Спочатку:
На сторінку книги
Несучи за плечем чорний тубус, а в одній руці тримаючи полотно, Ліра йшла по довгому коридору з високими арковими вікнами, крізь які пробивалися промені сонячного світла й падали на підлогу, розсікаючи рівними лініями простір, що доповнювався відлунням кроків, приглушеним гулом розмов. На стінах висіли роботи студентів: експериментальні полотна, начерки, абстракції, які свого часу викликали суперечки. Рядами, немов німі свідки стояли витончені скульптури, які дивились кудись вдалечінь закам'янілим поглядом. Художня академія. Для Ліри це місце завжди було символом мистецтва й натхнення, де магія творчості стає реальністю, а сьогодні вона ледве зібралася з думками, щоб прийти сюди й ніяк не може позбутися відчуття, що цей простір стає тіснішим, кожен метр витягується в нескінченний тунель.
— Ліро, привіт! — з важких роздумів її вивів бадьорий голос. Ліора вмить зупинилася. До неї поспішними кроками наближався її однокурсник ‒ високий, худорлявий, з темним хвилястим волоссям, яке спадало йому на чоло.
— Привіт, Ростиславе! — Ліра привіталась ввічливою посмішкою.
— Радий тебе бачити! — з непідробленою щирістю мовив Ростислав, наздогнавши Ліору. — Як твої справи?
— З кожним днем все краще й краще, — в її голосі прозвучали легкі нотки сарказму.
— Твоя робота? — погляд Ростислава впав на картину, яку Ліра тримала в руці. — Можна глянути?
— Так, звичайно, — кивнула Ліра, показуючи йому свій витвір, в якому відкривався абстрактний світ мазків та кольорів. Чорний перетікає в глибокий ультрамарин, змішуючись у вихорі кольору і підпорядковуючись прихованому ритму. Темрява розривалась багряними спалахами, а ламані лінії тонули у невизначеності, але все ж утворювали ледь помітний силует.
— Цікаво як... — Ростислав легенько провів пальцями по полотну, ніби намагався відчути його текстуру. — Ці тіні... Вони ніби ковзають по склу. Кольори немов рухаються, але цей рух в замкнутому просторі. Схоже на те, ніби щось намагається вирватися, але застрягло між площинами. Картина ніби кричить, але цей звук ніхто не чує ‒ він ніби застиг в кольорах.
— Це просто абстракція.
— В тебе "просто" не буває, — Ростислав не стримав тихий добродушний сміх. — Ну то що? Йдемо на "Пластичну Анатомію"? Бо запізнимося. Просто обожнюю цей предмет, — хіхікнув він. Слабо усміхнувшись, Ліора кивнула у відповідь.
— Слухай, Ростиславе... — вона на мить зам'ялася. — Ти не знаєш, Рената вже прийшла? Ти її не бачив?
— Ренату? — Ростислав не приховував легкого подиву, адже Ліра з Ренатою не лише не були подругами, а й взагалі майже не контактували між собою. — Ні, не бачив. Та її, мабуть, взагалі сьогодні не буде. А навіщо вона тобі?
— Та так... — пробубніла під ніс Ліра, нахмуривши брови. — Ходімо вже, бо й справді запізнимося.
Десь глибоко в душі вона відчула певне полегшення, адже бачити Ренату в неї не було ніякого бажання, але разом з тим Ліра прекрасно розуміла, що повністю уникати її не вдасться. Та й залишати все так, як є й удавати, що нічого не відбулося ‒ теж не варіант.
— Лівінська, зайдіть, будь ласка, до мене!
Почувши своє прізвище, Ліра обернулась і побачила свого куратора Антоніну Іванівну, яка саме підійшла до свого кабінету. Статна, висока, з акуратно вкладеним волоссям, з якого вже пробивалась сивина, бездоганна постава, стриманий костюм. Від неї віяло спокоєм, виваженістю та сталевою витримкою. Вона дивилася на студентів, як реставратор на старий живопис ‒ з бажанням зберегти, але з вибагливістю.
Ліора кивнула Ростиславу і, глибоко вдихнувши, попрямувала до кураторки.
— Сідайте! — Антоніна Іванівна вказала рукою на стілець, коли Ліра невпевнено переступила поріг кабінету. — Треба поговорити.
Підійшовши ближче до столу, Ліора мовчки сіла навпроти Антоніни Іванівни.
— Вас в академії не було тиждень. Залікова робота по історії мистецтва також не здана. Я чекаю пояснень, — голос Антоніни був спокійний, але в ньому звучала беззаперечна вимога.
— Так вийшло, — все що змогла сказати Ліра.
— Це не відповідь, Ліоро, — непереконливі "аргументи" не задовольнили Антоніну Іванівну. Стиснувши руки в замок, вона уважно подивилася Лірі очі в намаганні віднайти в них істину. — За організацію персональної виставки деякі Ваші роботи були зараховані автоматично, адже Ви проявили не тільки унікальний талант, але й здатність наполегливо працювати. Це дійсно було значною подією. Але це не знімає відповідальності за навчання. Дисципліну й Ваші зобов'язання, як студентки цього закладу ніхто не скасовував. Ви це розумієте?
— Розумію, — тихо, безбарвно відповіла Ліра. Від згадки про виставку, вона відчула, як всередині все напружується, стискається в маленький клубок. Той руйнівний вогонь знову й знову врізався в її свідомість, залишаючи відбиток як на чутливій плівці.
— Ліоро... — здогадуючись про що вона думає, Антоніна з сумом зітхає. Її тон стає м'якішим та поблажливішим. — Попри беззаперечно успішне відкриття Вашої виставки, мені дуже прикро через те, що сталося після того. Про це я теж хотіла поговорити. Ходять чутки про навмисний підпал. Ви щось знаєте про це? Є припущення, хто міг це зробити?
— Ем... ні. Я не... — губи Ліри здригнулися, а слова застрягли в горлі. — Антоніно Іванівно... Я можу взяти академічну відпустку? — видавила з себе Ліора, так і не наважившись сказати правду. Принаймні не зараз.
— Що? Ви це серйозно? — Антоніна Іванівна аж ніяк не очікувала це почути.
— Ліоро, у Вас точно все добре? Це геть на Вас не схоже, — вона ледь помітно звела брови й нахилилася вперед, вивчаючи Ліру так, ніби та була частиною складної композиції, в якій щось не складалося. — Я перепрошую за нетактовність, а Ви часом не...
— Ні ‒ ні, — здогадавшись, про що подумала Антоніна Іванівна, Ліра відчула, як у неї запалали щоки. Вона заперечливо закивала головою. — Я не в очікуванні. Якщо Ви про це.
— Тоді я нічого не розумію, — Антоніна Іванівна розвела руками й відкинулася на спинку стільця. — Без серйозних підстав академічну відпустку ніхто не дасть. Я не бачу для цього вагомих причин та й це нічого не вирішить. Знаєте, як це називається?
Ліра мовчала.
— Втеча від проблем! — вимовила Антоніна Іванівна без осуду, але тією спокійною й водночас важкою інтонацією, яка не давала можливості сперечатися. — І це мені говорить людина, яка зовсім нещодавно так цілеспрямовано йшла до своєї мети! А зараз готова зійти з дороги.
— Я просто "вигоріла". Разом зі своїми картинами.
— Ліоро... — зітхнула Антоніна Іванівна, дивлячись їй в очі, в яких була порожнеча, глибша будь ‒ який сум. — Я прекрасно розумію, що Ви дуже пригнічені через все це. Але нічому й нікому не давайте зламати Вас! Не потрібно "рубати з плеча". Ви потрібні академії. Я б не хотіла втрачати таку студентку, як Ви. А найголовніше, я не хочу, щоб Ви втратили самі себе. У вас є те, чого не можна навчити: інтуїція, уява, бачення.
— Вибачте, якщо Вас розчарувала... — Ліра стиснула губи. Її голос був тихим, майже приглушеним, в ньому відчувалося щось надломлене.
— Ну, що Ви... — Антоніна Іванівна усміхнулася з легким смутком. В її погляді з'явилося щось материнське й таке тепле. — Ви мене не розчарували. Мені небайдуже і я щиро хвилююся, щоб Ви не наробили помилок і хочу застерегти від поспішних необдуманих рішень. Я ж все розумію... — піднявшись з місця, вона підійшла ближче до Ліри й ледве торкнулась її руки. — У Вас був нелегкий період. Ви просто втомилися й те, трапилося в планетарії стало болісним ударом для Вас. Але ніколи не дозволяйте емоціям взяти над собою верх! Ви ще такі юні й життя ще неодноразово підкидатиме випробування. Та попри все, залишайтеся вірними тому, що так сильно любите! Навіть коли спіткаєтеся ‒ підіймайтесь та йдіть далі! Не зраджуйте собі...
— Я... я постараюся.
— От і добре, — на вустах Антоніни Іванівни з'явилася легка задовільна посмішка. — А тепер йдіть на заняття. Не буду Вас більше затримувати. І не забувайте про залікові.
Ліра нічого не відповіла. Кивнувши, вона повільно піднялася з місця і перш ніж вийти за двері, вона на мить затримала погляд на спокійному, стриманому обличчі кураторки. Вперше за останні дні, Ліра відчула, що їй є куди рухатися.
*****
Передвечірній весняний парк, який був схожий на акварельну листівку, випромінював ауру спокою та легкості. Кожен кущ, кожне дерево дихало кольором.Тоненькі гілки дерев здригались від грайливого вітерцю, який ніс п'янкий, насичений з медово ‒ мигдальними нотками аромат черемхи. З ‒ під зеленої високої трави яскравими спалахами виринали жовті кульбаби. Сонце уже повільно хилилось до обрію, але все ще щедро розливало своє золотаве світло. Навколо нуртувало життя, наповнене звуками, що перепліталися між собою: з усіх сторін долинав пташиний щебет, чувся приглушений гул розмов та веселий дитячий сміх, лопотіли крилами голуби, що злетіли з тротуару, позаду дзижчав самокат. Повертаючись з академії, Ліра неквапом йшла протоптаною стежкою й відчувала, що дихає глибоко. Вільно. Вперше за день вона розслабилась, а думки перестали сконцентровуватися на дедлайнах та завданнях. Споглядаючи все довкола тетрохроматичними очима, Ліора фіксувала відтінки й зосереджувала свою увагу на молодих листочках, які виблискували у променях вечірнього сонця й мерехтіли десятками переливами: ніжний смарагд з краплинкою блакиті, соковитий лайм із бурштиновими прожилками, а в тіні ‒ зелено - графітове з нотками індиго. Серед цих дерев з тінями вона завжди знаходила нову композицію ‒ чи то стара лавка, яка вже почала покриватися мохом, чи то вуличний ліхтар з вікторіанською естетикою, та навіть тріщини на стовбурі виглядали, як частина її останнього полотна. Цей парк для неї ‒ місце сили та натхнення. Тихе й глибоке, як дотик до чогось незбагненного. Саме тут була написана не одна її картина ‒ не як зображення, а як пережитий стан. Це місце не давало відповіді, але ставило правильні запитання... Опинившись вдома, Ліора увійшла в кімнату, де її чекав звичний порядок: картини, які стояли на підлозі біля стіни, фарби, мольберт з чистим полотном, акуратно складені книги на полиці, а на підвіконні цвіла ніжна орхідея ‒ єдина кімнатна рослина у її квартирі. Чорний телескоп стояв на своєму постійному місці біля вікна. Ліра ще раз замислено озирнулась довкола і, сівши на диван, дістає свій телефон та набирає номер.
