Раді Вас бачити!

Ліора повільними кроками поверталася додому після прогулянки з Грейсі, коли сутінки вже м'яко огортали місто, стишуючи денний гамір. Підійшовши до під'їзду, вона раптом зупинилася, ніби якась невидима сила змусила затримати подих ‒ на лавці під старим каштаном, що "палав" білими "свічками", сиділа Мар'яна. Без звичного бездоганного макіяжу й високих підборів, у світло ‒ сірому світшоті, легінсах та кросівках. Волосся зазвичай ідеально укладене, було зібране в недбалий низький хвіст, з ‒ під якого вибились біляві неслухняні пасма. А від її нещодавньої зухвалості та самовпевненості не залишилося й тіні. Мар'яна сфокусувала замислений погляд на каштанову квітку, яку повільно крутила пальцями, ніби в цих тендітних пелюстках ховалися всі загадки Всесвіту. Щось було у цьому моменті незбагненно справжнє ‒ глибоке та вразливе водночас, коли в людині можна побачити більше ніж просто оболонку ‒ у цій вечірній "каштановій" атмосфері Лірі відкривався її цілий внутрішній світ, краса якого була у простоті та невимушеності.

— Привіт! — трохи повагавшись, Ліора підійшла до Мар'яни. — Не проти, якщо я сяду?

Та у відповідь лише на мить підняла блакитні виразні очі та мовчки кивнула.

— Ти чимось засмучена? — обережно запитала Ліра, сівши поруч. Щось трапилося? 

— Тобі що з того? — огризнулася Мар'яна, не оцінивши дружелюбний "жест" нової сусідки.

— Вибач, мабуть я це даремно ... — злегка піднявши долоні вверх, Ліра піднялася з місця. — Краще я піду.

— Стривай! — Мар'яна вмить схаменулась. — Це ти вибач... — вона несподівано пом'якшила тон. — Все гаразд. Не звертай уваги. Просто сьогодні настрій такий. Якось стало самотньо та дуже сумно, тому вирішила посидіти тут та подихати свіжим повітрям, адже сьогодні такий прекрасний вечір.

— Самотньо? — піднявши брови, Ліра не приховувала щирого здивування. — Хіба така дівчина, як ти може бути самотньою? Ти дуже приваблива та яскрава! Мрія чи не кожного не кожного чоловіка.

— Десь це я вже чула... — на її вустах промайнула гірка посмішка. — Кожного... та не кожного. Знаєш, скільки зусиль мені коштує, щоб тримати себе у формі? А більшість бачить чомусь бачить в мені лише красиву, але "порожню" ляльку. А лялькам не ставлять запитань ‒ їх повертають так, як зручно. Навіть посміхатися мусиш тоді, коли цього не хочеться... Але ж так важливо, коли на в мені бачать не лише "картинку", але й мій внутрішній світ... Мода, успіх, зйомки, контракти не заповнюють цієї порожнечі, яку відчуваю. Я 

втомилась бути лише "оболонкою"...

— Не всі здатні бачити й відчувати людину глибше. Для таких світ простіший, чіткіший й не такий багатошаровий. Іноді це не завжди байдужість, а межа їхнього сприйняття, — тихо розмірковує Ліра.

— Межа? — Мар'яна нарешті підняла голову й подивилася на Ліру, неначе та "не з світу цього".

— Це чимось схоже на тетрохроматію, тільки це не про відтінки кольорів, а спектр людської душі, — Ліра продовжувала свої роздуми. Для порівняння її погляд раптом впав на каштанову квітку в руці Мар'яни. — Люди бачать цей цвіт просто білим з кольоровими вкрапленнями, а для мене ці пелюстки кремово ‒ білі з переливами рожевого, фіолетового... жовтого та червоного. Усе набагато глибше, ніж здається. Насиченіше.

— Ти ‒ тетрохромат? — очі Мар'яна злегка розширились.

— Угу... Але зараз я намагаюся бути емпатом й зрозуміти тебе, — підбадьорлива посмішка заграла на її вустах. — Мар'яно, ти не "порожня"! Ось навіть зараз ти знаходишся в моменті і ти у ньому прекрасна! 

Справжня, з усіма своїми відтінками. То може не потрібно ховатися за маскою досконалості?

Відчувши, як всередині несподівано огортає хвиля легкості та спокою, Мар'яна у відповідь лише втомлено посміхнулася.

— Що з рукою? — вона звернула увагу на гіпс.

— Та... — відмахнулася Ліра. — Нічого серйозного. Це через необережність. Гаразд, мені пора. Та й Матвій незабаром повернеться.

— Матвій... — майже беззвучно проговорила Мар'яна. Вона раптом усвідомила, що якби боляче їй не було, тоді Матвій не віднісся до неї, як до "ляльки" з якою вона щойно себе порівняла. Він був справжнім та щирим у своїх словах, діях й не став гратися її почуттями. — Цінуй Матвія, — тихо мовила вона Ліорі. — Тобі дуже з ним пощастило. Таких, як він дуже мало...

******

Матвій відчинив двері та переступив поріг квартири. Назустріч радісно вибігла Грейсі.

— Привіт, хороша! — посміхнувшись, він провів рукою по її густій шерсті. Матвій зняв взуття, як раптом до нього долинули тихі жіночі голоси. Хлопець попрямував до кухні й на мить застиг у дверях від несподіванки: Ліра з Мар'яною пили чай за столом й невимушено розмовляли між собою.

— О, Матвій! Вже повернувся? Привіт! — посміхнувшись, Ліра підійшла до нього й привітала його поцілунком.

— Привіт, дівчата! — він пригорнув до себе Ліру однією рукою й зиркнув на Мар'яну. У його погляді водночас відображалось легка збентеженість та настороженість. — Не знав, що у нас гості.

— Привіт, сусіде! — Мар'яна ввічливо посміхнулась. — Ми випадково зустрілися біля під'їзду, розговорилися й Ліора люб'язно запросила на чай. Я вже піду, — зробивши останній ковток, Мар'яна підвелася зі стільця, — Дякую, Ліро. Було приємно поспілкуватися.

— Мені теж, — посміхнулася Ліора у відповідь, — Заходь коли, по ‒ сусідськи.

— Бувай! — Мар'яна підійшла до Матвія. Вона підморгнула й доброзичливо поплескала його по плечу. — Бережи Ліру. Вона класна...

— Як минув meeting з колегами? — поцікавилася Ліра, коли за Мар'яною зачинилися двері. 

— Чудово, — відповів Матвій, ніжно пригорнувши Ліру 

до себе. — Ти, я бачу, теж не сумувала. 

— Так, ми з Мар'яною непогано поспілкувалися. 

— Ліро, — лагідно поправляючи пасмо її волосся, Матвій важко видихнув, — я б не радив тобі довіряти Мар'яні... 

— Ти гадаєш, я настільки наївна? — примружившись, Ліра проникливо глянула йому у вічі, ніби намагаючись зазирнути у найпотаємніші його думки. Від цього її погляду, у нього всередині пробіг крижаний холод. — Головне, що я довіряю тобі, — мовила вона, вкладаючи весь сенс та глибину в свої слова.

— Я хочу, щоб ти знала ‒ я завжди буду поруч, — передаючи частинку свого тепла, він міцніше стиснувши її тонкі пальці в своїх долонях. — Завжди. Чуєш?

— Я знаю.

— Ти як почуваєшся? — захвилювався Матвій, коли вона втомлено заплющивши очі, притулилась до його плеча, ніби шукала укриття від власних думок. — Тобі погано?

— Ні, все гаразд, — запевнила Ліора, не розплющуючи очей.

— Але я бачу, що тебе щось непокоїть, — Матвій не повірив. Він трохи нахилив голову набік, уважно вдивляючись у її обличчя й намагаючись прочитати думки між тінями втоми — Скажи мені!

— Це стосується Ренати... — Ліра почала неохоче розповідати. — Камери відеоспостереження планетарію у той вечір зафіксували підозрілу особу, схожу на Ренату, хоча вона, звісно все заперечує, але ж я знаю, що це точно вона! Та й деякі з наших її також впізнали. Їй можуть висунути звинувачення. Мене теж завтра викликають на допит.

— Ну і? Що тебе так засмутило? Це ж добре! За кожну дію є наслідки. Нарешті вона за все відповідатиме.

— Та не знаю... — Ліра безпорадно повела плечем . — Мені якось не по собі... Рената просто психологічно зламана. Я не хочу її «топити», але й прикривати її теж не можу й не буду. І від цього так паршиво на душі...

— Ох, Ліро... — Матвій пригорнув її до себе та заспокійливими, повільними рухами погладив по спині. — Все буде добре, — прошепотів він у її волосся.

******

Збираючись вже додому, Ліра вийшла з будівлі академії, як почула позаду квапливі кроки. 

—Ну що? Задоволена? — голос Ренати різонув, як скло об асфальт. Її зелені очі палали ненависними іскорками. —Це все через тебе! Ти мені життя зіпсувала! Мене взагалі можуть з академії вигнати! Це ти в усьому винна!

— Через мене??? — Ліра відчула, як всередині накочується хвиля обурення. — Я винна? Життя зіпсувала? Ренато, ти реально хвора! Це не я влаштувала пожежу в планетарії й знищила чужі роботи! Я ж стільки зусиль доклала, щоб організувати цю виставку. Я розривалася між роботою та навчанням. Я навіть захворіла перед самим відкриттям, але продовжувала доводити все до кінця. Мені не далось це легко! І відрахування з академії ‒ далеко не найгірше, що тобі загрожує...

—Заткнись! —прошипіла Рената, намагаючись зупинити емоційний потік Ліри.

— Ні, це ти помовч та слухай! Намагаючись напакостити мені, ти копаєш яму собі. Чужі успіхи повинні мотивувати та надихати, а не отруювати зсередини! Якщо хтось зміг, то й ти зможеш! Не треба озиратися та порівнювати себе з іншими. У кожного різний шлях. Тому краще б ти зосереджувалась на собі та власних цілях. В тебе є потенціал і я підтримала та допомогла б тобі, якби ти про це попросила, — в голосі Ліри пролунала стомлена нотка людини, яка не хоче бою. — Мені навіть шкода тебе, Ренато, але водночас хочеться тебе прибити, їй ‒ Богу!

— Ліро, привіт! — позаду почувся знайомий дзвінкий голос.

— Мар´яна? Привіт! —побачивши свою нову сусідку біля академії, Ліра не приховувала свого здивування. — Яка несподіванка! Яким вітром до нас?

— Та ми тут домовилися з деким зустрітися, — пояснила Мар´яна, озираючись по сторонам. — А от і він! — вона кивнула на хлопця, який вийшов з академії й поспішно наближався до них.

— Ростислав? — Ліра звела брови. — Не знала, що ви знайомі.

— Мар´яночко, привіт! — широко посміхаючись, Ростислав підійшов до дівчини. — Ми можемо йти. Давно чекаєш?

— Ні, щойно прийшла, — з посмішкою відповіла Мар’яна. — Якраз Ліру зустріла ‒ мою сусідку.

— Оце так! — присвиснув Ростислав. — То ви, виявляється, сусіди?

— Ага, — з піднятим кутиком губ, Ліора кинула зацікавлений погляд на на Ростислава, потім на Мар´яну.

— А це я часом не Вас тоді бачила біля планетарію? — Мар´яна раптом зиркнула на Ренату, на яку вже ніхто не звертав увагу. — Ви ще так тоді швидко вибігли звідти...

— Не зрозуміла... — Ліра ошелешено глянула на Мар´яну. — Ти була на відкритті моєї виставки? Я тебе ніби не бачила.

— Ем... — зам’ялась Мар’яна, миттю пошкодувавши про сказане. — Я не те, що була там весь час... Я просто хотіла...

— Матвій... — промовила Ліора лише одними губами, здогадавшись про справжню причину візиту Мар’яни до планетарію. В цей момент вона відчула незрозуміле емоційне спустошення та втому. Більше не сказавши ні слова, Ліра підняла долоні й наостанок осудливо зиркнувши на Ренату, попрямувала у бік парку.

— Ліоро, постривай! — Мар’яна намагалася її зупинити. — Зачекаєш мене трішки? Я скоро повернуся й ми підемо, — вона вибачливо звернулася до Ростислава й побігла слідом за Лірою...

— То це справді була ти??? — все ще не вірячи, запитав Ростислав Ренату, коли вони залишилися одні. — Тебе ж не було тоді серед нас. Ну й ти ж... — стиснувши кулаки, хлопець ледь стримався, щоб не наговорити зайвого.

— Та пішли ви всі! — роздратовано прошипіла Рената й також забралася геть...

— Нам тебе поговорити, — сказала Мар’яна, наздогнавши Ліру. — Давай сядемо, — вона вказала рукою на лавочку, яка стояла неподалік. В знак згоди Ліора мовчки кивнула.

— Про Матвія я зрозуміла ще раніше, — монотонно проговорила Ліра, все ще знаходячись у своїх думках. — Це було очевидно. Особливо по твоїх очах ‒ вони нічого не приховають.

— Я навіть сама не розумію, чому пішла за ним на ту виставку... — почала розповідати Мар’яна, відводячи погляд. —Коли я прочитала в соціальних мережах про твій захід, то зрозуміла, що Матвій теж буде там й ноги ніби мене самі туди понесли... А ще мене взяла цікавість, що за дівчина з фіолетовим волоссям, яка змогла так його «причарувати». І коли я побачила вас разом, ваш танець, потім поцілунок... Цим все було сказано. Знаєш, скажу відверто, — зізнання дівчині давалося нелегко. — Спочатку ти викликала у мене злість, роздратування та навіть...ненависть. Але в один момент я раптом усвідомила що, навіть якби ти не з´явилася у житті Матвія ‒ у мене все рівно не було б ніякого шансу. Якими сильними та щирими не були б мої почуття ‒ без взаємності вони нічого неварті. Мені нічого не залишається, як все відпустити... Хочу, що ти знала, я не бажаю тобі зла та не перешкоджатиму вам. Ти мені віриш? 

— Я довіряю Матвію, — твердим тоном відповіла Ліра. — І мені цього достатньо.

— О, ти цілком можеш бути у ньому впевнена ‒ він це вже довів... — при згадці про невдалу спробу спокусити Матвія, Мар’яна скривилась у гіркій посмішці, з якою визнають власну поразку. — До речі, саме на твоїй виставці я випадково познайомилася з Ростиславом, тож мій «візит» не був даремним, — вона тихенько засміялася. — То ти добре його знаєш? 

— Ростислава? — Ліра також не стримала широку посмішку. — Нуу... гадаю, що добре. Це ж мій одногрупник. Він непоганий хлопець. Правда іноді буває пришелепкуватим, але то нічого ‒ всі творчі люди такі.

— Думаю, я якось вже з цим впораюся, — жартівливо мовила Мар’яна. 

— І ще... — згадавши їхню нещодавню розмову під каштаном, Ліора нахилилася до обличчя Мар’яни і пошепки мовила. — Якщо він раптом жартуватиме, що його улюблена дисципліна ‒ це «малюнок з натури», тому, що там є заняття з оголеною моделлю, то ти не дивуйся! — вона тихенько хіхікнула. — А дивлячись на тебе, я впевнена, що подібні «закидони» у нього будуть. Але не сприймай це від нього як те, що він розглядає тебе лише, як «сексуальний об’єкт» або, як ти говориш, «красиву ляльку». Ростислав дуже щирий та чуйний. Вразлива творча натура й дивитиметься на тебе очима митця, як на прекрасне джерело натхнення! Це означає, що ти дійсно йому подобаєшся.

— Он воно як, — Мар’яна задумливо усміхнулася. 

— Йди до нього. Він чекає. Та й мені теж пора.

— Дякую тобі, — сказала Мар’яна, підіймаючись з місця.

— Та нема за що, — Ліра знизала плечима. — Щасти тобі!

— Лір... — зробивши пару кроків, Мар’яна раптом обернулася. — А ота руда... Це все через неї, так? Я дійсно її впізнала. Якщо потрібно підтвердити чи якось допомогти, то ти не соромся.

— Спасибі, — Ліра вдячно кивнула. — Я сподіваюся, що це не знадобиться. Доказів ніби достатньо.

— Гаразд, але раптом що ‒ звертайся. Бувай, сусідко! — попрощавшись, Мар’яна попрямувала назад у бік академії, де її чекав Ростислав. Її розкішні біляві локони, яких торкалось весняне сонячне сяйво, пружинили в такт її граціозним крокам ‒ і було щось у цьому русі легке. Вільне.