Раді Вас бачити!

Не дуже багато часу минуло, коли гидке каченя перетворилося на чарівного лебедя. Його світ спалахнув новими барвами: з'явилися друзі, любов та нове життя. Те, до якого він так старанно йшов, перебуваючи в самих тернях. Але... саме цього хотіло каченя? Проходячи через такий шлях?

***

Готель «Palace».

Токіо, Японія.

Рівно дев'ята година вечора.

Струмені води омивають оголене тіло, у кімнаті тихо лунає меланхолійна музика. Взявши шампунь, дівчина видавлює трохи рідини на долоню й розподіляє по волоссю. Бузково-блакитна піна стікає у злив.

«Колір так і не змився… І навіщо я взагалі зважилась на це фарбування?»

Накинувши халат, Емілія виходить з кімнати.

— Пані Лі Бон! Вас до телефону! — вигукає маленька на зріст японка, тримаючи сотовий. — Це містер Ейнарс.

— Arigato. — дякує вона служниці японською й притуляє смартфон до вуха. — Так, слухаю.

— Rakkani, чому так довго відповідаєш? — бурчить Ріант.

— Вибач, коханий. Я була в ванній кімнаті. Щось трапилось? — питає Лі Бон, сідаючи на крісло.

Rakkani (у перекладі з фінської – «моє кохання»). Коли Ейнарс вперше побачив Емілію в компанії свого батька, він одразу зрозумів, що вона – його rakkani. Її русяве волосся, довгі ноги та ідеальна талія настільки вразили його до глибини душі, що він з першої ж хвилини пропонує їй зустрічатися. (Відтоді двері до елітного відкрились для Лі Бон).

— Я знайшов партнерку для своєї наступної фотосесії. Пам'ятаєш, я розповідав тобі, що дизайнер Ніно Пуччі працює над колекцією з морською тематикою. Так ось, він її закінчив.

— Ніно Пуччі завершив роботу над колекцією? — здивовано питає вона, накручуючи волос на палець. — Якось швидко. Я гадала, що він завершить її наступного року.

— Я теж був здивований, — відповідає Ейнарс. — Він розповідав, що йому потрібна дівчина з прямим рудим волоссям, і який сюрприз! Вона сама потрапила мені до рук!

Його вигуки настільки гучні, що Емілія відсуває телефон від вуха.

— Хто ця дівчина?

— Єва Па... — хлопець запинається. — Патимон? Достеменно не пам'ятаю, але вона приходила дивитися театральний клуб разом з якимсь хлопцем.

— Єва? Гарне ім'я.

— Так, гарне. Але... ця дівчина здалася мені дивною. Спочатку, коли я запропонував підвезти її додому та дав свою візитівку, вона поводилася цілком нормально. Але варто було лише почати розмову про знімання, як її обличчя похмурнішало, — голос Ріанта мимоволі тремтить. — Єва так сильно стиснула картку, що я подумав, вона її порве. А потім її почало трясти! Я спробував заспокоїти її та вже знайшов воду, але вона подивилася на мене, ніби нічого не трапилося. Це було дуже дивно.

— І? Що було потім? — запитує Лі Бон.

— Вона сказала, що подумає й попросила зупинити машину біля найближчої автобусної зупинки. Але вже минув тиждень,  а дзвінка так і не було.

— Тиждень? Сподіваюсь, ти знайшов запасний варіант?

У відповідь хлопець важко зітхає, а потім коротке кидає: «Ні».

— Ти при своєму розумі?! — Лі Бон вже збирається насварити співрозмовника, але він її перебиває.

— Емілія! Я знаю, що роблю! І я впевнений, що вона погодиться! — рішуче відповідає він.

— Роби, як знаєш! — пирхає вона, а потім слідом дуже тихо, майже пошепки додає: — Адже ти ніколи мене не слухав…

— Що ти сказала?

— Ну, мені вже час збиратися на чергову фотосесію для чергового журналу. Якщо ця дівчина таки погодиться, надішли її фото! — швидко тараторить Емілія на одному диханні й кладе слухавку.

Її не особливо турбує, чи почув Ріант її слова. У голові лише одне:

«Як же дратує!»

Підвівшись з крісла, вона підходить до панорамного вікна, прикладаючи долоню до скла. Смеркає, тільки ліхтарі та вуличні вивіски освітлюють нічний Токіо. Машини, скутери та велосипеди снують із шаленою швидкістю. Натовп нагадує рій бджіл, поділений на окремі зграї. Їх важко розгледіти, але їхній шум зливається в безперервне гудіння. Дівчині здається, що вона перебуває в якомусь незгасному таборі, де не дозволено зупинятися ні на мить. Лі Бон відчуває, як її поглинає цей рій, наче вона – квітка, з якої бджоли жадібно збирають солодкий нектар. Такий солодкий, такий невимовно привабливий.

Розплющивши очі, вона кличе служницю.

— Пані, чи не хочете ви висушити волосся?

Емілія наближається до японки.

— Твоє кімоно́*, — розпускає пояс і наново зав'язує його. — Так краще.

— Пані, не варто було, — дякує японка, зніяковіло нахиляючи обличчя.

— Добре, а тепер висуши мені волосся.

***

Щоосені дні стають дедалі холоднішими, і Ліверпуль, здається, захлинається в нескінченному дощі. Люди не поспішають залишати свої теплі домівки та лише сміливці, виходять на вулицю, ховаючись під парасольками. Сонячне світло пробивається крізь ледь помітні дощові хмари, роблячи все навколо похмурим та сумним. Здається, що місто вкрите сірою ковдрою. Вітер зриває з дерев жовті, коричневі та бурі листки, кидаючи їх під ноги перехожим.

Автоматичні двері відчиняються перед дівчиною, і вона робить крок уперед, виходячи з продуктового магазину. Пакет, наповнений продуктами, в одній руці та розкрита парасолька в іншій, Єва прямує по тротуару. Дощ залишає калюжі. Діти, що проходять повз, у гумових чоботях скачуть в них, починаючи бризкатися. Патіссон посміхається, уявляючи, якби сама стрибнула в одну з них, але швидко передумує, згадавши, як нещодавно хворіла.

***

Вона провела в ліжку вже два тижні, страждаючи від суміші кашлю, лихоманки та нежитю. Перші дні біля неї постійно знаходилися стривожені батьки, а потім неочікувано завітали кузени й кузини. Вони хотіли зробити сюрприз, але, побачивши, в якому стані була дівчина, зрозуміли, що задум не вдався. Патіссон спостерігала через вікно, як її кузини грали на задньому дворі. Найменша, Агнес, ліпила величезні паски в пісочниці; Іві та Ізабелла, середні з кузин, грали у квача; а старша, Ребека, сиділа на гойдалці, спостерігаючи за ними. На її колінах лежала вулична кішка, яку вона ніжно гладила. Тварина, немов відчувши, що за ними спостерігають, глянула на пустунку. Єва, злякано смикнула шторку, закриваючи вікно.

Їй було сумно лежати в койці з шарфом на шиї в такий яскравий сонячний день. Взявши носовик біля тумбочки, вона кілька разів висякалася. До кімнати зайшов один із найстарших кузенів – Ларк. Він узяв стілець й сів поруч.

— Як почуваєш себе? — запитав він співучим голосом.

Голос Ларка завжди нагадував Патіссон спів птаха. Його волосся було пофарбоване в чорний колір, хоча природний рудий відтінок йому чомусь не подобався. Ніс, схожий на орлиний, а очі блакитні, як у неї. Він був точною копією свого батька, дядька Коллума.

— Як завжди, трохи болить горло і нежить, — відповідала вона, знову сякаючись.

Єва навіть не встигла помітити, як кузен приніс коробку з ліками: спрей для горла, пігулки, сиропи та термометр. Взявши спрей, він наказав:

— Відкрий рот.

Патіссон з жахом подивилася на балончик. Їй не подобалося бризкати горло – ліки були настільки неприємні на смак, що від однієї згадки про них їй ставало зле.

— Ні! — рішуче запротестувала вона, прикриваючи рот.

— Давай, не будь дитиною. Я лише кілька разів пшикну, і все.

— Ні!!!

Вона миттєво сховалася під ковдрою, на що Ларк тільки усміхнувся.

— Дуже шкода, — сказав він, удавано сумним голосом. — А моя ма… тобто твоя тітка сказала, щоб я потім нагородив тебе твоїм улюбленим чизкейком. Вона сама його приготувала для тебе, але тільки якщо ти приймеш ліки.

Єва неохоче визирнула з-під ковдри, узяла спрей та кілька разів швидко бризнула в горло. Смак, як і очікувалося, виявився неприємним, тож вона скривилася.

— Яка молодець! — співуче вигукнув кузен, поплескуючи її по спині. — А тепер можна й чизкейк поїсти.

***

Патіссон настільки занурена у спогади, що навіть не помічає, як опиняється на пішохідному переході. Коли на світлофорі загоряється зелений, робить крок уперед, але раптом хтось обхоплює її за талію, наче удав стискає свою жертву. Вона вже збирається подивитися на несподіваного обіймача, як несподівано відчуває, що пакет та парасолька зникають з рук.

— Давно не бачилися, Єво, — каже незнайомець, тримаючи її речі. — Як справи?

Поглянувши на хлопця, Єва одразу його впізнає: зелені очі та посмішка, як у чеширського кота – це Ріант. Хлопець, який дав їй візитівку та запропонував фотосесію. Хлопець, якому вона так і не відповіла.

— Ріант! Яка несподівана зустріч! — з якоюсь нервовою посмішкою відповідає вона.

Перш ніж Ейнарс встигає щось сказати, він чує звук машини, яка сигналить їм: «Гей, голубки! Чого застрягли?! Переходьте вже» — кричить власник автівки. Не звертаючи уваги на галас й гудки авто, Ріант спокійно мовить:

— Чесно кажучи, я не хочу тебе згаяти, тож запрошую випити зі мною по чашці чаю. Погоджуйся, Єво, у нас так мало часу, але нам є про що поговорити.

Дівчина краєм ока помічає сердите обличчя водія, поправляє окуляри, які вже (несподівано) сповзають на край носа, та трохи розгублено, каже: «Добре, ходімо».

Кафе «The vibe».

Опинившись у закладі, Ейнарс по-джентльменськи знімає з Патіссон дощовик та вішає його на вішалку разом з парасолькою. На ній – рожева сукня в горошок. Дивлячись на костюм Ріанта, який ідеально вписується в атмосферу кафе, дівчина відчуває легкий дискомфорт.

— Сідай за будь-який столик, — шепоче він їй на вухо, нахиляючись ближче. — Будеш зелений чай?

Вуха Єви червоніють маковим кольором, в очах усе пливе, вона розгублено мимрить: «Ні, каву…», й сідає за перший вільний столик. Протерши окуляри рукавом, починає розглядала інтер'єр кафе: темно-бежева мармурова плитка під ногами, вітрини з різноманітною випічкою, дівчина яка стоїть за касою та приймає замовлення Ріанта, чемно йому посміхається. Підвівши очі, Патіссон помічає пишну зелень, що звисає над прилавком, додаючи приміщенню затишку. Лампи, прикрашені тропічним листям, створюють м’яке тепле освітлення. Стіни в кав'ярні пофарбовані у білі та пастельно-зелені кольори, дерев’яні столи доповнюються салатовими й чорними стільцями. Єва звертає увагу на яскраву рожеву світлодіодну вивіску на якій написано: «Де б ви не знаходилися в житті, розквітайте витончено».

Щось у цій фразі здається знайомим. Вона вже десь її чула…але від кого?

— Ось твоя кава, — каже Ейнарс, ставлячи чашку перед нею та сідаючи навпроти. — Випічка буде за хвилину.

Патіссон ввічливо дякує, розмішуючи цукор. За вікном шумить дощ. У кав'ярні грає спокійна фонова музика, яка не заважає розмовам відвідувачів. Ріант підносить чашку до губ, робить ковток.

— Ти хворіла? — недбало питає він, дивлячись у вікно, немов питання адресоване не їй, а дощу, що б'ється по склу.

— Так, —  відповідає вона, сьорбнувши гарячої кави, яка майже обпікає їй кінчик язика.

— Це моя вина.

Єва хоче заперечити, але язик неприємно запульсував.

— Я відчуваю велику провину. Навіть не знаю, як перед тобою просити вибачення.

— У цьому немає потреби, — мовить вона, ставлячи чашку на блюдце. — Я сама винна у тому, що вирішила піти додому пішки, в той проливний день.

Ейнарс має намір відповісти співрозмовниці, але в цей момент перед ними постає чоловіча фігура, яка тримає випічку.

— Ваше замовлення, — сухо каже офіціант, ставлячи страви на стіл. — Вишневий крамбл для прекрасної міс та кабачкові вафлі для містера Ейнарса.

Патіссон краєм ока помічає табличку з ім'ям чоловіка «Лазар» перед тим, як він вклоняється та йде.

«Лазар».

Вона десь чула це ім’я… але де? Минув лише тиждень, але для неї він здається  місяцем: її власна хвороба, раптовий приїзд кузин та кузенів, спричинений ними хаос в будинку, візити подруг… Усе перемішалося в голові.

— Єво?

Дівчина підіймає очі на Ріанта, вириваючись із думок. Дивлячись на нього, їй здається, що вона начебто зараз чітко помічає його обличчя. Права сторона – м'яка й приємна: менш виражена вилиця та гладке, слухняне волосся. Ліва ж різко контрастує: чітко окреслена вилиця та волосся, що нагадує клубок неслухняних пасом. Якби кожна його сторона була віддзеркалена, то перед нею постали б дві  абсолютно різні людини. І чому вона тільки зараз це помічає?

— Ваше волосся… — несподівано каже Єва вголос, сама цього не очікуючи, але продовжує: — Воно завжди таке?

Ейнарс мало не впускає ложку, явно не очікуючи такого запитання. Відкашлюється у кулак, він вкотре дивиться у вікно: дощ посилюється, розмиваючи краплі на склі. Патіссон зачерпує ложкою крамбл, який на смак виявляється нудотно солодким. Вона робить ковток кави – рідина ковзає по горлу, але не приносить жодного задоволення. Все-таки, пити каву, коли ти ще не повністю одужала, – не найкраще рішення.

— Моє волосся в’ється через погоду, — каже він, кидаючи на неї погляд. — Ну... як бачиш, ліва сторона зовсім неслухняна.

Відсуваючи тарілку вбік, Ріант упирається ліктями в стіл та сплітає пальці, посміхаючись чеширською посмішкою.

— До речі, ти обміркувала мою пропозицію?

Допивши каву, Єва дивиться на осад у чашці. Вона згадує Луїзу, яка могла б одразу розповісти, що її чекає в цій гущі, але сама бачить лише чорну плутанину.

— Ти все ще чекаєш моєї відповіді?

— Так, чекаю. І хочу почути її зараз.

Ставлячи чашку на стіл, дівчина розуміє, що забула зняти чепчик. Послаблюючи вузол на підборідді, вона знімає його та починає крутити в руках.

«Яку відповідь він від мене очікує? Так? А якщо я скажу ні? Ха…хочу висякатися».

Шмигає носом, знаходить серветку під тарілкою, сякається та залишає її у руці, не знаючи, куди подіти.

— А, чому саме я?

Ейнарс подає знак офіціанту.

— Я вже казав тобі, що ти чудово підійдеш для фотосесії зі мною. Крім того, ти сподобаєшся Ніно Пуччі.

З'являється офіціант «Лазар» з тацею. Він прибирає все зі столу, залишаючи тільки пакування серветок та чашку зеленого чаю.

— Ніно Пуччі? — перепитує Патіссон, беручи упаковування.

— Так, модельєр, про якого я вам розповідав.

— І ви впевнені, що я йому сподобаюся?

— Так.

— Якось занадто самовпевнено. Я ніколи раніше не фотографувалася, не знаю ніяких модельних поз – як встати, куди дивитись, і…

— Мене це не хвилює, — перебиває її він. — Мені потрібна твоя зовнішність, і більш нічого.

— Якщо це тебе, тобто вас це так не хвилює, то ви могли б знайти схожу рудоволосу дівчину з досвідом у фотосесіях.

Ріант кривиться, невідомо, від чаю це, чи від гірких слів Єви….

— Думаєш, я не шукав когось іншого? — хмуро відповідає він. — Чи, може, ти думаєш, що фотосесія буде проходить під водою і тому шукаєш відмовки?

— Я навіть не замислювалася, що фотосесія буде проходити під водою. Просто, чому саме я?

— А чому ні?

Вона відкидається на спинку стільця, світлодіодний надпис ритмічно блимає. До її свідомості долинає м'який, високий голос. Це голос Панфіла. Вона згадує звідки пізнала цю фразу. Того дня, коли Джойс прийшов її провідати, тримаючи в руках пакет з фруктами. Він виглядав неохайним, але завжди сяяв, коли бачив її. За чисткою яблук хлопець розповів про кав'ярню друга та згадав частину фрази з вивіски, яка йому сподобалася: «Розквітай витончено».

«Коли ти одужаєш, я відведу тебе в кав'ярню мого друга. Добре?»

— То це і є те кафе? — тихо промовляє Патіссон.

— Що?

— О, вибач, це я не тобі. Просто думки вголос.

Вона ніяковіє, але водночас, з якоїсь причини, її серцебиття починає частішати. Через вікно починає пробивається сонячне світло. Ріант підводиться й сідає поруч.

— Дивись, — він тримає смартфон, на екрані відобразились їхні обличчя,— хіба я не казав, що ти чудово підходиш?

Коли Єва бачить себе на передній камері, в ній немає нічого примітного: червоний ніс, розпатлане волосся, товстий калиновий шарф навколо горла й мішки під очима. На її тлі Ейнарс виглядає просто чудово. Перш ніж вона встигає щось заперечити, він вже натискає на кнопку. 

Клац.

— Посміхнись, міс Патіссон.

«Що?»

І знову клац. Ріант продовжує робити селфі, а Єва не може розуміти, що відбувається. Намагаючись відібрати телефон, вона засмучено бурмоче: «Досить». Хлопець лише усміхається з її буркотливості й, переставши фотографувати, показує знімки.

— Бачиш? Ми ідеально вийшли.

Патіссон дивується, коли побачить фотографії. Деякі з них дійсно гарні. Попри хворобливий вигляд, вона посміхається; на інших знімках виглядає сердитою та серйозною, але все одно залишається гарною. Сонячні промені, підкреслюють її руде волосся, а веснянки нагадують маленькі сонечка. На одному з фото, де Ріант знімає з неї окуляри, можна помітити її яскраві, насичені блакитні очі та теплу посмішку.

 — Отже, ти згодна на мою пропозицію?

__________________

Кімоно́ — традиційний одяг у Японії. З середини XIX століття вважається японським «національним костюмом». Також кімоно є робочим одягом гейш та майко (майбутня гейша).