Раді Вас бачити!

І мій світ вибухнув! В прямому сенсі цього слова. Я миттю вистрибнула з ліжка і кинулась вмикати світло. Та за секунду зрозуміла, що світло мені навряд чи знадобиться. Моя кімната палала, повністю. Вікно і шматок стіни під ним були знесені!

Тато витяг мене з кімнати в коридор, де вже було повно диму.

- Це що, війна!? – я випалила перше, що спало на думку.

- Хотів би я знати. – він запхнув мене у свою кімнату, де злякана стояла мама. Вона вхопила мене і посадила на ліжко.

- Маринка, Маринка! Ти ціла?

- Мам, що сталось?

- Не знаю…- знизала вона плечима. – Щось рвонуло, в нас стеля он обсипалась.

Тільки тепер я оглянула їх кімнату. Кругом валялись різні шматки штукатурки, а стіна суміжня з моєю кімнатою майже повністю обсипалась.

Я підвелась і виглянула в коридор – тато приєднав шланг до крана у ванній і тушив вогонь у моїй кімнаті.

З вулиці почувся звук характерний для пожежних машин.

- Маринка, зайди в кімнату. Нічого тут димом дихати! – гаркнув він на мене і я сховалась.

- А ти нічого не бачила? – спитала мама.

Я знизала плечима і сіла на ліжко. Тільки зараз відчула яка я мокра, повністю, до трусиків. Розум пронизав здогад. Але це не могло бути правдою. Це ж лише сон, яким би нереально реальним і…і… не був. Тільки сон.

Заплющивши очі я задумалась. Спробувала пригадати хоч один подібний випадок, хоча б речення з книг, але вони не приходили.

В двері подзвонили і мама кинулась відчиняти.

В коридор забігли пожежники. Вони підключились до татових старань і за дві наступних хвилини потушили все.

Потім прийшли медики і старанно нас оглянули.

Поліція склала протокол події.

І що дуже дивно, ніхто не міг відшукати причину вибуху і загоряння. Адже на газ не спихнеш, кухня лишилась цілісінька.

Побажавши всіх благ і попросивши ще й завтра з’явитись у відділок вони нас лишили. Та паломництво в нашу тепер підірвану квартиру не закінчилось.

Після всіх у двері постукав директор коледжу.

- Доброї ночі. Хоча для вас вона не дуже. Амвросій Прокопович.

Він люб’язно усміхнувся мамі. Потис батькові руку.

- Я поговорити.

- Не пізно? Самі бачите, що в нас сталось… - мовив тато. Він виглядав побитим і втомленим.

- Я розумію. Та це стосується справи.

- Та проходьте вже. – кивнула мама і пішла на кухню заварювати чай.

Директор ще секунду пом’явся, розглядаючи батька та потім зайшов у квартиру.

- Так про що говорити будемо. – почала мама насипаючи чай по чашках.

- Щось мені здається, що ваш незвичайний вибух викликаний ініціацією Марини.

- Це як? – здивувався тато.

- Пробуджується дар. Мало його просто отримати. Важливо розбудити.

- Ось з цього місця детальніше, будь-ласка. А то через ваші недомовки нам ніде жити. – вона зиркнула на мене і я почервоніла.

- Розумієте, потрібні сильні позитивні емоції.

- Це ж що за емоції такі-то? – вела допит мама.

- Пробачте, пані Ольго, та мені незручно з вами про таке говорити…

- І про що ж це незручно говорити?

Запала пауза під час якої батьки переглянулись між собою, ніби щось вирішуючи. А потім всі троє! Впились в мене очима.

- А що я? я просто спала! А воно бабах і все тут.

- Маринка! – прогримів батько.

- Тат, ти тільки подумай, ну був би в мене хтось, куди б я його діла, а? в шафу, давно згорів би. Чи стрибнув би з сьомого поверху? А ти ж ще під ліжком не перевіряв…

- Досить! – рявкнула мама. – Мені набридли ці відьомські заморочки. Скажіть-но, професоре, така ініціація тільки разова?

Він кивнув.

- Хоч щось добре.

- Взагалі в нас є для цього приміщення…- ніяково пролепетав він.

- Ви здуріли! Влаштували бордель в коледжі!?

- Не гарячкуйте! Уявіть, що було б, якби кожного разу квартири в повітря злітали, краще вже так.

- Тут ви праві. – зауважив тато.

- Тож. Спробуємо перевірити, чи хоча б щось вийшло. Я маю знати.

- І як перевіряти будемо? Є якийсь спосіб?

- Як сказати. Навіть після ініціації сила не завжди може себе проявити. Потрібно тренуватись для певного результату.

- Ви хочете сказати, що ми зараз можемо і не взнати нічого…- глянув на професора тато.

- Має вийти…принаймні я так думаю. – розвів руками Прокопович.

Мені зав’язали очі, а для певності мама ще й заткнула вуха. Завдання було легким для звичайної відьми, я мала відчути хворі місця на людині до якої мене підведуть. Хто буде піддослідним я не знала, адже деякі хвороби батьків я знала. Тож могла змахлювати.

Хтось з них підвів мене до іншої людини і я стала навпроти. Бабусі не треба було торкатись пацієнтів, щоб побачити їхні болячки. Можливо і мені теж.

Я зосередилась на своїх власних відчуттях, як на медитації. Вдих-видих, вдих-видих.

І чомусь вирішила продіагностувати себе, уявляючи мій дар, як промінь сканера, що фіксує відхилення. І проганяла його починаючи з голови і вниз, намагаючись відчути хоч щось незвичайне. Та мене, як на медитації окутував спокій і невагомість. Ну не можу ж я бути зовсім здоровою? Не можу? Але нічого дивного в собі я не знайшла. Що ж відсутність результату теж результат.

А потім я спробувала перекинути свій «сканер» на людину, що стояла навпроти, та поки я ніби билась у глуху стіну.

І зупинилась. Просто розслабилась і відчула тепло, що відходить від іншого. Наскільки далеко стояв об’єкт я не знала та це стало для мене ніби одкровенням. Тож я стала «слухати» те тепло. Згадуючи і порівнюючи зі своїм. Воно не було таким спокійним, як виявилось, воно бурлило і виливалось…але зсередини йшла тоненька ниточка холоду.

Потягнувшись я торкнулась її – вона за відчуттями була схожа на безвихідь. Я уявила, як моє тепло окутує ниточку світлом і гріє її, а потім вона загорається і згорає, осипаючись попелом тепла у загальну масу.

В мене різко заболів живіт. Я перервала експеримент і присіла глухо застогнавши. Шість рук кинулись з усіх сторін до мене.

Коли вата покинула вуха, а пов’язка очі мене поклали на ліжко.

- З тобою все гаразд? Маринко? – затрусилась мама.

- Можна води? – хтось майже відразу подав склянку, а мама допомогла підвестись і випити кілька ковтків. – Жаль, що нічого не вийшло.

- Чому ж одразу не вийшло? – спитав Амвросій Прокопович і усміхнувся. – Ти напевно можеш назвати того, кого ми поставили перед тобою.

- Мама? – чомусь здогадалась я, бо якщо це і був прояв дару, в чому я тепер впевнена, то тільки вона могла так переживати за мене. Я обернулась до неї і вона кивнула.

- Ти ж не тільки зрозуміла, що це мама, чи не так? – він погладив вуса. – Судячи по твоїй реакції ти щось там намагалась лікувати і можливо навіть успішно.

- Щось, що було безвихіддю…- прошепотіла я, мама знітилась, але не директор.

- Тут або серце, або шлунок. В кожного по-різному. Дивлячись, який з органів більше реагує на стрес.

- О! у Ольги шлунок. – обізвався тато. – В неї точно гастрит є, а з такими темпами і до язви недалеко.

- Цілком можливо, що гастриту вже немає. Відьма лікуючи забирає частину болю на себе. Здебільшого страждає аура та тіло теж може боліти…от як зараз у Марини.

- Хм, логічно ж, вилікувала гастрит – заболів живіт! – вирішила пожартувати я та батьки жарту не сприйняли.

- Так буде кожен раз? – підвела мама очі на професора.

- Пані Ольго, все залежить від хвороби. І від рівня сили. Дар укріплюється. З часом така маленька операція буде їй, як комариний укус.

- А вона хоч зможе комусь відмовити?

- Якщо це їй дійсно не під силу. Але вона може лікувати травами і виписувати рецепти, це таж допомога, тільки не травматична. Врешті, якщо відьми почнуть лікувати так всіх, то люди знахабніють і перестануть дбати про себе. Тож не турбуйтесь, все не так погано, як ви собі розмалювали. А ще порада – дбайте про себе і не нервуйте, навіщо вам доставляти зайві клопоти дочці.

- Так і робитиму! – стрепенулась мама.

- І…хочу сказати, що коледж компенсує ремонт. Тільки є умова – про деталі ініціації і компенсацію, окрім нас чотирьох ніхто немає знати.

- З чого така секретність? – здивувався тато.

- Єдиний випадок ініціації у такий спосіб.

- Її можуть…

- Саме так! Тож краще все лишиться між нами. Запишемо це, як звичайну ініціацію і на тому крапка. Ходімо, пане Павле, дасте ваші реквізити з банку. А ти поправляйся. Можеш завтра на пари не приходити.

- Дякую. А як ви дізнались?

- Ми ж уклали магічний договір. Я відчув, що ти в небезпеці – він саме так працює.

- Ясно…

Вони вийшли, а я закрила очі і провалилась в сон.

 

Прокинувшись я відчула себе як ніколи повною енергії.

Жаль тільки, що квартира була в розрусі. В день мені вдалось оцінити її масштаби і стало ясно – спати мені ніде. А те, що було колись нашою з братом кімнатою було швидше огарком із страшних фільмів. І не тільки огарком. Стеля зі стінами пообвалювались, а на вулицю зіяла величезна діра не обмежуючись тим місцем, де було колись вікно. Щастя, що я вночі туди не випала! З наших з братом речей майже нічого не вціліло.

Гаразд, він ще в армії, йому поки не треба. А в чому я ходитиму в коледж!? Добре, що спортивну форму у ванній кинула. Я згадала про подаровані батьками гроші.

Треба буде щось собі придбати. Бажано сьогодні…

Хоча це складно зробити в одній обгорілій піжамі.

А мої тапочки-зайці! За ними моє серце обливалось кривавими сльозами. Їх прислав дядько Вітя з Канади. Вони були з натуральної шкіри з хутром і в домі я рідко розлучалась з ними. До сьогодні. І ще гірше стало, коли я знайшла серед штукатурки один обгорілий тапок. А нове плаття! Блін, в мене навіть білизни не лишилось!

Я плюхнулась в коридорі і жалібно подивилась в очі моєму Тедді. Ніби іграшка могла зрозуміти мене.

- І що мені робити!? Що?

- Маринко, не кисни. Ми все владнаємо. – тато разом з трьома найнятими будівельниками зачищували кімнати. Я допомагала, як могла та моментами все було вище моїх сил. Фотки, сувеніри, одяг, книги, улюблений ноут…постраждало все. Навіть двері в кімнату.

З таким розкладом я ще довго спатиму на надувному матрасі в кухні. Добре, що мої батьки не їдять ночами!

 

А пообіді мені зателефонував Сергій і довго розпитував мене. Нарешті довелось дати йому мою адресу, бо він грозився, що все одно в деканаті візьме.

Рівно за годину після цього на своєму порозі я зустрічала своїх хлопців.

Ну не виганяти ж їх.

- Добре, що ми не дарили тобі шмоток! – заявив Сергій прямо з порога.

- Хазяйка, що нам робити? – Ваня і собі завалився в коридор попхнувши Бузька.

- А це ще що таке? – мій тато вийшов з кімнати, де вони прибирали і здивовано оглядав зборисько. – Твій гарем, чи що?

Я гиготнула, а хлопці і собі.

- Тат, мої друзі. Сергій Бузько, Іван Горський, Кирило Гайдар, Ілля Сивий. Хлопці, мій тато Павло Веніамінович.

Він нахмурився і ще раз оглянув цей невеличкий натовп.

- Ну що ж, раз ви прийшли, влаштуємо вам кастинг на місце зятя. Чого поставали, ходімо. Треба хоч стіну залатати і вікно вставити.

Він розвернувся, а хлопці заусміхались. А потім подались за ним.

Кирил зупинився біля мене. Чомусь був надто похмурий.

- Ти ж могла постраждати, ідіотка! – процідив він через зуби.

- Але ж ціла…- я відвернулась. Не могла дивитись на нього. Той сон стояв перед очима і не давав спокою. Та він не сказав більше нічого, зникнувши услід за всіма в моїй кімнаті.

 

До вечора справді залатали стіну. Зробили нову штукатурку на стелі і стінах. Навіть в батьківській кімнаті. Тільки вікна не встигли поставити. Хоч хлопці допомагали та вони ж не знавці, щось піднесли, десь потримали, і щоб поменше лізли – така була політика в наших майстрів. Ну і правда, коли не знаєш, можеш зробити ще гірше.

Я ж взагалі була зайвою в цій суто чоловічій компанії.

Порившись серед маминих речей я знайшла підходящі по розміру легінси і светр. Все-таки надворі жовтень і хоч зараз відносно тепло та це швидше ілюзія. Вночі ми не замерзли тільки завдяки обігрівачу. Тож і зараз не варто розслаблятись.

Виходячи на вулицю з квартири я щиро зраділа. Усі куртки, шубка та пальто висіли в шафі в коридорі, взуття теж. Аж сплакнула.

Тих грошей, що видали батьки на все не вистачило. Тільки два комплекти білизни, штани, светр і дві футболки.

На останні п’ятдесят гривень купила зошитів і ручок. Від навчання все одно не відвертітись. А завтра вже потрібно йти. Та й ходити доведеться тепер пішки в будь яку погоду…маршрутка різко стала дорогим задоволенням. Що вже казати про авто. Напевно ми не скоро його заправимо знову.

Мама заробляла пристойно, тато ще краще та рахувати я вміла і співставити ціни з їх зарплатою також. А далі йде зима. Потрібно буде топити, та і все дорожчає взимку, окрім хіба картоплі…

Від цих чудесних перспектив стало зовсім паскудно.

На щастя, коли я повернулась додому, то хлопців вже не було і мені не довелось зустрічатись з Кирилом. Він був окремою темою поганості мого існування. І тепер я боялась лягати спати, боялась себе і того, що може статись приснись мені ще один подібний сон!

 

У вечері мама мене порадувала. Моїми ж речами. Як виявилось на балконі сушилось трохи і навіть у кошику чекали черги на прання. Тож я була не зовсім обідраною…

Цієї ночі сни мені теж не снились. На радість і на сум водночас.

Знаходячись в сумбурі я подалась на заняття.

Та «весело» мені стало відразу ж на порозі коледжу.

- Ти подивсь, хто тут йде! – почувся вже знайомий голос у спину. І я обернулась. Аня здивовано відкрила рот.

- Так, це я, Марина Задорожня. Титули ми опустимо…

- Ти, я бачу, зовсім знахабніла. Набрехала всім, що ти ініційована, лякала тут п’явками, а насправді ти пусте місце. – вона скривилась.

- Якщо до тебе ще не дійшли слухи – вчора відбулась моя реальна ініціації. Думаю, що знесена вибухом квартира говорить сама за себе.

- Прибреши тут мені. А за те, що так познущалась з нас зараз отримаєш! – і вона вхопила мене за коси та потягла. – Може я й твоє миле личко позначу, на пам'ять.

- Відпусти, бо пошкодуєш. – вона сьогодні була одна і я була більш сміливіша.

- Ще б чого, ти нічого мені не зробиш. – прошипіла вона і вдарила мене в живіт.

Я зігнулась від болю і заплющила очі. Уява чомусь відразу намалювала згусток у вигляді сніжки – холодний, але не шкідливий і я «кинула» його в руку дівчині. Вона зойкнула і відсахнулась.

- Якщо ти думаєш, що це все, то знай, що я не хотіла тобі зла…але можу захотіти. – мій голос був чужий, а я осіла на підлогу.

- Ти! Ти, я пожаліюсь на застосування сили!

- В мене не сила, дурепо, а дар. Він не лишає слідів.

Від злості її перекосило та вона стрималась і розвернувшись пішла геть.

Я помітила, що людей навкруги немає. Заняття почалось без нас і я спізнилась. Привіт відробіток, ніби й так проблем не вистачає!

Я понуро попленталась в аудиторію.

- Доброго дня. Вибачте за спізнення.

- Задорожня, ще раз таке повториться і я не подивлюсь, що ти новоспечена відьма. – пригрозила куратор. – Сідай за першу парту. Щоб точно нічого не пропустила. – я швидко зайняла місце біля якоїсь незнайомої дівчини. Витягла новенький зошит і ручку. – А де це твій конспект? – вона пронизала мене холодним поглядом. І за що скажіть? Що я їй зробила!?

- Так, теє, згорів у квартирі…

- Мене не цікавить. Він має бути, хай навіть апокаліпсис таки наступить.

- Нащо ж тоді питали!? – я склала руки на грудях і сперлась на стілець. – І взагалі, що за хобі у вас таке, діставати мене, і головне, чого мене, що ж я вам такого зробила?

- Та твоє нахабство немає меж! – заверещала вона. – Марш до директора за покаранням!

- Слухаюсь, ваше панство! – нахабніти так нахабніти і я демонстративно вклонилась та вийшла з кабінету.

Сама не знаю, що на мене найшло. Ніколи себе так не вела. Це ж негарно і взагалі, не варто будити сплячого звіра…та здається мені, що трохи пізно.

 

В кабінет директора я потрапила одразу. Вісточка від нашої стерви прилетіла раніше, ніж я…

-І так, Марино. – він зиркнув на мене і усміхнувся. А я собі. – Як там твоя сила?

- Проявлялась сьогодні. В критичній ситуації так би мовити…

- Повідай. – його сиві брови смішно підвелись в гору.

- Кинула в одну дівчину ментальну сніжку. Я захищалась.

- Що ж, хай так. А Висоцькій ти чим не вгодила?

- Я б це і сама хотіла б знати. Я навчаюсь у вас третій місяць, а знущається вона з мене з самого першого дня.

- В чому це проявляється? – зацікавився директор.

- Завжди принижує мене перед іншими. Притому, що моєї вини немає. Навчаюсь я не гірше інших. Дисципліни не порушую, то ж не розумію причин її ненависті.

- Так-так. Цікаво. Треба буде розібратись. Бо і куратора змінити на даний момент я вам не маю змоги, та і тебе перевести нікуди.

- Щось ви дуже добрі…- випалила я і нарвалась.

- Чому ж, помиєш спортзал після медитації.

- Уууууу.

- Все, іди і не вляпуйся більше.

- Дякую, професоре.

Покинувши його кабінет я не спішила на пару до пані Ангеліни. А підійшла до вікна в коридорі і присіла на нього.

На вулиці набігли хмари і почав накрапувати дощ. А моє вікно ще певно й не поставили! Я судорожно вдихнула, щоб стриматись. Щось я зачасто впадаю в меланхолію останнім часом. Може це осінь так впливає?

Від негативних думок відволік сміх і кроки по коридору.

Я оглянулась. І точно впізнала хлопця, хоча він стояв спиною. Парочка цілувалась. А потім він чмокнув її у щоку і провів до аудиторії.

Чесно кажучи мені не хотілось вірити. Та хто я йому, щоб він перестав зустрічатись з дівчатами заради мене?

Кирил все-таки мене помітив і таки підійшов.

- Привіт, Мар. – він усміхнувся, як завжди. Навіть так…

- Я ж просила мене так не називати. – попросила його я, бо це дійсно було боляче.

- Це ж чого? Тобі не подобається?

- Не в цьому річ.

- Тоді в чому ж, Мар?

- Кирил. Це привілегія брата.

- Ти мені теж, як сестра.

- Ні. Стоп. В мене є реальний брат, який і справді є моїм найкращим другом, був і залишиться ним. На його місце не може претендувати ніхто. І цього не змінити, бо я так вирішила.

- Ох, Мар! Ще кілька тижнів тому ти щось схоже говорила про ініціацію, хотіла віддати дар. А позавчора цілком порушила свої слова, тож не розпинайся. – він криво усміхнувся. – Твій хлопець добре постарався…ти непогано від нас його ховала. А я ідіот зі шкури вилазив, щоб ти передумала на рахунок дару і лишилась відьмою.

- Знаєш, ти погано вилазив зі шкури. І я не хотіла ставати відьмою.

- Ну не насилував він тебе…

- Ти взагалі нічого не знаєш…- і згадавши все почервоніла, як рак. Я б повторила це в реальності. Але тільки, якби не було того моменту хвилин п’ять тому.

- І так все видно.

- І що ж тобі видно!? – я розізлилась. – А знаєш, навіть якби мені дозволили комусь розповісти, що було насправді, цією людиною ти б не став. – я зістрибнула з підвіконня і хотіла піти геть та Кирил зловив мене за руку. – Гайдар відпусти!

- Не відпущу, поки не скажеш, що сталось.

- З питаннями до директора, а я пішла. – і зробила те, чого б раніше ніколи не змогла. Запустила в нього тією ж ментальною сніжкою, що й в Аню.

Його очі розширились від суміші злості і здивування. А моє зап’ястя різко пронизав біль і на ньому проявилось тату, яке було злегка червонуватим.

- Як це прибрати? – прошепотіла я.

- Воно не прибирається. Тепер ні. Але вона тільки червона, це не страшно.

- Ага, тільки тепер її бачитимуть всі!

- Це ще не кінець світу, просто будуть менше довіряти. Та що вчинила шкоду другу не пошкодує нікого.

- А знаєш, може й так. Твої колишні перестануть перестрівати нарешті, а то я втомилась від їх нападок. – під колишньою я мала на увазі Аньку, та хто зна, скільки протримається ця.

 

Після миття спортзалу я пішла на студію. Чим віддячити їм я не знала. Грошей на щось смачненьке не було та і взагалі, єдине чим я зараз могла поділитись – поганий настрій.

На щастя Кирил пішов на побачення зі своєю пасією. Як повідали хлопці – її звати Наташа. Я знизала плечима, побажала їм заочно щастя і пішла робити котлетки і пюре. А потім ще й салатик зробила. Тож мої хлопці залишились задоволені. Вони хотіли мені допомогти ще й матеріально та я відмовилась. Не хотілось доходити до такого.

- А давай ти нам напишеш щось. – запропонував Сергій.

- Там про ваші стосунки зі своїм бойфрендом…- додав Ілля. – Я то чесно претендував на його місце та ти вже вибрала. Але коли воно стане вакантним гукай.

- Увесь прикол в тому, що воно і досі вакантне. – хихикнула я.

- А це як? – здивувався Горський.

- А це така магія. Коли від тебе не залежить абсолютно нічого і розповісти не можна нікому.

- Така абракадабра. Але ж написати щось можеш? – чи то констатував чи спитав Сергій.

- Я тільки спробую, ок?

Далі мені підсунули новенький блокнот і ручку. Відкривши його я здивувалась. Він був підписаний моїм іменем.

Ілля знизав плечима. Ясно. Його подарунок згорів на відміну від інших.

Ключик ніби запік шкіру і я потягнулась до нього рукою та потім зупинилась.

«Не встояти у вихрі почуттів, що зносить,

Наче ти нічого вже не значиш.»

Я зациклилась на цих словах і далі не могла зрушити з місця. Я нічого не значу. І ніколи не значила. Я зціпила зуби і вдихнула.

Навіть якщо мої метання були помічені жоден з друзів не сказав нічого.

А я заплющила очі і потягнулась до них, як вперше до мами. Їхні аури віддавали теплом. Інколи траплялись дрібнесенькі неприємні холодки. Та я зігрівала найбільший з них. Судячи по всьому це був Сергій. І я ледве змогла, а потім відключилась.

 

- Марино! Та прокинся ж!

- Ху. Нарешті!

Гамір затопив мене. А хтось подав воду і я висушила склянку до дна.

- І що це було? – строго запитав Сергій, а я промовчала.

- Побічні ефекти відьомства. Мені Рая говорила. – мовив Іван.

- О, Рая. Ви зустрічаєтесь?

- Е ні, я ще не готовий. – усміхнувся Іван.

- А що ж ти робила? – це вже був Ілля.

- Та лікувала когось з нас…- видав мене Іван. – Кому з вас потепліло в якомусь місці, а? це був не я.

- Марино! – скрушно похитав головою Сергій. – Не варто було.

- Так нічого ж не було. – усміхнулась я. – А тепер давай блокнот, буду далі фантазувати.

- Ага, бачили ми, що ти там написала.

- Якби тобі пояснити…можливо, мені важко написати щось, бо в моїй душі занадто багато всього і воно в сумбурі і це важко передати словами.

- То пиши сумбур, а розберешся потім. – він підморгнув. – А якщо і не розберешся, то не страшно. Ми всі люди.

- Ага, відьми, маги…може я ще про щось не знаю.

- Ніби і ні.

- Це ти просто не знаєш про все.

- Можливо.

Буду вдячна за ваші коменти)))