Раді Вас бачити!

— Грейсі! — переступивши поріг, Ліра присіла і простягнула долоні до вівчарки, яка злегка накульгуючи, вийшла їм назустріч, коли вони з Матвієм нарешті повернулися додому. — Моя хороша дівчинка... Як вона? — обережно торкаючись її травмованої лапи, Ліра з жалем поглянула на Матвія.

— Їй краще. Не хвилюйся, — заспокійливо мовив Матвій, вішаючи свою куртку. — Рана швидко загоюється. А вона тебе дуже полюбила! — підкреслив він з посмішкою, спостерігаючи як Грейсі від радощів лиже Лірині руки.

— Я теж її дуже люблю. Вона вже також і моя собака, — Ліра легенько клацнула по вологому носику Грейсі.

Ліра з Матвієм покрокували до вітальні. Грейсі послідкувала за ними. Вхопивши свій улюблений м'ячик, вівчарка вмостилась на килимі біля дивану та гостро поставивши вуха, з викликом та азартом поглядала то на Ліру, то на Матвія. Ліра присіла поруч з нею і простягнула до м'ячика, сподіваючись, що вона їй його віддасть. Але в цей момент, Грейсі спритно відвернула мордочку і ще міцніше стиснула свою іграшку. Пустотливо помахуючи хвостиком, вона закликала продовжити гру.

— От хитрунка! — засміялася Ліра, коли чергова спроба забрати м'ячик зазнала поразки.

— Що, Грейсі дражнить тебе? — Матвій тепло посміхається, спостерігаючи, як між Лірою та його улюбленицею утворився особливий магічний зв'язок. — Лір, ти, мабуть, зголодніла? Будеш щось? — з турботою запитує він. — Я швидко.

— Матвію, зачекай! — зупинила його Ліра, легенько схопивши його за зап'ястя, коли він вже збирався йти на кухню. — Не треба! Я нічого не хочу. Просто побудь зі мною.

Матвій кивнув і присів поряд на килимі. Їхні погляди зустрілися. Обоє відчули ту незбагненну силу, що повільно підштовхувала їх один до одного. М'яке світло від приглушеної лампи наповнювало простір затишком та чуттєвістю. Не відриваючи від неї очей, Матвій лагідно провів рукою по її обличчю, ніби намагався запам'ятати кожен вигин її рис. Зрозумівши, що вся увага тепер не на ній, Грейсі опустила свій м'ячик і тихо гавкнула, ніби нагадувала про свою присутність. Нахиляючи мордочку з високо поставленими вушками в один, то в інший бік, вівчарка дивилася сконцентрованими розумними очима, ніби промовляючи: “Гей! А як же я”? Матвій з Лірою посміхнулися та одночасно озирнулися на Грейсі. Взявши м'ячик, Матвій змовницьки підморгнув Ліорі й кинув його так, що той перелетів через кімнату в коридор крізь відчинені двері. Грейсі відразу ж підскочила і швидко, наскільки це було можливо з травмованою лапою, побігла за своїм м'ячиком. Залишившись сидіти на килимі, вони знову зосередилися один на одному та на цій незабутній миті, яка належала лише їм обом. Атмосфера в кімнаті нагадувала передранковий туман ‒ легкий, невловимий, але водночас відчутний. Не поспішаючи, Матвій нахилився ближче до Ліри й ніжно припав до її палких губ. Їхній поцілунок був ніжним та невагомим, мов дотик пір'їни, але з кожною секундою він ставав все глибшим та пристрасним. Його руки поволі м'яко ковзнули до краю її кофти. Ліра вловила намір Матвія і підняла руки догори, дозволяючи йому зняти з неї одяг. Залишившись в тонкій білизні, яка підкреслювала її ідеальні форми, вона дивилася на нього з довірою та взаємним нестримним бажанням. Огорнувши його шию тендітними руками, Ліора з кожним поцілунком розчинялась в моменті, повністю віддаючи себе. Рука Матвія плавно торкнулася застібки ніжного мереживного аксесуара. Ліра з трепетом затамувала подих, усвідомлюючи як кожна його дія наближала до моменту повної відвертості. Її серце забилося швидше, а тілом прокотилася хвиля легкого хвилювання та очікування. Скинувши з неї тонку делікатну тканину, яка надавала її образу таємничості та довершеності, Матвій на мить зупинився, затримавши на ній зачарований погляд. Сріблясте сяйво світанку, яке пробивалося крізь вікно, підкреслювало контури її оголених грудей, які нагадували витончену мармурову скульптуру, яку можна порівняти зі справжнім витвором епохи Ренесансу: досконалі пропорції, де світло і тінь створювали неймовірну глибину та чарівність, підкреслюючи естетику та красу жіночого тіла. Ліра ніжно торкнулася його обличчя і запустила пальці в його густе темне русяве волосся, вбираючи у себе кожен рух, кожен дотик, що звучав у ритмі звабливої тиші, яку порушувало лише їхнє уривчасте дихання. Матвій підхопив Ліру й обережно опустив її на пухнастий килим. Охоплений пристрастю, він впевненими й прискореними рухами почав стягувати з неї джинси, звільняючи від останніх деталей одягу. Ліра торкнулась його чоловічих плечей і вигнула спину, дозволяючи йому продовжувати. Більше не приховуючи своїх глибоких почуттів та потаємних бажань, обоє поринули в особистий безмежний всесвіт, де час зупинився і належав тільки їм. Вони розчинилися одне в одному, немов фарби, що змішуються на полотні, створюючи нові неповторні відтінки. У цьому танці не було початку чи кінця — лише єдина хвиля, яка несла їх.

*****

Матвій прокинувся від незвичного відчуття і легкого подиху в шию. Він повільно повернув голову — Ліра солодко спала на його плечі, поклавши свою руку йому на груди. Її дихання було рівним, майже не чутним, а бліде обличчя, на якому ледве виднівся рум'янець, виглядало таким ніжним та умиротвореним. Фіолетове волосся розкішними хвилями спадало на подушку. Напіввідкриті губи помітно ворушилися, ніби вона щось шепотіла у своїх снах. Від неї пахло таким рідним — ароматом художніх фарб і слабким відлунням лавандового шампуню. Милуючись Лірою, яка тихенько посопувала в його обіймах, Матвій упіймав себе на думці, що він ніколи не почувався таким щасливим, як зараз. І найбільше він мріє ось так щоранку прокидатися з нею в одному ліжку. Адже ця блакитноока дівчина з розкішним яскравим волоссям, яка немов зійшла з фантастичного роману ‒ найкраще, що трапилося в його житті. Від неї віяло магією, такою простою та невловимою, яка змушувала серце битися частіше лише від одного погляду. Матвій навіть боявся створювати зайвий рух, щоб не порушити цю вранішню ідилію, але його несподівано перервав віддалений телефонний дзвінок. Матвій уважно прислухався. Дзвонив не його телефон. Він знову обернувся до Ліри й помітив як смартгодинник на її зап'ясті завібрував, сповіщаючи про вхідний дзвінок. На маленькому екрані засвітилося “Мама”.Турбуючись, що Ліра прокинеться, Матвій обережно торкнувся її годинника і вимкнув його. Ліора ворухнулася і ледь чутно застогнала, але не прокинулася. Переконавшись, що її сон не потривожено, він тихенько піднявся з ліжка і беззвучними кроками вийшов зі спальні. Знайшовши Лірин телефон, який лежав на дивані серед розкиданого одягу і продовжував наполегливо дзвонити, Матвій швидко натиснув “Відповісти”.

— Ліро! Нарешті! — на тому кінці Вікторія Павлівна полегшено видихнула. — Я місця не знаходила! Вже й з Матвієм зв'язувалася. Він обіцяв перетелефонувати. Але від нього теж ні слуху ні духу...

— Вікторіє Павлівно, це Матвій. Вибачте, що не перетелефонував Вам. Так вийшло...

— Матвій? Ти? — не очікуючи його почути, Вікторія Павлівна була дещо збентежена. — Де Ліора? — в її тоні знову прослухувалася наростаюча тривога.

— Не хвилюйтеся! З нею все гаразд, — відповідає Матвій, намагаючись розмовляти неголосно. — Ліра в мене вдома. Зараз вона спить.

— Спить? У тебе вдома? — перепитує Вікторія Павлівна без жодного докору в голосі, а лише зі звичайною цікавістю. Вона інтуїтивно відчувала, що може бути спокійною за доньку, доки поруч з нею Матвій. — Вона точно в порядку? Що трапилося вчора?

— Так, з Лірою все нормально, — запевняє Матвій.

“Сподіваюся на це... Побачимо, коли вона прокинеться”.

— Але... — він вирішив не приховувати від Вікторії Павлівни справжню причину пожежі. — У планетарії був навмисний підпал, — кожне сказане слово віддавалось у грудях важким ударом. Запанувала раптова тиша. Лише відчувалося як на тому кінці слухавки Вікторія Павлівна втягнула повітря.

— Підпал??? — приглушено вимовила вона, не вірячи почутому. — Як зреагувала Ліра? Це ж серйозна справа! Я хочу з нею негайно поговорити.

— От коли прокинеться, тоді й спокійно поговорите, — Матвій глибоко вдихнув, вже засумнівавшись, чи варто було зараз про все розповідати Ліриній матері. Але він залишався категоричним. — Я будити її не збираюся. Їй треба добре виспатися. В неї останні дні були дуже напруженими.

— Я ж була там і бачила її роботи... — задумливо мовила Вікторія Павлівна, ніби говорячи сама до себе. — Вони надзвичайні! Ліра так захоплюється зірками. І це було прекрасне поєднання мистецтва й астрономії, — жінка й сама незчулася, як її нахлинула хвиля відвертості та бажання виговоритися. Ці зізнання прозвучали так тихо, майже не чутно. Хоч відкрито вона й не показувала цього, але в глибині душі пишалася досягненнями своєї доньки, хоч й не завжди розуміла Ліру, адже її власне дитинство було позбавлене таких свобод. Але зараз у розпал тривоги за неї вона несподівано побачила пристрасть і талант Ліри в іншому світлі. — Та я була проти, щоб Ліора повністю пов'язала своє життя з мистецтвом. Це емоційні потрясіння, фінансова нестабільність. Ці злети й падіння... Художник, мистецтво... це все чудово звучить в теорії. А реальність зовсім інша. І те, що трапилось в планетарії лише підтверджує це. А Ліра така вразлива, тонка натура, яка завжди прагне до досконалості й занадто покладається на свої мрії.

— Складнощі трапляються не лише у творчих професіях, — мовив у відповідь Матвій. — І Ви це прекрасно знаєте. Ліра сильніша, ніж Ви думаєте. Просто вірте в неї й підтримуйте. Для неї це дуже важливо.

Закінчивши розмову, Матвій повернувся до спальні, де спала Ліра. Він повільно, щоб не створювати зайвого звуку, підійшов ближче і присів на край ліжка. Ліра спала неспокійно: вона хмурилася уві сні, губи помітно здригалися, а рука, яка лежала на подушці, стиснулася в кулак. Матвій лагідно провів рукою по її густому волоссю і прикрив ковдрою, яка сповзла з плечей. Не прокидаючись, Ліра зреагувала на його дотики. Вона мимоволі змінила позу, занурюючись знову у безтурботний сон.

“Як вона може бути такою вразливою і сильною водночас?” — подумав Матвій, поправляючи за вухо яскраве пасмо, яке спало на її чоло. Його наповнювало відчуття відповідальності та бажання захистити Ліру від усього, що може завдати їй болю. Він сидів і просто дивився на неї сповненим ніжністю поглядом, усвідомлюючи як кожна хвилина проведена разом стає безцінною. Матвій точно знав, що тепер все буде інакше. Він чітко усвідомлював те, що зараз Ліра спить у його ліжку — беззаперечний прояв довіри та любові. Вона — частинка світу, до якого він хотів належати й ніколи не дозволить собі її втратити.

*****

Повільно виринаючи з глибокого сну, який міцно тримав у своїх обіймах, Ліра машинально торкнулася рукою вільного місця поруч. Вона вдихнула повітря і нарешті розплющила очі, жмурячись від яскравого сонячного проміння, яке заливало кімнату золотим сяйвом. Матвія в ліжку не було. Тиша, що панувала в кімнаті, була як мовчання після важливого зізнання, переповнена змістом і настільки глибокою, що Ліра могла чути власне дихання, яке здавалося надто гучним у цьому беззвучному просторі. Дівчина піднялася на лікті й мимоволі зиркнула під ковдру — єдине, що прикривало її тіло. Від усвідомлення, що на ній нічого немає, Ліра злегка прикусила губу, згадуючи про те, що між ними відбулося. Вона на мить завмерла, відчуваючи як її серце почало битися швидше, в голові спливали уривки їхньої миті безмежності та єднання: їхні дотики, переплетені, сповнені такою щирою любов'ю погляди... його голос й теплий подих. Її пальці торкнулись губ, які ще зберігали відгомін палких поцілунків.

“Матвію, де ти”? — обгорнувшись ковдрою, Ліра піднялася з ліжка і, ступаючи босими ногами по підлозі, вийшла з кімнати. Вона застала Матвія у вітальні: він сидів до неї спиною, зосереджено працюючи за ноутбуком у великих чорних навушниках, які абстрагували його від усього навколишнього світу. На столі лежали відкрий блокнот з ручкою й прозора чашка з водою. Екран миготів незрозумілими складними рядками коду. Його пальці безперервно стукали по клавіатурі, немов музикант, що створює прекрасну симфонію. Грейсі безтурботно дрімала біля його ніг. Помітивши Ліру біля дверей, вівчарка різко підняла мордочку з гострими вушками й, ніби переконавшись, що це “свої”, знову поклала голову на витягнуті передні лапи. Ліра сперлась плечем об одвірок і на мить застигла, вдивляючись у цю картину. Її губи плавно вигнулися в сонній, але такій теплій ніжній посмішці. Їй було так легко й затишно зараз, що хотілось все відпустити, ні про що не думати й нікуди не поспішати. В цю мить вона почувалась так спокійно й невимушено як ніколи, адже в неї є Матвій ‒ її натхнення, стимул та опора, яка не дасть їй впасти. Вирішивши його не відволікати, Ліра наостанок ще раз кинула на нього короткий проникливий погляд й тихенько відійшла від дверей.

Нарешті закінчивши працювати, Матвій відкинувся на спинку стільця, потягнувся та полегшено вдихнув. Він озирнувся і помітив, що Грейсі в кімнаті вже не було, та його увагу привернув несподіваний аромат свіжозвареної кави та чогось смаженого, що витав у повітрі та лоскотав його ніздрі. Здивовано звивши брови, Матвій підвівся з місця і попрямував до джерела спокусливого запаху їжі. Дійшовши до кухні, звідки долинав тихий дзенькіт посуду, він на мить застиг біля дверей, а його серце затріпотіло від картини, такої теплої та затишної, але разом з тим такої незвичної для нього: одягнена в його сорочку, яка була їй завелика і ледве прикривала стегна, Ліра стояла біля плити, повністю занурена у процес приготування сніданку. Її волосся, яке з одного боку заправлене за вухо, розкішним водоспадом спадало на спину. Грейсі в очікуванні сиділа поруч і пильно стежила за невимушеними рухами Ліри, сподіваючись отримати щось смачненьке. На столі вже стояли фрукти, тости. Також вже були нарізані сир, ковбаса та помідори, а у двох чашках парувала запашна кава.

— Ти ж не проти, що я взяла твою сорочку? — помітивши Матвія і вловивши його зачарований вираз обличчя, Ліра кинула на нього швидкоплинний погляд і м'яко посміхнулася.

— Якщо кожен ранок буде такий як цей, то я тільки "за"! — нарешті мовив з посмішкою Матвій після кількасекундного заціпеніння. — Чому ти не сказала, що вже прокинулася? — запитує він, роблячи крок вперед.

— Ти так наполегливо працював, тому я вирішила тобі не заважати й заодно тим часом щось швиденько приготувати. Ти якраз вчасно. Вже майже все готове, — вона жестом запросила його сідати, а сама знову повернулася до плити. Ліра виглядала так гармонійно й природно у цьому просторі, ніби завжди була частиною цього дому. Його сорочка на ній, її стрункі й босі ноги, досі сонне обличчя; простота й безпосередність в цій домашній атмосфері додавало Лірі ще більшої чарівності та привабливості. Відчувши раптовий прилив емоцій, Матвій підходить до неї й обіймає її ззаду так міцно й щиро, немов боїться втратити цей момент.

— Матвію, ти чого? — від його несподіваного жесту, Ліра злегка здригнулася, але в рідних теплих обіймах миттю розслабилася. Вона повернула голову, щоб поглянути на Матвія. — Я не думала, що програмісти такі експресивні, — її голос звучав м'яко, але з грайливими нотками жарту.

— Просто мені так захотілося тебе обійняти, — Матвій притиснувся підборіддям до її плеча, торкаючись щокою її шовковистого волосся.

— Але якщо ти мене не відпустиш, то омлет зараз згорить, і ми залишимося без сніданку, ну якщо це можна так назвати, зважаючи на те, що вже майже полудень, — мовила Ліра, блиснувши світлою усмішкою. — А я дуже голодна. Впевнена, що ти також. Тож сідай, зараз тебе годуватиму.

— Ліро, все добре? — обережно запитує Матвій, коли за сніданком вона вже декілька хвилин замислено колупалась виделкою у своїй напівпорожній тарілці. — розуміючи, про що думає Ліора, він протягує до неї руку і прикриває долонею її ніжні пальці. — Ти як?

— Не знаю... Якесь відчуття спустошеності, — не підводячи очей, Ліра ледь помітно знизала плечима. — Матвію, ти колись почувався так, ніби опинився не на своєму місці? — несподівано запитала вона, піднявши на нього очі, в яких ховаються відблиски незримих кольорів.

— Ні, — впевнено, без вагань відповів Матвій. — Не зважаючи на деякі моменти у житті, в мене жодного разу не було сумніву в тому, що я роблю. Зараз мене все влаштовує. — А чому ти запитуєш? — взявши до рота шматочок омлету, він прикував до неї уважний погляд. — Тебе щось бентежить?

— Академія... — лише мовила у відповідь Ліора, знаходячись все ще у своїх міркуваннях.

— Академія? — Матвій підняв брову. — Ти хочеш покинути навчання?

— Не зовсім. Поки що. Можливо візьму академвідпустку, а там видно буде, — в її голосі з'являлося все більше рішучості. — Спочатку академія надихала мене, надавала крила, а тепер кожен день нагадує поле бою. Постійна конкуренція, тиск, інтриги... Мене ніяк не покидає відчуття, що оцінюють не мою творчість, а мене. І всі ніби чекають, коли ти оступишся. Я хочу вийти з цього токсичного середовища.

— А як же твоя творчість? Що ти плануєш робити далі?

— Спробую займатися мистецтвом самостійно, без нав'язування, оцінок та "змагань". Варіантів безліч. Мені потрібен час, щоб все обдумати. Але в першу чергу розібратися з Ренатою. Для початку хоча б поговорити з нею, — її тон був рівним, але в ньому відчувалася накопичена втома. Ліра не стримала свою посмішку, озирнувшись до Грейсі, яка тихо заскімлила й ткнулась мордочкою у її руку, вимагаючи увагу та "ласощів". Дівчина взяла шматочок сиру і простягнула вівчарці. Грейсі задоволено прийняла частування й обережно поклала лапу Лірі на коліно, просячи дати ще.

— Ти її балуєш, — спокійно сказав Матвій без жодного докору.

— Ну і нехай, — Ліора легенько провела пальцем по собачому носику. — Таке миле створіння так і хочеться балувати, — вона піднялася з місця і, взявши чашку з кавою, підійшла до вікна. Матвій спостерігав за нею, відчуваючи як вона збирає думки до купи й намагається бути раціональною, навіть коли всередині киплять емоції.

— Така прекрасна погода сьогодні, — промовила Ліра і відсьорбнула з чашки каву. Матвій підійшов до неї й поклав долоні на її плечі.

— Так, — погоджується він, вдивляючись у вікно. — Небо чисте ‒ чисте, без жодної хмаринки. Й таке блакитне. Як твої очі.

— Блакитне... — повторила Ліра. — Хочеш розповім, яким бачу його я? Он там високо... — трохи нахиливши голову, вона продовжувала дивитися вдалечінь. — Небо глибоке кобальтове, як темні хвилі в океані. Нижче воно переходить у легкі бірюзові відтінки, мов вітряний день біля моря. А ближче до горизонту теплішає й розчиняється в прозорому золотавому серпанку, хоча ще можна в ньому вловити ледь помітний фіолетово - сірий відтінок. Цікаво те, що воно мінливе. Світло відбивається й заломлюється, створюючи нову палітру, якої не було ще хвилину тому.

— Так дивно, — Матвій хоч і знає, що Ліра бачить інакше, але різниця у сприйнятті його вражала. Він вдивлявся в небо, намагаючись уявити, що споглядає Ліра, але для нього воно залишалося таким самим ‒ рівним та безмежним. Звикшись покладатися на логіку, цифри алгоритми, хлопець поруч з Лірою відчував себе сліпим та нездатним розуміти щось фундаментальне. Та цим вона його й приваблювала, мов Всесвіт: безмежна, таємнича й така прекрасна, як космічна безодня, в якій завжди є місце для відкриттів.

— Ліро, — Матвій обережно розвертає її до себе. — Світ у твоїх тонах ще прекрасніший! Він неповторний та дивовижний! Саме тому ти повинна займатися тим, чим займаєшся. Ти точно на своєму місці, навіть не сумнівайся в цьому.

— Мені так добре поруч з тобою, що не хочеться йти, — стільки любові й вдячності було в її бездонних кришталевих очах. — Без тебе мені було б значно складніше.

— То залишайся, — сказав без жодних вагань Матвій. — Переїжджай до мене.

— Що? — Ліра спантеличено кліпнула, намагаючись переосмислити почуте. — Ти серйозно?

— Цілком.

— Сміливо, — Ліра склала руки на грудях і хмикнула, удаючи серйозність. — Тебе не бентежитиме творчий безлад у квартирі: фарби, полотна і таке інше? Твоя квартира перетвориться в художню студію. А ще... — вона лукаво примружила очі. — В мене часто бувають нічні творчі спалахи і я можу випадково тебе розбудити.

— В мене міцний сон, та й мені також нерідко доводиться працювати вночі, — усміхається Матвій, делікатно відкинувши з її плечей фіолетове волосся. — А з приводу фарб, полотен... — він взяв її долоню й м'яко провів пальцем по її зап'ястку. — Ліро, я неодноразово бачив твою художню майстерню, й те що ти називаєш "творчим безладом", у тебе це ‒ стратегічно вивірений перфекціонізм! Тим паче я не вирізняюся педантичністю. Гадаю, ми впораємося. Тільки не дивуйся, коли я раптом один в кімнаті за роботою розмовлятиму сам з собою чи з комп'ютером.

— Ок, — Ліра засміялася. — Художниця й айтівець ‒ це буде цікавий та незвичайний "тандем", — вона підняла великий палець вверх.

— Це точно, — з посмішкою погодився Матвій й пригорнув Ліру до себе.

— Але на пару днів мені точно доведеться поїхати, — зітхнула Ліора, піднявши на Матвія очі. Від її грайливого жартівливого тону не залишилося й сліду. — До мами. Батько повернеться зовсім скоро. Навіть не віриться... Мама дуже хвилюється. І я також. — її голос тремтів, хоча вона старанно намагалася вирівняти інтонацію, удаючи спокій. — Вона хоч лише нещодавно поїхала від мене, та все ж чекатиме. Заодно потрібно відвести батьків автомобіль.

— До речі, твоя мати телефонувала тобі ще зранку, але ти спала. Я не хотів тебе будити, тому відповів на дзвінок. Вона запитувала, як ти.

— Так? — хмуриться Ліра. — Я їй так і не зателефонувала. А де мій телефон?

— У вітальні.

— Треба подзвонити їй. Я зараз, — поставивши свою чашку на стіл, вона вийшла з кухні. Грейсі пішла за нею. Через кілька хвилин Ліра повернулася засмученою і дещо стривоженою.

— Щось трапилося? — занепокоєно питає Матвій, який саме прибирав посуд зі столу.

— Батько найближчим часом не повернеться... — Ліра важко опускається на стілець й кладе на стіл свій телефон. — Спуск екіпажу на Землю затримується через технічні несправності.

— Ти ж так чекала... — слова Матвія звучали з глибоким відтінком жалю. Хлопець підійшов ближче і присів поруч з нею.

— Місія й так вже тривалий час знаходиться на орбіті, — Ліра стиснула губи, заглиблюючись у свої хвилювання. Не говорячи жодного слова, Матвій однією рукою стиснув її пальці, а іншою погладив по плечу. Тільки одна мить, лише короткі жести. Від цих дотиків, які виражають підтримку й розуміння, Ліра відчула як всередині, немов від теплої хвилі розчиняється напруга. Вона повільно перевела погляд на Матвія і кутики її губ ледь помітно піднялися.

*****

Міцно тримаючи Грейсі за повідець, Ліра вийшла з під'їзду і вдихнула на повні груди вечірнє повітря з ледь відчутним ароматом бузку й насичене озоном після нещодавнього дощу, який залишив після себе мокрий блиск на асфальті. Вуличні ліхтарі розливали жовтувате світло в калюжі, створюючи ефект розмитого акварельного полотна. Легенький вітерець колихав гілки дерев і нагадував про нічну прохолоду. Ліора озирнулася й побачила, як до будинку, ритмічно цокаючи підборами по мокрій бруківці, наближалася блондинка в стильному бежевому тренчі, який підкреслював її тонку талію. Дівчина виглядала бездоганно, немов зійшла з глянцевої обкладинки: висока, струнка. Світле волосся, укладене ідеальними хвилями, спадало на плечі. Вишуканий макіяж довершував її образ: чітко окреслені вилиці, темні стрілки, кармінові губи. Побачивши Ліру, білявка зупинилась на кілька кроків від неї.

— Ну здрастуй! — вона ковзнула по Ліорі оцінюючим, з ледь вловимими скепсисом та зухвалістю поглядом. — Ти ж ‒ Ліра? Так?

— Ну і? — Ліора примружила очі, намагаючись пригадати, чи бачила вона цю дівчину раніше. — Вибачте, ми знайомі?

— Я ‒ Мар'яна, — відповідає білявка. — Сусідка Матвія і... його близька подруга, — останню фразу вона промовила з неприхованим викликом.

— Он воно що, — Ліра сканувала Мар'яну очима, відчуваючи, як між ними згущується повітря. Вона міцніше стиснула повідець Грейсі, яка поривалася йти вперед.

— То ви з ним разом? — прямо запитала Мар'яна. — Бачу, з його собакою гуляєш, — вона кивнула на Грейсі.

— Тебе це так хвилює?

— Просто цікаво, — пхикнула Мар'яна, злегка знизавши плечима. — Все ж ми з ним не чужі люди. А ти, наскільки мені відомо, художниця? Яке круте "хобі". Але мене більше цікавить мода і ... симпатичні сусіди.

— Тобі я теж дорогу перейшла? — несподівано випалила Ліра. Зверхній тон, самовпевненість Мар'яни та "перестрибування" через зони спілкування почало її неабияк дратувати.

— Дороги іноді перетинаються, — мовила Мар'яна, зрозумівши, що Ліора не така проста, як здається на перший погляд. В цей момент двері під'їзду скрипнули ‒ на порозі з'явився Матвій. Не очікуючи побачити поруч з Лірою свою сусідку, він на мить застиг, ніби наштовхнувся на невидиму перепону.

— Оу! Матвій! Привіт! — Мар'яна розвернулася до нього. Її губи розтягнулись в широкій посмішці. — А ми тут... розмовляли, — вона кокетливо накручувала волосся на палець.

— Привіт, Мар'яно, — стримано привітався Матвій. Він підійшов ближче і став біля Ліри.

— Все гаразд? — запитав хлопець, переводячи насторожений погляд від Мар'яни до Ліори.

— Більше ніж, — відповіла Ліора, озираючись на Мар'яну, яка не відривала від Матвія очей, в який замерехтів характерний блиск.

— Тоді ходімо? — Матвій бере Ліру за руку. — Ну, бувай! — він поспішно махнув Мар'яні рукою. Прикусивши губу, Мар'яна ще пару хвилин непорушно стояла на місці й проводжала їх поглядом. У грудях щось стискалося й обдавало холодом від болю та розчарування, залишаючи гіркий післясмак...

— Дуже гарна в тебе сусідка, — промовила Ліра рівним тоном, коли вони вже відійшли, залишивши Мар'яну позаду.

— Угу — сухо відповів Матвій.