вона й вказує на стілець поряд.

Я слухняно виконую її наказ.

Прислуга мовчки подає на стіл страви: суп у старовинних порцелянових мисках, смажене м’ясо, овочі, десерт у срібних креманках. Вони жодного разу не глянули на мене — лише на Володарку, з повагою й… чимось ще. Співучастю? Страхом?

Вона годує мене ложкою, як маленьку дитину. Її пальці інколи ковзають по моїх губах, витираючи краплі соусу.

— Ти гарно себе поводиш сьогодні, — говорить вона це ніжно, дивлячись, як я ковтаю. — Я так люблю, коли ти слухняний. Це робить мене щасливою.

Я не відповідаю. Руки, як вона й наказала, тримаю за спиною. Від кожного її дотику шкірою пробігає холод.

— Поглянь на мене.

Я піднімаю очі. Її погляд — лагідний, але за ним ховається щось темне й ненаситне.

— Скажи мені: ти любиш свою Володарку?

— Звісно моя пані.

Вона усміхається.

— Добре. За це ти отримаєш десерт. А якщо будеш гарненьким до кінця вечері — я дозволю тобі сьогодні спати в ліжку, а не на підлозі. Хочеш?

Я киваю.Хоч насправді мені байдуже. Сон на підлозі чи на ліжку — все одно я її іграшка.