Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Повернувшись я здивувалась.
- Інгар, що ти тут робиш?
- Ти спиш…
- Значить ти тут по-справжньому, в мене вже були такі сни.
- Так це Елі. А це я.
- Значить мене очікують сни про війну?
Він змірив мене презирливим поглядом і махнув рукою.
Мене викинуло на полянку з одним єдиним деревом. Вона була залита сонячним промінням, листя вигравало всіма відтінками зеленого. А трава під босими ногами була неймовірно м’яка і ніжна.
З грудей вирвався щасливий сміх, не змогла я стриматись. Так стало легко і добре на душі. Це ж так можна і у сні медитувати.
Хлюпнувшись під деревом закрила очі і поринула у цей світ, стаючи ним, поєднуючись ним. Відчуваючи і легкі подихи вітерцю і ніжність сонця, що не обпікає, а тільки ніжить і м’якість трави. Сама була всім цим, розчиняючись у навколишньому і забуваючи по все.
На диво вранці я прокинулась сама, без будильника. Мені не хотілось більше спати, і відчувала себе здоровою і щасливою.
- Дякую, Інгар. – прошепотіла потягаючись. Я не відчула відклику, як від Елі, і таке навіть здивувало б мене, та вважала, що подякувати варто і йому, можливо, було навіть приємно.
Коледж. Мені пощастило. Цього разу я не пропустила нічого, було інше часове співвідношення і тому ніхто окрім хлопців не встиг помітити мого, а точніше нашого зникнення.
Цікаво, що з Деном? Хоча я була впевнена, що подруга доставить його додому та все ж, краще було б мені знати.
І взагалі, як жити далі? Реальність знову накотилась чорним покривалом.
Закинувши рюкзак на плечі я вийшла з дому. Батьків вже не було. Тож довелось іти пішки. Мама приготувала бутерброди з собою, та я з’їла їх по дорозі, щоб не спізнитись довелось пожертвувати нормальним сніданком.
Вже біля коледжу набрала Елю та вона не відповідала.
Що за фігня?
І я подалася прямо до директора.
- Амвросій Прокопович?
- Марино, ти щось хотіла?
- Ви не знаєте, Денис Іванович прийшов вже на роботу?
- Так це не у мене питай, а в охоронця. – засміявся у вуса професор.
- Пробачте.
- Що ж вчора сталось такого?
- Та нічого. – я зрозуміла, що попалилась. – Нічого вартого уваги. Всі живі і здорові. – Окрім охоронців, яким Інгар відрубав голови…та цього я директору не сказала.
- Ти ж знаєш, що завжди можеш мені довіритись.
- Знаю.
Біля входу в лекційну стояв Кирил, я на мить замилувалась ним. Ніби років сто не бачила. Він спершись на стіну читав книгу.
«Люблю тебе»
Мені не хотілось порушувати цієї ідилії та він сам підняв голову і усміхнувся.
- Так і знав, що це ти.
- Оу.
- Зая, я тебе жду.
- Щось сталось? – невпевнено спитала переминаючись з ноги на ногу. Та він притягнув мене і поцілував. Збоку присвиснув хтось з хлопців та Кирил мене не відпускав, аж поки не підкосились ноги.
- Хочеш сказати, що я не можу поцілувати свою дівчину без якихось глобальних катастроф.
- То я твоя дівчина?
Він здивовано моргнув.
- Я думав, все і так ясно. Стій, то ти все між нами вважала простим перепихоном?
- Е-е. Ні, звичайно. Я про це взагалі не думала.
- Мар, давай ти більше так не робитимеш…ага?
- Ага…
Він знову поцілував мене під звук дзвоника і кахикання викладача за моєю спиною. І коли Кирил зник за поворотом, мені знічено довелось зайти в кабінет. Так мій день ще не починався!
В нас була чакрологія. Здебільшого вона плавно переходила в медитації, тому була чи не найлегшим предметом.
Еля була відсутня і я думками потяглась до неї та не почула відгуку. Невже вона знову потрапила в ту тюрягу?
Заглибившись у медитацію я уявила галявину зі сну, якомога чіткіше.
«Інгар!»
І знову нічого. А на що я сподівалась? Що він прибіжить тільки-но я покличу? Але ж в глибині душі сподівалась.
«Ти така набридлива, як серпнева муха!»
Голос, що пролунав зненацька в моїй голові розбив ущент всю концентрацію і я мало не упустила галявинку.
«Інгар»
«Що тобі?»
«Еля? З нею все гаразд?»
«З нею. – він засміявся. – Дрихне вона, після безсонної ночі з вашим обморочним! Ніколи не розумів її критеріїв відбору.»
Я видихнула з полегшенням. Хоч щось добре.
«Інгар? А ти в моїй голові зараз?»
«Ні, це реальне місце. І ти зараз у двох місцях водночас.»
«То чому я тебе не бачу?» - вилетіло в мене, раніше, ніж я встигла заткнутись.
«Все просто. Я за твоєю спиною.»
Я різко обернулась. За метр позаду стояв Інгар. Це в перше в мене була реальна можливість роздивитись його. Він і справді був худющий, проте у футболці було видно його руки, він легко придушив би мене одною, водночас іншою складаючи карткові будиночки або проводячи операцію в чиємусь мозку. Одягнений він був як більшість моїх ровесників – в футболку і штани, проте через груди висів пояс, що підтримував меч в ножнах за спиною.
Світле волосся спадало на лоб і майже прикривало пронизливі зелені очі, такі ж, як трава під нашими ногами. Тонкі губи були стиснуті, а обличчя напружене, ніби, він злився.
«Чого витріщилась?»
«Запам’ятовую»
«Не варто!»
«Ти не хочеш бути моїм вчителем?»
«Твоїм? - він звузив очі. – Ти хоч розумієш хто я?!»
Здається він і справді сердився.
Я підвелась і стала на ноги та все одно була трохи нижчою. Та все ж тепер мені не потрібно було дивитись знизу в гору і почуватись комашкою.
«Ну і хто ж?»
Здається один-ноль в мою користь? Він розгубився.
«Мені не треба повторювати, який ти крутий і всемогутній»
«Хочеш сказати, всемогутній хлюпик?»
Сміх вирвався сам по собі, я не змогла стриматись, знову.
«Немає чого заглядати в чужі голови»
«В тебе немає захисту, чом би й ні?»
«Тоді, тобі не варто ображатись. – Він стис кулаки. – Поб’єш дівчину? Давай! Епос напише про всемогутнього Інгара, що надирає зади маленьким дівчаткам!»
І показала язик, мене вибуховою хвилею викинуло з медитації. Відкривши очі, побачила розкидані столи і однокурсників, пусті рами вікон і скло на підлозі.
Ошарашений викладач наказав всім повільно підніматись і йти до виходу з аудиторії.
Після вияснення обставин вибуху займатись медитацією мені дозволили тільки у вогнестійкому підвалі, наодинці. Чудесний день…
На щастя мене забрав Кирил. Я скучилась за ним. За його голосом, руками і очима. За губами. За моїми відчуттями, які він відкриває, ніби читаючи мене, як книгу.
Ми пішли гуляти. «Ніяких репетицій» - сказав він і обняв за плечі. А далі нас понесло вуличками міста. Потім вийшли до річки – було досить тепло, тому на ній не було криги.
- Хочеш скупатись?
- Ти серйозно? – недовірливо глянула на хлопця і здається він не жартував. – Зараз же холодно. І темно вже.
- Боїшся?
- Оу. Просто мені більше до смаку гаряча ванна, чи душ.
- А якщо зі мною?
- З тобою? В річку точно не полізу.
- Значить в душ? Давай замовимо піцу, кави, хочеш ще щось смачненьке і просто побудемо в штабі.
- Але ж там хлопці, нечемно якось. Ти ж наодинці хотів лишитись. – навіть після всього що між нами було в мене спалахнули вуха і щоки. На щастя вони і так були червоні від морозу, тому він навряд чи помітив.
- М-м. Вони ж не ідіоти.
Він притяг мене до себе і поцілував.
І дійсно, Горський легко випровадив хлопців по домах звільнивши нам штаб. І навіть лишив вино, на що Кирил тільки похитав головою – «Коли ти поряд я п’янію без вина».
І я п’янію без вина…Увесь час. Всі дві години, які нам сьогодні дозволені.
Гарячий душ. Неймовірно! Все що між нами було якимось чином є неймовірним, та цей момент перевершив усі. І тепер я точно червонітиму кожен раз, як згадуватиму його. Тут не було місячного сяйва світу медіонів. Тут було яскраве світло і темні, наче ніч очі напроти. Погляд, від якого підкошуються ноги. Обійми і злиття, які забивають дух і забуваєш про все…
- Ти точно забув, що казав тобі мій тато…
- А ми йому не скажемо. – засміявся Кирил у вухо.
- Аяяй.
Вночі я знову опинилась на галявині з деревом. І як це розуміти?
