Раді Вас бачити!

Університет ім. Джона Мурса.

Десять хвилин дев'ятого.

Крокуючи довгими коридорами, Єва знаходить потрібну аудиторію. Озираючись у приміщенні, вона бачить Інесу, яка махає їй. Підходячи ближче, помічає, що на обличчі подруги немає яскравого макіяжу, який вона завжди робить собі, а на руках з’явилися чорні нарукавники.

— Щось трапилось? — запитує Патіссон, сідаючи поруч.

— А мало б? — відгукується Лонг, постукуючи олівцем по зошиту.

— Ну…твої руки.

— Сьогодні холодно, тож  вдягнула їх. А ти як? Почуваєшся краще?

— Набагато.

— Це добре.

Розмова здається Єві дивно порожньою. Інеса завжди була балакучою, а зараз вона надзвичайно стримана. Діставши блокнот, книгу та пенал, дивиться по сторонах у пошуку Панфіла. У дверях з’являється компанія хлопців, але його з ними немає.

— Шукаєш того дурника? — запитує подруга, переставши стукати олівцем.

— А?

— Я про Джойса. Він не з’являвся на парах відтоді, як ти захворіла.

— А як же тоді конспекти, які він мені приносив? — Патіссон вказує на блокнот.

— Не знаю. Може, в когось позичав, хоча…Щоранку, коли робили перекликання, його прізвище чомусь не згадували.

— Зрозуміло…

Єва перевіряє повідомлення в Телеграм – її відповідь так і залишилася непрочитаною. Вона вже збирається відкласти телефон, як раптом відчуває вібрацію від повідомлення. Воно від Луїзи:

— На тебе чекає сюрприз.

«Сюрприз?»

За спиною здіймається шум. Подруги обертаються і бачать, як в аудиторію заходить курс (BSC) – чорні орли. А серед них, якимось дивом, опиняється опосум. Панфіл прослизає крізь зграю орлів й миттєво опиняється поруч з дівчиною. Його бурштинові очі дивляться на неї з якоюсь м'якістю та ніжністю. Коли він усміхається, на щоках виразно з'являються ямочки. Охопивши Патіссон в обіймах, вона відчуває ніжне тепло, ніби за вікном не похмурі хмари, замість них – Джойс, її промінчик сонця.

— Я так радий тебе бачити, Рудоволоска, — каже він, пригортаючи її міцніше.

— Я теж рада тебе бачити.

Сівши поруч, хлопець кличе друга, але той поглядає в його бік та прямує в інший, приєднуючись до орлів. Він махає Луїзі, яка винувато дивиться на дівчат, щось клацає в телефоні й сіла поруч із ним. Єві приходить повідомлення:

— Вибачте.

Лонг мигцем зиркає в телефон та лише хмикає, стукнувши олівцем.

— Я погано себе почуваю, — раптом каже вона й похапцем запихає речі в рюкзак.

— Але ж зараз почнеться пара.

— Неважливо, — сухо відповідає Інеса. — Конспекти потім скинеш, окей?

— Добре…

Вона відчуває деяку розгубленість, дивлячись услід подрузі. Та вже підходить до виходу, але біля дверей натикається на викладачку. Патіссон не чує їхньої розмови, але Лонг щось каже та йде.

— Інеса своя не своя… У неї що, «апатичний період?» — прошепотів Панфіл їй на вухо.

Його гаряче дихання лоскоче шкіру, від чого Єва ніяково прикриває шию рукою. Щоки палають.

— Апа-апатичний період?

— Ну так, — Джойс дивиться на неї спантеличено. — Щось сталося? Шия болить?

Від його пильного погляду вона розчервоніється ще більше.

— Ні, ні. Просто…моя шия дуже чутлива.

Він дивується, а потім раптово багровіє, відсунувшись від неї. У цей момент в аудиторії лунає голос викладачки:

— Отже, студенти! Пара почалася! Тож прошу повної тиші! Я буду зачитувати ваші прізвища, а ви підійматимете руку. Все зрозуміло?

Жінка має обличчя, схоже на вороняче, і гордовитий погляд. Її чорний костюм бездоганно випрасуваний, а волосся зібране в кінський хвіст. Вона оглядає студентів, ніби вони – купка яблучних крихт, що залишили свині після трапези. Відкривши журнал, викладачка швидко перегортує кілька сторінок, а потім закриває його з такою силою, що звук розноситься по аудиторії.

— Ах так! Ледь не забула.

Взявши шматок крейди, починає писати на дошці.

— Мене звуть Грейс Берлі. Я викладач з «Основи реклами та зв’язків з громадськістю». Як ви могли помітити, цей предмет буде спільним для студентів «Міжнародної журналістики» та «Управління бізнесом». — Міс Берлі знову відкриває журнал. — До речі, та дівчина, яка пішла з мого заняття… Як її прізвище? Ло… тут так багато прізвищ на літеру «Л», може, хтось мені підкаже?

Вона дивиться на студентів: дехто опускає погляд і щось пише, інші просто дивиться на у відповідь.

— Ну що ж, якщо ніх…

— Лонг! Інеса Лонг! — зненацька вигукує Луїза, підіймаючи руку.

Патіссон здивовано дивиться на подругу, але та навіть не глянула у її бік. Викладачка насуплює брови, а потім суворо закреслює прізвище олівцем й холодно киває:

— Дякую, люба. Тепер почнемо пару. Тема сьогоднішнього заняття…

— А як же підіймати руку, коли вона називатиме наші прізвища? — тихо  бурмоче Єва.

— Забий, у неї проблеми з пам’яттю, — шепоче Панфіл.

— Проблеми з пам’яттю?

— Так. У неї завжди з собою блокнот у червоній обкладинці. Без нього вона нічого не пам’ятає. — Він крадькома зиркає на міс Берлі й додає: — Друг, який вже випустився, розповідав, як йому довелося стати її улюбленцем, щоб вона записала його у свій блокнот.

— Серйозно? Але як вона може викладати, якщо в неї такі проблеми?

— Ну…ходять чутки, що її відправляли на лікування, але це лише чутки.

Неприємний скрегіт по дошці розноситься по приміщенню. Джойс та Патіссон перекошуються, зловивши на собі нищівний погляд викладачки. Крейда, яку міс Берлі тримає в лівій руці, випадає.

— Я вам не заважаю? Третій ряд зліва!

— Ні, я просто ручку попросив, бо моя не пише, — безвинно відповідає Панфіл.

— Ваше прізвище!

— Джойс.

— Панфіл Джойс? — Її вираз озлобленості змінюється на здивування, але вона різко хитає головою. — Добре, продовжимо.

Міс Берлі бере свіжий шматок крейди та продовжує писати. Єва переводить погляд на Панфіла, але той прикладає палець до губ, а іншою рукою пише на листку: «Поговоримо пізніше».

Перша пара минає непомітно, Патіссон так і не встигає зупинити Луїзу, щоб поговорити з нею з приводу Інеси. Після занять кураторка перехоплює її разом із Джойсом. Дізнавшись про їхній прогул, і що Єва нарешті одужала, а хитрий лис Панфіл нарешті спійманий, Тома Рейлі відправляє їх до бібліотеки. Їхнє завдання – розставити нові книги на полиці в алфавітному порядку. Коли вони заходять до бібліотеки, Джойс занадто голосно вітається з працівником, за що отримує газетою по голові. Бібліотекар відвів їх до порожніх полиць, біля яких на підлозі стоять коробки з книжками. Одногрупники беруться до роботи. У приміщенні панує тиша, чути лише шелест перегорта́них сторінок.

Патіссон відкриває першу коробку й починає розставляти книжки в алфавітному порядку: A, B, C, D. Панфіл, бажаючи швидше впоратися, хапає більше книг, ніж потрібно, але поспіх грає з ним злий жарт. Декілька книг вислизають і падають із гучним дзвоном, що луною розноситься по всій бібліотеці. Бібліотекар кидає на нього суворий погляд і тихо шикнувши, вказує на безлад, який потрібно негайно прибрати. Єва допомагає Джойсу, і разом вони збирають книги: E, F, H, J, O. Однак, книг з початковими літерами: G та I не виявляється, полиці залишаються пустувати. Патіссон бере наступну коробку та запитує:

— Можна питання?

— Валяй, — відповідає Панфіл, розкладаючи книжки на полиці під літерою K.

— Коли ви почали зустрічатися з Інесою та чому? — вона розрізає коробку канцелярським ножем.

Він хмурніє й кидає на неї погляд:

— Тебе це справді цікавить?

— Так.

— То чому б тобі не запитати свою подругу про це?

Єва бере кілька книг й підходить до нього:

— Не думаю, що вона мені відповість, тому питаю тебе.

Дівчина зводить голову й дивиться йому прямо в очі. Її погляд рішучий, серйозний. Джойс мимоволі посміхається та наїжачує її волосся.

— Давай наступного разу про це поговоримо, — мовить він, забираючи в неї книги. — Їх куди?

— Он туди! — показує в ліву сторону на полицю з літерою G. — Ну, а як ви хоч познайомилися?

— Підвіз її якось, — коротко відповідає Панфіл.

Єва не задовольняється такою відповіддю, вона хоче дізнатися більше про їхнє перше знайомство: «Як вони зустрілися?», «Чому він підвіз її?». Стільки питань кружляє в голові. Їй хочеться розпитати його, але стримується – лише коротко киває: «Зрозуміло».

— Тепер можна я запитаю?

— Так.

Джойс нахиляється до неї й бере за підборіддя, їхні обличчя опиняються на одному рівні:

— Чому ти так цікавишся моїми колишніми стосунками? Невже втріскалась в мене?

Його палке дихання кидає Патіссон у вир, їхні губи дуже близько. Вона сама не знає, “втріскалась” в нього чи ні, але це відчуття, коли серце в грудях б’ється то швидше, то повільніше тільки від одного погляду на нього, їй знайомо. Але подібні почуття в минулому ніколи не приносили те тепло в грудях, яке вона відчуває зараз, лише біль під гарною обгорткою того, що їй казали, було “коханням».  Єва відкидає його руку. Вона сумнівається, що це тепле почуття поруч з ним і є те саме “кохання». Їй ніяково від невідомого почуття всередині себе. Очі бігають, а губи мимоволі мовлять:

— Я не знаю.

Панфіл розсіюється: — Та годі, я жартую. Давай вже швидше закінчувати з цими книжками, а то ми так до вечора тут застрягнемо.

«Жартуєш?» – це слово відбивається у неї в голові так, що відчуває невагомість під ногами, наче ширяє в невідомому безтілесному світі. Заплющує очі… та вмить поринає в той самий простір болю – до кімнати, де колись любила, страждала і втрачала себе. Вона бачить себе збоку – заплакану на ліжку. Її тіло тремтить. Навколо хаос: розкидані  речі, розбита фоторамка з коханим, подарунки, які вона колись робила для нього з любов’ю, тепер валяються в купі непотребу. Клубок у горлі перетворюється на задушливий спазму, сльози невпинно течуть по щоках. Як же їй хочеться обійняти саму себе, прошепотіти: «Все минеться», «Ти впораєшся». Але в ту мить у кімнату вривається він – її «коханий». Його очі палахкотять люттю. Їхні погляди зустрічаються, і Єва скам'яніє. Паніка охоплює її, і старі страхи оживають, заволодіваючи свідомістю. Вона пробує закрити очі та повернутися до бібліотеки, до Панфіла, але замість цього перед нею постає постать Каїна. Він грубо хапає її за руки, і Патіссон відчуває, як серце б’ється швидше:

— Чому ти так робиш?! Чому вічно мене злиш?! Яка ще дівчина  може бути у мене, крім тебе?!

— В-Ванесса… у тебе в телефоні була В-Ванесса, — відповідає дівчина. Її обличчя яскраво-червоне: заплакане та розгублене. Єві нудно дивитися на саму себе, нудно від цього безпорадного стану.

Хлопець відвертається від «коханої», а потім розсміється – жорстоким, звіриним реготом, що змушує заплакану Патіссон здригнутися. Він повертається до неї, злісно посміхаючись:

— Ванесса? Ти жартуєш, так? Ти приревнувала мене до неї? До моєї подруги? — Каїн витирає сльози з її обличчя. — Яка ти все-таки дурненька…

Брехня.

Єва, що спостерігає за цією сценою, знає: все, що він каже, – брехня. Він тільки маніпулює нею, грається її почуттями. Від люті в неї всередині все кипить. Вона хоче вдарити його, змусити відчути те саме, що відчувала тоді, і відчуває зараз. Але в ту ж мить чує голос Панфіла, що лунає звідусіль:

— Єво! Єво, прокинься! Ти тут?!

Кліпаючи очима, її минуле починає танути, мов картковий замок… Розплющує очі – бачить Джойса, який клацає пальцями навколо її обличчя.

— Ааа? — відгукається, все ще перебуваючи в заціпенінні.

— Кажу, з тобою все гаразд?

Патіссон окидає поглядом приміщення, відчуває дивне полегшення, повернувшись у реальність.

— Так, усе гаразд. Давай же закінчимо з цими книжками.

Розібравшись з усіма коробками та розставивши нарешті всі книги в алфавітному порядку, вони втомлено зітхають, впавши на підлогу. Їхні погляди мляво ковзають по порожніх коробках, які ще треба прибрати.

— Боже, я більше ніколи в житті, не буду прогулювати, — жалісно мовить Єва, підводячись.

— Повністю з тобою згоден, — відповідає Панфіл, ще більш розкинувшись на підлозі. 

Патіссон підходить до коробок та починає складати їх навпіл, потім, узявши чергову коробку, вона помічає книгу, яка випадково залишилася непоміченою. Попрямувавши до полиці з літерою V, підіймається навшпиньки, просуваючи книжку між іншими. Дивлячись на те, як вона старанно намагається помістити книгу на полицю, яка вище її на голову, Джойс підійшов до неї.

— Давай допоможу.

Забираючи книгу з її рук, їхні пальці на мить торкаються. Єва несподівано повертається до нього. Коли він притуляється до неї, щоб поставити книгу, серце дівчини, здається, перестає битися, і немов весь світ зависає на одному подиху.

Це незвичне почуття всередині, почуття, що переповнює її та рветься назовні. У вухах так шалено б’ється серце, що Патіссон інстинктивно притискається до книжкової полиці, мов намагається зникнути в ній – аби тільки Панфіл не почув її серцебиття. Вона відчуває на собі його пронизливий погляд, наче він вивчає кожну рису її обличчя. Пасмо волосся переплітається крізь його пальці, рудий колір настільки яскравий у тьмяному світлі бібліотеки, що Джойс хоче їх поцілувати, але передумує. Натомість він доторкається до її руки, залишаючи легкий поцілунок між кісточками пальців. Рука миттєво почервоніє. Єва відсмикує руку та вдаряється ліктем об полиці – книги летять вниз. Панфіл несвідомо прикриває її голову собою, і всі книжки звалюються на нього.

— Боже мій, Панфіле, ти як? — схвильовано скрикує вона.

Стривожено оглядаючи хлопця, Патіссон помічає високу фігуру позаду нього, її проймає холодом. Джойс озирається, а низький оксамитовий голос невідомого мовить:

— Сподіваюсь, я вам не завадив.