Раді Вас бачити!

Після повернення з вернісажу Ліра з матір'ю сиділи на кухні та пили зелений чай.

— Ліро, з тобою все гаразд? — стурбовано запитує Вікторія Павлівна, спостерігаючи за її замисленим відстороненим поглядом, який вона сконцентрувала на чашці з недопитим чаєм. — Відколи ми повернулися додому ти майже не розмовляєш... Щось трапилося? Адже все так чудово пройшло.

— Так, все гаразд, — монотонно відповідає Ліора, все ще знаходячись у своїх думках. — Просто сьогодні був дуже насичений день. Я краще піду спати. Тобі я вже постелила, — вона встає з місця, маючи намір піти. — Добраніч, мамо!

— Добраніч! — кивнула у відповідь Вікторія Павлівна. — Йди відпочивай! Я зараз зі столу приберу й теж піду спати. Мені зранку вже їхати треба.

Коли Вікторія Павлівна прокинулася серед ночі, Ліри у ліжку не було. Вона піднялася з постелі, щоб поглянути, де донька й застала її в іншій кімнаті: в емоційному пориві Ліра малювала у нічній тиші без зовнішніх перешкод, швидкими рішучими мазками, створюючи на полотні візуальний шторм, який відображає її внутрішній хаос. Поруч лежали фарби: кожна готова розповісти свою частину історії. Ліра використовувала свічки для освітлення своєї роботи. Мерехтливе світло додавало живості та руху до її мазків, ніби танцюючи з тінями на полотні. Кожен її рух пензлем — це слово, кожен відтінок - це фраза внутрішнього монологу. Це було вільне вираження своїх почуттів через кольори, форми та поринання у глибоку рефлексію, яка втілювалася через мистецтво.

— Ліоро, що ти робиш в цю пору? Ти на годинник дивилася? — несхвальним тоном мовила Вікторія Павлівна, яка на мить застигла біля дверей, спостерігаючи за цим творчим магічним “дійством”. — Третя година ночі!

— Ой, ти тут? — від несподіванки Ліра злегка здригнулася. — Вибач, я трохи захопилася, тому не помітила тебе. Чому ти не спиш?

— Те саме я тебе хочу спитати, — щільніше закутавшись в халат, Вікторія Павлівна сонно позіхнула.

— Я не могла заснути. Тому вирішила трохи помалювати. Натхнення часто приходить вночі.

— Тебе щось бентежить? — Вікторія Павлівна підійшла ближче до доньки та поклала долоні їй на плечі. Вона чудово розуміла, що Ліра не просто так посеред глибокої ночі з головою поринула у творчість.

— Все нормально, мамо! — відповідь Ліри звучала зовсім непереконливо. — Я ж говорю, просто захотілося помалювати.

— Але ж відпочивати теж потрібно, навіть від того, чим так любиш займатися. Давай тільки без фанатизму, гаразд?

— Хто б говорив... — ледь чутно пробурмотіла Ліра. — Піду пензлі добре вимию й вже лягатиму. Я якраз закінчила, — більше нічого не сказавши, вона вийшла з кімнати. Дивлячись їй у слід, Вікторія Павлівна лиш безнадійно закивала головою. Чи не вперше в житті вона пошкодувала, що так й не змогла побудувати довірливі стосунки з власною донькою і це неабияк краяло їй серце. Для неї завжди було в пріоритеті дати своїй єдиній доньці все та забезпечити їй гідне майбутнє, але Ліра своє життя творила сама, йдучи своїм наміченим шляхом.

Вікторія Павлівна звернула погляд на Лірину картину — це ціла подорож у світ кольорів, де кожен відтінок — окремий спектр, який виходить за межі звичайного сприйняття та який варто досліджувати. А її донька, маючи тетрохроматичний зір, дарувала можливість побачити цей світ таким, яким він є для неї: магічним, багатим та надзвичайно красивим, створений чотирма спектрами кольорів: червоний — це не просто колір, а вогонь, який горить у серці. Він відчувається, як палаюча пристрасть, що розпалює душу. Зелений — не лише колір природи, а й енергія, що пронизувала все живе, даруючи свіжість та життєву силу; синій — ніби небо відбивалося у воді, створюючи глибокий відтінок. Синій — це таємниця та незвідані простори, що відкриваються перед нами. Фіолетовий спектр — колір мрій, де реальність переплітається з фантазією. Це було додаткове вікно в інший дивовижний вимір, адже саме в цьому діапазоні кольору Ліра розрізняла найбільше відтінків. Це був її світ. Світ в чотирьох тонах, який можуть бачити лише одні з небагатьох...

Увагу Вікторії Павлівни несподівано привернув чорний блискучий телескоп її чоловіка, який стояв у кутку біля вікна. Вона з жахом усвідомила, що якби Ліра не займалася мистецтвом, то була велика ймовірність того, що вона пішла б стежкою свого батька: невгамовна любов до зірок, невпинна жага до знань з астрономії та навіть тематика її художньої виставки чітко говорили про це. Вікторія Павлівна згадала з яким захватом Ліра слухала космічні розповіді батька.

“Цього ще тільки бракувало! Нехай краще займається творчістю та любить космос з Землі” — вона струснула головою, ніби намагалася відігнати від себе ці нав'язливі думки. Адже навіть лише при згадці, що зовсім скоро її чоловіка чекає не менш небезпечний спуск з орбіти, по її тілу пробігав крижаний холод й ставало зле.

Коли Вікторія Павлівна повернулася до спальні, Ліра вже спала солодким глибоким сном, ніби взагалі не прокидалася.

— Добраніч, доню! — прошепотіла вона, турботливо вкриваючи Ліру ковдрою. — Я люблю тебе.