Раді Вас бачити!

Куди можна звалитись, коли телепорт робила богиня кохання?

І мені здавалось, що потраплю в ліжко до її чергового коханця в найінтимніший момент.

Ан, ні. Мене чекав сюрприз. І не тільки у виді Дена, якого прихватило зі мною по інерції.

Навколо було темнувато, сиро і стояв запах плісняви. Єдина свічка дотлівала на столику.

- Марина! Що ти тут робиш? – З темного кутка вилізла худенька фігурка, в якій я впізнала Ельку.

- Еее!

- Заткнись! – рявкнула я на Дена. – Ель, я не хотіла.

- Дарма ви сюди з’явились.

- Не хотіла я сюди являтись. Це все він. – зло зиркнула на Дена, та в цій темноті він навряд чи побачив глибину моєї ненависті.

- Тобто у тебе все гаразд.

- В мене все. А ти чого в такому місці?

- А цей тип якось не схожий на Гайдара. Чи вирішив щось нове примірити?

- О ні, це новий препод із зіль.

Еля хихикнула, а я почервоніла. От спалилась…

- Розслабся, Задорожна, я сам недавно був студентом. Так, повідаєте, де це ми опинились? Що ми телепортувались – це я зрозумів, а от куди? Це до вас прив’язка була?

- Додумався.

- Сильний порт.

- Дорогенький, цей порт – дрібничка. Тобі гарбузове насіння важче розколупати, ніж мені отакий зробити.

- Де ми? – нарешті прозвучало потрібне питання з уст Дена.

- В тюрмі…

- Тоді не розумію, що ми тут так довго робимо. – голос з нотками презирства мовив він. – Хм.

- Саме так, дорогенький.

- Ніякий я тобі не дорогенький.

- Як хочу, так і називатиму. – почала злитись Еля.

- Ель, може ти його того, поцілуєш, як Меладжіо?

- Не треба мене цілувати!

- Не сци, ніхто цілувати тебе не збирається. Це таткова тюрма. Тут ніякі сили не діють.

- Що взагалі?

- Ага. – пригорюнилась вона. – Дарма ти ж Кирилом сюди не перенеслась, він би поміг вийти.

- Як же?

- Медіони ж не маги, в них це частина єства, розумієш? ніби в тебе рука чи нога.

- Паралель я провела. А ти йому ніякого телепорта не лишала?

- З чого б це? Він мені хто – конь в пальто!

- Ель, тільки ж мені лишила.

- Лишила. Але ти подруга і підопічна, і… - тут вона запнулась, очевидно хотіла знову нагадати про таємничого діда, та вчасно стрималась.

- А тепер повідай своїй подрузі і підопічній, що ти тут робиш і хто посадив тебе?

- Роблю – сиджу, як бачиш. Лежу, ходжу і все таке. А посадив татусь, до вияснення обставин.

- Тільки не кажи, що через те, що ти в мене така влюблива.

- Ох! Якби це було причиною. – вона оглянулась на Дена, який засунув руки в кишені і злісно розглядав нас, продовжила. – Він би мене ще в мої тринадцять розмазав би по стінці і не згадав би, як звати.

- Злий він у тебе.

- Ох, Марина. – вона різко обняла мене і заплакала.

- Хей, ти чого. Що тобі твій тато може зробити-то? Хіба він не любить тебе?

- Лю-би-и-и-ть. – завила Еля. І це богиня! Що вже про мої колишні депресії поминати – тоді взагалі майже загнулась найдорожча мені людина!

Повела її і посадила на ліжко, яке на ділі виявилось нарами з накинутим поверх матрацом і якимось пледом. За спиною вилетіло кілька колючих словечок від Дена.

- Як нам вийти звідси? – видав він.

- Заткнись, хіба не бачиш, їй погано!

- Взагалі-то, я не наймався втішати істеричок в тюрмах. Мій комп’ютер лишився в тому кафе! Там вся робота!

- Варто було відпустити мене додому, а не хватати за руки!

- Я тільки хотів повернути гроші. – процідив він і схопився руками за голову. А Еля навіть перестала плакати. – О боги, що ж ви робите зі мною? Опинитись у колі двох істеричних баб, в каталажці, де моя магія повний ноль – що могло бути гірше?

- Дорогенький. Гірше, коли ти богиня, а твій татко тебе сплавляє своїми ж руками, бо ти намагаєшся виправити його дурість.

- Богиня? Ти? Ти непорозуміння! Глобальне!

- Хто ж сказав, що я маю бути паінькою?

- Ден, не заривайся, бо як вийдем звідси, то вона так благословить, що на віки імпотентом станеш.

- Круто, я вже Ден.

- Ой, пробачте, Денис Іванович! – закліпала очима, ніби він міг побачити це в напівтемряві.

- Ти нестерпна Задорожна! І твоя подруга теж.

- Елларія, - представилась вона. – Богиня кохання та авантюризму.

- Ну я і влип. – він присів на нари поряд з нами.

- Казала ж тобі. Прокляне, як вийдеш!

 

- Не сси Ден. Якщо татко вирішить тебе не вбивати, то тільки поцілую, щоб все забув. – Еля мені усміхнулась. – Не бійся, з Меладжіо я трохи захопилась, він непогано цілувався. Зайвим опромінила.

- О боги, за що?

- Ден, за все хороше. А хто він такий, до речі?

- Так ти не в курсі, викладач Зіль, замість Ангеліни.

- Здається цей предмет нещасливий якийсь. Перша пропала безвісти…

- Ти її теж цілувала?

- Могла би, місця від неї не лишилось би! Стільки проблем через цю дурепу!

- Я думав боги всесильні.

- Абсолют, Творець – так. Ми ж сильніше магів, у багато разів, фактично безсмертні, але не всесильні. В нас, як і у вас є свої таланти.

- А ти Адена кликати не пробувала?

- Зай, звідси не почує ніхто. Повір, що-що, а тюрма мого татка мені відома. І це та камера, де тримають таких як я, чи мого братика.

- Ти не казала про брата?

- Він не любить, коли про нього згадують. Він бог війни і споглядання.

- Такі протиріччя…- пробубнів препод. – Як ви уживаєтесь в такій сімейці?

- Взагалі-то всім потрібен відпочинок, чим споглядання – не варіант? А татко бог влади, росту і розвитку. Тільки от мені здається, що він після того пророцтва занедбав свої обов’язки.

- Що за пророцтво?

- Що його новонароджене дитя забере його владу. Хоча, особисто я не бачу сенсу трястись над цим. Я б із задоволенням би поміняла тут порядки.

- То він думає, що це ти?

- Ні, Мар. Він думає, що це ти!

 

Інформація шокувала і ніяк не вкладалась в мозок. Це було гірше за те, що я взнала, що мушу забрати дар, гірше за коледж, навіть за смерть Кирила і віддання своє смерті (поки різниці не відчувала).

Елларія більше не мовчала – ніякі обіцянки і клятви тут не діяли, тож я вперше почула все на чистоту.

Саме най-найлегше було те, що моїм дідом був не хто інший, як Амвросій Прокопович. На що Ден заявив, що він так і знав, не міг здоровий розумний мужик переїхати з Києва в глибинку просто так, кинувши при цьому жінку з дітьми, тільки ради іншої жінки. Можливо мені і не повірилось би, та дивна поведінка директора відверто натякала, що швидше всього так воно й було. Інших за такі прогули відчисляють, покарання не стають нагородою. Та і коледж не ремонтує квартир за свій кошт. Це були його гроші.

А от друге – це було щось зі світу фантастики. Елларія заявила, що я її сестра – по батькові. Але як? Моя мама ніколи б не зрадила батьку! Завжди бачила, як вони ставляться одне до одного, люблять і поважають. Не могла і все тут!

- Ти забуваєш, що Гроден не маг, він бог і майстер ілюзій. Цілком можливо, він видав себе за твого батька, вона б ніколи не відчула різниці. – видала на мою заперечну репліку вона. – Я вже тисячу років пасу його сліди. Відколи якась припарена видала те пророцтво. Двох мені вберегти не вдалось. А от тебе я накрила своєю силою і тусовалась на Землі, щоб ти була непомітна.

- Цього не може бути!

- Пошук спрацював всього тричі. Він відгукується тільки на споріднену кров. – добила вона мене. – Жаль, що ти потрапила сюди не ввійшовши в повну силу. Чесно, мені жаль. Не думала, що вийде так паскудно.

- Тобто в цій камері – ми всі смертники?

- Якщо Інгар не втрутиться, то так. Хоча, мене він вбивати може й не стане, потримає тут років п’ятсот. З тебе висмокче силу. – порадувала вона Дена, а його перекосило від перспектив, що розгортаються. Та раптом вона просіяла. – Мар! Як же класно все-таки вийшло! – вона мало не підстрибнула, та потім таки пустилась танцювати по камері.

- Завжди думав, що закохані – блаженні. Тепер розумію чому.

- Ден, коли ти мовчиш, здаєшся розумнішим!

- Може поясниш причину своєї радості?

- Мар! – вона підбігла і поцілувала мене в губи. – Ти хоч розумієш! ти непідвласна йому! Він не зможе тебе вбити! Ти безсмертна по-справжньому!

- Покалічити може. – уявляю, які тільки тортури мене очікують в обличчі новоспеченого батяні!

- Справді, регенерацію ти не освоїла. Варто було і тобі провести ритуал схрещення з медіонами.

- Пізно пити мінералку, коли нирки відпали. Виходить класненько. В камері труп, тіло для екзекуцій і майбутня богиня божевілля. А їсти то все одно хочеться. Як тут з їжею, чи все розраховано на харчування молекулами повітря?

- Ні. Тільки варто сказати, щоб принесли більше. – задумливо мовила вона і оглянула Дена з ніг до голови. Якщо у цій темряві можна було щось взагалі побачити! – Знаєш, Мар, може і він згодиться для доброї справи. Ти взагалі на щось здатен, чи тільки язиком плескати?

Від такої фамільярності наш препод мало не поперхнувся. Та взяв себе в руки.

- І що ж путнього ти запропонуєш?

- Давай зробимо так…

Елларія була богинею кохання не просто на словах, навіть без своєї сили вона напевно могла б звабити будь кого, ну окрім Дена, він відразу недобре косився на неї і це було помітно навіть в темряві.

 

Спочатку вона вирішила, що ми маємо поїсти, тож голосно загримала у двері. Щоправда гримати їй довелось доволі довго. Думаю, батяня просто наказав її ігнорувати. Та все ж до камери підійшов хтось і з маленького вічка бризнув промінець світла.

- Чого вам? Ваш батько не велів до вас підходити взагалі.

Елька хихикнула.

- І чого він боїться, що я зваблю вас через двері? Моя сила тут не діє і ви про це прекрасно знаєте.

- Знаю, то чого бажаєте?

- Мені б поїсти…- хникнула вона.

- Так ще не вечеря, вам принесуть, як і всім.

- Ви знущаєтесь? Мене тут заморять голодом! Будь ласка, може ви щось самі підсобити можете, і побільше б, а то тут такі порції, що миш здохне.

- Ви ж знаєте, що я не можу.

- А якщо я віддячу? – хитро повела вона. – Будь-яким способом, що вам до вподоби…

- Ваш батько не велів.

- А я ж колись вийду звідси, і я запам'ятала тебе.

Запала мовчанка, тільки за дверима зашурхотіло і закрилась щілинка. Коли кроки стихли Ден видав тираду про неспроможність Елі нормально влаштувати хоч щось.

- А ви значить містер-все-можу? – вона підійшла майже впритик. – Хлопчику, не тобі судити про мої методи і вони завжди спрацьовують. Думаєш цей охоронець мріє стати імпотентом на все своє життя? От і я про те ж…Напевно, і ти не хочеш, тож краще не наривайся.

- Ми ще не вийшли звідси. – вирішив виступити він.

- Знаєш, ти без їжі і води проживеш не більше місяця, я - кілька років, а мене то годують. І просиджу я тут років п’ятсот і що? Татко все одно мене колись випустить, а от твої кості вже згнити встигнуть…

- Найшла чим лякати.

- Ну, ти можеш померти раніше. В’якни щось, як принесуть їжу і тебе вип’ють.

Ден замовк, очевидно він чув про таке і перспектива йому не сподобалась.

Ми лишились в темноті і тиші. Ставало щораз холодніше.

І як вибратись із цієї передряги – тепер все було навіть гірше, ніж тоді як помер Кирил, тоді я просто думала, що закінчилась ще одна сторінка життя, і все якось, мене не чекало нічого надто страшного. Ми тоді навіть близькими не були. Тепер же мене чекало невідомо що і яке. А якщо судити по словах Елі, що Гроден садист, то мені буде зовсім невесело. А я ще ж така молода. І байдуже, що попереду вічність – живим трупом вона не здається такою привабливою. А мені ще ж хочеться жити, пригод і кохання. Ну гаразд, поки є все, що я хотіла – і пригода теж є, влипла так влипла.

- Ель, а якщо я щось сильно хотітиму, то воно збудеться?

- Дивлячись що…

- Мені було скучно і я хотіла пригод…

- Ну, ти їх отримала! Бажання богів здійснюється частіше, ніж простих смертних. Точніше, всесвіт сам підштовхує нас до їх здійснення використовуючи наші енергетичні ресурси.

- Куди я потрапив! Двоє безумних богинь це більше, ніж може витримати моя психіка.

Він нас розвеселив, ми гиготіли аж до сліз. В мене живіт боліти почав, а я ще не могла зупинитись.

- Думаєш, Кирил мене шукає?

- Звичайно, Мар. Тільки на цю тюрму не діють закляття виклику і знайти її неможливо – тут геомагнітна і магічна аномалії. Вона як пустота. Тут ми безсилі.

- І він теж?

- Він теж, проте йому немає сенсу сюди йти. Якщо ми виберемось – він відчує.

- Думаєш. Але ж він не відчув, коли я опинилась тут. Інакше б мене вже знайшли.

- Може ти тепер теж аномалія? – запропонувала сестричка.

Завжди мріяла про сестричку. Не те, що я не любила свого брата, просто обожнювала – та хотілось мати когось з ким можна було поговорити про хлопців відверто і не переживати, що чергова подруга почне відбивати нового бойфренда. Здається моїм мріям властиво збуватись.

Хочу додому!!!

Добре було коли б мої бажання здійснялись навіть в цій аномальній тюрмі.

Але цьому не бувати – свічка майже погасла. Стало зовсім темно і холодно, Елька притислась до мене, щоб зігрітись. Було чути тільки наше дихання.

А я заплющила очі. Так захотілось, щоб стало світліше, щоб свічка горіла і далі, в мене ж є сила її підпалити? Чи не так? Невже вона була права, що тут аномалія. Але я вирішила спробувати і потяглась як завжди своєю силою. Дивно, а хіба коли вона пропадає, то ти можеш її відчувати?

- Дивіться! – голос Дена заставив відкрити на очі.

- Ого! – здивовано зойкнула Еля.

Останні краплини воску не просто тліли, а яскраво палали, так, що навіть було видно павутиння в кутках камери та плями на столі і покривалах.

- Це ти, я точно знаю! – вигукнула Еля. – Це могла зробити тільки ти.

- А чому ж це я? він от хороший маг, а ти взагалі богиня.

- Не забувайся – ти також…тільки ти особлива.

- Богинею я стала аж тільки години дві тому, тож мені, повір важко ще у це повірити.

 

- Та ладно, ти хоч розумієш, що ти можеш? Давай, відкривай двері камери. Телепортувати ти нас не зможеш, а от відкрити двері – запросто, тож давай. – Сестричка пиханула мене в сторону масивних металевих дверей.

- А як охорона почує?

- Тим краще, Ден їх вирубить і ми заберемо зброю.

- А Дена ви забули спитати?

- Заткнись! – Еля точно моя сестра, бо сказали ми це обоє і я прийнялась зламувати механізм замка.

Тільки от як, прокрутити його? Тоді нас посадять назад і знову закриють.

Ідея! Еврика! Окиснення! За хвилин двадцять замок тихесенько обсипався найдрібнішою ржавою стружкою. Щоправда я вся була мокра – і волосся з одягом теж, безсило впала на підставлені руки. Ніколи не думала, що так важко буде чаклувати. Навіть випалювати дерево було простіше.

- Ну від тебе і запашок! – прошипів Ден.

- Я взагалі-то наші шкури рятую! – вистрибнула я з його рук. Втома миттю пропала. – Не варто мене підтримувати, а то ще сам смердітимеш.

Так. Саме в цю мить віконце відкрилось.

- Щось у вас шумно, Елларіє! Ви не сама?

- Та хто ж ще тут може бути!? Тільки щурі.

- Ми недавно труїли! – пролунало знервовано з-за дверей.

- Недавно. Аякже, от розкажу таткові, в яких умовах ви мене тримаєте!

- Так він сам велів.

- В камеру, і щоб ні живої душі. А тут вже троє пробігало. Якщо мене хоч один вкусить, тоді вам точно попаде.

- Та де ж ви взялись на мою бідну голову.

Охоронець гірко видихнув і почав відкривати ключем двері. Тільки от відкривати не було чого.

- А це що таке? – здивувався він.

- Щось сталось? – стурбовано спитала Еля. Ну й актриса!

- Та нічого такого. – відмахнувся від неї охоронець і відкрив двері.

На щастя він нас не побачив і гукнувши своєму колезі, щоб стежив за дверима увійшов в камеру. Елька тикнула рукою під стіл. А охоронець не здогадуючись, що ми майже не дихаємо в два кроки перетнув камеру, поставивши на стіл їжу і нагнувся з ліхтарем вниз. Ден тінню метнувся до нього та огрів по голові великою глиняною кружкою з підноса, яка глухо розкололась. І дарма вони не носять шоломів, як у фільмах!

- Аль, ти там довго? – пролунало з коридору і до нас долинув шум неспішних кроків.

- Він оглядає камеру на наявність щуриних дір. – визирнула Елька з-за дверей.

-  Вам не можна виходити з камери!

- А я і не виходжу. – можу об заклад поставити, що вона фліртувала!

Ми ж з Деном тим часом полосували простинь і зв’язували охоронця. Таки Ден його не вирубив, тільки оглушив злегка, тож першим був кляп, а потім вже руки і ноги.

- Що за звуки?

- Звідки ж мені знати, що робить ваш колега? Я тут на вас любуюсь, хто зна, коли доведеться ще людину побачити, а ще такого гарного мужчину як ви тим більше.

Давай Елька, давай. Ще хвилинку!

Та в нас її не було. Зла карма, чи що? Охоронець підійшов до дверей.

- Відійдіть Елларіє.

- Ну що ви, я нічого не роблю. – ми ледве дихали в кутку біля дверей. – І, дорогий мій, вас же Каніром звати, так?

- Звідки ви знаєте? – прошепотів він і я полегшено видихнула. – Вам же тут сила недоступна.

- Знаю. Дорогий, хоч я богиня кохання, та мені теж подобаються мужчини. А такі, як ви – особливо. – охоронець аж закашлявся. – Я була б щаслива розділити свою самотність тут з вами.

- Але ж…

- Що але ж? мені все одно що там вирішив мій татусь. Моя справа з ким ділити ложе і де. І взагалі, я не розумію, чого ти стоїш?

Вона вхопила його за руки і всунула в камеру, я відразу закрила двері, а Ден і цього спробував оглушити та в нього, як завжди нічого не вийшло.

Та ми справились – втрьох накинулись і таки змогли повязати цього Каніра. Ну і бугай же! Він довго барахтався та Еля його заспокоїла.

- Я повернусь і знайду тебе, котику. Ти справді симпатичний, просто тут не те місце і не той час.

Після того, як вона чмокнула його в ніс ми вийшли з камери.

Меч собі забрала Елларія, Денові дісталась сокира, а мені два кинджали різних розмірів. І, найголовніше – користуватись цим всім вміла тільки вона.

- Не сціть, дітки. За останні тисячу років я немало кому помогла відправитись в нову інкарнацію. – весело підморгнула подруга.

Чесно – я здогадувалась, а бідненький наш препод поперхнувся. Ну і правильно, не поважає, то хай хоч боїться!

Подруга-сестричка заспокоїла, що охорони тут майже немає, бо немає в ній сенсу – звідси ніхто ніколи не втікав. Може ми будемо першими!?

- Стій, ти чуєш? – зупинив мене Ден. – Он з тої камери якісь звуки.

- Та ходімо, може там щось стрьомне.

- Елларіє, перевіримо?

 

- Хто там? – спитала вона відкривши віконце.

- Елларі!?

- Інгар? Що ти тут робиш?

- А ти?

- Це довга історія. – вона швидко витягла ключі і безпомилково вгадала потрібні.

Двері відчинились і з камери вилетів невеличкий, не більше метр сімдесят п’ять хлопець. Років дев’ятнадцяти не більше. І це той, кого вона величала богом війни? Жесть! Не очікувала я такого, ось двохметрового амбала – так, але не цього хлюпика.

- Чого витріщилась? – просичав він до мене, побачивши, що я оглядаю його. – Не подобаюсь?

- Ну, родичів не вибирають. – констатувала факт. – Якщо ви хочете вибратись звідси, то ходімо, бо з такими темпами з нами навіть один охоронець впорається.

Моя тирада зупинила конфлікт і ми поплелись по коридору, намагаючись робити якомога менше шуму. По дорозі довелось віддати один з кинджалів Елі, бо братик-хлюпик конфіскував в неї меч. І як не дивно він його навіть втримав!

Всі мовчали. Ми звернули спочатку в один коридор праворуч. Потім ще раз праворуч. Та Інгар зупинив нас. Почулись віддалені кроки.

- Я сам. – одними губами мовив хлопець, Еля кивнула. А мені звідки знати, може так краще. Вона з ним все життя прожила!

Інгар мене вразив і морально вбив! Коли підійшла охорона йому знадобилось не більше п’яти секунд, щоб зняти їм голови. Кров бризнула по стінах, а тіла ще продовжували йти. Одна голова прикотилась нам під ноги і мене мало не вирвало – вона ще й кліпнула!

- Ти ненормальний! Псих!

- Звикай. – стиснув він плечима.

- Мар, він же бог війни. – труснула мене Еля, а за спиною почувся «бах»!

- Здається, ти не така вже й нервова. – констатував хлопець.

Ден звалився в обморок. Тільки цього нам не вистачало! Це ж його сунути!

- Можна я його теж обезголовлю? Ну чого так дивитесь?

Присівши біля Дена похлопала його по щоках – реакції нуль. Жаль, що немає нашатиру. Притулила руки до висків і послала імпульс сили, потім ще кілька. І він таки відкрив очі.

- Ден, якщо ми через тебе не виберемось, я сама тебе задушу, голими руками.

Він піднявся на коліна і його стошнило. Я ж дівчина і то стрималась!

Потім він таки підвівся і ми обминаючи трупи подались геть.

Інгар хмурився і кривився поглядаючи на Дена.

- Інгар, за що ти їх? – мене це питання мучило відразу та було страшнувато питати.

- За зраду. Вони посміли нас там тримати – це зрада. Якщо Ларі лишила жити перших, то їм просто пощастило. Зрад я не прощаю!

- Але ж вони виконували наказ вашого батька.

- Ця тлінь не мала права нас торкатись. – виплюнув він.

- Мар. Ін правий. Мені не варто було лишати в живих перших. Наступного разу вони не купляться на провокації.

- Ларі, вважаєш, батько лишить їх в живих? Наївна.

- Ще далеко до виходу?

- Думаю, ми стрибатимемо у вікно. Так найшвидше звідси змитись. Найближче за поворотом.

- Ти правий, на виході ми можемо не прорватись.

- Думаєш? Я прорвусь. Тільки краще буде, коли ми зникнемо непоміченими. Особливо ця мала. Це з нею ти сюсюкаєшся?

- Та з нею. Хіба тобі її не шкода?

- Мені байдуже. Просто хотів витягти тебе. Та він і мене закрив. Скрутив, як сопляка. Виходить він піддавався завжди.

- Не вірю, Ін. Хіба таке може бути?

- Як бачиш я був там де й ти, щоб не заважати йому.

Запала мовчанка. Та ми не стояли і за хвилину вже були біля величезного вікна. Інгар з легкістю відкрив величезні металеві засови і пихнув дверці. Всередину ввірвалось свіже повітря, на вулиці йшов дощ.

- Візьмімось за руки, ти візьми Мар, а я цього…Стрибаємо разом.

- Куди телепортуватись будемо?

- На Землю звичайно. Школа дає великий сплеск магії і ми будемо майже непомітні.

- Це з нею непомітні-то?

Не знаю, що мав на увазі Інгар, та нічого подібного я не відчувала. Ніхто ж крім Елі мене і досі не знайшов.

Новоспечений братик вхопив мене за руку і ми вистрибнули у вікно. Я одразу подумала про Кирила. А потім нас почало засмоктувати у якусь незвичну воронку.

- Що за напасть!? Це все ти! – прошипів через круговорот Інгар і нас викинуло на щось тверде.

 

Мене мутило. В очах стрибали зірочки, а в голову било набатом ніби кувалдою.

- З’явилась, не запилилась… - пролунало крізь біль.

Потім мене обняли і кудись потягнули.

- Ану відпусти її!!! – пролунав голос Інгара лунко, ніби, у рупорі.

- Ти взагалі хто такий? – пролунала з іншого боку.

Блін. Це ж мої хлопці. Що зараз буде? Я спробувала взяти себе в руки і щось вимовити.

 

- …добре… - ледве чутно пролунало з моїх губ. Сама не впізнала свій голос. Мені зовсім не хотілось, щоб Інгар розмазав моїх друзів по стінці, а тим більше Кирила, якого я врятувала минулого разу такою дорогою ціною.

- Її кровний брат. – ніби виплюнув він.

- Ясно. – пролунало поряд. Це був Кирил і мені стало легше.

- Навіщо ви її призвали? – Інгар почав сердитись на них і таку поведінку. Вже вдруге його ігнорували за останній час.

- Ми її друзі і розшукували її. – озвався збоку Сергій. – Цей спосіб єдиний який подіяв, і то з восьмого разу!

- Ідіоти! – рявкнув Інгар. – Ви могли її вбити.

- А тобі яке діло, новоявлений братик? – виступив Ілля.

- Мовчи. – ледве просипіла. В очах почало прояснятись. – Ілля, просто мовчи, якщо тобі не набридло жити.

Не маю уявлення. Що в моєму тоні йому почулось та він заткнувся і навіть ступив кілька кроків назад. Це щось. Він був самий войовничий із всіх. А тут відступив.

А за мить я зрозуміла чому. Він Інгара війнуло такою хвилею сили, що я мало не захлинулась сама. Але встояла на відміну від хлопців і того, що мені було погано.

- Ін, припини. Всім і так ясно, що ти сильніший за всіх нас разом взятих. – спробувала заспокоїти його.

- Мар. І де ти взялась на мою і Ларі голову? Хіба ти не бачиш, що сильніша від мене, навіть тоді, коли мало не вмираєш.

Лише хмикнула. Сильніша? А що та сила без знань і вмінь, і коли на тебе відкрив полювання твій же батько, притому ще до того, як ти народилась!

Брат тим часом запечатував силу і приховував її за щитами. Це мені Еля колись показала і розповіла. Їх сила впливає на смертних і часто не в найкращу сторону – робить їх фанатиками, в кращому випадку, а ще призводить до деградації і самогубств. Нічого зі списку мені не подобалось. Мої друзі потрібні мені нормальними.

- Інгар, в мене є ще один брат. – видала Миколу.

- Смертний.

- Так. Але він теж на стежці війни. Точніш – воєнний, а що він там робить – не знаю. Думаю, він не відкриває істинних справ, щоб ми не переживали за нього.

Він задумливо кивнув.

- А де Еля?

- До себе перемістилась. І ми перемістились би з нею, якби не твої спасителі.

Кирил вже очухався і став поряд мене.

- А ти б не шукав дорогу тобі людину?

- Шукав би, та то я, а то ви.

- Інгар, вони не гірші за тебе. Просто вони маги, от і вся різниця.

- Ой, перестань. – відмахнувся він. – Я занадто довго живу, щоб бути філософом.

- Ти ж бог споглядання.

- Ну, мозок має відпочивати час від часу. Не увесь же час в пригоди встрявати. – стиснув він плечима.

- Дожились. Тепер серед нас все більшає і більшає богів. Хто наступний? – вирішив пожартувати Ваня.

- Аби не татко.

Заявили ми дружно з Інгаром і всі розсміялись. Стаємо родичами?

- Тільки він прийде рано чи пізно. – додав брат.

- І що ж в ньому такого страшного?

- Навіть я пасую перед ним. – Зізнався він хлопцям.

- Ти ж казав, що Марина сильніша…- ніяково вставив Кирил.

- Сила без знань мало що значить, вона не протримається і хвилини. Він деміург з сотнями тисяч років життя, а вона хто? Вона для нього тільки крапля в океані.

- Тобто він з’їсть мене і навіть не подавиться. – Я впала в м’яке крісло. – І найгірше, що саме я йому потрібна.

Хлопці тільки присвиснули. А Інгар взагалі розтанув залишивши нас одних, навіть не попрощавшись.

 

Виявилось у нас був вечір наступного дня після мого зникнення. Круто ж час біжить, там пів доби не більше, а у нас ціла.

Кирил ще вчора увечері ввечері зателефонував мені і коли підняла трубку незнайома дівчина і повідомила, що телефон і речі забули в кафе, то він зрозумів що тут щось не так.

Призначивши стрілку у бункері він поїхав у кафе дізнатись деталі та забрати мої речі. Одразу ж забрав речі нашого викладача. Дивно, що все йому віддали так просто. Та потім виявилось, що він прийняв подобу нашого директора. І вийшло правдоподібно. Кирил сіяв, коли розповідав це, а в мене бігли по спині холодні мурашки. От що буде, якщо він вирішить стати поганим? Це ж його під зміненою личиною ніхто не впізнає, це ж не магія, це його нормальний стан.

Хлопець не знав, про що я думаю і швидше всього мій шок списав на пережите!

Хоча, чим я краще? Проживши стільки, як Інгар навряд залишусь кращою. Ніхто не здатен зберігати себе так довго. Напевно. Мені ж насправді не доводилось так довго жити.

Хлопці мене довго розшукували з допомогою відомих їм прийомів. А потім пішли до Амвросійовича. Він і підкинув їм цей ритуал. Сказав, що він витягне мене навіть з іншого виміру. І був правий. Тільки мені пощастило потрапити до зони магії мене одразу затягнуло у воронку виклику і разом зі мною брата.

 

Куди пропала Еля мені було невідомо.

Та поряд були друзі. Смачна вечеря і гарячий чай.

Вони по черзі розпитували про мої пригоди. Розповідати фактично не було чого. Більшу частину часу ми просиділи в камері і мовчки. Найбільше їх зацікавив Інгар. Тільки я попросила, щоб не називали його по імені. Не варто йому знати, що ми тут промиваєм його кісточки.

Зателефонувала мамі і порадувала, що все добре. Тільки не уточнила, що це поки-що, а там тільки й вболівай на удачу.

- На тебе родичі, як мухи на мед злітаються. – підсумував Сергій. Іван та Ілля пішли по домах і ми лишились утрьох.

- Сподіваюсь, що більше їх не буде.

- Якщо в тебе знайшовся брат, сестра і біологічний батько, то десь можуть намалюватись ще й тітоньки і дядьки, або кузени.

- Не подумала.

- Гаразд. Піду я вже, вам теж би додому.

- Та ми теж збираємось. – відірвався Кирил від перебирання мого волосся. – Тільки хочу ще кількома словами перекинутись з Маринкою, віч-на-віч.

- Лади.

Сергій захопив куртку і залишив нас самих.

Кирил не довго думаючи відсів убік. І це мені не сподобалось.

- Мар, що ти робила з ним в кафе?

- Просто він не міг мене раніше відпустити через наказ директора. Я змушена була йти. – і підсунулась та обняла Кирила. – Невже ти такий невпевнений в собі. Ти ж найкращий хлопець.

Він тільки хмикнув.

- А ще ведеш себе, як капризна дама, яку потрібно запевняти в її прекрасності.

- Пробач. – прошепотів він. – Навряд чи ти відреагувала б по-іншому.

- Якщо ти не помітив, я не кидаюсь на дівчат котрі на тебе поглядають і тобі ніяких претензій не висловлюю.

- Все так…

 

Додому я потрапила пізно. Кирил провів. Проте відмовився від пропозиції лишитись. Напевно, татковий прочухан йому ще довго аукуватиметься. Дарма що маг і сильніший. Але так і має бути, а то б зовсім розпустились би.

А мене знову огорнули тяжкі думи, що робити і як бути далі. Голос підсвідомості і далі говорив, що варто жити. Яка різниця, що буде далі, коли є тут і зараз – гаряче какао в чашці і зоряна ніч за вікном, тепло і затишок. Але якщо не дбати про майбутнє, хто ж про нього подбає. І вчити тут мене нікому, навряд чи щодня дідусь, який вже й не дідусь виходь, зустрічає з підготовкою новоявлених богинь. Та і цей факт в голові не вкладався. Адже нічого магічного зі мною не відбувалось раніше. Може тут і справді якась помилка. Адже могло ж так статись? Днк опромінилось чи ще якась фігня. Чого тільки не може статись з людиною. Звичайно мої нові можливості які ще майже не випробувані мають якесь значення, та хіба це не дар від бабусі? Переданий, а не такий що я з ним народилась.

Мобільний розбудив посеред ночі. На екрані був зовсім незнайомий номер та я підняла трубку.

«Хей, Мар. Як ти?» - знайомий голос пролунав з трубки і я полегшено видихнула.

- Не знала, що богині користуються мобільниками.

«Не хотіла заявлятись до тебе прямо в кімнату, ти ж могла і перелякатись…»

- Незнайомі номери теж не особливо радують. Слухай, Ель. Мені треба ж всього навчитись. Розумієш? того що й ти вмієш і може й ще більше.

«Я про це думала».

- То що скажеш? Ти мене вчитимеш?

«Я? нізащо!»

От і що робити?

«Не переживай, я над цим працюю. І навіть Інгар. Так що ми найближчим часом знайдемо тобі вчителя. І, спи спокійно, ми тебе оберігаємо.»

- В якому сенсі?

«Я чатую під вікном, потім Інгар буде»

- Дарма, ви так ще більше уваги привернете. Якщо зі мною щось станеться, я вас покличу.

«Думаєш?»

- Впевнена, вали спати. – і кинула трубку.