Раді Вас бачити!

Квартира сім'ї Джойс.

О пів на сьому ранку.

Гучний стукіт у двері не дає спокою сонному хлопцеві. Стукотня все не припиняється, юнак накривається з головою ковдрою, намагаючись заглушити настирливий дзвін у вухах. Головний біль мучить його з ночі. Незабаром усе стихає, і чується звук ключа, що провертається в замку.

«Матінка прийшла», — думає Панфіл. — «Та ні, сьогодні  ж не четвер».

Рука хлопця несвідомо розблоковує телефон. Поглядає на час – без двадцяти п'яти хвилин сім.

«І хто міг наскочити в таку рань?!»

Тільки він збирається переглянути вхідні смс, як раптом на нього хлище холодна, майже крижана вода.

— Що ти витворяєш?! — кричить Панфіл, зриваючись із ліжка.

Дівчина голосно сміється, схопившись за живіт, споглядаючи на реакцію друга.

— Ха-ха, ну ти й сміхота, Панфіле. Скільки можна спати? Соня! — Вона нахиляється, підіймаючи порожній таз. — Ми з Ітаном вже замучилися стукати. Добре, що у нього був запасний ключ.

— Ага… і тобі доброго ранку, Фей.

«Святий дух, навіщо тільки Іт привів її сюди, та ще в таку рань».

Її різномасті очі втуплюються в Джойса, ніби він десь завинив.

— Пам'ятаєш вчорашній вечір? — питає Фей.

— Смутно, а що? — Панфіл окидає кімнату поглядом. Все як завжди: сіруваті шпалери з незрозумілими темними візерунками, лінолеум тьмяного димчастого кольору, і розкидана на підлозі університетська форма. Все виглядало звично. Коли він вдруге оглядає кімнату, його погляд зупиняється на ящику з пивом. Примружує очі та  помічає назву «Erdinger Weißbräu».  — А звідки тут пиво?

— Все-таки не пам'ятаєш? — дівчина дістає телефон із сумки. — Можливо, це допоможе освіжити пам'ять, — каже вона і вмикає відео.

— Ну ж бо! Ну ж бо! — вигукує натовп, зібраний навколо двох хлопців. Камера спрямована на них, і Панфіл одразу впізнає себе та Ітана. На відео видно, як Вульф намагається відштовхнути друга, а той наполегливо пристає з проханнями: «Та не переймайся! На кону ж моє улюблене пиво!» Нарешті, хлопець хапає друга за комір і несподівано цілує його. Натовп вибухає захопленим: «Ооо!», секунду по тому лунає ляпас, і відео обривається.

«Дідько!»

— Як ти міг?! — Фей починає бити хлопця. — Ти ж обіцяв, що не будеш лізти в його справи! Ніколи тобі цього не пробачу!

— Ай! Фей, ну не бийся! Я все прекрасно пам'ятаю! Це вийшло випадково!

— Випадково?! — грізно звужує дівчина. — Ти хоч подумав про репутацію Ітана?!

Зав'язується перепалка. Панфіл схоплює її руки й міцно стискає, заводячи за спину, намагаючись утримати в “ведмежих” обіймах. Вони падають на ліжко, але хлопець не відпускає Фей. Він терпляче чекає, поки вона заспокоїться, хоча вона продовжує пручатися і марно намагаючись вирватися, хапаючи руками порожнє повітря.

— Усе! Усе! Відпусти мене!

Одна з мостин жалібно рипає під важкою ходою, змушує їх завмерти, важкі кроки насуваються з невблаганною швидкістю. У дверному прорізі з’являється Ітан. Його окуляри блищать у ранковому сонці, надаючи йому зловісного вигляду. В руках він тримає махровий рушник. Джойс відразу звільняє Фей, а та падає на підлогу. Збираючись піднятися, вона помічає простягнуту руку «нареченого», але ігнорує цей жест.

— Дякую, я сама.

— Як знаєш, — відповідає він та підходить до Панфіла. — Йди освіжися, — наказує та простягає рушник.

Джойс дивиться на одяг  і згадує, що Фей облила його водою.

— Що, навіть не будеш обурюватися з приводу вчорашнього? — розподіляючи в різні боки вологе кучеряве волосся, запитує він.

— А ти хочеш про це поговорити?

— Ну так. Я ж накосячив, тож вибач, — бере рушник й починає витирати волосся.

Ітан кидає на Фей короткий погляд, мовляв: «Ти це теж чула?». У відповідь дівчина здригається та починає чіпати лоб Панфіла.

— Гей, ти що твориш! — обурено мовить він.

— Ти наче гарячий.

— З якого дива?

— Ти перший перепрошуєш. На тебе це не схоже, — вона продовжує порівнювати температуру з власною.

Джойс, затримує її рух:

— Досить, гаразд? Зі мною все добре. Я ж сказав, що змінився. Того минулого Панфіла більше нема.

Мовчання зависло в повітрі. Теплий вітерець, що віє з відчиненого вікна, змінюється на прохолодний, від чого Панфіл їжиться і підводиться з ліжка.

— Піду в душ.

Як тільки він виходить, Фей прикриває вікно і, побачивши хмари, що наповзають, промовляє:

— Може, він і справді змінився.

Зайшовши до ванної кімнати, хлопець зупиняється перед дзеркалом і вдивляється у власне відображення. Вигляд у нього не найкращий: світле волосся злиплося, нагадуючи мокру ганчірку, кинуту на голову, а втомлені, затуманені очі свідчать про кілька безсонних ночей. Попри жахливе самопочуття після похмілля, він не забуває зробити собі кілька компліментів:

— Ви, як завжди, неймовірні, містере Джойс. Сьогодні ви виглядаєте як ніколи жахливо. — В останніх словах він кривиться у посмішці, схожій на Джокера, але очі залишаються холодними.

Нотки нарцисизму чи надмірна закоханість? Вирішувати вам.

Розблокувавши телефон, Панфіл заходить у додаток Телеграм, де на нього чекає безодня повідомлень найрізноманітнішого контенту. Йому пишуть різні персони: від спамерів до тих, хто надсилає інтимні фото, які він не роздумуючи блокує. Серед усього цього цифрового сміття, шукає лише одну людину, яка зацікавила його на церемонії, – «Рудоволоска». Саме так він її підписав. Джойс відкриває діалог, але дівчина досі не переглянула його повідомлення.

 «Може, заснула? Чи мала свої справи? Я ж написав доволі пізно».

Відклавши телефон, хлопець залізає у душову кабіну й тягне важіль на себе: струмені води ковзають по оголеному, трохи підкачаному тілу. Він бере шампунь та починає мити волосся, а за ним й тіло. Закінчивши митися, Джойс виходить із кабінки та обмотує рушник навколо стегон. Він ніколи не любив витиратися, вважаючи це зайвою тратою часу. Попрямувавши на кухню, помічає, що на нього вже чекають друзі.

— Ааа! Джойс, ти як завжди! — верещить Фей, прикриваючи обличчя, щоб не бачити напівголого друга.

— Могла б нарешті звикнути, чи не так, Іт?

Дівчина кидає погляд на Вульфа, але той байдуже киває. Плюхнувшись на стілець, хлопець здивовано оглядає порожній стіл.

— Це як розуміти? — запитує він.

— У твоєму холодильнику щур повісився, але! Я знайшла пару яєць і зробила яєчню, — гордо заявляє Фей, ставлячи сковорідку на стіл.

Хлопці дивляться на страву. Вона виглядає, м’яко кажучи, неапетитно – білок дивним чином змішався з жовтком у нерівномірну грудку, краї пригоріли, а серединка залишилася напіврідкою. Щоб не засмутити дівчину, Панфіл відрізає шматок і, оскільки жувати це майже неможливо через дивну консистенцію, швидко ковтає “сніданок”, після чого штучно посміхається: 

— Ммм…Як смачно.

У Ітана викликає посмішку брехня друга, але куштувати, так само як він, не наважується – лише сьорбає розчинну каву, що сам собі зварив.

— Ітане, а ти чого не пробуєш? — ображено запитує дівчина. — Я так старалася.

— Люба, ти ж знаєш мою думку. Я ж не Панфіл, який ладен з’їсти будь-що, аби не образити людину.

— Що?! Але ж ти навіть не скуштував!

— Та що тут пробувати?! — Вульф береться за ручку сковорідки та підносить її ближче до обличчя Фей. — Ти тільки глянь! Це ж не яєчня, а… щось середнє між омлетом і будівельним клеєм! Ти хоч сама пробуєш те, що готуєш?

«Майбутня» наречена від такої критики засмучується, але вихоплює ложку з рук Джойса й відважно куштує власну страву. Прожовуючи, бурмоче:

— Ой, та це просто спеції так зіграли! Насправді дуже навіть смачно.

Подібний висновок збиває Вульфа з пантелику. Він вихоплює ложку у Фей і пробує яєчню, навіть не усвідомлюючи, що потрапляє у пастку.

Дівчина переможно сміється.

— Ха-ха, ось бачиш і скуштував! А то: «Та що тут пробувати?!», «Ти тільки глянь! Це ж не яєчня, а омлет-мутант!» — передражнюючи Ітана, її погляд зупиняється на годиннику, що висить на кухні. — Що?! Вже пів на восьму? — Фей різко підхоплюється, миттю прощається з хлопцями й вибігає з квартири, грюкнувши дверима.

— Куди це вона так поспішила? — запитує Панфіл.

— До школи, куди ж іще.

— Що, Фей? І в школу? Дивовижно. Хто ж на неї так вплинув?

Вульф знімає окуляри й починає масажувати перенісся, почервоніле від оправи. Відповідає:

— Так, вона планує наступного року вступити до нашого університету.

— Ого! Оце сила кохання, — жартома зауважує Джойс.

***

Біля університету ім. Джона Мурса.

Двадцять хвилин на дев'яту.

Хлопці доходять до університету й зупиняються біля входу.

— Прийшли. Хоч із запізненням, —  каже Ітан.

— Ага, а якби хтось не захотів проїхатися автобусом, а просто пройти пішки, то взагалі б не запізнилися.

— Я ж не знав, що ми в пробці стоятимемо. До речі, —  Вульф оцінює форму Панфіла, —  ще в автобусі хотів спитати, а де твоя краватка?

Хлопець опускає погляд униз:

—  Блін! І справді, де вона?

Поки Панфіл копирсається в речах у пошуках краватки, краєм ока помічає три жіночі силуети, що стрімко біжать до університету. Це Єва та її подруги. Забувши про свою пошукову місію, він одразу ж починає поправляти форму та перевіряти зачіску в екрані телефону. Ітан, помітивши це, лише зітхає й без коментарів рушає до будівлі. Коли дівчата майже добігають до входу, Джойс гукає:

— Привіт-привіт! Чого так поспішайте?

Перша відповідає Інеса:

 — Не твоя справа, Джойс.

— Не до тебе звертаюсь, Лонг. Чи, може, вже не Лонг? — він гордовито споглядає на неї, а потім переводить погляд. — Привіт, Єво!

— П-привіт, Панфіл, — вітається з ним вона. — А чому ти не заходиш? Вже двадцять п'ять хвилин на дев'яту.

— Скільки? — перепитує він здивовано.

— Двадцять п'ять хвилин на дев'яту, що тут незрозуміло? — втручається Луїза. — Єво, пішли.

Патіссон кидає погляд на Джойса, мовляв, слідкуй за нами. Дівчата проходять через турнікет, прикладаючи до нього бейджики. Контролерка проводжає їх суворим поглядом, але нічого не каже. Коли черга доходить до нього, він метушливо нишпорить по кишенях у пошуках бейджика.

— Містер Джойс, дозвольте поцікавитися, де ваша краватка? — звучить хриплий голос контролерки з-за скла.

— Загинула в боротьбі  за батьківщину, — саркастично відповідає Панфіл.

— Краватка?

— Саме так.

— Добре. А бейджик теж загинув у цій героїчній битві?

— Звичайно.

— Причина запізнення?

— Розбите серце.

— О-о! То так і записати? — вона починає стукати по клавіатурі.

— Якщо пропустите, можете так  і написати.

Жінка опускає оправу окулярів, щоб уважніше поглянути на студента.

— Ну, можу записати «позитивне» запізнення, без наслідків. Якщо ви розумієте, про що я, юначе.

— Є наслідки за запізнення? — насуплює брови та з цікавістю питає він.

— Аякже. Від прибирання території університету до нудної паперової роботи, яка, можу вам сказати, дуже прискіплива.

— Зрозуміло-зрозуміло, — юнак дістає гаманець із задньої кишені штанів і кладе кілька вічнозелених. Гроші миттєво зникають, а замість них красуються бейджик та краватка.

— Вдалого дня, містере Джойс.

Панфіл забирає речі, проходить через турнікет і швидко підіймається на другий поверх, зав’язуючи на ходу краватку. Пройшовши вузький коридор, підходить до потрібної аудиторії. Біля дверей стоїть Рудоволоска. Він звертається до неї:

— Чому не заходиш?

Дівчина обертається:

— Та так. Думаю прогуляти, все одно запізнилася.

Джойс оглядається:

— Інеса теж вирішила?

— Ні. На подив, — Патіссон посміхається краєчком рота. — В тебе з'явилася краватка.

— Так, мені дала її контролерка за невелику суму.

Єва дивується відповіді.

— А так можна?

— Напевне, так. Хоча я містер Джойс, мені все можна, — хлопець зухвало і зовсім пафосом проводить рукою по волоссю, показуючи свою «крутість».

Патіссон сміється, а потім шурхотить в рюкзаку, дістає кілька фунтів, каже:

— Тоді, може, підемо перекусимо? Ммм... точніше, поснідаємо, бо я навіть вдома поїсти не встигла. Я пригощаю.

— Так, ходімо.

«Нарешті я поснідаю щось смачніше за Фейову яєчню».

Вони прямують до кафе, яке знаходиться на першому поверсі. Там їх радісно зустрічає офіціант і приймає замовлення. Обидва зупиняються на латі та тирамісу. За поїданням десерту дівчина згадує про клубні заняття, про які їй розповіла Луїза:

— Я так розумію, Луїза у вас та сама подруга, яка все знає? — цікавиться він.

— Ну так, типу того. Вона завжди тримала нас у курсі подій ще з часів старшої школи, — хихикає Єва, сьорбнувши трохи лате.

— А ви… — мішаючи напій, хлопець задумується, але продовжує: — завжди були дружні?

«Тупе запитання, знаючи, що Інеса ніколи не згадувала їх, коли ми зустрічалися. А може, вона тоді була не знайома з Євою?»

— Ну… — Єва замислюється. — Ми познайомилися тільки у старшій школі. У середній я навчалася в іншому місті.

— І в якому? У тебе там було багато друзів?

Питання поставило її в глухий кут. Вона глибоко вдихає, а потім повільно видихає:

— У-у… — Патіссон насуплюється, але продовжує: — У середній школі я навчалася в містечку Бірмінгем. А ось щодо друзів… — Починає нервово перемішувати лате у різні боки. — Ну, не скажу, що їх було багато, мені було достатньо.

Повисає тиша, але Джойс неввічливо її перериває:

— Бачу, для тебе це серйозна тема.

— І т-так, і ні. Але можу сказати, що все-таки залишило свій відбиток у житті. Проте… життя ж продовжується, чи не так? — дівчина натягнуто всміхається співрозмовнику.

— Розкажеш?

— Не думаю, що ми в тих відносинах, щоб я відкривала душу першому зустрічному.

«Перший зустрічний… Отже, так вона мене сприймає. Ну, це й не дивно. Ми ж тільки вчора познайомилися. Здається, я забагато від неї очікую».

— А що мені потрібно зробити, щоб стати більше, ніж першим зустрічним? —  Панфіл кладе руку зверху, але Єва одразу відсахується.

«Тц! Не варто було так  робити, дурень ти, Філ!»

— В-вибач... Я машинально, — бурмоче вона, починаючи здирати лак з нігтів. — Мені потрібен час.

Джойс ледь чує її слова:

— Так, я розумію. Я почекаю. — Він знову, але на цей раз з обережністю, торкається її пальців. — Будь ласка, не здирай манікюр, він дуже гарний.

Патіссон зніяковіло опускає погляд і слухняно припиняє.

— Може, підемо… Подивимося клуби? — невпевнено пропонує вона.

— Так, звісно. Є якийсь, що тебе зацікавив?

— Так.

Вийшовши з кафе, вони прямують до дошки оголошення, де розвішані плакати клубних занять. Єва вказує пальцем на музичний клуб:

— Ось сюди хочу.

— У музичний? Вмієш співати чи грати на чомусь?

— Ні, мені просто подобається музика.

— Далеко на «подобається» не поїдеш.

— Ну тоді... — вона переводить погляд на інші плакати й затримується на кулінарному клубі. — Сюди також можна.

— Умієш готувати?

— Ні.

— Тоді чого туди йди?

— Щоб навчитися готувати, хіба ні?

— Тоді мені нічого там робити.

— Вмієш готувати всі страви світу?

— Ні, але базові страви знаю. Матінка вічно була в роз'їздах, а як кажуть: «Hunger breaks stone walls*».

— Везе, — зауважує Патіссон. — У мене батько кулінар, він вічно не підпускав мене до кухні, кажучи: “Ще встигнеш навчитися готувати”.

— Твоя мати не готує?

— Ні. Вона тільки приносить гроші у сім'ю, хоча батько теж. Дивно, чи не так?

— Та ні. Якщо твою сім'ю все влаштовує, то чому б і ні.

Єва знову починає розглядати плакати й затримується на театральному клубі:

— А як тобі театральний клуб? Там можна приміряти різні ролі, бути ким завгодно, використовувати маски й не тільки. Звучить цікаво, правда?

— Лукавство. Хм… Якщо тобі цікаво, можемо сходити.

— А тобі ні?

— Ні, театром ніколи не захоплювався. То куди підемо? У музичний клуб?

— Так, давай.

Єва та Панфіл прямують до першого клубу, який знаходиться неподалік. Зайшовши в кімнату, вони бачать барабани, розташовані в центрі. Поруч стоять дві гітари, а трохи далі – синтезатор. Біля гітар знаходиться мікрофон. Єва одразу підбігає до нього та починає перевіряти: «Раз.. раз, два..»

Панфіл підходить до однієї з гітар, бере її в руки й починає налаштовувати інструмент. Знайшовши медіатор, проводить ним по струнах – у кімнаті лунає мелодія. Патіссон дивиться на Джойса: ноти сановито спливають крізь пальці, все було так казково, кожна нота – нереальна, загадкова, немислима. Вона ніколи не чула такої чарівної мелодії. Присівши на один зі стільців, заплющує очі. Тисяча різних зірок кружляє навколо неї, а в центрі сяє гаряче чарівне сонце. Промені проходять крізь Єву, ніби манять до себе. Раптом чує спів і на її плече вмощується ластівка. Вона маленька та кругла, дзьоб злегка загострений, пір'я біле, наче хмарка, але серед них проскакують золотисті стрічки. Ластівка м’яко тицьнеться їй в шию. Відчувається якесь випромінювальне тепло від маленької істоти.

— Прокидайся, — звертається птах до неї чоловічим голосом.

І ластівка злітає. Тисяча різноколірних зірок починають танути, а сонце, яке манило її до себе, відвертається. Чарівний світ просто зникає. Розплющивши очі, Патіссон бачить Панфіла, який чекає її вже біля виходу. У дверях клубу несподівано виникає незнайомка, яка неабияк налякала Джойса.

— Ухти-пухти! Хто тут у нас такий співак? — примружується вона. — Що ви  тут робите? Першокурсники повинні дивитися клубні заняття на великій перерві. Невже ви прогульники? — Крутячи пасмо лавандового волосся на палець, додає: — Як романтично.

— М-ми просто вирішили заглянути до вас, — відповідає Єва незнайомці.

— Просто подивитися? Та я вже готова взяти твого хлопця до клубу. Що скажеш, красунчик?

Вона хоче заперечити з приводу хлопця, але Панфіл її перебиває:

— Не думаю, що моя участь тут знадобиться. Я просто вирішив пограти, нічого більшого. Та й ми вже йдемо.

— Куди?! Не пущу! — обурюється незнайомка. — Такий талант я не можу проґавити!

Джойс сміється:

— Який талант! Не сміши мене! — звернувши увагу на бейджик дівчини, читає вголос: — Вайола Маль, третьокурсниця (BSC) – витонченість та зібраність. Бачу, ти демонструєш всі ці якості, похвально.

— Дякую, але читати чужі бейджики невиховано, містере Панфіл Джойс, першокурсник – опосум.

— Хіба не для цього ми їх носимо? — тактовно відповідає хлопець.

— Ти маєш рацію, але запитати теж не завадило б.

— Не бачу в цьому потреби. То ти нас пропустиш? Чи мені доведеться застосувати силу?

— Силу? Над своєю дівчиною ти теж застосовуєш силу?

— Над своєю дівчиною? Що за нісенітниця! Ми друзі. Ви, люди, завжди щось вигадуєте, коли бачите хлопця й дівчину разом.

Панфіл уже збирається тицьнути пальцем у лоб Вайолі, але та інтуїтивно ухиляється, пропускаючи його.

— Ось так би відразу. Гей, Рудоволоска, ти йдеш?

Патіссон весь цей час спостерігає за ними, але після слів одногрупника йде за ним. Перед виходом Вайола смикає її за рукав:

— Будь ласка, переконай цього безмозкого хлопця, що він багато чого втратить, якщо не вступить до музичного клубу. Та й ти приходь, якщо надумаєш, гаразд?

Вона киває, і дівчина відпускає її. Вийшовши з клубу, Єва наздоганяє Панфіла. Після того, що сталося, вони так і не перекинулися парою слів. Їхні ноги самі ведуть до театрального клубу. Тільки заходячи в кімнату, дівчина набирається сміливості сказати: «Мені сподобалось, як ти грав».

З порога Патіссон й Джойс помічають хлопця, який лежить на маленькій сцені, сонно сопучи. Підійшовши ближче, Єва впізнає незнайомця, ним виявляється – Ріант Ейнарс. Хлопець, який виступав на церемонії відкриття. Одногрупники переглядаються, дівчина тихо промовляє, показуючи пальцем:

— Це той самий – Ріант Ейнарс.

— Ааа! Срібна ложка? Зрозумів.

Дівчина доторкається до плеча Ріанта й злегка похитує його, намагаючись розбудити, але безрезультатно. Вона кидає погляд на Панфіла, ніби показуючи, щоб він теж спробував. Той розуміє її жест, береться будити хлопця, але так перестарається, що Ейнарс зрештою зваляється зі сцени. Злякавшись, вони дивляться, як Ріант лежить на підлозі. Він повільно відкриває сонні очі, його погляд  сповнений подиву – він явно не очікує бачити тут першокурсників.

— Що ви тут робите?

Патіссон і Джойс переглядаються.

— Ми просто хотіли подивитись клуб, — відповідає Панфіл.

Ейнарс переводить погляд на зап’ястя з годинником.

— Друзі, ви хоч знаєте, що зараз іде пара?

— Єва, тебе теж дивує, що він тут робить, коли йде пара? — Джойс хоче поставити в незручне становище не лише їх, а й Ріанта. Патіссон підтримує задум Джойса і починає підігравати:

— Так, у мене теж виникло таке питання.

— Так! — Ріант підвищує голос на пустунів. — Ви тут стрілки не міняйте! Якщо прийшли подивитись клуб, то давайте все розповім по черзі.

— Та ні, дякую. — заперечує Панфіл. — Ми вже втратили інтерес.

Він обіймає Єву, притискаючи до себе, і вони разом  прямують до виходу.

— Та годі вам! У нас у клубі є багато чого цікавого. Якщо підете зараз, пошкодуєте.

Вони зупиняються. Дівчині доводитися стати на шкарпетки, щоб шепнути Джойсові на вушко: — Давай, залишимося. — Зробивши «щенячі» очі вона не залишає йому вибору.

— Гаразд, — мовив він, повертаючись до Ріанта. — Ми залишимося.

— От і добре. Що ж, давайте тоді познайомимося, мене звуть Ріант Ейнарс.

— Єва Патіссон.

— Джойс, — сухо відповідає він.

— Просто Джойс?

— Так.

— Добре, тоді для тебе я просто Ейнарс.

— Та мені все одно.

Ріанта дратує такий тон настільки, що на  лобі з'являється пульсівна вена. Він вирішує не натякати на неввічливу манеру хлопця й одразу переходить до справи. Ейнарс починає розповідати базові заняття клубу: описує, які сценки вони ставлять, також дає доторкнутися до театральних масок, що висять в окремому куточку кімнати як реквізит, розповідає ще багато чого іншого. Патіссон дуже зацікавлено слухає, її очі сяють, але того ж не міг сказати Джойс. Для нього це все здається нудним й нецікавим. Його рятує дзвінок на перерву. Він одразу перехоплює намагнічену Єву, яка стоїть поруч з Ріантом, і каже, що їм вже час іти.

***

Коли друзі приходять на другу пару, на них чекає неприємна новина: наступного тижня вони будуть відпрацьовувати прогул. Патіссон і Джойс це не подобається, але діватися  нікуди. Після всіх пар несподівано починається дощ. Виходячи з університету, Панфіл виявляє, що забув парасольку.

«Ну, як завжди», — підмічає він. — «Ні парасольки, ні попередження про дощ. Синоптики знову схибили. А я ж відчував, що дощ буде! Треба було довіритися своєму чуттю. Чорт його забирай!»

Обурений, сердячись на самого себе, помічає за кілька кроків від себе Рудоволоску. Джойс збирається помахати їй і покликати, але саме в цей момент бачить, як до неї під'їжджає машина. Скло повільно опускається, і через дощ розгледіти обличчя всередині  важко. Його охоплює відчайдушне бажання підбігти до Єви, але ноги наче вростають у землю, а в горлі стискається важкий клубок, що заважає навіть дихати. Панфіл лише спостерігає за тим, що відбувається. Патіссон розмовляє з незнайомцем. Спочатку здається, що вона не має наміру сідати в авто й вже готова піти, але раптом зупиняється і повертається назад. Машина плавно рушає з місця.

У цю мить клубок у горлі Джойса зникає, і він нарешті зривається на крик:

— Єво!!! Стривай!!!

Але пізно – його крик тоне в шумі дощу. Біль пронизує серце. Чому він не зміг закричати одразу? Чому міг лише стояти й дивитися?

Думки хаотично кружляють в голові, заповнюючи її безладом. Йому стає прикро. Чому, коли він нарешті вирішує діяти так, як ніколи раніше, його тіло різко перестає слухатися.

Можливо, все через…

__________________

Hunger breaks stone walls — голод і кам'яні стіни зруйнує.