Раді Вас бачити!

«Я кохаю тебе»

***

Двірники авто мляво шкребуть лобове скло, відштовхуючи воду й відкриваючи шлях до будинку матінки Джойса. За вікном вирує злива: сірі небесні сльози хльосять по даху, стікають у бриж, і асфальтом біжать квапливі струмки. Колеса ковзають по глибоких калюжах, бризкаючи боки машини; по бічних шибках течуть тонкі прозорі жилки – буцімто шукають щілину, щоб пробратися всередину, але щоразу розчиняються в потоках. Світло ліхтарів розтягується в них тьмяними відблисками, і все довкола здається трохи розмитим, ніби позбавленим чітких меж.

Єва сидить на задньому сидінні ліворуч, майже не рухаючись, лише зрідка переводить погляд з вікна на салон. Праворуч од неї спочиває пишний букет – поєднання червоних гвоздик і темних тюльпанів, обрамлених білими ліліями. Такий вибір дивує її: більшість хлопців обмежилися б банальними трояндами, наче й не здогадуючись, що існують інші квіти. Поруч з букетом лежить оксамитова видовжена коробочка. Усередині – намисто з малахіту та лазуриту, каміння в тон очам Фей. Під м’яким світлом салону воно мерехтить, немов ховає у собі відблиск північного сяйва.

— Як гадаєш, їй сподобається? — запитує Ітан, кинувши на Патіссон погляд крізь дзеркало заднього огляду.

Дівчина здригається, квапливо закляпує коробку й трохи збентежено, відповідає:

— Д-думаю, так. Мені б принаймні таке сподобалося.

— Так... Мабуть, вона у будинку моєї матінки, — каже Панфіл, прибираючи телефон від вуха. — Поза зоною доступу. Що там знову у вас сталося?

— Ти ж знаєш Фей – усе, як завжди, — зітхає друг. — Перехожа дівчина запитала мене, як дістатися до якоїсь крамниці, ну я й почав пояснювати… А вона, побачивши нас, влаштувала сцену: кричала, звинувачувала, що я зрадник.

«Цікаво було б послухати цю історію від самої Фей, адже іноді Ітан виставляє себе у вигідному світлі. Та звинувачувати його я не збираюся».

Коли Вульф повертає праворуч, Джойс вимовляє:

— Завжди хотів запитати: а ти ніколи не замислювався, що одного чудового дня Фей може просто не пробачити тобі? Скаже «ні» – і піде.

Вульф стискає кермо так міцно, мов це єдине, що втримує його від люті. Спалах блискавки відбивається в лінзах окулярів, коли він дивиться на нього. І Панфіл уперше бачить у друга такий вираз – жорсткий, відсторонений, що проймає до кісток.

— Такого ніколи не станеться, — твердо відповідає він. — Запам’ятай це, Панфіле. Вона любить мене, і я її теж. У нас просто тимчасові труднощі. В усіх пар таке буває. Тобі цього не зрозуміти – у тебе дівчата змінювалися швидше, ніж ти встигав їх запам’ятати.

«Тимчасові? Та вони у вас завжди вічні. Я частіше бачив Фей у сльозах, ніж щасливою поряд із тобою».

Але хлопець залишає ці думки при собі й тільки бурмоче:

— Добре-добре, вибач. Ляпнув дурницю.

— Так, дурницю, — відрізає Ітан.

Автомобіль пригальмовує біля високого паркану, що приховує будинок. Двірники скрегочуть востаннє та завмирають.

— Я лишуся в машині, — каже Вульф, глушачи мотор. — Якщо піду з вами, вона точно влаштує ще одну сварку.

— Так, слушне рішення, — відповідає Джойс, розстібаючи ремінь безпеки. — Я надішлю тобі смс, коли можна буде з’явитися.

Друг підтискає губи, і коли Панфіл вже береться за ручку авто, щоб вийти, він говорить:

— Спасибі тобі… і пробач, що розлютився.

— Не вперше.

І, грюкнувши дверцятами, виходить першим. Він помічає, як Єва обережно, майже дбайливо причиняє за собою дверцята, мов боїться видати зайвий звук, щоб не роздратувати власника машини. На обличчі хлопця з’являється легка посмішка.

— Не бійся, його Nisssan не розвалиться, якщо ти добре ляснеш, — після того, як він допоміг їй, протягає лікоть: — Тримайся за мене, слизько.

Вона кладе долоню на його руку, і вони йдуть мокрою доріжкою. Кроки звучать глухо, наче дощ ковтає їхню луну. До ґанку залишається зовсім трохи. У деяких вікнах горить – отже, Вальтер удома.

— Знаєш, — тихо починає Патіссон, — я помітила… у вашій дружбі Ітан завжди якийсь… відсторонений.

Джойс вдихає прохолодне повітря й, нишпорячи в кишенях шкірянки, шукає ключі.

— Так, є таке. Але, знаєш, я не хочу про це говорити. Краще подумай про свій телефон. Уявляєш, скільки буде пропущених від батьків та подруги, коли увімкнеш його?

— Якщо чесно, боюся уявляти.

— Але тобі доведеться з цим зіткнутися, тож… — він вставляє ключ у замковий отвір, двічі провертає, і двері піддаються. — Заходь. Відчувай себе як удома.

Вони переступають поріг, не дивуючись увімкненому світлу. Натомість обтрушують із плечей мокрі краплі й знімають верхній одяг, вішаючи його на витончену дерев’яну вішалку. Але невдовзі Єва морщить носа: у повітрі витає дивний запах гару.

— Ти це відчуваєш? — шепоче вона.

Панфіл насуплюється. І тільки ступивши глибше в будинок, помічає, як із кухні тягнуться легкі клуби сірого диму, що зависає під стелею. Вони поспішають туди – і бачать Фей, що стоїть біля духовки з розгубленим виглядом. На плиті димиться деко, а всередині, в похмурій кірці, вгадується те, що колись було куркою.

— Сюрприз! — вигукує винуватиця, нервово усміхаючись. — Ой, Єво, і ти тут…

— Фей? — Джойс театрально округляє очі, вдаючи здивування. — А що ти тут робиш?

— Пан… — починає вона, але голос її зраджує.

Губи тремтять, у погляді блищать сльози. Наступної миті дівчина ривком кидається до нього, обхоплює талію та втикається лобом у його груди. Крізь схлипи вириваються уривчасті слова.

— Ну що знову сталося, дурненька? — лагідно запитує він, гладячи її по маківці.

— Ти навіть не уявляєш, Панфіле…Ітан такий…такий жахливий! Я більше не можу…

І поки Вальтер у пориві емоцій виливає хлопцю душу, Патіссон, ніяково переступаючи з ноги на ногу, підіймає телефон і мімікою запитує: «Де можна зарядити?».

Панфіл, ледь помітно смикає підборіддям у бік коридору й ледве беззвучно шепоче:

— Прямо, а тоді ліворуч. Там ти знайдеш усе, що потрібно.

Єва вдячно киває та виходить з кухні. Коридор затишний, наповнений приглушеним теплим світлом, що ковзає по стінах і вздовж дерев’яного плінтуса. У дальній кімнаті на тумбочці на неї чекає порятунок – охайно згорнутий клубок проводів і кілька зарядних пристроїв. Вона вибирає потрібний, вставляє кабель у розетку й, затримавши дихання, натискає кнопку ввімкнення.

Екран  відразу спалахує, і незабаром з’являється номер та ім'я подруги – Луїза. Серце стискається, пальці самі тягнуться до зеленої кнопки.

— Луїзо, я… — починає Патіссон, але голос подруги вривається, як буревій.

— Єво! Де ти?! — мало не кричить Луїза. — Мені дзвонив твій батько! Весь в паніці! Питав, чому ти не береш слухавку! Я, звичайно, викрутилася, сказавши, що ти заснула, а телефон розрядився, і те, що ти залишишся в мене ночувати через зливу. Але, Єво, де ти, чорт забирай?!

Дівчина нервово ковтає слину.

— Луїза... будь ласка, заспокойся. Вибач. Я не думала, що в мене так мало відсотків на телефоні. Щойно під'єдналася до зарядки, та…

— Не тягни! Де ти?!

— Я в одногрупника, — видихає вона ледве чутно. — Ми випадково зустрілись на зупинці. Заговорилися й…не помітили, як…

— Що за одногрупник?

— Панфіл. Панфіл Джойс.

На тому боці повисає гулка пауза, а потім гострий:

— У Панфіла?! Того самого, який кинув Інесу, коли їй потрібна була допомога? У колишнього хлопця подруги?! Єво, ти при здоровому глузді?!

— Б-Будь ласка, не кричи, — її голос починає тремтіти. — М-мені просто довелося поїхати з ним. І, я в будинку його матері, а не в нього самого. Та й це найближчий…

— О, Господи, яка ж ти… — подруга задихається від люті. — Яка ти егоїстка! Набрехала мені, що, нібито, маєш відлучитися у справах і все розкажеш увечері. А тепер що я чую? Ти у Панфіла, того клятого, Джойса! Інеса ж тебе просила триматися від нього якомога далі!

— Я не егоїстка, Луїзо! — схлипує Патіссон, хапаючись рукою за скроню. — Мені справді треба було з’їздити у справах, я була на спільній фотосесії з…

— Брешеш! — вибухає Луїза. — Я не вірю тобі! Якби я тільки знала, що ти поїхала розважатися з цим виродком Джойсом, я ніколи не стала б прикривати тебе перед твоїм батьком!

Єва дивиться в дзеркало у стилі сонця – на своє відображення. Її дихання збивається, і вона мимоволі кусає великий палець руки.

— Луїзо, благаю, послухай мене! Будь ласка, тільки не кидай слухавку. Дай мені все пояснити, я хочу, щоби ти мене почула! — у її голосі проривається розпач.

— Я не знаю, хто ти зараз для мене, Патіссон, — глухо кидає дівчина, — але точно не та подруга, якій я вірила.

— Ні! Не кажи так! Прошу тебе, не відключайся, Луїзо! Не клади слухавку!

Клац – і  лінія обривається.

— Луїзо?.. — Єва притискає телефон до вуха, наче силою може витягнути її голос назад. — Луїзо, відповіси…будь ласка…

Пальці тремтять. Вона знову набирає номер. Один гудок. Другий. Третій. Ніхто не бере.

— Візьми ж слухавку…

Дівчина кидає оком на дзеркало і завмирає. За склом не вона. У глибині срібного відблиску стоїть інша дівчина, схожа й водночас чужа. Шкіра має тьмяний, місячний відлив, а по щоках і скронях розсипані родимки – безладно, але рівночасно у дивному порядку, ніби з них могло скластися сузір’я. Вона дивиться на неї – холодно, невідворотно. Її зіниці тремтять, мов відбиття у воді. Патіссон не встигає вдихнути, як губи тієї ворушаться:

— Ти мене так само покинула, — каже вона, і голос дзвенить, відскакує від стін, множиться луною. — І що, приємно? Легко було відмовитися на моєму місці? Егоїстка…егоїстка!

Звуки стають дедалі гучнішими. Повітря густіє, у грудях – порожнеча, хтось витісняє кисень. Серце калатає, неначе його кидають об ребра. Єва робить крок назад, спиною натискається на шафу, і телефон вислизає з пальців – тихий удар об підлогу здається громом.

— Замовкни…будь ласка… — ледве прошептує, але голос у дзеркалі не стихає.

— Егоїстка! — повторяє відображення, і слова вже не лунають, вони тиснуть, заповнюють простір, просочуються в неї під плоть. — Ти завжди тікаєш, коли стає боляче!

Патіссон хапається за голову, стискає долоні на вухах, заплющує очі. Світ крутиться – у вухах гуде, хвиля моря набирає сили десь усередині черепа. Дихання перехоплює, кожен ковток повітря дається з відчуттям водяного опору.

— Досить! — крик рве горло, сиплеться хрипом, чужим, нерівним голосом. — Досить!!!

І ось стукіт у двері. Різкий, уривчастий, настирливий. Один. Другий. Третій.

Дівчина завмирає – напівзігнута, з тремтячими пальцями, бліда, немов висвітлена блискавкою. Повільно розплющує очі. У дзеркалі знову вона – розтріпане волосся прилипає до вологих щік, у кутиках губ застигла тремка лінія між криком і мовчанням. Але в повітрі ще вібрує відлуння голосу – друге серце, що пульсує й не замовкає.

Двері риплять, прочиняються, і з темряви чути приглушений голос:

— Єво? У тебе все гаразд?

Це виявляється Фей. Вона стоїть у дверях, тримаючи в руках якийсь згорток речей, а в її погляді – здивування. Єва повільно випростується, поправляє пасма й, помітивши телефон на підлозі, сягає до нього.

— Твій телефон… — Вальтер випереджає її й швидше підіймає пристрій. — На ньому тріщина… у тебе щось сталося?

Патіссон вихоплює мобільник із рук Фей.

— Так, мені просто… щось привиділося в дзеркалі, і я злякалася, — каже, оглядаючи екран. — Чорт… справді тріщина. Батьки мене вб’ють.

— До речі, ти їм додзвонилася? Панфіл сказав, що ти пішла зателефонувати їм, — Вальтер нітиться, — тому я вирішила принести тобі речі.

— Які речі? Навіщо вони мені? — Єва дивиться на неї розгублено.

— Ну як…Ти ж, мабуть, промокла. Було б добре прийняти ванну та передягтися у щось сухе.

— Ванну?.. — Дівчина зітхає. — Так, це було б непогано. От тільки… — вона замовкає, збираючись з думками, — мені потрібно нове…спідня білизна.

— Хм… — Фей задумується, а потім ледь усміхається. — У мене десь є новий комплект білизни, іще запакований. Якщо ти не проти, можу запропонувати його тобі.

Патіссон мовчить кілька секунд, слухаючи, як за вікном дощ стукає по підвіконню, а десь у глибині будинку ледь чутно гуде водонагрівач. Вона стискає телефон і відчуває пальцем тріщину. У голові спалахують слова подруги:

«Якби я тільки знала, що ти поїхала розважатися з цим виродком Джойсом, я ніколи не стала б прикривати тебе перед твоїм батьком!»

А за ними безтілесне – шепотіння:

«Егоїстка… егоїстка…»

— Так, дякую, — каже нарешті, безмаль пошепки. — Я не проти. І…вибач, якщо налякала тебе.

Вальтер знизує плечима.

— Якби я побачила щось у дзеркалі, то теж би злякалася. І, до речі, ванна вже набрана. Ходімо, я проведу тебе.

Вони йдуть вузьким коридором. Тиша розтягується між ними – тиша неважка, але така, що змушує дослухатися до кожного подиху. Фей зупиняється біля дверей ванної кімнати й клацає вимикачем. Приміщення невелике, але охайне: карамельна плитка на стінах, полиця з флаконами, рушники, акуратно складені біля дзеркала. Єва не наважується глянути в відображення, хоча все ще відчуває її присутність – примарну, спостережливу, як пам’ять. Вона підходить до ванни. Вода вже набрана з неї підіймається пара, пахне малиною та м’ятою.

— Сподіваюся, температура підходить, — мовить Вальтер, схиляючись до змішувача.

— Здається, так, — Патіссон торкається води кінчиками пальців. Вона приємна, обволікає шкіру, ніби запрошує зануритися.

— Тоді влаштовуйся, а я піду знайду білизну. Вона десь у шафі.

— Добре.

Фей виходить, лишаючи її наодинці.

Кілька секунд просто стоїть, дозволяючи собі вдихнути глибше – упевнитися, що повітря в кімнаті справді безпечне. Потім повільно знімає кроп-светер: тканина ковзає по плечах. Далі спідницю, яка легко спадає й осідає біля стоп. Тіло тремтить не від холоду, а від хвилювання, що ще не встигло розсіятися. Єва ступає ближче до краю, тримаючись долонею за холодний фаянс, і обережно занурює ногу у воду. Легка хвиля розливається вгору, огортаючи литку, коліно, стегно. Вона повільно опускається, дозволяючи воді прийняти її повністю. Нарешті вмощується; тіло розслабляється так, наче хтось вимикає внутрішній сигнал тривоги. Повітря біля обличчя теплішає. Дихання стає рівнішим.

Вона заплющує очі й раптом десь під ребрами спливає в пам’яті спогад: вони йдуть містом після дощу. Асфальт віддзеркалює помаранчеве світло ліхтарів так яскраво, що кожна калюжа здається маленьким світильником. У деяких відбиттях мерехтять їхні силуети – мов дві тіні ковзають під чужим небом, а міські вогні над ними – їхні особисті сонця, підвішені надто низько. Каїн тримає її за руку – не міцно й не владно, а так, як їй тоді здавалося правильним. Тепло. Надійно. Вона ковзає ногою на мокрому камені, безглуздо змахує руками, боячись упасти, та відчуває його долоні на талії – швидкі, впевнені, такі, яким ще вірить. Хлопець сміється – м’яко, по-доброму, зовсім не так, як сміятиметься згодом, коли захоче показати їй її місце.

— Обережніше, Єво, — каже він. — Я не хочу тебе втратити.

Тоді це звучить щиро. Так щиро, що дівчина вірить: він триматиме її вічно. Але відлік часу вже розпочато – просто вона воліє не чути його кроків. Каїн знімає куртку, нахиляється до неї та обережно накидає на плечі. Його пальці затримуються на шиї – дбайливо, майже несміливо, на зайву мить довше, ніж потрібно.

— Ти завжди така холодна.

— А ти завжди такий гарячий.

Відповідає Патіссон – і в тієї ж миті спроба сказати ще щось захлинається. У роті раптово з’являється рідина: щільна, тягуча, неначе самі слова грузнуть у скляній товщі зсередини. Язик наливається свинцем, губи ворушаться, старанно наслідуючи мовлення, та звук не народжується. Лише німий поштовх. Переляк. 

Каїн.

Дивиться на нього – і його лице починає плинути, як розтоплений віск. Вилиці поволі сповзають униз, лінія рота провисає, втрачаючи опору, очі з’їжджають, не заплющуючись, продовжуючи дивитися – надто уважно, надто довго. Риси витягуються, деформуються: гравітація зненацька змінює напрям і тягне все не вниз, а набік, крізь нього самого. У ньому більше немає людини – лише оболонка, що не встигає втримати форму, не встигає стати чимось визначеним. Єва відчуває, як її руки тонуть у чомусь невидимому й густому – у меду, що ось-ось застигне. Пальці зміщуються, залишаючи по собі липкі, тягучі сліди просто в повітрі. Кожен порух запізнюється, приходить із затримкою, ніби тіло відстає від часу, ніби теперішнє більше не визнає її.

Вогники довкола починають гаснути один за одним, без поспіху. Краєвиди темнішають, далі фон дає збій: вулиця втрачає глибину й виглядає пласкою, абияк зібраною декорацією. Кольори тьмяніють до сірого, сірий тоншає та зникає в чорному. Простір стискається – хтось поволі зводить стіни, не торкаючись їх, не лишаючи слідів, просто забираючи місце для існування. Тиша стає відчутною: навалюється на плечі, тисне на скроні, заповнює зсередини – легені, груди, думки. Страх не спалахує, він розростається, повільно, методично, без метушні, витісняючи все інше, шар за шаром. Темрява підходить впритул. У ній немає дна й немає поверхні, лише відчуття падіння без напрямку: не вниз і не вперед, а всередину, глибше, туди, де не можна ані закричати, ані вхопитися, ані вибратися. Єва розплющує очі, виривається з чужої глибини, судомно вдихає повітря – й одразу натискається зором на стривожене обличчя Фей.

— А-а-а! — виривається з неї; крик хрипкий, зірваний.

Патіссон інстинктивно зводить руки, прикриваючи груди, хоча мутна вода та бульбашки частково приховують її наготу. Вальтер трохи відсторонюється, не відходячи далеко – лише дає простір.

— Єво… — мовить вона. — Пробач, якщо налякала. Просто ти вельми довго була під водою. Я вже почала хвилюватися; до речі, я принесла білизну, як і обіцяла, — на мить затримує погляд на неї. — Розслабся. Ти думаєш, я ніколи не бачила жіночого тіла?

— Н-ні… просто ти налякала мене.

Вальтер сідає на край фаянсу, занурює руку в рідину, ловить долонею кілька бульок і, всміхнувшись, дме ними в бік дівчини:

 — Я думала, в тебе хоч якісь груди є, раз Панфіл зацікавився тобою. Але, дивлячись на тебе зараз, зовсім не розумію, чим ти його так привабила.

— Я його нічим не приваблювала. Ми просто спілкуємося... і він хороший хлопець… — Єва осікається й негайно виправляється: — Тобто хороший одногрупник.

— То хороший хлопець чи одногрупник? — сміючись запитує Фей.

— Хороший одногрупник! Я-я просто обмовилася!

— Розумію, розумію. Якби я зустріла Панфіла раніше за Ітана, то теж, мабуть, обмовлялася б.

— До речі… можна поставити запитання?

— Звісно. Що тебе цікавить?

— А ви давно з Ітаном разом? Якщо це дуже особисте, можеш не відповідати.

— Кумедно. Питаєш і вмить даєш мені можливість не відповідати, — вона на коротку хвилю замислюється. — Так. Давно. Від самого дитинства, якщо бути точнішим. Моя родина з Німеччини, як ти вже могла здогадатися. Ми володіємо мережею готелів – переважно в Європі. Якось мої батьки опинилися в Мюнхені, на відкритті бар-ресторану «Golden Stille*». Батькові сподобався цей заклад – і його власник, Коналл Вульф. Вони розговорилися, після чого почали бачитися частіше… а там і до співпраці стало недалеко, — Вальтер злегка знизує плечима. — Згодом вони зблизилися настільки, що вирішили закріпити партнерство…радикальніше. Не підписами – шлюбом. Нашим з Ітаном. Так, на їхню думку, надійніше, — вона робить коротку паузу. — Щоправда, з цим виникла затримка. Мама довго не могла мною завагітніти. І Ґрейс, мати Ітана, якось пожартувала, що це навіть на краще: мовляв, я просто не хочу бути з ним одного віку.

— Виходить, Ітан і його родина теж німці, як ти? Хоча, я не помічала в нього акценту.

— Ні, вони англійці – такі ж, як і ти. Просто певний час жили в Мюнхені. Його матері подобалося це місто: близько до Альп, можна в будь-якої миті поїхати в гори чи навідатися до Нойшванштайна.

— Зрозуміло… а як ти тоді познайомилася з Панф…

Фей легко торкається вказівним пальцем носа Патіссон, не даючи їй договорити.

— З вигляду така скромна, а насправді любиш пхати носа, куди не слід. Так навіть нецікаво, — вона підводиться з краю ванни й прямує до виходу. — Гаразд, одягайся. Чекатиму тебе на кухні – там якраз твій «хороший одногрупник» готує щось дуже смачне.

— Узагалі-то я не пхаю носа, куди не треба! — вигукує Єва їй услід, але слова розбиваються об зачинені двері.

Тиша згущується, повертаючи її до себе. 

Дівчина набирає в долоні воду, вмивається, затримує руки на щоках і замислюється:

«Виходить, Фей і Ітан – заручники шлюбу за розрахунком. Тепер зрозуміло, чому Ітан так гостро реагує на слова про те, що Фей може його не пробачити. Він навіть не допускає думки, що вона піде: це виб’є ґрунт з-під ніг не лише в нього, а й обох родин. Шкода їх».

Відтягує заглушку, мутна вода починає виром зникати у зливі, лишаючи по стінках ванни бліді розводи. Шум поволі стихає, переходячи в глухе булькотіння. Зібравши волосся у хвіст, стискає його, відтискаючи зайву вологу, і накидає на себе бархатистий білий рушник. Він огортає тіло до колін, вбирає рештки мокроти й залишає по собі легкий запах свіжості з м’якими кремовими нотками. Далі бере білизну. Бюстгальтер одразу відкладає – і так видно, що він завеликий: чашки порожні, тканина не тримає форму. Решта підходить безмаль ідеально. Патіссон швидко вдягається, уникаючи зайвих рухів.

Джогери вона натягує з труднощами: тканина вільно збирається на стегнах, пояс сповзає, так що доводиться підсмикувати його вище. Вони явно чоловічі – понадміру широкі, з грубішими швами й важкою посадкою. Слідом надягає кофту, протягуючи крізь голову. Та така ж простора, чужа, з довгими рукавами, в яких легко загубитися. Тонка тканина лягає делікатно, практично, невагомо, і від прохолоди повітря під нею ледь помітно проступають контури тіла – ніякова деталь, від якої Єва на мить завмирає, перш ніж поправляє краї кофти: вона ніколи не носила чоловічі речі. Це здається їй чимось ненаським. Хіба що одного разу – футболка її колишнього, Каїна. Тоді це виглядало заледве невинно…але закінчилося скандалом. Він відреагував надто гостро, наче вона порушила щось більше, ніж просто межу одягу.

«Ну так. Він же був лише однією з головних шестерень у її механізмі».

Струснувши з себе миттєве марення, закочує рукави й, так і не глянувши в дзеркало – усе ще відчуваючи, що замість себе побачить її, – виходить з кімнати.

Іде на кухню; з кожним кроком запах стає насиченішим: наваристий, м’ясний, із ніжною пряністю. Увійшовши, зупиняється. Кухня та сама – світла, витримана в дерев’яних відтінках і бежевих тонах; тепер тут немає метушні та диму, що ще нещодавно стелився під стелею. За П-подібним гарнітуром, біля плити стоїть Панфіл. Він зосереджено стежить за сковородою, в якій шкварчить м’ясо – щось схоже на скауз*, густе рагу з яловичиною, картоплею й морквою. Пара здіймається прозорими пеленами, осідає на його руках, на краю витяжки. Жести в нього впевнені, спокійні: перевертає шматки, помішує, куштує – мов робить це не вперше.

«Так уміло все робить… Ах так, він же казав, що навчився готувати коли його матінка постійно була в роз’їздах».

Вона ковзає поглядом убік і помічає напіввідкрите біля стіни сміттєве відро. Усередині – темне, обвуглене деко; від нього й досі струмує слабкий димок.

«Він викинув невдалу страву Фей разом із деком? Його ж можна відмити!»

Патіссон уже хоче засунути руку в смітник, але голос хлопця, біля плити зупиняє її:

— Гей, шахрайко! Не кради. Тим паче зі смітника, — у голосі Джойса відчувається ледь помітна усмішка.

— Я-я не краду! І… ти серйозно викинув деко? Його ж можна вимити й далі використовувати!

— Забудь. Воно вже старе – давно час було відправити його на спочинок. До речі, бачу, речі тобі підійшли. Хоч і завеликі.

— А! Так, дякую… Це ж твої? Я їх випраю та поверну.

— Це не мої, а—

— Мого брата! — перебиваючи, втручається в розмову Фей.

Патіссон зводить зір на дівчину: вона сидить на довгому дивані разом з Ітаном обхопивши його за плече й притискаючись усім тілом. Вальтер подається трохи вперед, мимохідь демонструє намисто на шиї – те саме, яке Єва розглядала в салоні авто. Воно ідеально лежить на її шкірі, ніби завжди там і було.

— Брата?

— Так, його звуть Фенікс. Він часто тут буває, — Фей підводиться й підходить ближче. — До речі, помилуйся, що подарував мені мій вовченя.

Серце дівчини стискається – розуміє: треба зіграти так, неначе бачить це вперше. І пильний зір Вульфа лише підтверджує це.

— Дуже гарний подарунок. Прямо під колір твоїх очей… малахіт і лазурит.

— Так, мені теж подобається. А ще – дивись!

Вальтер тягне її до прямокутного столу в центрі кухні. На ньому, посередині, стоїть ваза з букетом – червоні гвоздики, темні тюльпани, обрамлені білими ліліями.

І знову треба видати емоцію подиву та захоплення.

— О… яка незвична комбінація квітів у цьому букеті! Ітан, видно, постарався тебе здивувати. Зазвичай хлопці дарують банальні червоні троянди.

— Так, шкода дівчат, які отримують такі букети, але мій коханий не такий. Він уміє дивувати.

Фей наближається до квітів і ніжно торкається кожної пелюстки, немов боїться, що ті можуть тріснути під пальцями, як крихке скло. Її порухи повільні, виважені, трохи нарочиті – в них є щось показне, як у жестах акторки, яка точно знає, що на неї дивляться. І Єва в одну мить розуміє: на неї справді дивляться. Поки Вальтер зайнята букетом, Патіссон помічає дивну деталь – погляди. Вони не розсіяні, не випадкові: усі в кімнаті так чи інакше звернені в одну точку, сходяться на Фей, мов на центрі сцени. І від цього відчуття стає тривожно знайомим. Ніби простір довкола непомітно перетворюється на декорацію, а люди – на учасників заздалегідь розіграної вистави, де в кожного є своя роль, свої репліки, свої вивірені паузи.

І лише вона – зайва. Не вписана.

Єва відчуває це особливо гостро: її втягнули в чужу постановку без попередження, поставили у світло софітів і залишили без тексту, змушуючи імпровізувати там, де все вже давно розписано. І в цьому є щось моторошно впізнаване. Та сама штучна близькість. Ті самі погляди, у яких ховається більше, ніж здається. Та сама гра, у якій вона колись вже брала участь, не усвідомлюючи цього до самого кінця.

Шлунок зводить судомно, болісно. Спогади підіймаються надто швидко, накривають, не даючи часу відсторонитися. Повітря стає щільним, важчим, наче його бракує. Кухня починає розпливатися. Лінії втрачають чіткість, усе довкола стає дивно пласким, невагомим, позбавленим глибини. Голоси долинають глухо, спотворено, проходять крізь товщу чужої оболонки. І в цьому в’язкому, спотвореному просторі перед нею постає обличчя. Розмите. Розлегле. Без очниць. Воно простягається, наближається до неї стрімко, і разом із ним – голос, надломлений, зірваний, сповнений злості й образи:

«Егоїстка! Ти покинула мене! Як ти могла?! Я ж кохав ТЕБЕ!»

Єва здригається всім тілом і скрикує, затискаючи вуха, намагаючись заглушити голос:

— Ні! Це неправда!

Вона судомно мотає головою, силкуючись позбутися марення, вирватися з цього липкого, чужого простору – і в наступної миті в щось врізається. Удар. Гострий, справжній. Розплющує зіниці й розуміє, що стоїть спиною до грудей Панфіла. А біля її ніг – перекинута сковорода, і гаряче рагу повільно розтікається підлогою.

Джойс обхоплює її за плечі, втримуючи, щоб не хиталася, і, трохи схилившись, вдивляється в неї – пильно, насторожено, мовби намагається вловити те, що вона сама не силах пояснити.

— Гей… ти в порядку?

Його голос звучить ближче за все інше, повертає до реальності, витягує з в’язкого, розпливчастого відчуття. Патіссон часто кліпає, збито дихає із зусиллям збирає себе докупи.

— Т-так… — квапливо киває, відвертаючись. — Я… пробач, я не хотіла…

Слова спотикаються, але вона все одно продовжує, хапаючись за перше пояснення, яке здається досить простим, щоб не викликати зайвих запитань:

— Мабуть, я просто ще не відійшла від гарячої ванни…трохи запаморочилося в голові.

І тоді робить крок назад, обережно вивільняючись із його рук, остерігаючись знову втратити рівновагу, й на мить опускає погляд додолу.

— Чорт… — тихо видихає Панфіл, проводячи рукою по волоссю. — Я майже закінчив…

— О, та годі, — несподівано озивається Вальтер.

Підходить ближче, зупиняється біля краю розлитої страви й, схиливши голову набік, розглядає те, що сталося, з явною відсутністю жалю.

— Це навіть на краще, — провадить вона. — Якщо чесно, я не дуже й хотіла це рагу.

Її губ торкається усмішка – не вибачлива, не ніякова, а радше…зручна.

— Краще замовимо піцу. Я вже навіть обрала, і вона ось-ось приїде.

Дівчина показує екран телефона, де видно, що замовлення вже в дорозі. Ітан тихо сміється, не кваплячись підводячись з дивана, а Джойс лише хитає головою, глянувши на рагу, що розтікається, й вирішує прибрати його.

 

Піца приїжджає швидко. Коробки шарудять, наповнюючи кухню запахом свіжоспеченого тіста, сиру та спецій, яке лягає поверх м’ясної важкості недавдалої ввечері та ледь не стирає її слід. Вони сідають не одразу – з якоюсь незручною паузою: Фей займає місце за столом, трохи осторонь, але так, щоб бачити всіх. Вульф сідає ближче до неї – їхні плечі торкаються, і в цьому є щось нарочито природне. Панфіл вмощується навпроти, розслаблено відкидається на спинку крісла. Єва сідає останньою. Вино розливають по келихах – темне, густе, воно повільно чіпляється за стінки, лишаючи сліди.

— Ну що ж, — протягує Вальтер, покручуючи скло, — раз вечеря не склалася, давайте хоча б вечір не псувати. Зіграємо в «Я ніколи не»?

— Тримай, — Джойс замість вина подає Патіссон склянку гранатового соку. — Ти ж не дуже любиш пити?

— Не зрозуміла… — обличчя Фей виражає подив. — А чому це вона—

— Ох, Панфіле… якщо чесно, я б хотіла вина, — перебиває Єва, відсуваючи склянку. — День був надто насичений. Я хочу трохи розслабитися.

— Ти впевнена? — він дивиться на неї уважно, оцінюючи. — Це вино доволі міцне…

— Та налий ти їй уже вина! Вона ж тобі чітко сказала, що хоче розслабитися; чого тут незрозумілого?!

— Замовкни, Фей! — рівно, але з натиском обриває її Панфіл, навіть не глянувши в її бік, і знову звертається до Патіссон: — Тебе ніхто не силує пити, Єво.

— Дякую, Панфіле, що переймаєшся за мене, але все добре. Справді…я просто хочу трохи вина.

Хлопець каже: «Гаразд», – і береться за пляшку. Темне вино повільно наповнює келих, тоді він підсуває його дівчині. Єва бере скло – пальці торкаються поверхні. На секунду замирає.

«Він що…піклується про мене? А цей гранатовий сік, який я надаю перевагу…»

Пауза. Опускає погляд.

«Це мило… ні, стривай! Це дивно. Чому він так поводиться? Хоча… ні! Не хочу зараз про це думати!»

Робить ковток – трохи більше, ніж варто. Пекуча хвиля одразу розливається всередині, приглушуючи думки. Кривиться.

— Ну що ж, — тягне Вальтер, наче нічого не сталося. — Тоді почнемо? Я перша, — вона обводить усіх зором зі звичною грайливістю. — Я ніколи не… не цілувалася з людиною своєї статі.

Слова зависають у повітрі, відміряючи кожному свій час на роздуми. Джойс хмикає й робить ковток, слідом за ним – Ітан. Фей задоволено всміхається, а Патіссон від усвідомлення даних дій співрозмовників, дивується.

— Зачекайте…ви…?

— Не все в житті варто сприймати надто серйозно, — ліниво мовить Панфіл, знизуючи плечима.

— Зачекайте, ви цілувалися один з одним? — перепитує Єва.

— Ах! Я тобі не розповідала?! Це було якраз на день—

Не даючи договорити, її «майбутній» наречений каже:

— Моя черга, — поправляє окуляри. — Я ніколи не робив нічого, про що потім шкодував.

Патіссон дивиться на нього трохи довше, ніж слід.

— Щастить.

Видихає та робить ковток, Джойс теж підносить скло до вуст, а Вальтер – ні.

— Я ніколи не запізнювався на побачення більше ніж на годину.

Ніхто не п’є, і тоді Панфіл сам осушує напій.

— Гей! Це не за правилами! — обурюється Фей.

— А ти пояснювала правила? Якщо не помиляюся, ти просто сказала: «Зіграємо в "Я ніколи не"».

— Взагалі-то ця гра й полягає в тому, щоб—

Але тут її очі приростають до келиха в руці Єви, піднятого високо до проміння лампи: рідина в ньому здається густо-червоним, наче як кров.

— Я ніколи не грала в цю гру!

— Серйозно?! Такий банальний хід для «Я ніколи не»… гаразд.

Вальтер осушує чашу, хлопці теж, а Патіссон лише всміхається.

— Що ж… перше коло вийшло цікавим. Хто хоче почати друге?

Гра триває. Фрази змінюють одна одну, келехи поступово порожніють, розмова стає вільнішою. Піца зникає непомітно: спершу одна коробка, потім друга, далі третя – залишаються тільки жирні плями на картоні й зім’яті серветки. За цей час Єва дізнається, що в Панфіла було кілька партнерок у ліжку водночас – і це змушує її щоки спалахнути; вона збреше, якщо скаже, що не уявила цього. Про Фей вона дізнається, що та ніколи не вдавала когось іншого, щоб сподобатися – і від цих слів у Патіссон ниє серце: їй самій доводилося прикидатися –   на користь інших, ламаючи себе під чиїсь очікування, чи для себе самої? А Ітан… його фрази й те, як часто він не п’є, хоча, здається, і його друг, і «майбутня» наречена розуміють, що десь він недоговорює або обирає зручну позицію, аби не пити (зрештою, в правилах гри ніде ж не сказано, що треба говорити лише правду?). Вульф не надто симпатизує Єві. Занадто він «ідеальний». І коли настає черга відкривати четверту піцу й знову наливати вино, Ітан каже:

— Я ніколи не дозволяв минулому впливати на те, що є зараз.

— Зручно, — вимовляє вона.

І випиває. Інші повторюю її рух. Вульф переводить увагу на неї.

— Що?

Єва всміхається. Нерівно.

— Нічого. Просто…зручно. Жити так, ніби нічого не було, — проводить пальцем по краю скла, не підіймаючи голови. — Ніби минуле можна… залишити за дверима. Ніби в ньому не було ні помилок, ні людей, які… — запинається, — які щось відчували. Або вдавали, що відчувають.

Робить ковток – тепер навіть жадібно. Рідина обпікає горло, тисне, але одно час приносить дивне полегшення – усередині щось на мить розмивається, стає менш гострим.

— Я ніколи не… не сумнівалася, що мене люблять по-справжньому, — дивиться на дно й п’є. —  Знаєте, що саме найсмішніше? Ви навіть не завжди розумієте це одразу. Думаєте, що все…справжнє. Що вас обрали.

Гнів наростає. Вона стискає ніжку чаші.

— Що ви важливі! Що вас бачать, — короткий, ламкий вдих. — А потім виявляється, що з вами були лише тому…лише тому, — голос зривається, не витримує власних слів, — …бо так було потрібно комусь іншому… — видихає, пошепки, і зіниці наповнюються сльозами. — Або зручно… або шкода… я навіть не знаю…

Патіссон робить рвучкий порив, хоче знову відпити, але в цей момент Джойс перехоплює її зап’ясток. Забирає келих.

— Досить. Гадаю, на сьогодні вистачить.

Вальтер підводиться, обходить стіл, підходить до Єви та зупиняється поруч, нахиляючись.

— Ходімо. Тобі треба прилягти.

— Н-ні…я…

Патіссон дивиться кудись у стіл, усе ще застрягнувши у власних думках. Фей обережно бере її за руку, допомагаючи підвестися.

— Я покажу тобі кімнату.

Єва піддається. На мить погляд ковзає по рисах присутніх – Панфіла, Ітана – але ні на кому не зупиняється, мов її вже тут немає. Вони виходять з кухні, кроки глухо відлунюють у коридорі, а за їхніми спинами залишається гнітюча тиша, яка вже зовсім не здається грою.

Вальтер веде її, притримуючи під лікоть; та йде невпевнено, навалюючись на дівчину, раз у раз збиваючись з кроку. Простір довкола хитається, стіни віддаляються й знову сходяться. Нудотно.

— Сюди, — каже Фей, відчиняючи двері.

Кімната темна, лише приглушене проміння з коридору лягає на край ліжка.

— Лягай. Тобі стане легше.

Патіссон киває, не сперечається. Слухняно сідає на постіль, а тоді повільно опускається, втикаючись обличчям у подушку. Тканина пахне чимось чужим – теплим, чоловічим, ледь вловним. Вальтер затримується біля дверей, хоче щось сказати, але не наважується.

— Відпочивай, — кидає вона та зачиняє за собою.

Єва заплющує очі та все починає повільно осідати всередину, лишаючи по собі важку, терпку гіркоту вина, яка залишається не лише на язиці, але й десь глибше – у горлі, в грудях, у самих думках, заважаючи дихати рівно та спокійно, перетворюючи кожне відчуття на млисту, туманну невизначеність, де межі між тілом і простором розпливається світ. Її нудить не стільки фізично, скільки зсередини – свідомість ковзає похилою поверхнею, не в змозі зачепитися за жодну чітку думку, і все довкола стає приглушеним, далеким, нереальним, а тіло важчає, просякає цим станом до останньої клітини. Вона вже провалюється в сон, у це хибке, нестійке забуття, коли голос зненацька виринає з темряви – обережний, дзвінкий, але невпевнений, чи взагалі можна порушувати цю тишу – промовляє:

— Гей… ти як?

Патіссон не одразу реагує, не одразу розуміє, що це звертаються до неї; лише кілька довгих секунд потому вії ледь здригаються, а тоді повільно підіймаються. Усе перед нею розливається в мутному, нечіткому мареві, як стара світлина, залита водою; силует схиленого над нею хлопця вагається, втрачає чіткість, а тоді складається інакше: плечі ширшають, лінія щелепи стає жорсткішою, і в напівтемряві, де єдине джерело – розмита смуга з коридору, цей силует перетворюється на того, на кого вона чекала так довго, що біль уже перетворився на рівне, глухе тло. Спирається на ліктях, пальці тремтять, але зір – той самий, полегшений: нарешті можна видихнути, бо все скінчилося, бо він тут.

— Ти прийшов… — голос дівчини низький, уривчастий, і вона навіть не помічає, як рука вже простягається вперед, намацуючи край його футболки.

— Єво, ти… — починає він, але, та не дає йому закінчити.

Подається вперед, чіпляючись пальцями за тканину, зминає, підтягує його ближче до себе з несподіваною наполегливістю, яка погано поєднується з її хитким станом.

— Не йди… — шепоче вона, і в цьому шепоті стільки відчайдушного, дитячого благання, що в нього, здається, перехоплює горло. — Будь ласка…

— Єво, зачекай, ти не при собі, — його голос напружений, але Єва вже не чує.

— Каїне…

Видихає ім’я, як заклинання, яке єдине, що має значення. І коли він не відсторонюється, коли завмирає на секунду, вона підтягується вище, перекидає ногу – незграбно, але впевнено, вмощуючись на ньому зверху: її коліна впираються в постіль обабіч його стегон, і тепер уже не відсторониться, не піти. Патіссон схиляється до його шиї, і в темряві, що пахне чужим жаром і сухою постіллю, торкається губами – спершу м’яко, ледь невагомо, а тоді впивається, лишаючи перший, вологий слід. Водночас її долоня ковзає під футболку, натрапляє на гарячу, гладеньке тіло й тверді ребра, що здіймаються частіше, ніж мали б.

— Каїне… я так сумувала…

Видихає просто в його нього, притискаючись щільніше, і її губи знаходять нове місце, аби лишити ще один слід, і ще – язик проводить по солонуватій шкірі, а зуби стуляються в короткому, жорсткому захваті. Під нею юнацьке тіло напружується, вигинається, і з його горла виривається приглушений, низький стогін – здавлений, майже злий, але від цього ще солодший, бо він здається, бо він її, і тієї ж митті його долоні лягають на її талію – грубо, хижо, пальці впиваються мало не до болю, він притискає, вдавлює стегна у свої так сильно, що в Єви перехоплює подих. І цей ривок, цей владний, власницький жест змушує нутрощі стиснутися, бо так – ось воно, те, на що вона чекала: він тримає її, він не відпускає, він сам лине на назустріч, навіть якщо не хоче цього визнавати. Вона повзе далі, вниз, до ключиці, аж враз короткий, різкий щиголь б’є її в чоло, і все, що досі плавно хиталося, збивається з ритму, розсипається на гострі, тверезі уламки – алкогольна імла, в які дівчина трималася за примару, за тінь, за чуже лице, розвіюється, і перед нею, на відстані витягнутої руки, зі слідами її поцілунків на шиї та бурштиновими, як смола на сонці, очима, сидить Панфіл.

«Це Панфіл…Не Каїн. Панфіл. Що я робила? Що я тільки-но зробила?! Боже, яка ж я дурепа!»

Патіссон квапливо злізає з нього та відступає на крок, намагаючись зібрати розсипаний самоконтроль.

— Пробач, я не хотіла… твоя шия… — затинається, дивлячись на нього. — Мені так соромно! Я не знаю, що на мене найшло, мабуть, це все через вино.

— Єво, все гаразд, — торкається її плеча; — «Все зовсім не гаразд». — В його голосі звучить вимушений спокій дорослого, який угамовує розгублену дитину. — Давай просто забудемо цю мить. Ти втомилася і перебрала. Краще лягай спати.

Вона киває, але не ворушиться, продовжуючи дивитися на нього розгубленими очима. Десь у глибині душі ще тліє дурна, болісна надія, що якщо зараз примружитися, то це підборіддя, ці вилиці, цей розріз очей стануть іншими. Але ні. Перед нею Панфіл. І сором опалює щоки, коли згадує, як щойно чіплялася за нього, як шепотіла чуже ім’я.

— До речі, що ти тут робиш? — питає, ховаючись у долонях. — Ти ж мав… не знаю. Чому ти тут?

— Хотів подивитися, як ти себе почуваєш, — відповідає він просто, без зайвих пояснень. — Тому я тут.

Єва вдивляється в нього, наче шукає прихований сенс у його словах, але його вид спокійний, лише на шиї червоніють сліди – там, де вона цілувала й кусала, де шкіра тепер горить. Їй стає млосно від усвідомлення власної безпорадності.

— Мені дуже соромно, — повторює, мнучи край кофти. — Ти, мабуть, думаєш, що я…

— Я нічого не думаю, — перебиває Джойс. — Тобі треба проспатися. Завтра поговоримо, якщо захочеш.

«Це не повинно було статися».

Патіссон хоче заперечити, хоче пояснити, що не така, що це все через алкоголь, що це все кляте помутніння розуму – але горло стискає, фрази розсипаються, і зрештою вона каже:

— Добре.

— Лягай. — ледь плескає долонею по ліжку.

Дівчина слухняно опускається на постіль, підтягує ковдру до підборіддя та заплющує зіниці. Тіло важке, слухняне, а свідомість уже провалюється в теплу, в’язку темряву. Пальці ковзають по простирадлу, знаходять його зап’ясток і стискають – не сильно, але наполегливо, ніби навіть у напівсні боїться, що він зникне.

— Не йди… — бурмоче вже із заплющеними очима. — Просто… побудь поруч. Поки я не засну.

— Гаразд, — відповідає він. — «Я й так ледве тримаюся». — Сідає на край ліжка спиною до узголів’я, не лягаючи, просто дозволяючи тримати його руку.

Вона дихає рівно й глибоко, і з кожною хвилиною хватка пальців слабшає. Повіки важчають, вії тремтять, і за якийсь час дихання стає зовсім глибоким – тим особливим, сонним, яке ні з чим не сплутаєш. Чекає. Дивиться на її профіль, на темні кола під очима, на руде волосся, розсипане по подушці. У грудях підіймається щось туге й гірке водночас. Обережно, майже не дихаючи, він вивільняє руку з її ослаблих пальців – і в тієї ж миті, коли його долоня ось-ось вільна, її рука здригається, пальці сіпаються: навіть уві сні відчуває, що він іде, і хоче втримати, але не може. Тремтіння стихає, рука безсило падає на простирадло, і Єва тихо зітхає уві сні, перевертаючись на інший бік.

Джойс підводиться, на мить завмирає, дивлячись на її темний силует у напівтемряві, потім навшпиньки йде до дверей, виходить у коридор і беззвучно зачиняє їх за собою. Притуляється спиною до стінки, стуляє повіки та робить глибокий вдих.

«Я роблю правильно. Хоч це й непросто. Раніше я б не відступив… не замислився б».

Проводить долонею по скронях, повільно видихає.

«Але вона заслуговує на більше. Не на це. Не так».

Відкриває повіки, дивиться на зачинені двері.

«Я справді хочу стати кращим».

Відштовхується від стіни й іде геть коридором, залишаючи за собою лише приглушений скрип підлоги.

__________________

Golden Stille (нім.) — Золота тиша.

Скауз — це традиційна страва Ліверпуля, яка є густим рагу з м'яса (баранини або яловичини) та овочів (картопля, морква, цибуля).