Раді Вас бачити!

Подруга вернулась через тиждень, під вечір. Хотілось її задушити та хто ж мене додому доставить, та і невдушенна вона в мене!

 Слізних прощань не було. Нам щиро подякували, запрошуючи ще погостювати чи навідатись пізніше і Еля нас переправила. Та прямо до моєї кухні. Обох. І швидко злиняла, чула, що пахне смаленим!

Батьки якраз вечеряли. Мама понуро ковирялась в тарілці, тато взагалі був якийсь сірий на обличчі.

Кирил стис мою руку, переступила з ноги на ногу і кихикнула.

О, спочатку варто було прислати листа поштою, потім позвонити і лише тоді з’являтись їм на очі!

- Маринка! – рявкнув татко і підвівся з-за столу, Кирил обняв мене за плечі, даючи знати, що він поряд. А татко був злий, дуже. – Ти де пропадала!?

Це задрижали стіни, чи мені здалось?

- Маринко. – мама виглядала розгубленою. – З тобою все добре?

Хоч хтось на моїй стороні! Та раділа рано. Тато не збирався бути таким же ласкавим. Ніколи таким злим його не бачила.

- Так ти з цим хмирем пропадала стільки часу!? – його аж трясло.

- Тат, ніякий він не хмир! – перебила татка і навіть встигла пожалкувати про це.

- А тепер заткнись і слухай! Ти під домашнім арештом. Ніякого телефона, компа! Ніякого Кирила! – він мало не спопелив його поглядом. – Марш в свою кімнату!

Я рвонула йти та Кирил міцно тримав мене за плечі.

- Павло Веніамінович, дозвольте пояснити. – спробував він та було марно.

- Ти глухий хлопче? Геть з моєї квартири, і щоб більше не переступав поріг.

- Павле…- спробувала втрутитись мама

- Іди…- шепнула я йому. – Зустрінемось.

Він нахилився і поцілував мене, вибиваючи увесь дух з легень. Та татко був невблаганний. Він прямо за шкірку відірвав Кирила за мене. За шкірку це так, умовно – вони були одного зросту. А потім виштовхав у спину за двері. Я бачила, як Кирил стис кулаки та знала – він нізащо не наробить дурниць!

Поки тато «гостинно» проводжав Кирила за двері мама обняла мене.

- Де ж ти була, дівчинко моя? – в її очах стояли сльози.

- Обов’язково розповім, в мене просто не було можливості зв’язатись.

- І так, поговоримо! – проричав тато.

- Ти старий дурню, як хлопця спровадив? На дворі мінус двадцять, а він же в одній футболці.

- Тат, він ні в чому не винен. – прошепотіла я.

- Та щоб, немає на вас доброго ременя! – батько розвернувся і вийшов в коридор. Збоку побачила, як дістає Миколині туфлі і куртку.

- Павло, замов таксі. Його ж батьки теж… - мама схлипнула.

Батько видав кілька словечок матом і двері брязнули.

- Їсти хочеш? – як завжди запитала мама, зрозуміла, що я вдома і прощена, нею точно!

- Ні, мамуль. Ми тільки повечеряли.

- Ну хоч не голодувала. – мама погладила по щоці. – Він хороший хлопчик?

- Дуже. – прошепотіла і додала. – Тільки не хлопчик.

Вуха загорілись.

- Ясно. – мама все зрозуміла. – Сподіваюсь це не основна причина відлучки?

Я швидко захитала головою і впала за стілець в кухні. Вона налила в чашки чай. Якраз зайшов тато.

- Ти чого ще тут? – рявкнув він.

- Павлуш, ну не варто. Хай розповість хоч що сталось. – мама миролюбиво спробувала всадити татка за стіл.

- Чого розпавлушалась. Доведете ви мене обидві до інфаркту! Ти от мені скажи, де ти пропадала півтора місяця! Ми в розшук подали. Місто на ноги підняли, область!

- Так мене ж не було півтора тижня. – тільки й вилетіло в мене.

- Півтора тижня! Та що ти говориш, увімкни телевізор і подивись! – тато знов розходився. – Ми матір разів п’ять відпоювали. Батьки твого хмиря теж мало не віддали богу душу!

- Він не хмир! Це я винна!

- Ти! Не варто його вигороджувати!

- А я кажу, як є. І знаєш, не зникни ми тоді він би досі був мертвий – і все через мене!

Батько відсахнувся.

- Що? Не віриться в таке? Тільки от, якби він помер, не знаю, як би жила далі.

З розгону сьорбнула гарячий чай і обпеклась, захекала.

- Піду зателефоную в поліцію, скажу, що ти з’явилась. – нарешті видав мудре рішення тато. – Але ти все одно покарана! Ніякого Кирила. А торкнеться хоч пальцем чи я взнаю що…

- Тат, досить!

- …яйця відірву.

Він вийшов з кімнати і почав набирати відділок по-міському номеру.

Потім я розповідала і максимально чесно відповідала на питання батьків. Тато здається трохи відтанув, а коли я транспортувала чашки в умивальник з допомогою енергії аж присвиснув. Покарання не відмінив.

Але мама була добріша.

Зовсім увечері до неї зателефонувала мама Кирила і вони люб’язно дозволили нам поговорити. Мама сиділа біля мене і слухала, про що ми розмовляємо.

Він передав їй «дякую» за одяг. Пообіцяв зустрітись завтра в коледжі і все!

А як же – я люблю тебе моя маленька!? От зараза! Тільки яка сексуальна і бажана! Здається цієї ночі сумуватиму за ним. Моє ліжко здалось пустим і величезним, а тіло прагнуло його доторків і поцілунків. Розум же прагнув пояснень від Елларії. Та все швидко попливло під темними хвилями сну.

 

В коледж було страшно йти! Ми пропустили зимову сесію! І це було жорстоко!

На порозі коледжу мене очікував Кирил. І зустріч була дуже пристрасною.

- Може вернемось на Валеріан? – він підморгнув мені, та мороз вже і так розчервонів щоки.

- Тобі завжди буде мало, а?

- Тебе, так! Ходімо, думаю директору буде цікаво послухати нас. Батько казав, що наше зникнення замнуть…

Кивнула і щасливо усміхнулась. Кирил впевнено йшов вперед тримаючи мене за руку. Здавалось, що витріщаються на нас всі, кому не лінь. Нова тема для пліток. Що ж вигадають на цей раз? Потрясу Ритку…якщо татко дозволить повернутись в гуртожиток.

 

Директорський кабінет зустрів нас директором.

Амвросій Прокопович похмуро розглядав нас.

- Так як ваша вина тільки часткова, сесію здати дам. За наступні два тижні

- Але ж Марина навчається тільки перший рік і так багато пропустила, професоре.

- От і допоможи їй, Гайдар.

- Як скажете. Та навіть з моєю допомогою вона не наздожене всіх предметів.

Директор хитро прищурився.

- Так братики-кіндратики, це не мої проблеми. Може цю ви вирішите так само, як і минулу. До речі, я радий, що тобі вже краще.

- Так ви все знаєте? – мене розпирало від злості. Навіщо ж він так з нами, коли знає. І Елька добра, могла б заступитись.

- Навіть більше, моя люба. Ідіть вже, читайте розклад і відправляйтесь на заняття. І, Марин, для решти ти лише відьма, контролюй себе.

І звідки він знає!? По спині пробігли мурашки і ми покинули кабінет.

- Що це з ним? Він такий добренький цього разу.

- Я б так не сказала. Зазвичай він добріше.

- Добріше? Навіть більше, моя люба. – скопіював він тон директора. – Він такий добренький з тобою, ви не родичі?

- Навряд, хіба в п’ятнадцятому коліні…

 

Ми розійшлись на пари. Розлучатись не хотілось та треба було. Солодкі дні на Валеріані закінчились, почалась рутина на Землі. Понуро поплелась в аудиторію. По розкладу була лекція із зіллями.

Потрапивши в аудиторію спочатку розгубилась. За столом сидів зовсім незнайомий мені викладач. Молодий і дуже навіть гарненький, до речі. Вилупивши очі стала в ступорі.

- Доброго дня, студентка.

- Добрий.

- Маринка! – заволала Рая і я випала зі ступора, подруга кинулась обнімати мене, а за нею і решта групи. – Де ти пропадала?

- Розкажу, не повіриш. – засміялась я від такого прийому.

- На Марс літала, чи що?

- Майже.

- Студенти. Ваші справи вирішите потім! – перебив нас викладач. – То ви значить, та сама студентка, що пропадала півтори місяці невідомо де?

- Ага. Це Марина Задорожна. – підказав хтось з одногрупників.

- Так у нас з вами ще екзамену не було. Чекаю післязавтра. Встигнете приготуватись.

Зілля я і так знала, проштудіювала ті, що вчаться в першому семестрі за перший місяць, то ж він мене зовсім не налякав.

- Якщо бажаєте, може і зараз здавати.

- Ви такі впевнені в собі? – здивувався викладач. – Ну що ж, схожу за білетами.

- А ви такі невпевнені в собі? Думаєте, забули, що вивчає перший курс?

- Та вас, пані Марино, за язик тягнути не потібно. Що ж, тоді приступим. Тільки, щоб потім не плакались.

Не втрималась і фиркнула. Налякав їжака голою попою.

Екзаменував він мене годину, не менше.

- Ну що ж. – видав нарешті він, постукуючи ручкою по столу. – Ваші знання досить посередні.

- А це нічого, що останні півгодини ви мене питали програму навіть не другого семестру, а другого курсу?

- Хіба? – здивувався він. – Якось не помітив.

- А останнє було за четвертий.

- Гаразд, ваша взяла. Де б ви стільки не пропадали, дарма часу не гаяли. Давайте вашу заліковку. – він подумав і врешті постав мої перші сто балів! Круто!

- Дякую. – скромно опустила очі, він мало не поперхнувся.

- Вам палець в рот не клади.

- Я теж думаю, що ми спрацюємось. – кивнула преподу і встала.

На щастя продзвенів дзвінок. Наступна пара була з Чакрології. Може і її здати відразу, нащо ж тягнути кота за хвіст?

А потім мене обступили однокурсники. Всі були в шоці від моїх відповідей, а ще задоволені фактично прогуляною парою. Допит про те, де я була звичайно ж відбувся і дуже навіть детальний.

- Кажуть, ти з Гайдаром пропадала? – задав питання від групи Мар’ян.

- З ним, і з Ельою. В нас груповуха була.

Половина народу мало не поперхнулась, але потім всі дружно заржали.

- А що було насправді?

- Не можу розказати. Дала магічну клятву.

- Ех, жаль. Хоч круто було?

- Ага. Там то пробула тільки півтора тижня, а тут півтора місяця пролетіло!

- Ніфігасє…

- Не повіриш, сама досі в шоці.

- Так ти справді побувала за межами Землі? – прошепотіла Рая, коли вже почалась пара.

- Так. Інші світи справді існують.

- Оце так! А як туди потрапити?

- От цього сказати не можу, та боюсь, що нам з тобою це не під силу.

 

В кінці дня я була неймовірно задоволена і страшенно втомлена. Деякі предмети здала вже сьогодні. Навіть фізру, залік був ще той, ледве витягнула, та теж здала. Амалія мало не крила матом, але четвірку поставила, тільки за те, що за півтора місяця зберегла форму. Та блін, ну не було коли її втрачати, не було! Та їм, що доведеш, особливо коли правди сказати не можеш.

Не може ж Елларія всім пам'ять за півтора місяця підчистити. Теоретично вона може, та навряд захоче. Нам простіше вирішити це екстерном, от як сьогодні.

А де ж сама подруга, знову Аден конфіскував? Ох намилити б йому шию! Р-р.

Тато, хоч і грозився, що забере мене з коледжу та затримався на роботі і я мала можливість побути з Кирилом.

Ми разом пішли до хлопців на студію.

Зайти нормально мені не дали. Ваня ще на порозі обхопив руками і почав кружляти. А потім затисли в обіймах Сергій з Іллею.

- Хлопці, не задушіть її. – подав голос Кирил.

- Заспокойся, Гайдар, ми її тільки потискаємо і відпустимо. – засміявся Сергій.

- Не все ж тобі, коханому.

- Ілля! Може вже досить?

- Я ж тільки почав.

- Так, хлопці, справді мене задушите! – заволала щодуху.

Вони розступились. А потім посідали на диванчики. Кирил притягнув мене до себе і всадив на руки.

- В тебе власницькі замашки, Гайдар! – розсміявся Бузько.

- Які вже є.

- Кирил нам розповів все.

- Так вже й все?

- Те, що нам варто знати, щоб ми вас не мучили. – додав Ваня. – Він тебе ображав? Тільки скажи.

От скажи тут!

- Я тебе чимось образив? – Кирил повернув мене, наче маленьку до себе і наші очі зустрілись. Зглотнула слюнки. Так би і з’їла.

- Так-так-так. Я не хочу на це дивитись.

- Горський, так ти запроси Ельку на побачення. А мо і що вийде.

- Кирил. – навіщо давати йому надію, коли і так ясно, що вони не мають ні найменшого шансу?

- Мар, самі розберуться.

- Репетирувати будемо, поки всі в зборі?

- Само собою. Маленька моя, посидиш трошки одна?

Ух, маленька моя. Розтанула, потекла, як лід в спеку. Його голос пестив. А він в нього був класний! Правильний, сильний, такий голос і має бути в мужчини, заворожувати, гладити слух, з легенькими муркотливими нотками, як у хижого звіра, що вдома грає милого котика, а на чужих готовий напасти в будь-яку мить. Заплющила очі і подумала, а чи не в голос закохалась спершу? Який заставляв пробігати мурашки по спині, коли він співав. Чомусь здавалось, що він співає для мене. А може так і було? Сьогодні точно.

Я ще години дві сиділа на дивані, розплившись мокрою калюжкою від екстазу, із заплющеними очима. Пофіг сесія, пофіг все на світі. Але мій кайф перебив татко.

- Ти де!? – рявкнуло з телефонної трубки. Якийсь він нервовий став у мене, полікувати треба, чи що?

- Татусь, я з хлопцями, ціла і неушкоджена.

- Швидко додому, за півгодини, як штик.

- Тату, я не встигну.

- Мене це не цікавить.

- Тат, я здала три екзамени і два заліки за сьогодні. – вирішила підступити з іншого боку. – Чотири п’ятірки, і четвірка за залік.

- Непогано. За що четвірка?

- Фізра.

- Гаразд. - здається, голос трішки подобрішав.

- В мене сотня по зіллях! – похвалилась. – Здається, я знаю більше за нового викладача. Він мене по чотирьох курсах проекзаменував.

- Молодець. – задоволено мовив він.

- Тат, ти ж гордишся мною, правда? Можна я ще погуляю з Кирилом?

- Ні!

- Хіба я не заслужила? Татусь!?

- Ти мене до могили доведеш!

- Обов’язково підлікую, як попаду додому. Поцілуй маму від мене.

Він поклав трубку, а мене обняли з-заду.

- Боявся, що ти пропадеш знову.

- Тільки з тобою.

В нас був чудесний вечір. Хлопці розійшлися, а ми з коханим замовили піцу з колою і святкували наше повернення.

Поправді це було тільки причиною залишитись, для нас обох.

В такі моменти я згадувала вірші про божевілля, які писала колись – очевидно була права: я страшенно божевільна, втратила голову і совість. А ще одяг, навіть офігенна білизна затрималась ненадовго. Доба була для нас вічністю. А іскри що сипались тільки розпалювали. І ми обоє потонули в цьому вогні.

Еля з’явилась, коли з основною частиною ми закінчили і ще «свіженькі» валялись на диванчику. Наш вигляд її зовсім не стривожив, вона навіть не почервоніла. Сіла собі на крісло з боку, вхопила шматок холодної піци і почала жувати.

Нам нічого не лишилось, як мовчки одягнутись.

- Ви бачу, дарма часу не витрачаєте. Ну і правильно. – вона витерла рот.

- А ти де пропадала стільки часу?

- Та, я теж дарма часу не витрачала.

Кирил хмикнув.

- Знов про щось домовлялась з..?

- Ох, люба, ти думаєш він один. Ходила на побачення з Рейем, він комерсант в міжсвітовому масштабі, само собою. Люблю різноманіття. Ах, ви вже свої справи владнали?

- Потроху почали. – це Кирил. – Скажи, а коли твої умови будуть виконані, ну…

- А ти я бачу екстремал, хлопче! Так хай лишається все як є, коли вас обох влаштовуватиме.

- А чого ти рішила нас тут навідати? Я думала, ти на пари з’явишся.

- На жаль, так склались обставини, що я мушу зникнути на деякий час. Просто вирішила, що вам варто сказати. На поклик я не прийду, тож не влізьте ні в які неприємності.

- Та ми невинні, як ягнята. – закліпала я очима. – Навряд чи може статись щось гірше, того що було.

- Та всяке може. Хоча те, що ви живете в світі де мінімум магії в деякій мірі зменшує ризик, але він не зникає повністю. Мар, в мене для тебе подаруночок. – вона простягнула на руці браслет-феньку.

- Дякую. Що це?

- Талісман-телепорт, одноразовий. Перенесе тебе до мене, де б я не була. Та май на увазі, що я сама не знаю, де буду, тож це не обов’язково буде краще. Користуйся ним в крайньому випадку. Можеш ще когось з собою забрати.

- Дякую. Класна штучка.

- Ну все, голубки, я пішла.

 

Життя нібито почало налагоджуватись. Здала сесію. Без трійок. Виторгувала в тата право назад переїхати в гуртожиток. Не те, щоб я не хотіла жити вдома – батьки таки доробили ремонт в нашій кімнаті і там стало шикарненько. Та хотілось трохи самостійності. Моє місце мене чекало, тож я успішно поселилась. А от з роботою вийшла заковирка – брати назад мене не хотіли. Взяли на моє місце іншу, тож можна було забути про зайвих кілька гривень в кишені. В нашому місці знайти роботу для студентки, що вчиться на денному щось із області фантастики. Спробую, але ту, що була - шкода.

Знову поповзли плітки. Наше ходіння за ручку разом з Кирилом і відсутність Елі ще раз довели всім, що пропадали ми удвох. І чого тільки люди не говорили. Першим було те, що ми втекли і вирішили оженитись, тож довелось довести всім, що ні – принесла паспорт. Тоді очевидці вже відкидали цю версію. Половина коледжу вірила, що я вагітна, ще половина, що ми просто вирішили прогуляти все. І само собою всі були переконані, що ми спимо разом. Хоч одна правда серед купи брехні. Але її підтверджувати я не поспішала. Як і чутку про те, що Кирил раніше «проводив» мою ініціацію.

Все ставало на свої місця.

Проте мене проблеми не обминули. Наш новий викладач по зіллю мене не злюбив. З першої нашої спільної пари. Денис Іванович просто не міг стерпіти, що студентка першого курсу таке витворила. Тож в мене з’явилась «Ангеліна-2». А кожну його пару я очікувала з неймовірним ентузіазмом.

- Марин, я тебе взагалі не розумію. – заявив Рома на початку пари, поки препод був відсутній. – Всі наші дівки в нього втюрились. Як же ти встояла проти його чар?

- Відчепись від неї. – Рая все-таки відтаяла до мене, та лишилась сидіти з Вітою. Та і я не кину Ельку. – А хіба він не лапочка?

- Навіть якщо він і симпатичний, то й що. Симпатичних взагалі повно.

- …а Гайдар один. – приколовся Мар’ян.

- Не наробіть маленьких там. – Рома був у своєму репертуарі.

- А це вже не твоя справа. – рикнула, бо почала злитись.

- Скажи, а тобі не гидко з ним, а? він же з половиною коледжу? – встряв Юра, взагалі не розумію, що на нього найшло, зазвичай він в таке не втручався.

- Ні, хороший досвід тут тільки плюс. – цілком серйозно відповіла йому.

- От і призналась, а то все: нічого такого, ми тільки цілуємось…- засміялась Вітка.

- Та що ви знову за своє, вам що заздрісно!?

- Та просто ти багато втратила. – врешті констатувала Рая. – Він гуляв з ким хотів і де хотів всі ці три роки, а ти невинний ангел.

- Не така вона й невинна! – засміявся Мар’ян. – Не дарма мовчить, де пропадала.

- Про що хто мовчить? – Денис Іванович, як завжди застав всіх на гарячому – до пари ми не готувались. Але ж хто готується? Ми ні. Тим більше зараз мала бути лабораторна. Щось будемо варити, а що ми часто взнавали на самій лабораторній.

- Та нічого. – мовила Рая.

- Задорожна про свої пригоди. – водночас сказав Роман.

Треба йому буде напакостити, чи що? Дістав уже своїми приколами. Інколи він  так дивиться, що в мене виникає думка, що він хотів би потрапити на місце Кирила. Занадто часто він нас зачіпає. Але ж хіба йому хтось заважає зустрічатись зі всіма підряд, як колись робив мій хлопець? Ніби ні.

- Пані Марино, а ви не надто популярна особа в коледжі? – заявив він викладаючи з сумки папки.

- Що ви, Денис Іванович, сама про себе плітки видумую і пускаю, щоб люди не заскучали.

- У вас язик як помело. – фиркнув він.

- Ага, зате й Гайдар за нею в’ється. – знову встряв Роман.

- Або ти заткнешся, або прокинешся завтра лисим. – пригрозила я шепотом.

- І що ж ти зробиш?

- Я? нічого. А от Кирил може, він страшенно не любить, коли мене ображають.

- Досить розмов, сьогодні готуватимемо мазь, інгредієнтів багато, роботи ще більше. Готується – місяць. Приступайте. – він видав старості карточки із завданням.

Ми розбились на команди – задля економії лабораторних трав, яких як завжди не вистачало. Я була з Раєю та Віткою. Зазвичай з нами була ще й Еля. Вони з нею цілком нормально спілкувались та дружби, як між нами не було.

Роботи було багато. Найважча частина була по дистиляції ефірних масел. Готовими користуватись було заборонено – директор вважав, що ми маємо все вміти робити самі – і я згодна з ним. То ж ми мали об’єм роботи набагато більший, ніж могли би. Проте, легко змішати готові інгредієнти. А як зробити хороше зілля потрапивши в погані умови? От справжнє завдання! А ми працювали і по-екстремальному і на новітньому обладнанні.

«Бути готовим до всього!» - говорив девіз коледжу і нас до цього готували.

Наш препод був ще тим козлом. За «прогуляні» пари цього семестру я мусила два місяці прибирати лабораторію! Як не дивно, Кирила таке покарання оминуло. Йому взагалі вдалось здати все швидше за мене та ще й відпочити.

Мені ж довелось дозубрювати те, по чому відстала, а ще відробляти пропущене по повній програмі. Адже лабораторію я прибирала тільки два дні в тиждень, ще два відпрацьовувала в спортзалі. Амалія була категорична і хотіла запрягти мене на увесь тиждень взагалі, та от не вийшло! Симпатяшка Ден встиг раніше. А ще день призначив сам директор – в бібліотеці. Хоча, підозрюю – це була тільки причина. Ніхто особливо мене не припахував і я спокійно сиділа в архіві і читала про найнеймовірніші речі, до яких іншим студентам було дзуськи. Ах, я б тут тиждень цілий ходила!

Сьогодні був знову мій день в лабораторії. Кирил, як завжди запропонував допомогти, та йому потрібно було репетирувати. Плюс, наш викладач був ще той кат. Він не лише заставляв прибирати, а й придумував різні завдання і раніше не відпускав жодного разу, тож сумнівалась, що його допомога буде зарахована.

Це ще мені пощастило. На черзі висів відробіток по Отрутах і Чакрології. Інші викладачі обмежились додатковими завданнями зі своїх предметів у вигляді рефератів, статей і т.п., хоч щось добре!

Сьогодні наш препод знову завалився за комп і посилено набирав. Раз підглянувши – зрозуміла, дійсно працює, а не грається, як деякі. Це навіть додало трохи поваги.

Та й що казати, не було б в мене Кирила, швидше всього потрапила б у клуб фанаток Дена. Він і справді був симпатичним, темне волосся цілком гармонувало з блакитними очима, тонкими губами і прямим носом. Навіть вуха не стирчали. Ну і фігурка так нічого. Щоправда без костюма його наші дівки бачили тільки Вконтактах, казали, що не плох. Виявилось йому тільки 26. І навіщо взяли такого сопляка викладати Зілля? А як не так зваримо? Невже не було когось з більшим досвідом, не міг же світ клином зійтись на пані Ангеліні?

Та нас ніхто не спитав і отримали ми подаруночок…

- Ти спізнилась на п’ять хвилин. – зустрів мене холодним тоном Денис Іванович, навіть не потрудився голови від компа відірвати! Зрісся з ним, чи що? – Думати в голос шкідливо.

- Вибачте. – ну треба було ляпнути. Але в мене на нього вже почав вироблятись імунітет. Та і підозра в мене була, що відробляти в лабораторії я мусила не тільки через пропуски. Амвросій Прокопович швидше всього і тут свою руку приклав. Адже більшу половину часу я варила додаткові зілля, що не викладаються в програмі. Готувала витяжки та розбирала рослини. Оскільки нічого негативного окрім Дена тут не було, то поки він не втручався мені було цілком комфортно і цікаво.

- Задорожна, а ви з директором родичі?

- Ні. Дивно, та ви не перший мене про це запитуєте. Швидше всього були б ми родичі, то не ходила би відробляти.

- В цьому я сумніваюсь.

- Амвросій Прокопович дуже добрий…

- Ви його погано знаєте. Когось іншого він би вже виключив з коледжу. Ви думаєте, що можете влаштувати з хлопцем тур, а потім повернутись, як нічого й не було…Тиждень куди не йшло. Та півтори місяця.

- Мої стосунки і справи з вами обговорювати не збираюсь. І взагалі, звідки вам знати, що я робила і де була.

- Так весь коледж…

- Коледж, коледж…мене тут в перший же день одна коза мало по стіні не розмазала. Це гніздо стерв’ятників, а не коледж.

- Давайте, ви почнете прибирати…

- Як скажете, ви самі почали.

- Лишаєтесь на десять хвилин довше.

- За що? Я ж на п’ять спізнилась!

- Ще п’ять розмовляли дарма. О, вже сім. Приступайте нарешті.

Я понуро прийнялась прибирати зі столів інгредієнти і розкладати по полицях. Це була не просто лабораторія зіллєваріння. Тут була маса хімічних речовин не завжди безпечних при необережному поводженні. А наші учні такими, тобто обережними, зовсім не були. Тож потрібно було все поскладувати. Ново привезене порозкладати по ящиках, розсортувати лікарські рослини, закуплені олії та хімікати. Нам довозили нові щотижня. Більшість я вже вивчила, та час від часу траплялись нові і в мене з’явилось хобі - знаходити всю можливу інформацію про нову рослину. Папка вже була ого-го, та вона була тільки краплею в морі. Більшість рослин, що ростуть на Землі можна застосувати для лікування чи в косметичних цілях тією чи іншою мірою.

Навіть їжа лікує. А щоб не хворіти – їжа має бути ліками, тобто, варто правильно харчуватись. Зелененьке, молоко та м'ясо. Краще свіже і домашнє…Бо ми дійсно те, що ми їмо. Відчуття від домашньої їжі кращі. А яка величезна різниця між свіжим молоком і пастеризованим. Свіже живе і несе в собі енергію життя. Пастеризоване – вже мертве. Організм воно нагодує та аура лишиться такою ж. Чи спробуйте  не їсти овочів і фруктів, хоча б тиждень. Потім вони будуть наче ковток води. А місяць…Є люди, котрі роками забувають з’їсти яблуко. І байдуже, яка причина – немає грошей, немає зубів, забув купити, інші з’їли. Організм потребує цього, а ми напихаємо його макаронами та картоплею. Більшість. Шикарна дієта! Привітайте гіповітаміноз, гіпотеріоз, анемію, апатію, депресію, часті ГРВІ…Найчастіше ми винуємо в цьому стрес, роботу, погану екологію! Ах, до речі, екологія – наука…це так, для загального розвитку. Навряд чи наука повинна у ваших проблемах. А от забруднене довкілля ще й як. Та і всі вище названі причини звичайно впливають на вас. Але їжа лікує! А ми забуваємо про це. На дорогі вітаміни, препарати від випадіння волосся, креми або ж звичайні ліки грошей в нас вистачає, а от на звичайні фрукти зазвичай – ні, горіхи – розкіш. Те, що могло б усунути корінь проблеми нам не доступне. Ми про нього забули.

Ох, а тут є багато чого. Хотіла б я вдома мати таку лабораторію. Тільки куди ж її дівати в двокімнатній квартирі? Недарма відьми полюбляють жити самі. Це ж скільки місця потрібно на всі ці баночки, мішечки і пакетики – море!

- Ви вже закінчили? – пролунав голос прямо над моїм плечем і я на автоматі відскочила. – Хей!

- Так. Не варто мене лякати. Ваше місце он там, за компом. – і чого він встав, сидів би там, як і завжди.

- Вирішив подивитись, чи все добре складено.

- Ви два тижні не цікавились цим, з чого б це сьогодні?

- Просто я все перевіряв після того як ти підеш, а сьогодні закінчив роботу раніше.

- Ясно. І що далі?

- Є два варіанти – вариш зілля, або можемо прогулятись, провітритись так сказати.

З чого він вирішив прогулятись та ще й зі мною мені було невідомо. Змірила його поглядом скоса, миючи останню каструльку.

- Просто мені хочеться прогулятись. А лишити саму тебе я не можу.

- Так, може я піду додому? – невпевнено запитала.

Ден засунув руки в кишені і відвернувся.

- Якщо ти думаєш, що я хочу тут з тобою сидіти, то глибоко помиляєшся. І, наступного разу, коли будеш лажати, подумай, що хтось страждатиме опісля.

Почервоніла. Ну налажала я, та в чому тільки повинна? – не сказала, що люблю Кирилу раніше…Тільки от і сама про це не здогадувалась, подобався – так, але подобатись може багато.

- Ходімо.

Він за дві хвилини згріб ноут і свої робочі документи в сумку. Так сьогодні довелось мені покидати коледж. В самих коридорах вже нікого не було. По дорозі трапилась одна прибиральниця і все. В черговий раз відчула себе невдахою.

Тільки мені могло так вдатись вляпатись, що б прогулювати відробіток зі своїм же викладачем!

А сьогодні було особливо холодно і почало смеркати. Ми брели по тротуару, сніг рипів під ногами. А пальці почали замерзати у рукавицях.

По інерції послала їм імпульс тепла, щоб зігрітись. І стало суттєво тепліше.

- Це ти зробила? – здивовано запитав мій тюремщик.

- Що зробила, нічого я не робила.

- Дивно, був досить сильний сплеск сили. Але ж ти відьма, тож дійсно, ти не могла цього зробити.

- Не розумію взагалі про що ви. Що зробити?

- Магія вогню.

- А ви маг вогню? – знаю, знаю – питати не можна, але думаю, що в голову мені не дадуть.

- Ні. Їсти хочеш?

- Ні. А яка ваша стихія?

- Хіба тобі не говорили, що такі питання не доречні.

- Той що, мені цікаво.

Він різко вхопив мене за лікоть та повернув убік. Я шарпнулась.

- Та тихо ти, тут кафешка, ходімо поп’ємо чогось гарячого.

- В мене немає грошей. – випалила першу ж і на мою думку найкращу причину не йти туди. – Давайте я піду додому.

- На жаль, збрехати, що ви були зі мною рівно до певної години я не можу, тож, сьогодні пригощаю.

Це кінець. Глянула на свій улюблений годинник, який показав, що мучитись мені ще двадцять хвилин.

Він вибрав столик під вікном і замовив нам глінтвейн. Навіть не спитавши мене! Це ж алкоголь!

- Ви споюєте студенток!

- А ми нікому не скажемо. Тим більше, ви дійсно змерзли.

Кинувши куртку на сусіднє крісло я таки сіла і зло на нього подивилась.

- Якщо ви вирішили вбити мене поглядом, то це дарма.

- Якщо ви ментальний маг, як і попередня викладачка, то точно.

Він змірив мене зацікавленим поглядом, та нічого не сказав. Принесли наш глінтвейн.

Гарячий, з корицею та гвоздикою, і навіть смачний. Варто буде сюди завітати ще раз.

Відсьорбнула глоточок – відчуття такі ж, як моя магія, коли зігріває мене.

Ден мовчав. Я теж не пробувала завести розмову. Чесно кажучи ми обоє дивились у вікно, спостерігали за снігопадом, що почався на вулиці. Тихим і спокійним. Давно мені не було так хороше.

І нічого такого немає, тільки сніг летить і завихрюється у світлі ліхтаря, падає на вічнозелені кущі біля кафешка.

- Час вийшов. Можеш іти. – вирвав мене голос викладача із задуми.

- Якщо ви не проти, то я посиджу ще трохи.

- Як хочеш. – усміхнувся він такою чаруючою посмішкою, що я мало не вмерла і відвернувся до вікна. А я собі.

Не знаю, скільки часу пройшло в тишині і під снігопад та внутрішній годинник спрацював – пора йти додому.

- Дякую за компанію.

Дістала із сумки гроші і лишила на столі.

- Так не хотіла зі мною сидіти?

- Просто додому хочеться. – безсовісно збрехала тюремщику.

- Забери гроші.

Обернулась йти та він вхопив мене за зап’ястя, очевидно, щоб затримати. Світ навколо поплив, а потім спалахнув.