Раді Вас бачити!

Особняк родини Ейнарс.

Ледве переступаючи поріг, жінка відчуває на собі пильні погляди: з обох боків від неї, наче Вартові Вічності, височіють статуї берегинь. Виліплені з холодного каменю, їхні обличчя сповнені спокою і величі. У складках одягу читається мудрість століть, а руки, складені на грудях, випромінюють непохитність.

Двічі стукаючи тростиною по мармуровій підлозі, звук, подібний до луни кроків, розноситься по просторому холу і хвилею відбивається від високих склепінь. У відповідь на стукіт зліва відчиняються масивні двері, і в отворі, немов тінь, виникає дворецький. Побачивши господиню, його обличчя, зазвичай непроникне, сяє теплою посмішкою.

— Ви сьогодні зарано, щось трапилось? — питає він, схиляючи голову в привітанні.

— Так, деякі плани скасували, Батлере.

Кашемірова тканина, легка як пушинка, спадає з плечей, оголюючи витончені вигини фігури в променях призахідного сонця. Чоловік спритно підхоплює пальто, укладаючи його на передпліччя, та протягує руку. Жінка опирається на неї, і вони прямують до сходів.

— Як поводилися Луї та Гаррі в мою відсутність? — запитує вона, ставлячи палицю на щабель.

— Все, як завжди, місис Клаудія. Вранці я відвіз їх до школи, потім забрав. Близько о пів на четверту прибула репетиторка. Луї, як завжди, не слухався...

— Міс Сміт йому явно подобається, — задумливо мовить жінка. — Він хоче, щоб вона приділяла йому якомога більше уваги, ніж його братові, тому й вередує.

— Так, але чи може бути...

— Ні, — відрізає Клаудія, не даючи йому договорити.

Піднімаючись сходами, дворецький крадькома стежить за пані. Незвична тиша, що виходить від неї, гнітить його душу.

«Напевно, у неї щось сталося, сьогодні вона більш мовчазна, ніж зазвичай».

Язик хоче вимовити вголос питання, що роздирають його, проте становище не дозволяє йому це зробити. Адже він усього-на-всього її дворецький, а вона – його господиня.

Піднявшись на другий поверх та ступивши на верхній майданчик, вони завмирають перед сімейним портретом.

На полотні, справа, зображена жінка, яка сидить у кремовому шкіряному кріслі: вона одягнена у білосніжну сукню, її руки ніжно обіймають округлий живіт, а каштанове волосся хвилями спадає на плечі, обрамляючи обличчя, яке випромінює материнське щастя. Навпроти неї стоїть син Ріант, відображення матері в чоловічому вигляді. Його погляд наповнений подивом і захопленням – він вже тоді відчував зв’язок з майбутніми братами, які ховалися в утробі. За їхніми спинами височіє Лестат, глава сім'ї, в його очах відбивається мудрість й стійкість. Його права рука, немов крило ангела-охоронця, спочиває на плечі сина, в той час, як ліва, сильна та надійна, підтримує дружину за спину.

На перший погляд, вся композиція картини пронизана світлом любові, тепла і безмежної турботи, але чи було це насправді так?

Клаудія, підходячи до портрета, мимоволі відсмикує руку, кажучи:

— На сьогодні ти вільний, Батлер. Далі я впораюся сама.

— Але… місис Ейнарс, пан Лестат велів мені…

— Хто прийняв тебе сюди й надав житло? — знову перебиває вона його.

— Ви, пані.

— Тоді, як я вже сказала: ти вільний.

Дворецький прикладає праву руку до грудей, вклоняється та спускається сходовим прольотом. Місис Ейнарс проводить його поглядом, після чого прямує в ліву частину особняка.

Пройшовши повз безліч однотипних дверей із червоного дерева, вона зупиняється біля найдальшої та, двічі постукавши кісточками пальців, відчиняє її.

Увійшовши всередину, в ніздрі одразу вдаряє запах сирого ґрунту з легкими мінеральними нотками, а приглушене освітлення створює напівтемряву в кімнаті. Основне джерело світла виходить від свічника-канделябра, який стоїть між тумбочкою та кутовими книжковими шафами, заповненими книжками з гончарної майстерності та декоративними предметами.

Тихий, м’який, ритмічний гул, що нагадує безперервне дзижчання, долинає від гончарного кола, за яким працюють. Зазирнувши через двері, Клаудія напівголосно промовляє:

— Останнім часом ти став приватним гостем цього місця.

— Те саме можна сказати про тебе, — відгукується Ріант, відволікаючись від роботи з глиною. — Сьогодні Меса не відбулася, тому вирішила зазирнути сюди?

— Майже, — відповідає вона, зачиняючи за собою двері й проходячи до різьбленого дивана із зеленими подушками, сідає, ставлячи поруч тростину. — Нещодавно я розмовляла з батьком, і він сказав, що ти відкладаєш фотосесію нової колекції Ніно Пуччі. Це правда?

— Батько, як завжди, схильний перебільшувати, — відповідає він, витираючи руки об фартух. — Насправді знімання відкладає сам Ніно Пуччі, а не я. Спершу він захотів дівчину з рудим прямим волоссям, а згодом – ще й із блакитними очима.

— Сподіваюсь ти знайшов таку дівчину?

— Так. Єва Патіссон, студентка першого курсу журналістики. Вона ідеально підійшла. Якщо не помиляюся я зробив пару фото з нею.

— Фото?

Взявши телефон зі столу, Ріант відкриває галерею і, знайшовши потрібні фотографії, відправляє їх матері.

— Гарна дівчинка, вона вже погодилася?

— Я дав їй кілька днів на роздуми і…

— І що? Вона все ще не відповіла? Сподіваюся, у тебе є альтернативний варіант.

Хлопець роздратовано цокає язиком:

— Ти говориш як Емілія. Ні, мамо, у мене немає запасного варіанту.

— Емілія? Вона вже в курсі? — запитує з ноткою подиву місис Ейнарс.

— Так, я відправив їй кілька фотографій цієї дівчини, але вона тільки переглянула їх і не відповіла. Скільки вже минуло? Три дні? — Ріант увімкнув мобільник та дивиться на дату. — До речі, батько поїхав до Японії…

— Три дні тому. Ти на правильному шляху, — вона бере клюку, і підходить до столу. — Твоя дівчина наробила невеликі, на перший погляд, клопоти. Якби вона була трохи розумнішою і поступливішою, змогла б все залагодити сама, а так…

— Які ще клопоти? — запитує він, відриваючи погляд від екрана.

— Це зараз неважливо. Лестат сказав, щоб ти не турбувався про це.

— Гаразд, але все-таки хотілося б знати, що…

Телефон в руках завібрував – прийшло повідомлення від Телеграм:

— Я згодна на твою пропозицію.

Ріант підскакує зі стільця.

— Що таке, синку? Що там? — запитує Клаудія, злегка нахиляючись вперед.

— Єва… вона погодилася.

***

Після довгих днів безперервного дощу автобус повільно рухається під променями знову з’явившогося сонця. Його колеса, розбризкуючи залишки дощової води, котяться по мокрому асфальту, залишаючи за собою вологий слід. Біля вікна громадського транспорту сидить Єва, одягнена в довге пальто з м’якої смарагдової вовни з поясом, який елегантно обвиває її талію. У тонких кашемірових рукавичках вишнево-червоного кольору вона тримає візитівку модельного агентства «Шлях до зірок».

Автобус переповнений. Поруч з нею сидить чоловік у старомодній твідовій кепці та з акуратно складеною парасолькою в руках. Напроти них – молода пара, захоплена розмовою, і жінка середнього віку, поглинута читанням книги. У проході стоять люди, тримаючись за поручні, які погойдуються разом із рухом транспорту.

Патіссон задумливо тягнеться до окулярів, але тут же згадує, що на сьогоднішню зустріч одягла лінзи. Сторопівши, вона опускає руку і відводить погляд до вікна. За ним миготять вітрини магазинів із манекенами в модному одязі, блискучими прикрасами й усілякими товарами на полицях. Вивіски кав’ярень і ресторанів запрошують перехожих відпочити та насолодитися ароматами свіжозвареної кави й випічки. На пішохідних доріжках безупинно рухаються люди, а велосипедисти спритно маневрують між ними. Вулиці були заповнені автомобілями, які утворювали різноколірний потік із металу і скла, а мотоцикли й скутери дзижчать, проносячись повз.

Раптом лунає оголошення: «Зупинка: станція Сефтон-стріт».

Чоловік у старомодній твідовій кепці трясе Єву за плече:

— Міс, це, мабуть, ваша зупинка. — Він вказує на картку, яку вона тримає.

— А?! — Єва, перевівши погляд з вікна на візитку, спантеличено запитує: — Це станція «Сефтон-стріт»?

— Так, міс.

— Тоді мені потрібно виходити.

Вона підводиться та прямує до виходу. Деякі пасажири невдоволено зашепотіли, коли їй довелося протискуватися крізь тісний натовп. Трохи збентежена, але все-таки встигає, вона нарешті опиняється на тротуарі. Витягнувши смартфон із кишені пальта, вмикає геолокацію, вказує потрібне місце розташування, поспішає.

Пройшовши кілька кроків, вона дивиться на екран і не помічає постаті, що наближається. Несподівано врізається в чоловічі груди й опиняється ув’язненою в обіймах. Піднявши голову, її погляд зустрічається з очима Ріанта Ейнарса.

— Ти завжди така неуважна? — запитує він, розтискаючи обійми.

Патіссон, забарившись, ховає телефон у кишеню, поправляє берет і відповідає:

— Я думала, що ви чекатимете на мене біля самої будівлі компанії.

— Мені стало нудно чекати на тебе там, та й чомусь відчув, що ти заблукаєш  або зійдеш не на тій зупинці, — усміхається Ейнарс. — Тож вирішив зустріти тебе.

«Знову ця його єхидна посмішка».

— Ох, дякую, але я могла дійти сама.

— Так, я бачив, як ти йшла: як маленьке загублене кошеня, дивлячись у геолокатор і озираючись на всі боки.

— Я… Не…

Взявши за руку, він перериває її:

— Ну,  гаразд, не будемо марнословити. Нас вже й так чекають.

І вони рушають вперед. Під ногами шелестить опале мокре листя, яке потемніло і втратило свою яскраву жовтизну та помаранчеві відтінки, набувши насичених коричневі й бордових тонів. Єва не може підлаштуватися під темп ходьби Ріанта; вона, ніби Аліса з Країни чудес, женеться за Білим Кроликом, який увесь час кудись поспішає. Легені горять від різких вдихів, дихати дедалі важче, а ноги починають зрадницьки тремтіти.

Помітивши, що супутниця відстає, зупиняється, дає трохи віддихатися, а потім, схопивши її під лікоть, вирівнює темп, і йти стає трохи легше.

— Ось ми й на місці. Як тобі? — він підіймає руку вгору, показуючи будівлю.

Перед ними височіє багатоповерхова споруда. Фасад прикрашений скляними панелями, що відбивають світло і надають будові футуристичного вигляду. На деяких поверхах є металеві балкони, звідки відкриється захопливий краєвид на річку Мерсі та прилеглу пристань. Архітектурні лінії плавні й гармонійні, створюючи відчуття модернізму. Нагорі красується вивіска з назвою «Шлях до зірок» – простий, але елегантний шрифт із витонченими лініями й виразними деталями додає напису особливого стилю.

— Вражає, — знемагає Патіссон, зігнувшись і намагаючись відновити дихання.

— Бачу, кардіо – не твоя стихія.

— Всі види фізичних навантажень, та й узагалі спорт, ніколи не були моєю стихією.

Підійшовши й обійнявши її за талію, Ейнарс вимовляє:

— Моєю теж, але завдяки одній людині, яка з’явилася в моєму житті, цей міф розвіявся.

— Хто ця людина?

Залишаючи питання повиснути в повітрі, хлопець відчиняє двері.

Просторий хол оформлений у світлих тонах із металевими та скляними акцентами. У центрі стоїть велика рецепція з логотипом компанії, виконана з блискучого переливчастого темно-сірого мармуру. Всюди можна побачити моделей у стильних вбраннях, а також співробітників, які снують туди-сюди з різними клаптями тканинами й обговорюючи плани майбутніх показів.

— Нам сюди, — вказує Ріант на ліфт у кутку залу. Підходячи до нього, він натискає кнопку виклику.

Двері кабіни відчиняються, і вони ступають усередину. Ліфт виявляється просторим, з м'яким освітленням і дзеркальною стіною, що відображає їхні фігури. Натискаючи кнопку потрібного поверху, двері безшумно зачиняються, ізолюючи їх від шуму холу, і підіймач плавно рушає вгору, майже невідчутно.

Мобільник Єви видає звук повідомлення. Діставши його з кишені пальта, бачить смс Телеграм від Панфіла:

— Я вже біля музичного клубу і скоро буду заходити. Як ти? Уже дісталася?

Прибираючи руку з талії та поправляючи рукав пальта вишневого кольору, Ейнарс мовить:

— Краще поставити сотовий на беззвучний режим або в режим польоту. Ніно Пуччі не любить зайві звуки, коли працює.

— У режим польоту…А якщо батьки подзвонять?

— Ти їм не казала, куди йдеш?

— Казала, але… — збрехала вона, закусуючи губу. — Усяке буває.

«Я сказала їм, що піду в гості до Луїзи. Якби я сказала їм правду, вони б мене точно не відпустили. Головне, щоб Луїза мене прикрила».

— Тоді можеш віддати телефон мені, — мовить він, простягаючи руку.

Патіссон стискає ґаджет, заглиблюючись у думки. Усередині її деруть сумніви: чи буде він у надійних руках? Чи не буде Ріант у ньому копатися? Хоча… Пароль є…

— У твоєму телефоні якісь секретні файли, що ти так довго думаєш, віддавати мені його чи ні? — у його словах вона відчуває нотки насмішки.

— Ні! Просто… Можна відповісти на смс, перш ніж віддати?

— На це потрібна моя згода?

— Ну… — пальці Єви спритно ковзають по екрану, друкуючи відповідь і відправляючи її. Вона простягає йому блакитний Samsung S5 у прозорому чохлі. У її руках сотовий здається великим та міцним, але, коли Ейнарс бере його в долоню, він виглядає зовсім інакше – меншим і тендітнішим. — Ось, тримай.

У цей момент  дзвенить звуковий сигнал ліфта, сповіщаючи про прибуття на вказаний поверх. Двері плавно відчиняються, і Ріант, зробивши крок убік, галантно вимовляє:

— Леді перші.

***

Університет ім. Джона Мурса.

На одному з синіх стільців, що стоять навпроти круглого білого столу, сидить Джойс. Він крутить телефон у руках, чекаючи відповіді на смс.

«Подивилася й не відповіла. Напевно, вона вже зустрілася з ним».

Стараючись абстрагуватися, Панфіл зосереджує погляд на картинах, що висять на стіні. Кожна з них яскрава та насичена, із зображеннями метеликів, квіткових полів й абстрактних пейзажів. На одній із них – тюльпани, що переливаються в сонячних променях, на іншій – геометричні візерунки та абстрактні форми, що нагадують слайди фотоплівки.

Раптово перед його очима миготить білява дівчина, затуляючи собою весь огляд. Вона нахиляється так, що їхні обличчя опиняються на одному рівні. Її карі очі, схожі на лісовий горіх, який приглушено сяє в напівтемряві, з глибокими, майже оксамитовими відтінками, уважно вивчають його обличчя, а потім дівчина запитує:

— Ти, випадково, не Панфіл Джойс?

— А ти... — він злегка відсторонюється, намагаючись розгледіти бейджик у незнайомки. — Бланка Маль?

«Маль... Щось знайоме…»

— Так. Я сестра Вайоли Маль. Напевно, ти вже з нею знайом, — відповідає Бланка, відступаючи та поправляючи волосся, яке схоже на шерсть пуделя, і смикаючи при цьому ручку чохла гітари, що висить у неї за спиною. — До речі, ти ж прийшов вступити в наш музичний клуб? То чого тут сидиш?

— Хм... Дай подумати. Напевно, тому що двері до вашого клубу замкнені.

— Ах! Ну тоді вставайте, маленький опослят, у мене є ключ!

— «Маленький опослят»? —  Панфіл підводиться зі стільця та здивовано дивиться на неї.

— Опослята, — відповідає Маль, стукаючи ключем по значку хлопця. — Так називають першокурсників. Нас із сестрою на першому курсі називали орлята, а ближче до другого курсу ми стали орлики. А от вже ближче до четвертого курсу нас  почесно називатимуть…

— Орликовичі? — перебиває її Джойс.

Фиркаючи у кулак від його домислу, вона вискалює зуби:

— Ха-ха, ні! Грифон! Нас називатимуть Грифон.

— Грифон? Це ті істоти з головою орла і тілом лева?

— Так. До четвертого курсу ми маємо довести, що володіємо не тільки гостротою розуму й силою лідерства, як орли, а й міццю, сміливістю та захисною відвагою, як леви. — поясняє Бланка, клацаючи замком, після чого відчиняє двері та жестом запрошує хлопця зайти всередину. — Прошу.

Увійшовши, Панфіл зауважує, що все виглядає, так само як тоді, коли він був тут із Євою: барабани розташовані в центрі, поруч стоять дві гітари, а трохи далі – синтезатор. Біля гітар знаходиться мікрофон, і, підійшовши до нього, посміхається, згадуючи, як вона  того дня першим ділом почала його перевіряти.

— Раз... Раз, два! — зі звукових колонок його голос лунає з такою гучністю, що ні він, ні Маль не очікують цього.

— Ах! Роуен, напевно, забув, коли виходив останнім, відключити тут усе, — мовить вона, підходячи до однієї з колонок регулюючи гучність.  — Вибач.

— Так це я винен. Минулий раз, коли… — Джойс відчуває вібрацію в задніх кишень штанів. — Хвилинку.

Розблокувавши телефон, він бачить у Телеграм повідомлення від «Рудоволоски»:

— Так, усе добре. Вже на місці. Сподіваюся, у тебе теж все добре.

Панфіл кидає погляд на Бланку, перш ніж відповісти. Вона акуратно виймає гітару з чохла й починає налаштовувати інструмент, погладжує струни, немов кожен дотик є важливим ритуалом. Переконавшись, що дівчина зайнята справою, він опускає погляд на екран мобільного, трохи думає, і швидко набирає відповідь:

— Ого, навіть відповіла! Ось це прогрес. Бажаю тобі удачі у фотосесії. У тебе все вийде!

«Вперше відповіла. Ну, хоч щось. Може, я її все-таки починаю трохи розтоплювати? Хоча, знаючи її, до цього ще далеко…»

Засунувши телефон у кишеню піджака, Джойс звертається до Маль:

— До речі, де твоя сестра? Та й інші учасники клубу... Скільки вас тут загалом?

Повертаючись до нього, Бланка налаштовує головку грифа, крутить кілки й регулює натяг струн:

— Нас було п'ятеро: я, сестра, Роуен, Танзія й мій колишній – Крісанто.

— Значить, четверо, — підсумовує Панфіл.

— Чому четверо? Усе так же буде п'ятеро, якщо ти приєднаєшся.

— Оу, ні. Навіть не сподівайся, — Джойс рушає до синтезатора й сідає за нього. Влаштувавшись зручніше, кладе руки на клавіші й починає награвати просту мелодію. — Я уклав договір з одногрупницею, що сходжу сюди лише раз, натомість вона…

На його руки падає дивна тінь. Піднявши голову, він здригається – навпроти нього несподівано з'являється Маль зі спантеличеною гримасою. Її скляні очі викликають тремтіння.

— Вона… — продовжує вона його фразу.

— Ти мене налякала! — фиркає він. — Втім, неважливо, що натомість. Це особисте.

— Гаразд, але ти все ж подумай над тим, щоб вступити до клуба, — зауважує Маль, і її погляд стає м'якшим. — Не буду обманювати: нам потрібні учасники. І так, не буду лукавити: сестра недавно показала мені відео, зняте нишком, де ти тут грав на гітарі...

— Що?! Яке ще відео? — Панфіл різко підводиться, в очах миготить підозра.

— Упс! Язик – мій ворог,— засміялася вона. — Але зараз це не важливо. Давай краще спробуємо зіграти одну пісню. Якщо тобі не сподобається, то ти тоді мо…

У клуб вбігає висока дівчина з чорним кучерявим волоссям, одягнена в уніформу (BA): білу сорочку, поверх якої носить зелений пуловер зі значком тотемної тварини – вовк, а на шиї зав'язана краватка «Регат». На ній темно-сіра спідниця-русалка і лаковані туфлі. По її підтягнутій фігурі відразу видно, що вона відвідує спортзал.

— Бланка! Там це… твоя сестра! — починає схвильовано, але, помітивши в кімнаті стороннього, забарюється, а потім уточнює: — У нас тут хлопець хоче вступити до клуба?

Маль обертається на вигук дівчини, питаючи:

— Що там моя сестра?

— А?! Що? — її погляд застигає на новенькому в клубі, але, схаменувшись, вона усвідомлює питання і поспішно відповідає: — А! Та нічого такого. Просто дорогою сюди я зустріла твою сестру – цілковиту blubbering mess*. Я намагалася її заспокоїти, але вона тільки заламувала руки й схлипувала, повторюючи: «Ро-о-оуен! Ро-о-о-оуен! Такий…такий мерзотник! Я його ненави-и-иджу!» – а потім, закривши обличчя руками, втекла. Напевно, у них знову цей період емоційних гойдалок… Просто я вперше побачила Вайолу такою. — Дівчина махає рукою, ніби це її не дуже турбує, але одразу згадує ще дещо й жваво продовжує: — А, так, до речі! Після цього я зустріла самого Роуена. Він одразу почав мене дошкуляти запитаннями: «Ти бачила Вайолу? Знаєш, в який бік вона пішла?» Я, звісно, відповіла, але коли я його запитала: «Що між вами сталося?» – він тільки буркнув, що сьогодні їх можна не чекати. — Потім вона роздратовано сплескує руками й вигукує: — Боже! Який же він неввічливий! Він мені ніколи не був до душі!

— І це все? — питає Бланка таким тоном, ніби емоційна розповідь учасниці клубу для неї – пустий звук. — Якщо так, тоді бери палички й сідай за барабани. У нас і так мало часу.

— Ой, та зачекай ти зі своєю репетицією! Краще представ мене новенькому.

Маль закочує очі, ставить гітару, затим махає рукою дівчині та підходить до синтезатора, за яким сидить Джойс, і каже:

— Знайомся: Панфіл Джойс, першокурсник за спеціальністю «Міжнародна журналістика» (LLB) – опослят. Танзія Хант, третьокурсниця за спеціальністю…

Бланка не встигає договорити, бо Танзія сама продовжує:

— Третьокурсниця за спеціальністю «Стратегічний консультант» (BA)...

— А! То ти, виходить, вовчиця! — перебиває її Панфіл.

— Так! — радісно вигукує вона й міцно стискає його долоню та починає її трясти. — Я так рада знайомству з новеньким, особливо… — Раптом Хант різко смикає руку на себе, і Джойс, не чекаючи цього, подається вперед, корпусом зачіпаючи клавіші синтезатора. Вони видають дисонансний звук, а в наступну мить він чує гарячий шепіт біля вуха: — …особливо коли він у моєму смаку.

Панфіл одразу ж роз’єднує їхні руки, поправляє піджак і сухо відповідає:

— Вибач, але у нас несумісність. Ти точно не в моєму смаку.

— Та й до того ж Вайола розповіла мені, що в нього вже є якась рудоволоса дівчина, — втручається в розмову Маль, яка тримає листки з нотами.

Танзія лише відмахується, мовивши:

— І що з того? Сьогодні є, завтра нема. Це не кінець світу. Тим більше… — вона прикушує губу, накручує на палець темне кучеряве пасмо й продовжує: — Може, я й не зовсім твій типаж, зате у нас можуть збігтися погляди, вподобання й характери.

— Ні. Я так не думаю.

— Гаразд, Танзіє, сідай за барабани, тебе повністю відкинули, — мовить Бланка, злегка відсуваючи її в бік.

Після чого кладе аркуш із нотами на кришку синтезатора. Джойс бере його й оглядає: назви пісні немає, лише нотні символи й текст перших рядків.

— А що це? — звертається він до Маль.

— Заграй – і дізнаєшся, — загадково відповідає вона й так само передає аркуш Хант.

Кожен займає своє місце. Бланка киває подрузі, та починає грати вступ. Панфіл звично пробігає пальцями по клавішах, пробуючи мелодію, але щойно Маль починає співати… для нього це стає, як грім серед ясного неба. Її голос – ніжний і теплий – проникає прямо в його серце:

— Here comes the sun, doo-doo-doo-doo…

Він підіймає голову, і подих застряє в горлі. Гітаристка м’яко вдаряє по струнах, наповнюючи кімнату сонячною мелодією. Легкі акорди ллються, ніби несучи тепло й надію. Джойс обережно натискає на клавіші, додаючи гітари звуки синтезатора – вони звучать, як перші ранкові промені, що лагідно пробиваються крізь хмари. У цей момент барабанниця тихо вдаряє паличками по тарілці, задаючи легкий ритм, який поступово наростає. Музика оживає, і їхнє тріо звучить як єдине ціле.

І в цей момент спогади накочуються хвилею, змиваючи все довкола. Перед його очима постає репетиційна кімната, вечір давно минулого дня. Він і його друг – єдині, хто тоді прийшов на репетицію, інші учасники гурту були зайняті.

— «Ну що, заграємо для себе?» — з усмішкою запитує друг, розминаючи пальці перед грою. Панфіл киває, відповідаючи тим же настроєм. Вони беруть перші акорди улюбленої пісні, і кімната наповнюється мелодією, що належить тільки їм. Тоді, серед цього майже випадкового моменту, народжується щось більше – ніби з кожним звуком їхня дружба стає міцнішою, переплітаючись в єдину спільну ноту.

— The Beatles – Here Comes the Sun, — мовить він, повертаючись у реальність та прибираючи пальці з клавіш.

— Що? — запитує його Хант, припиняючи грати.

Джойс не відповідає. Замість цього він різко підводиться, не дивлячись на дівчат, і кидається до виходу, кинувши через плече: «Мені вже пора». Їхні здивовані голоси наздоганяють його, але він не зупиняється. Все, чого він хоче зараз – втекти. Від цих звуків, від спогадів, від самого себе.

__________________

Blubbering mess* — розмазня, що захлинається сльозами.