Раді Вас бачити!

Нарешті закінчивши працювати, Матвій встав зі свого місця та підійшов до відчиненого вікна: на землю опускався затишний весняний вечір, на вулиці повільно запалювалися ліхтарі, розкидаючи мляве світло. Десь вдалині все ще долинало мелодійне щебетання птахів, а вечірній вітерець ніс легкий весняний подих. Вдихнувши свіжого повітря, Матвій зачинив вікно. Він взяв книгу та зручно вмостився на дивані. Тим часом біля крісла після ситної вечері солодко дрімала Грейсі.

Як Матвій не намагався з головою поринути у читання, це не допомагало позбутися незрозумілих тривожних відчуттів, тому після декількох прочитаних сторінок він відклав книгу. Піднявши погляд на Лірину картину з зображенням космічного абстракціонізму, де розпис зірок зливався в одну єдину галактику. Її Ліра подарувала йому на виставці й ця картина настільки сподобалася Матвію, що він навіть хотів її придбати й заодно підтримати Ліру та її творчість, але вона категорично була проти того, щоб продавати йому свою роботу, тому подарувала її, як дуже близькій та особливій людині. Тепер творіння Ліри висить у нього на стіні, чудово вписується в інтер'єр квартири й зігріває йому душу. Матвій з ніжним обволікаючим теплом згадує вчорашній вечір в планетарії, який був одним з найяскравіших моментів у його житті: космічна затишна атмосфера, прекрасно проведене дозвілля, і навіть перебуваючи серед інших відвідувачів, для нього весь світ звужувався до Ліриних полотен, де відстань та час не мали значення. Він точно знав, що ці враження залишаться з ним назавжди й був вдячний за можливість торкнутися мистецтва та бути частиною цього культурного творчого заходу.

Ліра. З його голови й досі не виходив їхній несподіваний й такий чуттєвий поцілунок, який відчувався так, ніби він був написаний зірками. Матвій й сам не усвідомив, як це сталось: ніби якась магічна сила підштовхнула його до неї й він вмить розчинився в її солодких вустах. Матвій розумів, що Ліра в той момент відчувала те саме, що й він. Вона відповіла йому палкою взаємністю, але перед ним й досі стояло її обличчя по якому, немов ранкова роса на пелюстках, стікали сльози. Сльози, крізь які пробивалася посмішка, неначе сонячний промінчик несміливо виглянув із-за хмарини. Така несподівана й нетипова реакція на поцілунок Ліри неабияк збентежила Матвія, який намагався дізнатися про причину її сліз, вбачаючи в цьому свою вину, але Ліра запевнила, що все гаразд, просто останнім часом було багато подій та емоцій, які трішки вивели її з колії. Матвій розумів, що Ліра дійсно виснажена фізично і психологічно, але її відповідь його не переконала.

Його неспокійні роздуми раптом перервав дзвінок від Вікторії Павлівни.

— Матвію, що там відбувається?! — її голос був дуже схвильованим та навіть переляканим. — Я щойно в новинах з соцмереж побачила!

— Вікторіє Павлівно, Ви про що? — не розуміючи, що відбувається, Матвій відчував суміш спантеличеності та тривоги. — Заспокойтеся і поясніть, що трапилося. Я цілий вечір працював, тому не в курсі.

— В планетарії пожежа! — випалила Вікторія Павлівна, ледве стримуючи паніку. — А я не можу додзвонитися Ліорі!

— Що? — Матвій стиснув телефон так, що навіть пальці побіліли, а дихання стало коротким та різким.

— Я боюся за неї. Вона могла бути там...

— Вікторіє Павлівно, — Матвій намагається зібратися думками від почутого. — Я зараз поїду туди й про все дізнаюся. Я Вам потім зателефоную, — більше нічого не сказавши, він перервав зв'язок.

*****

Руйнівний вогонь, який намагалися відчайдушно загасити пожежники, все сильніше охоплював приміщення планетарію і яскравим полум'ям спалахував з вікон, розфарбовуючи вечірнє небо до розпеченого червоного, а густий дим, що підіймався створював ілюзію туманності. Серед цієї метушні, схвильованого натовпу та загрозливого потріскування вогню Матвій поглядом нервово шукав Ліру — вона стояла нерухомо, схожа на витончену скульптуру з напіввідкритим ротом та широко відкритими очима, які були прикуті до вогняної стихії. Червоне полум'я мерехтливим світлом відбивалося на її обличчі, малюючи на ньому танцюючі тіні, а спалах вогню відображався в її очах, в яких була лише порожнеча та біль: з планетарієм горіла її душа...

Матвій пришвидшеними кроками підійшов до неї.

— Ліро... — не знаходячи слів, Матвій лише міцніше стиснув її тендітні пальці.

— Кажуть, що існує велика ймовірність того, що це був підпал, — промовила Ліра з металічним відтінком у голосі, навіть не глянувши на Матвія.

— Що? — Матвій шоковано підняв брови. — Ти впевнена?

— Не зовсім, — повернувши голову, Ліра подивилась на Матвія закам'янілим поглядом. — Але якщо це правда, то я здогадуюся, хто це міг зробити... — не договоривши, вона раптом помітила рудоволосу дівчину, яка вкрадливо пробиралася крізь натовп, намагаючись якнайшвидше непомітно піти геть.

— Рената??? — впізнавши однокурсницю, Ліора висмикнула свою руку від Матвія і побігла вслід за дівчиною. — Стій!

— Це ти зробила? Так? — наздогнавши Ренату, Ліра міцно вчепилась в її руку. — Це. Ти. Зробила? — повторила вона, злегка струснувши Ренату за плечі, коли та продовжувала мовчати, дивлячись на Ліру гострим, мов лезо поглядом. Темні очі Ренати випромінювали холодне світло ненависті та злості, а губи стиснулись в тонку лінію.

— Як я ще раніше не здогадалася? — Ліора все зрозуміла без слів. — Адже я постійно ловила на собі твої підозрілі косі погляди! — від емоційного потрясіння вона приклала долоню до свого чола. — Як ти могла? Навіщо ти це зробила??? І як тобі взагалі вдалось це влаштувати?

— Ти вкрала мою мрію! — процідила крізь зуби Рената. — Ти завжди перша серед студентів, постійно у конкурсах виграєш! Від викладачів лише й чути, яка Ліра талановита та унікальна, яке у неї велике майбутнє і бла-бла-бла... — передражнила вона, зобразивши незамислуватий жест. — Навіть на твої часті пропуски закривали очі! Тебе скрізь занадто багато, що навіть інших не помічають!

— Щоо??? — від почутого у Ліри очі ледь не вилізли з орбіт. — Ти себе чуєш? Тобто, ти все це накоїла лише через те, що я тобі “поперек горла” ??? Ти геть з глузду з′їхала? — через підлий вчинок Ренати вона відчуває як її кидає в кювет емоцій. — Через тебе могли постраждати люди! Ренато, ти досить непогано малюєш, в тебе є потенціал, свій стиль, але замість того, щоб зосередитись на творчості, на розвитку власних ідей та їх реалізації, ти зациклилась на мені. Це шлях в нікуди. Ти можеш знищити мої роботи, але ніколи не вб′єш мою любов до мистецтва! Не в те русло свою енергію направляєш, Ренато! Не в те... Моя виставка ‒ це і є результат моїх частих пропусків! Для цього я дуже багато працювала і все робила своїми силами. І ти ще смієш мені в чомусь дорікати???

— Все нормально? — почувся позаду стривожений голос Матвія, який про всяк випадок вирішив піти за Лірою. Скориставшись моментом, Рената тим часом поспішила звідси забратися.

— Ні! Ось це - ненормально! — різким тоном відповіла Ліра, вказавши рукою в бік палаючого приміщення планетарію. — Вибач, — вже тихіше мовила вона. — Але мені потрібно побути одній...

— Ліро, ти куди? — Матвій хотів її зупинити, коли вона розвернулась і зробила пару кроків, щоб піти.

— Додому, Матвію! Додому... — тихо відповіла Ліра, не обертаючись до нього. Вона лише підняла руку на знак прощання, даючи цим жестом зрозуміти, що не налаштована на розмову. Матвій застиг на місці, дивлячись вслід Ліри доки її тонкий силует повністю не зник з поля зору, розчинившись у молочних вечірніх сутінках. Він так і не наважився йти за Ліорою, розуміючи, що цього робити не варто. Поглянувши на нищівний вогонь, який дедалі слабшав під тиском пожежників, Матвій з важким серцем покрокував з місця. Не в змозі приборкати внутрішнє занепокоєння, він вирішив взяти Грейсі та неквапливо прогулятися з нею до Ліриного будинку. Піднявши погляд на темні вікна її квартири, Матвій впевнився у своїх здогадках: Ліра насправді додому не повернулась. Страх за неї він завжди відчував фізично: холодними краплинами поту на лобі та тремтінням рук. Але писати чи телефонувати їй він зараз не бачив ніякого сенсу, бо чудово розумів, що наразі Ліра не відповідатиме, адже всі свої емоції вона звикла проживати одна, пропускаючи все через себе — такою вже була її непроста вдача. Але для нього Ліора була такою рідною, близькою та водночас далекою, як неосяжні зорі. І це непереборне тяжіння до неї неабияк бентежило самого Матвія. Йому здавалося, що він не може встояти перед цим невидимим магнетизмом, а сила незбагненних почуттів робить його слабким та вразливим і, врешті - решт, розірве його на шматки.

Через емоційний шторм думок, який накочувався з шаленою силою, Матвій так і не зміг заснути тієї ночі. Він замислено дивився крізь відчинене вікно, звідки відкривався чудовий огляд на темне безмісячне небо, яке неначе велике полотно, на якому холодні зірки розсипалися сріблястим пилом і світилися таємничим вогником у безмежній темряві. Раптом одна з них стрімко зірвалася з небосхилу, залишивши світлий слід на своєму шляху. І знову миттєвий блиск промайнув у нічному просторі, потім ще один, ніби сам Всесвіт заграв у свою магічну гру. Серце Матвія стиснулося: космос, нічне небо, цей “зорепад” ще більше будоражили думки про Ліру, адже в нього вона завжди асоціювалася з зірками та Всесвітом.

“Падаючі” зірки, сузір'я, Ліора...

“Точно! Це ж Ліриди!“ — спостерігаючи за черговими спалахами яскравих швидких метеорів, Матвія раптово осяяло. Він згадав як Ліра зовсім нещодавно розповідала йому про цей зоряний “дощ”, радіант якого проходив поблизу найяскравішої зорі сузір'я Ліри — Веги.

— Грейсі, ти залишаєшся тут. Я скоро повернуся! — Матвій легенько поплескав собаку по спині. Швидко одягнувшись та схопивши телефон, хлопець кулею вискочив з дому.

Прибувши на те мальовниче місце біля озера, де вони з Ліорою не так давно спостерігали за зірками, Матвій переконався, що інтуїція його не підвела: Ліра була там. Вона сиділа на березі, схилившись над водою. Її обличчя осяяне м'яким світлом маленького багаття, яке тліло і кидало танцюючі тіні на землю. Її погляд був далеким, спрямованим у безкрайню темряву, а може у щось глибше - у власні міркування. Лірина фігурка на фоні нічного спокою здавалася ще більш тендітною та випромінювала ореол самотності. Неподалік стояв її автомобіль, ледве помітний у глибокій темноті. Матвій обережними повільними кроками підійшов до неї.

— Ліоро... — тихо, майже пошепки мовив він, торкнувшись її плеча.

— Ти??? — здригнувшись від несподіванки, Ліра різко підняла збентежений погляд на Матвія, який з'явився, неначе з нічної тіні.

— Вибач, я тебе налякав? — опустившись на землю, він невимушено сів біля Ліри. — Якщо не хочеш розмовляти, то я в душу не лізтиму. Ми можемо й помовчати. Я лише посиджу поруч — мені так спокійніше буде, адже знаходитися одній серед ночі біля озера — це не зовсім безпечно.

— Як ти здогадався, що я тут? — запитала Ліра, не приховуючи свого подиву.

— Зірки підказали, — відповів Матвій м'якою невловимою посмішкою, кивнувши на небо, усіяне мерехтливими діамантами. Його голос був тихим та легким, наче подих вітру, а в очах — відблиск космічної нескінченності. Дивлячись на Матвія, Ліра не стримала своєї посмішки.

— Пробач, — вона винувато опустила очі. — Я знаю, як ти хвилюєшся за мене...

— Все гаразд, не переймайся! Я все розумію, — виражаючи свою підтримку, Матвій легенько торкнувся її руки. — Скажи краще, як ти?

— Не знаю, — гублячись у своїх думках, Ліора знизала плечима. — Це схоже на якусь порожнечу. Ніби зникли всі кольори... На душі так паршиво.

— Що ти плануєш робити? Ну, я маю на увазі ту дівчину. Я так розумію, що це її рук справа? Так?

— Ти про Ренату? — Ліра важко зітхнула. Її сумний погляд залишався прикованим до озера. Погляд в якому відчувалася невидима сила, яка не дозволяла їй зламатися. — Я не можу просто так все залишити. Справа не лише в моїх картинах. Через неї могли постраждати люди! — з останньою фразою її голос затремтів. — За свої вчинки потрібно відповідати.

— Послухай, Лір! — поклавши руку Ліорі на плече та злегка нахилившись, Матвій пильно поглянув їй у вічі. — Пам'ятай, що попри те, що трапилося, у тебе обов'язково все вийде! Вже вийшло! Твій вернісаж був надзвичайним! Але це тільки початок. У тебе попереду довгий прекрасний шлях, навіть якщо він пролягатиме крізь терни. Ти - митець. Ніхто і ніщо не зможе в тебе це відібрати. І твоя сила не лише у твоєму таланті, а в тому як ти бачиш цей світ.

— Моя сила, кажеш? — її голос ніби повністю позбавлений життєвих сил, із невловимою ноткою порожнечі. — Я завжди намагалася створювати мистецтво, яке сприйматиметься іншими людьми, так само як бачу його я, але відсутність спільного розуміння часто призводило до непорозумінь, — стиснувши коліна, вона продовжувала дивитися в далечінь. — В мене були періоди слабкості, коли я намагалася підлаштуватися під кольорові стандарти, які домінують у суспільстві, але це виявилося мені не під силу і я залишилася вірною своєму зору. Попри всі труднощі пов'язані з тетрохроматизмом, я все ж вірила, що зможу показати світ, яким бачу його я. Саме тому для мене ця виставка мала велике значення...

— Постривай - но! — занепокоївся Матвій. — Труднощі тетрохроматизму? Що ти маєш на увазі? Це якось шкодить твоєму здоров'ю?

— Ні - ні, — заспокоює Ліра, піднявши на нього сповнені глибокого змісту очі. — Лише певні незручності. Наприклад, у виборі кольорів ‒ це ще те стресове завдання. Мені складно перебувати в середовищах з насиченими яскравими кольорами. А ще часто стикаюся з нерозумінням оточуючих, чому я так приділяю багато уваги кольорам та деталям, які інші не помічають. Навіть у мистецтві не просто, адже відтінки які я використовую у своїх картинах можуть не передавати задум у повному обсязі для людей з трьома кольоровими рецепторами. Інколи мені здається, що ті, хто бачить менше, краще відчувають, бо не так захоплені деталями.

— Ліро, можливо я скажу досить банальні речі, але завжди вір у себе та завжди залишайся собою! Попри все! Не втрачай себе...Твій зір — твоя унікальність. Твоє мистецтво — це частинка тебе. Це твій неповторний світ! Світ в чотирьох тонах! І ти обов’язково зі всім впораєшся. І ще... — зітхнувши, Матвій зробив невеличку паузу. — Передзвони своїй матері. Вона дізналася про пожежу і не знаходить собі місця. Це ще одна причина по якій я зараз тут.

— Я бачу, ви знайшли спільну мову, — на Ліриних вустах промайнула ледве помітна крива посмішка.

— Я знаю, у вас непрості стосунки з матір'ю... — нахмуривши брови, Матвій підкинув суху гілочку в багаття, яке розсипало дрібні іскорки, що тріпотіли в повітрі. Різке тонке потріскування вогника злилося з теплом, створивши заспокійливий ритм. — Та все ж у тебе чудова мати, хоча не завжди може зрозуміти тебе, але вона дуже хвилюється.

— Дякую тобі за все, — Ліра м'яко провела поглядом по його обличчю, ніби захотіла запам'ятати кожну деталь цього моменту, який до глибини душі пронизував її. — Знаєш, мені дійсно зараз хотілося побути одній, але я рада, що ти прийшов. Правда. Для мене це дуже багато значить.

— Мої батьки живуть в іншій країні й тут ближчої людини за тебе у мене немає. Тому завжди можеш розраховувати на мою підтримку і не тільки... — його слова прозвучали тихо, але впевнено, немов вони закарбовані в самому повітрі. Слова, які виражали його готовність діяти й підтримувати її в непрості моменти як от зараз, коли їхнім свідком стає нічна тиша, яку порушував лише легенький плескіт води та мирне потріскування вогника. — Ти дуже важлива для мене.

Нічого не кажучи, Ліра на секунду затримала погляд на їхніх з'єднаних руках.

— Ти ж відчуваєш те саме, що і я? — Матвій нахилився до обличчя Ліри й вказівним пальцем підняв її підборіддя, змусивши таким чином дивитися йому прямо в очі.

— Я... я... — обережно звільнивши свою руку від Матвієвої, Ліра глибоко вдихнула, ледве наважуючись йому відкритися. В її голосі не приховувалася втома. Глибока та нестерпна. — Майже рік тому я назавжди втратила перше і єдине кохання. Через важку хворобу... Його не стало у мене на руках і... в той момент мій світ так сильно похитнувся, я пережила щось дуже схоже на нервовий зрив. Бачити як у твоїх очах згасає людина, яку ти так сильно кохаєш — це невимовно боляче, твоя душа розпадається на атоми. В нас було стільки планів на майбутнє... — кожне слово Ліри було обтяжене спогадами від яких стискалося серце. Її пальці міцніше стиснули невеличкий камінь і, ніби зваживши його в руці, кинула його у воду. — Мені був потрібен час, щоб все це прожити, виплакати, а його минуло ще не так багато. Я переїхала в інше місто, повністю занурилася у творчість та навчання. І несподівано у моєму житті з'явився ти, а разом з тим й нові почуття, які не менш важливі для мене і які потрібно було усвідомити та прийняти.

— Ліро... — в легкій розгубленості від почутого, Матвій делікатно витирає її гарячу сльозинку, яка важко скотилася з кутика ока випромінюючи приховане всередині глибоке болюче почуття. — Я з тобою, — пригорнувши Ліру до своїх грудей, він відчуває як невпинно, немов крила метеликів тріпоче її серце. Вони обоє занурились у неземний спокій природи та власні думки. Цієї миті не було потреби в словах — світ навколо відчувався у дотиках, поглядах, спільному диханні, як глибокий ритм двох сердець, що билися в унісон. Знаходячись в моменті, Матвій та Ліра втратили відчуття часу. Тонка смуга передсвітанкового світла починала прорізувати темряву, малюючи новий день. Зорі поступово зникали одна за одною у ніжній передсвітанковій імлі — лише найяскравіші зорі трималися до останнього. Багаття, в якому жевріли останні вуглинки, вже не могло зігріти.

— Лір... — Матвій обережно провів по шовковистому волоссю Ліори, яка мирно дрімала, притиснувшись до його грудей. — Нам пора. Вже майже світанок. Тобі треба добре виспатися.

— Угу... — сонно пробурмотіла Ліра, піднявши на нього втомлені очі. — Матвію...

— Що?

— Я хочу до Грейсі.

— Лише до неї? — Матвій тепло посміхнувся у відповідь. — А до мене?

— І до тебе. Але до Грейсі більше, — тихенько засміялася Ліра, підігруючи його жартівливому тону.

— Ти вже посміхаєшся. Так набагато краще! — він не приховував свого задоволення. — Грейсі дійсно вже зачекалася. Вона тобі зрадіє. Їдьмо?

Посміхнувшись, Ліра відповіла легким, ледь помітним кивком.