Раді Вас бачити!

Сонце заливало коридор, в якому ще відчувалася прохолода, теплим світлом. Ранок в академії починався у своєму звичайному ритмі. Простір наповнювався звуками кроків, гомоном та веселим сміхом студентів, які поспішали на перші заняття. Тримаючи теку з ескізами, Ліра йшла сходами на другий поверх. Вона несподівано сповільнила крок, побачивши Ренату, яка спершись об поручні, водила пальцем по сенсорному екрану телефона. 

— Ренато? — глибоко вдихнувши, Ліра піднялася на кілька сходинок вище.

— О, кого я бачу! — Рената підняла голову й крива посмішка торкнулась її губ. — Лівінська власною персоною!

— Нам треба поговорити, — мовила Ліора, не звертаючи уваги на зухвалий тон одногрупниці.

— Он як! — Рената зиркнула на Ліру гострим холодним поглядом. — Прямо тут? — заправивши пасмо рудого волосся за вухо, вона озирнулась довкола, немов чогось остерігалась.

— А ти боїшся що нас підслухають? — Ліора наблизилась майже впритул і з викликом дивилась на Ренату глибокими блакитними очима.

— І про що ж ти хочеш поговорити? — сухо запитала Рената, схрестивши руки на грудях.

— Ти знаєш про що! — Ліра злегка підвищила тон. — Про планетарій!

— О, це був видовищний фінал! — з насмішкою мовила Рената. В її зелених очах блиснув зловісний вогник. — Таке собі катарсисне завершення дебюту. Вражаюче та незабутньо!

— Підпал — це для тебе зловтіха? — примруживши очі, Ліра продовжувала свердлити поглядом Ренату.

— Ні, радше "перфоманс"! — голос одногрупниці звучав з нотками глузування.

— Це кримінальна відповідальність! Ти розумієш, що могли постраждати люди?

— Але не постраждали ж, — Рената лише байдужо знизала плечима.

— Якщо ти гадаєш, що я мовчатиму, то помиляєшся, — Ліра налаштована рішуче. — Ти за все відповідатимеш!

— Спершу доведи! — по обличчю Ренати промайнула тінь нервової напруги, але вона швидко опанувала себе та повернула зверхній тон. — А зараз мені пора йти, бо запізнюся на заняття... Й ти до речі теж, — дівчина обвела Ліру самовпевненим поглядом. Збираючись йти, вона зробила крок.

— Ми не договорили, — намагаючись зупинити Ренату, Ліора впіймала її за лікоть.

— Відпусти! — прошипіла крізь зуби Рената. Вона настільки сильно й різко висмикнула свою руку, що тендітна Ліра, яка стояла на слизькій мармуровій сходинці, не втримала рівновагу й скотилася вниз. Тека з ескізами вислизнула з рук й аркуші затріпотіли y повітрі... Рената, як вкопана стояла на місці з відкритим ротом й широко розкритими очима дивилась зверху, як декілька переляканих студентів вже підбігали до Ліри, яка нерухомо лежала холодній підлозі...

Втомлено потерши пальцями очі, Матвій нарешті вирішив трохи відволіктися від роботи. Хлопець зняв окуляри й взявши ще неторкану чашку з гарячою кавою, виглянув у вікно: ще нещодавно сонце грало на зеленому листі, в тепер почало поступатись темним загрозливим хмарам. Перші важкі краплі дощу вдарили ритмічно з атмосферними меланхолійними нотками та стікали по склу тонкими срібними доріжками. Грейсі тим часом продовжувала мирно спати на килимі й ворушила лапою, дивлячись свої собачі сни. Відсьорбнувши кави, Матвій перевів погляд на Лірин блокнот з нейрографікою, який лежав на підвіконні. Ніжно усміхнувшись, хлопець провів рукою по синій палітурці й перегорнув сторінку. Він з цікавістю вдивлявся в сплетіння інтуїтивних чорних ліній з заокругленнями кутами та кольорових фігур ‒ таке собі відображення думок: химерно спокійне й водночас тривожне, схоже на нервову систему світу... Та раптовий телефонний дзвінок перервав його від споглядання внутрішнього простору Ліори, де підсвідомість перетворюється у мистецтво.

— Слухаю, — Матвій насторожено поглянув на невідомий номер і натиснув "Відповісти". — Так, це я... Що? Як впала? Що з нею? — його голос надламався. — Так, я зрозумів. Дякую... Закінчивши розмову, він ще хвилину втуплювався в погаслий екран, не вірячи тому, що почув ‒ телефонували з міської лікарні й повідомили, що Ліора знаходиться у них. Всередині все обірвалося. Повітря було важким, що хлопець ледве зробив глибокий вдих. Думки плуталися, а серце віддавало болючі удари. Трохи заспокоювало лиш те, що Ліра сама попросила повідомити йому, що вона у лікарні, а це значить, що не все так погано. Коли нарешті прийшло усвідомлення, Матвій швидко зірвався з місця й ліктем зачепив чашку з недопитою кавою, яка стояла на підвіконні. Вона впала на підлогу й з дзвінким тріском розбивається на декілька уламків. Від цього звуку, що розірвав навколишню тишу, Грейсі різко підняла голову. Зрозумівши, що її господар вискочив з квартири, вівчарка вибігла в коридор й тихенько заскавулівши, почала шкрябати лапою вхідні двері… Важко дихаючи, Матвій швидко йшов по довгому холодному коридору лікарні. Вологе від дощу волосся прилипло до чола. Та раптом він на мить зупинився ‒ біля стіни опустивши голову і схрестивши на грудях руки, стояла дівчина з "вогняним" волоссям, що спадало до плечей. Матвій бачив цю дівчину лише раз, але впізнав її ‒ це була Рената. В голові спалахнули спогади того самого дня пожежі в планетарії. Хлопець зціпив губи й міцно стиснув пальці. Всередині водночас прокотилася хвиля люті та страху за Ліру.

— Ти? — крізь зуби прошипів Матвій, підійшовши ближче. — Що. Ти. Тут. Робиш?

— Ви взагалі хто? — Рената збентежено підняла голову. Вона пильно подивилася на Матвія – обличчя здалося їй ніби знайомим.

— Це ти її штовхнула? — не відповівши на запитання Ренати, він стряхнув її за плечі. — Кажи!

— Та нікого я не штовхала! — збентежена Рената відсмикнула від себе руки Матвія відступила трохи назад. — Що Вам взагалі треба від мене?

— Тримайся від Ліри подалі! — гнівно приказав Матвій. Його очі блиснули загрозливими іскорками.

— Що тут відбувається? — почувся позаду серйозний голос лікаря, який наближався до них з Антоніною Іванівною. — Павленко? — не очікуючи побачити свою студентку, Антоніна Іванівна здивовано підняла брову. — А Ви що тут робите? Ви хіба не повинні бути на заняттях?

— Я... Я лише хотіла... — розгублено промимрила Рената.

— Бігом до академії! — суворо скомандувала Антоніна Іванівна. — З Вами потім поговоримо. Рената кивнула у відповідь і, наостанок зиркнувши на Матвія, поспішно попрямувала до виходу.

— До побачення, Олексію Петровичу! — Антоніна Іванівна звернулася до лікаря. — Дякую Вам! — попрощавшись і, обвівши миттєвим оцінюючим поглядом Матвія, вона послідкувала за Ренатою.

— Я можу чимось допомогти? — лікар обернувся до Матвія.

— Так ‒ так, — відповів хлопець з неприхованим хвилюванням в голосі. — Я хочу дізнатися про Ліору Лівінську. Її привезли до сюди по "Швидкій". — Як вона? — А Ви їй ким доводитеся? — запитав лікар, примруживши очі.

— Ем... Це моя дівчина.

— Он воно як, — Олексій Петрович ледь помітно посміхнувся. — Ну що ж, — знову посерйознішавши, він почав поводити вказівним пальцем по скроні. — У неї травми середнього ступеня тяжкості: струс мозку, перелом променевої кістки, забої грудної клітки, кінцівок та пошкодження м'яких тканин... Зараз вона вже в палаті.

— Я можу її побачити? — Матвій благально подивився йому в очі.

— Не варто зараз турбувати дівчину. Вона трохи дезорієнтована, тому нехай відпочине. Ліорі потрібен спокій та тиша... Не хвилюйтесь, все буде добре! — лікар підбадьорливо підморгнув. — Після падіння вона втрачала свідомість, тому про всяк випадок ми за нею день ‒ два поспостерігаємо і якщо її стан буде задовільним ‒ випишемо. А зараз мені треба йти. А Ви повертайтесь додому, переодягніться, бо геть промокли під дощем. Так поспішали до неї, що навіть парасольку не взяли... — попрощавшись, Олексій Петрович доброзичливо плескав хлопця по плечу й пішов по своїх справах. Відчувши, як від нервового напруження підкосилися ноги, Матвій важко опустився на стілець. Він злегка нахилився й почав терти пальцями скроні, намагаючись трішки зібратись й дати лад своїм думкам та емоціям…

 *****

Почувши, як шкрябнув ключ у вхідних дверях, німецька вівчарка гавкнула й швидко вибігла в коридор. Виляючи хвостом, собака вичікувально стала перед дверима.

— Грейсі! — Ліра повільно переступила поріг й здоровою рукою погладила вівчарку. — Як ти тут? Хороша моя...

— Вона дуже сумувала за тобою, — мовив Матвій, зайшовши вслід за Ліорою. — Он як зустрічає! — посміхнувся хлопець, спостерігаючи, як його улюблениця крутилася біля їхніх ніг й проявляла вищу міру собачого щастя. — Грейсі так тебе любить!

— І я її теж, — тримаючись закоханого, Ліра з зусиллям опустилась на пуф. Розуміючи, що їй боляче нахилятися, Матвій допомагає зняти кросівки. 

— Ти що плачеш? — затурбувався він, побачивши як по її тендітному обличчі потекла чиста краплинка. — Гей, ти чого? — витерши пальцем гарячу сльозинку з її щоки, Матвій ніжно, обережно обіймає її, немов крихкий кришталь.

— Вибач... Воно якось само собою... Не звертай уваги.

— Я не можу не звертати уваги, — прошепотів він, легенько стиснувши її пальці у своїх долонях.

— Все гаразд, — запевнила Ліра і для переконливості ледь помітно посміхнулась. — Мені треба у ванну, вмитися та переодягнутися. Я скоро.

— Ок, тільки потихеньку, обережно. А я тим часом приготую щось поїсти...

"Тут же незручно..." — побачивши Ліру, яка опустивши загіпсовану по лікоть руку, мирно заснула у вітальні на дивані, Матвій на мить застиг на місці. Він поставив на стіл тацю з гарячим бульйоном, чаєм та бутербродами й безшумно підійшовши до дівчини, делікатно, щоб не розбудити та не завдати їй болю, просунув руку під спину та коліна. Притулившись лобом до його плеча, Ліра ледь чутно застогнала, але не прокинулася. Грейсі тим часом підійшовши до таці з їжею, схопила шматок улюбленого сиру і швидко вибігла з кімнати подалі від очей господаря.

— Грейсі! От злодійка безсоромна... — шикнув Матвій услід вівчарці й обережними кроками попрямував до спальні з Лірою на руках.

— Ось так набагато краще, — поклавши Ліору на ліжко, він турботливо вкрив її ковдрою. — Спи солодко ‒ солодко, — сівши поруч, хлопець лагідно провів тильною стороною долоні по червоних подряпинах на її обличчі. Його серце й досі стискалося від тривоги, а кожен дотик наповнював глибоким відчуттям обов'язку та ніжності...Після двох годин непробудного сну, Ліра нарешті повільно розплющила очі. Відчувши теплий подих у шию, вона повернула голову ‒ поруч з тінню знемоги на обличчі, спав Матвій. Його брови були злегка зведені, ніби його й досі не полишали тривожні думки, а міцна чоловіча рука лежала на її плечі ‒ він турбувався й все контролював навіть уві сні. Ліора не стримала слабку посмішку від відчуття затишку та блаженного спокою. Вона легенько торкнулася до його густого темно – русявого волосся. Від чуттєвого дотику, Матвій ворухнувся й підняв важкі повіки.

— Ліро... — сонно пробурмотів Матвій, побачивши її блакитні очі, які пильно дивилися на нього зі світлою, непідробною любов'ю та довірою. — О, ти вже прокинулася? Як почуваєшся? 

— Відносно нормально. Лише голова трохи паморочиться. Травми болять, але терпимо. — відповіла Ліора. Повністю виринувши зі сну, вона підняла голову й обвела поглядом кімнату. — Я що у спальні? Ніби ж у вітальні засинала.

— Це я тебе сюди переніс, бо спати на дивані зі твоїми травмами ‒ не найкраща ідея, — пояснив Матвій. Солодко позіхнувши, він повернувся на бік обличчям до Ліри й сперся на лікоть.

— Аа... Зрозуміло. Бо я вже подумала, що настільки сильно вдарилася головою, що в моєму мозку стався "збій", — віджартувалася Ліра. — Ти що весь цей час зі мною був?

— Угу... Думав посиджу біля тебе трохи й займуся справами, але незчувся, як сам задрімав. Ліро, скажи чесно, — Матвій підняв пальцем її підборіддя, змусивши таким чином дивитися йому в очі. — Що насправді трапилося тоді на сходах? Це Рената тебе штовхнула?

— Ні, — Ліра заперечливо закривала головою. — Я просто хотіла з нею поговорити й оступилася через власну необережність. А чому питаєш про неї?

— Я зустрів її в лікарні, коли приходив до тебе і зрозумів, що й тут без неї не обійшлося. — Що? — на її обличчі відобразилось щире здивування. — Рената приходила в лікарню? Хм… Значить вона, все ж таки, таки боїться.

— Мені вся ця ситуація з Ренатою не подобається, — нахмурившись, Матвій зробив нервовий видих. — Я хвилююся за тебе.

— Мені здається, що ти надто драматизуєш, — Ліра намагається його заспокоїти. — Ця Рената підпалила планетарій! Це означає, що вона здатна перейти "межу"! Навіть переступити через закон! — не стримуючи емоцій, хлопець скочив з ліжка. — А ти говориш, що я драматизую? Як можна бути такою наївною, Ліоро? — не вгамовувався він. — Як можна заплющувати на все це очі?

— Я й не заплющую... — ледь помітно скривившись від болю, Ліра повільно підвелася на ліжку. — В мене немає "залізних" доказів проти ‒ лише її слова, які вона може "забрати назад". Але й приховувати нічого не збираюся, адже все могло закінчитися набагато гірше. Я, звичайно, повідомлю поліції про те, що почула від неї, нехай самі розбираюся з нею. Версію навмисного підпалу вже опрацьовують і допитують тих, хто в той час знаходився в приміщенні. Але мені її по щирому навіть шкода...

— Чому? — Матвій підняв брови вверх і, присівши на край ліжка, накрив її руку своєю теплою долонею.

— Не знаю, — дівчина знизала плечем. — Рената переконана, що світ несправедливий до неї... Що її недооцінюють та не помічають. Люди для неї ‒ це поле бою. Це так сумно, коли замість того, щоб перестати порівнювати себе з іншими, концентруватися на власних цілях та особистості, готові далеко зайти, щоб знищити "об'єкт" патологічної заздрості та ненависті. Рената не викликає в мене злість ‒ лише жалість.

— Ех, моя ти добра душа... — з ніжністю мовив Матвій, не відпускаючи її руку. — І така красуня!

— Угу... "красуня"... Особливо зараз, — гмикнула Ліра з сарказмом, вказавши на своє подряпане від падіння обличчя. — Це мине. Головне, щоб ти швидше одужала. Ліро, я дуже прошу тебе, будь обачною, — хлопець благально дивиться в її блакитні, немов чисте небо очі. — Невідомо, що можна очікувати від цієї Ренати, — лише від цієї думки в нього всередині пробіг крижаний холод. — Я так злякався за тебе.

— Я знаю...

— І мати твоя теж сильно хвилюється, — додав він. — Знаючи, які у вас не прості стосунки, я ледве переконав її, не зараз їхати до тебе. Запевнив, що ти зі мною і все під контролем. Та й лікар сказав, що тобі потрібен спокій й постільний режим. А Вікторія Павлівна точно змусить тебе понервуватися...

— Я й справді не готова зараз слухати її нотації та "стурбованість" — мені цього по телефону вистачило. Тому спасибі тобі, — в її погляді було стільки безмежної вдячності та довіри. — Ти завжди мене розумієш.

— Та ні...Здається, що не завжди.

— Ти про що саме? — Ліра пильно подивилася на нього широкими очима.

— Про тебе й твою матір. Ти неодноразово говорила, що тобі не вистачає її підтримки, але водночас, ти ніби сама відштовхуєш її. Ось цього я не розумію. — Ти про що саме? — Ліра пильно подивилася на нього широкими очима. — Про тебе й твою матір. Ти неодноразово говорила, що тобі не вистачає її підтримки, але водночас ти ніби сама відштовхуєш її. Ось цього я не розумію.

— Я не відштовхую її, Матвію, — Ліра сумно зітхнула, опустивши погляд. — Можливо це тому, що мамині "пізніше", "не зараз", "я зайнята" не проходять безслідно. Ми з нею неначе дві людини, які розмовляють різними мовами та не мають перекладача поруч. Вона ніколи не схвалювала те, чим я займаюся й завжди була проти, щоб я вступала до художньої академії. Ти сам про це вже знаєш... І хоча в дитинстві мені її дуже не вистачало, я люблю її та поважаю. Мама для мене ‒ взірець сили та цілеспрямованості. Вона незалежна, непохитна, завжди досягає своєї мети. Впевнено та успішно. Але у мене інший шлях... Тернистий, з ямами. Я не хочу здаватися перед нею слабкою... Особливо зараз, коли не маю ні емоційних, ні фізичних сил. Стільки всього відбулося останнім часом...в тому числі й неприємного... Я настільки деморалізована, що здається от ‒ от зламаюся... Мама приїде й, як завжди, буде знецінювати все, що я люблю й переконуватиме мене, що вона має рацію. А мистецтво ‒ це все моє життя.

— Але ж вона була на виставці. Я бачив, як її очі світилися від гордості за тебе! Та й не потрібно тобі їй чи ще комусь щось доводити! Просто завжди залишайся собою! І навіть, якщо відчуваєш, що здаєшся ‒ згадай, що тримало тебе до цього... — Матвій підсунувся ближче й ніжно пригорнув Ліру до себе. — І я завжди поруч.

— Ти ‒ моя опора та підтримка. Саме ти не даєш мені "впасти", — Ліра потягнулася до його обличчя й подарувала м'який чуттєвий, поцілунок. — Я щаслива, що ти є у моєму житті. І Грейсі. До речі, а де вона? — відірвавшись від бажаних губ, дівчина обвела поглядом кімнату. — Мабуть, їй соромно потраплятись нам на очі, тому й сховалась, — гмикнув Матвій.

— Що? Не зрозуміла. Вона щось нашкодила? Грейсі ж чемна собака, — з останньою фразою Ліра посміхнулася.

— Ця "чемна" поцупила твій шматок сиру, коли я приніс тобі поїсти у вітальню, але ти вже заснула, а Грейсі вирішила цим скористатися.

— Он воно що, — Ліра тихо засміялася. — Ну хоч хтось не залишився голодним. Вважай, що я її пригостила. Сподіваюся, ти її не сварив?

— Навіть не встиг. Відразу втекла.

— Грейсі! — Ліра покликала собаку. За кілька хвилин німецька вівчарка з'явилася біля дверей і на мить зупинилася, ніби вагалася.

— Не бійся! Це ж лише сир! Тебе ніхто не сваритиме. Ходи до нас! — лагідно мовила дівчина, поплескавши долонею по ліжку. Грейсі насторожено зиркнула на своїх господарів невинними собачими очима. Потім притиснувши вуха до голови, вівчарка повільно підійшла й поклала мордочку на край ліжка.

— Ну поглянь ‒ но на неї! Знає ж, що не можна брати без дозволу, —засміявся Матвій. — Хіба можна сварити її? Якщо вже ми прокинулися, то ходімо їсти? — він поклав свою руку Лірі на плече. Погладжуючи Грейсі, Ліора на знак згоди кивнула Матвію у відповідь.