Раді Вас бачити!

Дні знову потекли в старому руслі. Еля так і не повернулась. Денис Іванович продовжував вести пари, як і раніше, тільки більше не придирався до мене. Ми продовжували зустрічатись з Кирилом, я ходила час від часу на репетиції.

А ще медитувала в місці, в котре щоразу викидав мене Інгар. Я і досі не розуміла навіщо він це робить. Можливо, вирішив допомогти, чи зблизитись зі мною – родичі, як не як? Але чому сам тоді ігнорував мене і більше не з’являвся. Та і правильно, навіщо такому могутньому богу якесь дівча. Та і я нібито богиня, хоча не відчувала цього в жодній мірі.

Зайняття медитацією підштовхнули мій магічний потенціал. Моя магія виросла. На Землі мої успіхи були не такі, як на Валеріані і все взагалі йшло туго. Та і магія, вона була не така, як мала б бути у відьми. Хоча насправді ніхто не знав, яка вона у відьм – кожна з них була носієм власної індивідуальної сили і вмінь. Вона була чимось схожа на магії магів, але більшість з них мали певну стихію, в якій спеціалізувались, вкрай рідко траплялись маги із двома стихіями – приблизно один на тисячу. А мені підкорялись всі стихії. По краплинці, але вони діяли.

Найкраще виходило з повітрям – левітація. Інколи вітер і завихрення. Потім з водою і вогнем. Я легко переливала з одного посуду в інший, а ще мила його! Навчилась запалювати свічки і клаптики паперу.

Найважче було проростити рослину. Але в мене вийшло! Із восьмого разу. Саме так, я вперта! Куди там тому дереву, що ми ростили з Кирилом. Там магія була основою життя – тут мутацією…що й казати.

А даром я зазвичай користувалась, коли хотіла когось зцілити. Моїми стараннями у батьків суттєво поправилось здоров’я, а що може бути краще. От приїде Коля з контракту і я ним займусь. Дарма, що він говорить, що все гаразд. Насправді, в кожної людини є приховані хвороби, а він точно не відкриває реального стану речей.

Поволі наступала весна. І я намагалась вирватись гуляти по вулицях, де розтавав сніг. Інколи сама, інколи з Кирилом. Навіть тато здавалось змирився, що ми зустрічаємось і якось запросив його в гості. Та робив він це запрошення з нульовим ентузіазмом, тож дата зустрічі так і не була призначена. Поправді, Кирил і сам не горів бажанням бачитись з моїм татом.

А на вулиці пригрівало сонце. А на вулиці розцвітали підсніжники і примули, гіацинти і крокуси. Починали веселіше щебетати птахи і ті, що пережили зиму і ті, що вертались із далеких країв. Я насолоджувалась цим. І свіжим повітрям і розмерзлою рікою.

Коли нарешті зійшов сніг трава почала зеленіти і через кілька днів розпустились листочки на бузку та якомусь невідомому мені кущику по дорозі в коледж. І це було неймовірно приємно. Краще за мої успіхи в магії.

Кирил якось приніс величезний букет підсніжників, за що отримав на горіхи. Навіщо? Вони могли б рости і радувати когось в саду. Не подіяли навіть аргументи, що він їх купив і вони все одно були вже зірвані.

Мамі ж квіти сподобались і вона їх розставила на підвіконні в стакани. Таких маленьких ваз у нас не знайшлось. Та і багато їх треба було.

Ми відсвяткували Великдень, як і інші люди. Головне правило, як говорив наш директор – не виділяйтесь. І я не виділялась, з родиною ми святкували всі свята. Та й не тільки через пораду. Це було неймовірно приємно. Хоча я фактично доросла оця дитяча чарівливість свят ніяк не проходила. Кожне з них ще співало. І хоч я робила більшу частину роботи по приготуванню до свят мене це не напружувало, адже я робила це для своїх рідних.

А на Великдень я запросила Елю. Вона нарешті з’явилась в коледжі. На мої настирні питання тільки загадково посміхалась і махала ручкою, мовляв, нічого розповідати. Ага, так я і повірила!

Подруга радо прийняла мою пропозицію і ми вирішили, що вона заночує зі мною. Нове ліжко, що мені купили було по-справжньому широким. Тільки от, де буде Микола спати? Він теж мав приїхати. І батьки вирішили прикупити диванчик ще й для нього. Знову буду сидіти без кишенькових. І на роботу ходити ніколи!

В нас збільшилось навантаження. Із збільшенням світлового дня нам докинули ще одну пару, тож тепер ми сиділи на півтори години довше. І особистого часу практично не було. Що і скажеш – прийшов із занять, поїв, приготував домашку…а? пора вже спати? Геній, той хто придумав пральну машинку і бутерброди! Слава йому тричі!

Тож на вихідні – аж цілих чотири дні у нас були плани: пікнік, прогулянки і здоровий сон, дискотека і…саме так, хотілось залишитись з коханим наодинці. Останнім часом ми бачились тільки в коридорі на перервах і я шалено сумувала (коли мала на це час), а зазвичай взагалі забувала, що він у мене є!

Пані Амалія вкінці року прямо таки озвіріла. Якщо ми думали, що вона ганяла нас раніше, то глибоко помилялись. Тепер ми падали вкінці занять і не могли піднятись. Я відсапувалась хвилин десять. А бувало навіть засинала під душем.

- Ви схожі на дохлих хом’ячків! Ворушіться! – підбадьорювала викладачка, коли ми пробігали тридцять п’яте коло. Зазвичай їх було п’ятдесят, після розминки, а потім ми проходили повне коло перешкод – зі стрибками в висоту і довжину, повзанням і перелазили через стіни…І щомісяця здавали це все на час і якість проходження.

Я зі шкури лізла та намагалась залишатись в нашій п’ятірці. Говорили, що тих хто не здасть все з другого разу виженуть. На щастя – все окрім фізри.

- Ель. Ти ж казала, що я богиня. – задихаючись і наганяючи подругу випалила я, - То чому я не можу бігти так, як ти.

- Я теж бігала погано. Життя заставило зайнятись собою.

- Жаль. А я то думала, що раз ти богиня, то значить сама по собі крута.

- О, ні! – простогнала Еля. Вхопила мене за руку і світ поплив. Тепепортація?

Та за якусь мить нас витягнуло назад і викинуло посеред залу, боляче кинувши об підлогу.

- Марино, пробач. – почула я від подруги.

- І як довго ти збиралась її ховати від мене? – пролунав крижаний голос на увесь зал. Краєм ока я помітила, як застигли однокурсники під стіною.

Тільки от вони застигли і не рухались зовсім. Час ніби зупинився.

А навпроти стояв статечний середнього зросту мужчина. І, можливо в іншому випадку я б прониклась до нього симпатією чи навіть повагою…та тільки не тоді, коли на його вустах застигла презирлива усмішка. Без зайвих слів було ясно хто переді мною.

- Життя нічого тебе не навчило Елларіє. – похитав він головою. – Тому тобі доведеться дивитись на її смерть. Не бажаєш вибрати для неї якийсь цікавий варіант?

- Може досить? Чого ти хочеш, вона нічого тобі не зробила!

- Але, зробить! Пророцтву сашрота не можна не вірити! – і тут він глянув на мене. Холодним і несмішливим поглядом водночас. – Моя дочка і з такою слабкою силою? Ти і справді ні на що не здатна. Але навіщо ж лишати варіанти.

Я тільки ковтнула слину. Невже такий буде мій кінець?

- Прекрасний день, батечку! – з іншої сторони залу до нас наближався Інгар. – Бачу, ви знов за своє взялись.

- Не твоє діло, сопляк! ГЕТЬ! – проревів він так, що хлопця змело на іншу сторону зали.

- Дарма ж ти так. Посуди сам – ти сам породиш дитя, яке заставиш ненавидіти тебе і позбутись, щоб вижити самому. Облиш їх.

- Хочеш на їх місце?

- Оу, родись я після пророцтва давно б там опинився, чи не так? Лиши її, вона слабка.

- Проте, в неї є потенціал. Вона може стати могутнішою, тож, краще не втручайся.

- Зараз будуть битись…- прошепотіла Еля. – Інгар програє і він його вб’є, а потім тебе. А може і мене, щоб більше під ногами не плуталась. Оце влипли.

Елині слова пролунали, як холодний душ. Ніхто немає помирати. Я теж цього не хотіла. Так хотілось жити. Це розумієш, коли наступає той вирішальний момент. Але коли точно знаєш, що це кінець – він не має стати кінцем для інших. Може я і не дуже добре знала Інгара, трішки краще Елю. Хай вони і жили в десятки раз більше ніж я, та вони не заслуговували смерті. Я не згодна.

- …все одно програєш. – почула я останні слова Гродена і він розсміявся. – Син, це зрада.

- Ні! Стійте! – я кинулась між них. – Ніякого бою не буде. – я глянула на Інгара. – Не потрібно, забирай Елю і йдіть.

- Ти не можеш…

- Ти не знаєш, що я можу.

Кулаки стислись самі собою.

- Ну хоч характер в тебе є, навіть трохи жаль, що ненадовго. Якщо закінчили прощатись то приступимо.

- Інгар, - не знаю, чому я звернулась саме до нього, так вийшло. – Потрібна легенда для моїх батьків, я не хочу, щоб вони знали.

Він кивнув і я повернулась до мого ката.

- Спробуєш протистояти мені? – підвів брову Гроден.

- Як? – він наблизився впритик. – Будь ласка, хай це буде не боляче.

В очах потемніло…