Спочатку:
На сторінку книги
Ліс помалу рідшав.
Вони старались триматися в тіні, ближче до дерев – щоб бути менш помітними, до того ж Ельмірені все ще було некомфортно під відкритим сонячним світлом. Навіть попри те, що ельфійка вже провела достатньо часу на поверхні, аби очі адаптувались.
Кель ішов попереду, Міра – слідом. Їй так і не вдалось виспатися – ельфійка час від часу кліпала, сонно позіхала й потирала очі.
Та ельфу й самому було важко: біль у спині помалу вщухав, але ще до кінця не відпустив, тож рухатись доводилось обережно, і не завжди виходило це робити акуратно. Кілька разів він перечіплявся об корені, раз чи два – з оглушливим тріском наступав на сухі гілки. Раз зачепився плащем за кущ – ледь виплутався.
Може й справді варто було послухати Міру і перечекати ще день? Але ж не хотів, щоб через нього їм довелось чекати… А тепер вже й пізно.
Добре хоч, що темна вже не кепкувала з його незграбності, як колись – бо зараз це було б просто нестерпно. Але, звісно ж, вона все бачила і все помічала.
– Промінчику… Може, я все-таки піду першою? Ти так весь ліс на себе збереш.
– Тож сонце в зеніті, – заперечив хлопець. – Ти зараз маєш гірше бачити.
– Зате тобі, бачу, твій гострий зір дуже допомагає! – глузливо промовила ельфійка. – Слухай, Келю… Я розумію, що ти намагаєшся мене від усього захистити. І мені навіть це приємно, чесно… Хоча в нас, темних, так і не прийнято. Але я й сама не безпомічна! Тому не треба аж так мене оберігати. І вже точно не варто задля цього переступати через своє здоров’я!
– Я не переступаю…
– Так, так, звичайно, – Міра саркастично покивала головою. – Пам’ятаю, я сьогодні вранці в когось питала: “Як почуваєшся? Йти зможеш, чи може затримаємось ще на день?”. Дай-но згадати, хто ж це був…
Вона знову увійшла в свій улюблений стан – мрійливо примруживши очі та іронічно всміхаючись, насолоджувалась кожнісіньким словом.
– І нагадай-но, що він мені відповів… А! Точно. “Ні-ні, я повен сил, не варто через мене зупинятись”. Так, промінчику?
– І що не так? – Кель, зупинившись, глибоко зітхнув. – Як бачиш, йду. Не падаю.
– Ага, бачу, – ельфійка насмішкувато поглянула на нього. – Йдеш, тільки спотикаєшся через крок. Дай-но я тобі нагадаю – ще вчора ти навіть на ноги звестись не міг! А сьогодні знов в герої пнешся…
– І що тепер? – похмуро запитав він. – Не повертатися ж назад.
– Звичайно, ні. Вертатись вже запізно… Але давай зупинимось і відпочинемо. Саме обід… Он та галявинка між кущами якраз підходить.
– Де? – Кель закрутив головою, видивляючись згадане місце.
– Ти ж ніби зараз маєш бачити краще за мене? – з неперевершеною сумішшю здивування та глуму промовила темна. – Ох, горе ти моє сонячне. Йди за мною…
* * *
Вмостившись на розстеленій землею ковдрі, Кель похмуро сьорбав воду з пляшки.
– Чого набурмосився? – Ельмірена, присівши на рюкзак, уважно подивилась на нього. – Знов я щось не те сказала?
– Та все те, – ельф відвів погляд убік.
– Слухай, – Міра, пересівши ближче, поклала йому руку на плече. – Годі дутись. Я ж не зі зла це все кажу, і не для того, аби зачепити. Я, може, теж за тебе трохи переживаю, не думав? І не хочу, щоб ти дарма виснажувався. Ну ж бо, припиняй киснути!
Її долоня була м’якою й теплою – це відчувалось навіть крізь одяг. Великі сірі очі проникливо дивились у його помаранчеві. І Кель відчув, як його спохмурніле обличчя проти волі розгладжується.
– Отак вже краще, – весело промовила темна. – А то якийсь неправильний виходить промінчик – не світить, не гріє…
– А треба, щоб грів? – примружився ельф.
– Ну, ти… – Мірині щічки потемніли, вона опустила погляд донизу. Та за мить – знов узяла себе в руки. – Для початку достатньо, аби світив.
Прибравши руку, вона знову пересіла на рюкзак.
– Ти як, відпочив трохи? Можемо йти далі?
– Відпочив.
– Промінчику, тільки чесно.
– Та відпочив я! Але можемо почекати трохи, – Кель не втримався від посмішки, – посиджу ще отак… Помилуюсь.
– Ой стукну я тебе колись, – пообіцяла Міра. – Але раз жартуєш – отже, тобі краще, це радує. Гаразд, ще п’ять хвилин – і рушаймо. І цього разу, – категорично заявила вона, – я понесу рюкзак!
* * *
Тепер ельфійка несла рюкзак і йшла попереду. Кель слідував за нею, ступаючи слід у слід. І так дійсно було швидше й легше.
Навіть попри те, що сонце все ще було високо, Міра бачила не гірше за нього – принаймні у затінку. Часом навіть краще… Кель був змушений визнати – зір в нього трохи затуманився. Чи то через наслідки поранення, чи з іншої причини…
Та зі слухом у ельфа, як виявилось, все було гаразд. І дивний звук, що ніяк не вписувався в навколишнє оточення, першим почув саме він.
– Стій! Я щось чую…
– Що? – Міра, зупинившись, обернулась до нього. – Промінчику, якщо це знов вода шумить або ще якась нісенітниця…
– Та ж ні! Прислухайся! Наче дзижчання… Але це не комаха, щось більше…
– Дійсно, – темна прислухалась. – Щось у повітрі… – її обличчя стрімко набувало схвильованого виразу. – Я раніше не чула цього звуку, але мати розповідала. Це дрон! Під дерево, швидко!
Відбігши, вони присіли, ховаючись у затінку одного з найбільш розлогих лісових гігантів.
– Неподалік хтось є, – прошепотіла Міра, втискаючись спиною у стовбур. – Ці штуки самі далеко не літають.
– Наближається, – так само пошепки відповів Кель.
– Я спробую нас сховати, – ельфійка спробувала зайняти трохи зручніше положення. – Сядь ближче, промінчику. Та швидше ж бо! Зараз тчно не час соромитись…
Притулившись одне до одного, вони завмерли під деревом. Ельмірена заплющила очі, зосереджено перебираючи пальцями.
Темна сфера цього разу не була повністю темною, як тоді, коли вони ховались від віверни. Це був напівпрозорий згусток, що доповнював та продовжував собою тінь, яку відкидало дерево.
– Не рухайся. І ні звуку…
Кель і не рухався. Він завмер каменем, забувши навіть, здається, як дихати. Весь світ стиснувся до розмірів дерева, під яким вони сиділи, а з усіх звуків лишились тільки стукіт його серця, схвильоване дихання Міри та дзижчання літаючого механізма вгорі.
Воно якийсь час лунало просто над ними, та за кілька хвилин почало віддалятися. Літаюча машина попрямувала кудись на схід.
– Нарешті, – ельфійка, полегшено видихнувши, відпустила заклинання.
– Ти диви, хто в нас тут! – весело промовив позаду них чийсь хрипкий голос.
Кель підскочив та рвучко обернувся, хапаючись за кинджал.
З кущів вийшли троє. Люди. У дивних, забарвлених у всі відтінки зелені, костюмах, які майже не виділялись на фоні оточення. У високих шкіряних черевиках. В руках вони тримали довгі металеві штуки, націлені на ельфів.
Як він їх не почув?!
– Ця ваша тіньова сфера – нівроку задумка, – заговорив один – з довгою бородою та шрамом на обличчі. Схоже, головний. – Та не проти тепловізора!
З гучним тріском з кінця металевої трубки зірвалась крихітна синя блискавка, і Кель відчув, як всі м’язи скрутило болем. А за мить – тіло відмовилось коритись.
Падаючи, він чув, як скрикнула Ельмірена – наступний постріл влучив у неї.
Світ згас
