Раді Вас бачити!

Лебідь такий щасливий, що нарешті опинився у світі, до якого він так наполегливо прямував, але це щастя було недовгим. За красивою картинкою ховається зовсім інший світ – суворий, холодний, до якого він не готовий. Шлях назад закритий, а важкі кайдани на шиї тягнуть його вниз, поглинаючи все глибше й глибше в безодню цього інакшого світу. У лебедя був шанс втекти! Зламати тягучий ланцюг! І зруйнувати усі замки до виходу! Але…чи чекає його хтось на тому боці?

***

Ресторан «Narisawa».

Токіо, Японія.

О пів на десяту вечора.

Сяйво хмарочосів пронизує нічне небо, створюючи фантастичний міський пейзаж Токіо. Внизу, мов річка з вогнів, тягнеться нескінченний потік машин і людей, пульсуючи в ритмі, як живий організм, що не знає спокою. У ресторані, серед приглушеного світла, сидить Емілія у шкіряній бардовій сукні, ліниво помішуючи ложкою суп із чорнозему зі свининою. Робить ковток білого вина та дивиться на телефона: повідомлення від її хлопця – і більше нічого.

«А обіцяв, що прийде вчасно».

Спостерігає, як до закладу заходять відвідувачі, але не знаходить знайомого їй обличчя. Виливає залишки рідини з пляшки, помахом руки спустошує келих. Потім знімає зі стільця пальто, встає, але тут же відчуває на плечах важкі чоловічі руки, які змушують знову сісти.

— Вже йдеш? — голос чоловіка лунає владно, від чого дівчина мне тканину пальта, заспокоюючи себе. Його пальці на її плечах проникають у неї, наче нитки: коли він підіймає праву руку вгору вбік, голова Емілії повертається в той самий бік і вона відповідає:

— Ні, що ви. Я чекала на вас.

Чоловік стискає між великим та вказівним пальцями її підборіддя. Нахиляється ближче, лоскочучи бородою й обпалюючи диханням краєчок вуха, вкрадливо шепоче:

— Добре, я вже подумав, втекти від мене надумала, як минулого разу.

— Ні! Що ви, я ж обіцяла, що більше не втечу, — відповідає Лі Бон, ніжно прибираючи руку чоловіка.

— Хочеться в це вірити, моя rakkani, дуже хочеться, — мовить він, проходить вперед і займає стілець навпроти.

Коли він бере меню, Емілія крадькома дивиться на нього: довге попелястого відтінку волосся до плечей побіліло біля коріння; чорні вії відкидають тіні у вигляді півмісяців на щоки в тьмяному світлі; рукава білої сорочки засукані до передпліч, а на руках видніються вени. На правих пальцях каблучки: перстень з олександрівським каменем – на середньому; золотий з діамантовою гранню – на вказівному; а широкий з червоного золота – на великому. На лівих пальцях є тільки відбиток обручки, це змушує Лі Бон мимоволі кривиться.

«Ми обидва знаємо, в яку гру граємо, але чому він щоразу знімає його під час наших зустрічей?»

Їхні погляди зустрілися, його сині, немов океан, очі приваблюють та захоплюють своєю таємницею. Вона могла б загубиться в них, потонувши з виром, занурившись у думки під звуки хвиль, але Емілія мерехтить повіками, відганяючи й виринаючи з нав’язливого міражу.

— Уже вирішили, що будете замовляти? — звертається офіціант до чоловіка японською, ніби з’являється з нізвідки, що змушує Лі Бон здригнутися.

— Так, мені рожевий сибас та судачі зі щуки, а для моєї супутниці ще одну пляшку білого вина, будьте ласкаві, — відповідає він японською. Кельнер записує в блокнот замовлення, каже, скільки це займе часу, і йде. Відкладаючи вбік меню, звертається до Емілії: — Ти створюєш більше проблем тут, ніж у Ліверпулі. Тобі не подобається Японія? Може, відправити тебе назад?

— Про які проблеми ви говорите, Лестате? Я не розумію.

— Усе ти розумієш! — скрикує, він гупає кулаком по столу, але потім розтискає руку, побачивши, як деякі з відвідувачів озирнулися на них. — Який ти розгардіяш влаштувала, коли твоє волосся пофарбували в синій. — Тихо і спокійно вимовляє, дивлячись, як люди за сусідніми столиками відвертаються, продовжує: — У Великій Британії тобі на це було все одно.

— У Великій Британії було тонування, а тут – ні.

— Ти ж сама погодилася, тебе ж питали.

— Я розумію лише кілька слів японською. І я тоді просто кивнула, але не думала, що цей кивок принесе мені такі неприємності.

— Де була Йосімура в той час? Я спеціально найняв цю японку, щоб вона була твоїм провідником: перекладала, нагадувала тобі про твої фотосесії та подіумні покази, з ким треба зустрітися, на які заходити сходи тощо. Вона – твої очі, вуха і рот. Невже Йосімура не справляється зі своїми обов’язками? Мені варто пошукати когось іншого?

— Ні! Не треба! — вигукує Лі Бон, але потім відчуває на шиї нитки, які обвивають й немов душать її за нерозважливий порив. — Точніше, це я винна. Відпустила її, думаючи, що впораюся. Тож мені не потрібна інша японка, ця мене цілком влаштовує, — усміхаючись, відповідає вона та проводить рукою по шиї.

— Зрозуміло.

Офіціант повертається зі стравами, та викладає їх на стіл, потім, відкриває пляшку вина й наливає у келихи. Лестат і Емілія цокаються, роблять кожен по ковтку. Взявши в руки палички, чоловік кладе до рота судачі, прожовує та запитує: 

— Подіумний показ минулого тижня. Вбрання, яке було заздалегідь готове та шилося за твоїми розмірами, – ти ледь вмістилася в нього. Через це ти зараз їси цей чорноземний суп зі свининою?

— Не тільки через це. Мені його порекомендував сам Нарісава Йошіхіро – власник цього ресторану. Я захотіла чогось новенького, чи не хочете спробувати? — зачерпуючи суп, вона простягає ложку вперед.

Лестат насуплюється: — Ні, дякую, моя rakkani. Мені лише хочеться почути від тебе, що ти сіла на дієту після цього випадку. Адже це так?

— Так, вірно. Я вже поступово почала скидати вагу, тож про це можете не хвилюватися.

— Як скажеш, сподіваюсь ти не розчаруєш мене знову, — відповідає чоловік, накриваючи долонею руку Лі Бон  та погладжує кінчиками пальців, дивиться на неї.

— Даю обіцянку, — мовить вона й прибирає руку. Взявши серветку, мне в грудочку і притискає її в кожен куток губ. —  Якщо ви не заперечуєте, я піду освіжу макіяж, — Емілія підіймається, беручи сумку. 

— Іди.

Вийшовши з-за столу, дівчина прямує до вбиральні. Опинившись усередині, вона минає кілька кабінок та заходить у найдальшу, щільно зачиняє двері за собою. Дістає з сумочки гумку для волосся, затим збирає пасма у хвіст, підіймає обідок унітаза і стає на коліна, нахиляючись над ним.

«Це єдиний спосіб швидко схуднути».

Засовує два пальці до рота й натискає на корінь язика: діафрагма скорочується, тиснучи на шлунок, викликаючи відкриття кардії, дихання зупиняється, і потім відбувається різкий викид вмісту шлунка. Тіло судомить, руки вчепилися в унітаз, сльози підступають до очей. Спорожнившись, Лі Бон повільно підводиться з колін, опускає обідок і натискає кнопку змиву. Виходить з кабінки, прямуючи до великого, довгого освітленого дзеркала, де стоять кілька умивальників. Відкрає кран, повертаючи ручку праворуч до найтеплішої води, складає долоні разом, підносячи їх до струменя. Нахиляє голову вниз, трохи сьорбає воду, полощучи рот, та повторює дію знову. Після чого дивиться на себе в дзеркало і помічає, що помада злегка розмазалася, виймає з косметички олівець: торкається правого куточка рота, проводячи контур донизу, не відриваючи руки, веде лінію вгору до лівого куточка, після чого зафарбовує нижню губу, розтушовуючи безіменним пальцем. Емілія відчуває дивне дежавю – ніби ця сцена вже траплялася… Але де? Раптом лунає грюкання дверима й у вбиральню заходять дві японки, голосно сміючись, але коли помічають дівчину, вклоняються їй, кажучи «Konnichiwa». Лі Бон повторює за ними. Дівчата переходять на шепіт та тихо сміються, від чого Емілія напружує слух, вона вловлює слова по типу: «маніпуляторка», «зрадниця», «безжальна» та «помри», і раптом гучний хоровий сміх, ніби японки забули, що вони не одні у вбиральні. Голова Емілії йде обертом, підлога ніби вкривається тонким шаром льоду, а її ноги розходяться в сторони. Вона хапається за скроні, благаючи:

«Припиніть сміятися! Досить!! Благаю!!!»

Несподівано чується тихий, але стійкий тріск, з’являються тонкі тріщини, що розходяться в різному напрямку, а потім знову тріск, але цього разу гучний! Від чого ноги  відчувають потужну вібрацію, і вона…

***

Манчестер.

Середня школа: Левеншулм.

До жіночого туалету забігає кучерява дівчина з криком:

— Ей! Еміліє, припиняй малювати губи, у мене для тебе новина!

— Яка? — мовить Лі Бон, дофарбовує верхню губу та кидає погляд на однокласницю.

— Ну…загалом… — дівчина зводить великі пальці обох рук разом й рухає вказівними вліво-вправо, набирається сил сповістити подругу.

— Говори вже швидше, Ванессо! — вигукує Емілія, стукаючи олівцем для губ по раковині.

— Єва забирає документи зі школи, а якщо бути точніше – їде в інше місто.

— Що?

Олівець випадає з руки, прокочується по плитковій підлозі, Ванесса нахиляється та підіймаючи річ, говорить:

— Я дізналась про це, коли проходила повз учительський кабінет, але це й на краще, правда?

— На краще?

— Так! Ми нарешті знайдемо когось іншого, а то вона вже останнім часом ніяк не реагувала на наші «пустощі». Крім того, ти казала, що втомилася прикидатися її «найкращою» подругою.

Лі Бон глибоко видихає, забираючи олівець у подруги, запитує:

— А Каїн? Ти йому про це розповіла? 

— Ні, я ж тільки зараз дізналася, але якщо…

— Ні! — перериваючи кричить вона на Ванессу, що та від переляку здригається. — Нікому не говори, зрозуміла? Навіть Каїну.

— Але чому?! Він же її хлопець! Він повинен знати!

Емілія шикає на подругу: — Не втручайся, куди не просять! Чи думаєш, розповівши йому, він одразу кинеться тобі в обійми?

— Що ти… Та, я тільки що й роблю, то це дотримуюся твоїх вказівок!

— Ну так і дотримуйся їм далі! — наказує вона та тикає пальцем у лоба Ванессу. Проходячи повз, Лі Бон зупиняється на виходу з туалету й кидає олівець для губ. — Цей кораловий мені більше не личить – забирай собі. Користуйся. І якщо вчитель питатиме, де я, будь чемною і скажи, що мені стало погано і я пішла додому. Хоча… чи мені потрібно тебе вчити, як брехати?

Емілія стрімголов вибігає зі школи до будинку сім’ї Патіссон, сподіваючись, щоб Єва або хоча б її батьки ще не поїхали. Добігши, переводить дух і тричі стукає кісточками пальців по вхідних дверях. Серце гупає десь у скронях, від чого вона потирає тремтячі долоні, чує, як віддалено наближаються кроки до дверей. Збирається, міцно зчепивши пальці в замок, і перед нею з’являється батько Єви: руде волосся до середини шиї покладене назад, ластовиння по всьому обличчю, густі брови, а його сірі очі блищать холодним світлом, ніби непроникні туманні простори, що приховують безліч таємниці. Він виглядає дуже молодо для свого віку, на його обличчі немає жодної зморшки. Одного разу всі у школі прийняли його за старшого брата Єви.

— Добрий день, містер Роберте, а Єва вдома? — одразу випалює Лі Бон.

— Ох, Еміліє! Твоє обличчя немов помідор. Ти бігла сюди? Чи в тебе жар? — Він обхоплює долонями личко дівчини, оглядає її, а потім притуляє руку до її чола. — Начебто температури немає.

— Я просто бігла сюди, через це така червона, — прибираючи руку, пояснює вона. — Це правда, що ви переїжджаєте в інше місто?

— Так, правда. Єва збиралася розповісти тобі про це сьогодні ввечері, але якщо ти вже тут, то заходь.

Переступаючи поріг будинку, Емілія пригадує, як була тут востаннє: у кутку стояли два крісла з кавовим столиком між ними, шафа з вішаками, довгий хутряний килим, який вів до входу в кухню; плазмовий телевізор, величезний диван, на якому вони з Євою грали в «Маріо» на ігровій приставці та брали поряд, на журнальному столику, різноманітні солодощі. На стінах висіли дитячі фотографії Патіссон, які любила роздивлятися Лі Бон, тим самим підколюючи подругу, а та, своєю чергою, дулася. Тепер тут немає нічого: ні фотографій, ні килима, ні крісел у кутку – ні-чо-го, лише запаковані коробки та шафа.

— Чого застигла? — промовляє містер Роберт, кладучи руку їй на плече, через що та стрепенулася. — Забула, де знаходиться кімната Єви?

— Ні, пам’ятаю: прямо, ліворуч, а потім знову прямо до світло-рожевих дверей.

— Розумничка, тоді йти.

І вона поспішає, відганяючи від себе всі найгірші думки, що лізуть у голову, і намагається знайти правильні слова, щоб переконати Патіссон не їхати або хоча б залишити якусь надію, що вони будуть підтримувати зв’язок через соціальні мережі. Постукавши двічі, відчиняє двері зі словами: «Єво, це я, Емілія».

Зайшовши всередину, вона побачить подругу, яка сидить на підлозі та складає різноколірні папірці в коробку. Зліва від неї стоїть розкрита шафа з порожніми вішаками, праворуч – ліжко з матрацом, неподалік від неї – валіза, очевидно, вже зібрана, оскільки застібки вже всередині кодового замка. У центрі біля стіни стоїть письмовий стіл, який теж порожній, але ж не так давно Емілія допомагала Патіссон робити домашнє завдання за ним: праворуч від столу лежали книжки й зошити, а в лівому – світильник і підставка для ручок та олівців. Вони любили проводити час за цим столом, базікаючи про все і ні про що.

— Еміліє? Що ти тут робиш? — здивовано запитує Єва.

— Не їдь, — вимовляє Лі Бон, і опускається біля неї.

— Не можу, це не моє рішення, а батьків. Батькові запропонували хорошу роботу в іншому місті, тож у мене немає вибору, — каже вона, перебираючи якісь листівки.

— Що це ти робиш? — Емілія вихоплює одну з них із рук Патіссон. — Привітання з півріччям стосунків? 

— Віддай!

— Що ти робиш із цим… — з її губ мало не злітає “барахлом”, але вона зупиняє себе, — цими папірцями? А це що? — Вона дістає з коробки плюшевого маленького зайчика. — Що це означає?

Єва потирає перенісся: — Це подарунки Каїна, а також мої, які я збиралася йому подарувати.

— Ти вирішила все це викинути?

— Ні, збиралася сьогодні віддати йому цю коробку, але якщо ти вже тут, тоді, може, зробиш це замість мене? — Патіссон посміхається, простягаючи їй листівку.

Лі Бон зіскакує з місця, скрикуючи:

— Ні! Це ваші стосунки! Я не хочу бути третьою зайвою!

— Третьою зайвою? — Єва сміється з її слів, від чого Емілія напружується. — А хіба не ти була ключовою фігурою в наших із Каїном стосунках?

Повисає невловна напруга, від чого все тіло Лі Бон ніби пронизують голки. Вона зляканим голосом запитує:

— Про що ти?

Патіссон встає, підходить впритул до подруги й каже:

— Лялька нарешті дізналася обличчя ляльковика.