Спочатку:
На сторінку книги
Кель через силу розплющив очі і зі стогоном звівся на ноги. Ніч, проведена на мокрому та холодному камінні у напівлежачому положенні, самопочуття явно не покращила.
Учора вони йшли, не зупиняючись, аж до сутінок. А потім, діставши з рюкзака світний артефакт, продовжували йти… Аж тут вперіщив дощ.
До цього погода сприяла двом невільним мандрівникам: вона була хай навіть не завжди сонячною, та відносно спокійною. Але цього вечора небеса розверзлись.
Злива була такою, що густе листя дерев від неї не рятувало. Жодного укриття, аби перечекати негоду, поблизу не було – лишалося продовжувати рухатись вперед крізь стіну води.
Напівзарослі, заплетені чагарником руїни виникли попереду раптово. Пройди вони трохи лівіше або правіше – нізащо б їх не помітили.
Зруйнована споруда, в якої частково зберігся дах, дала бодай якийсь прихисток – проте недостатній. Дощ супроводжувався пронизливим вітром, який заносив струмені води і під накриття.
Розвести вогонь, навіть зі знайденою Келем механічною запальничкою, було неможливо. Обидві ковдри намокли – тож спати довелось, забившись в найдальший і відносно сухий куток та притулившись до каміння.
Ельф поглянув праворуч. Міра спала, згорнувшись клубочком, підклавши під голову рюкзак та вкрившись його плащем. Це було єдине, що не промокло наскрізь – завдяки особливому складу тканини.
Кель зябко пересмикнув плечима. Після зливи прийшла прохолода, а промоклий одяг геть не додавав тепла, радше навпаки. Добре, що тель-квесір застуда не страшна… Ну, майже.
Він вийшов з-під навісу та озирнувся. Довкола було… мокро. Вода крапала з листя, струменіла між залишками розбитої кам’яної підлоги, стікала потоками по стінах. І все це у світанкових променях сяяло усіма барвами веселки.
– Промінчику… – пролунав за спиною хрипкий голос. – Ти чого це зірвався ні світ ні зоря?
Ельмірена підвелася з підлоги і, зябко кутаючись у плащ, підійшла до нього. Очі ельфійки злипались, пасма не до кінця висохлого волосся живописно спадали на обличчя.
– Ну, сонячний же я ельф, чи як? – посміхнувся Кельміраель. – Та й все одно заснути не можу… – він відчайдушно потер очі. – І вже, мабуть, не зможу.
– Треба йти далі… – прикривши рот долонею, ельфійка глибоко позіхнула. – Давай швидко поснідаємо чимось – і збираємось.
– Одяг би якось висушити… – замислено протягнув Кель. – В мокрому йти – таке собі задоволення.
– Та ну? – дівчина відверто розвеселилась, з неї аж сонливість злетіла. – Пропонуєш мені розвішати десь одяг, а самій побігати голяка цими руїнами? Я розумію, для тебе б це було ще те видовище, але…
– Та я ні про що таке не думав, – ельф відчув, як знову починають палати щоки.
– Ой, та прямо!, – не вгамовувалась темна. – По твоєму сором’язливому личкові видно, що думав.
– Слухай, – Кель трохи взяв себе в руки. – Не треба фантазувати і приписувати мені те, чого я насправді не робив… пелюсточко.
– Стукну.
– Не стукнеш, – губи ельфа мимоволі розтягнулися в єхидній посмішці. – В плащі ти мене не доженеш, а зняти його не захочеш – бо холодно.
– Ти диви який, – оцінююче поглянула на нього Міра. – Ну добре. А одяг на нас висохне. Сонце скоро зійде…
* * *
Сонце дійсно зійшло, і просочений зливою ліс висихав буквально на очах. Як і одяг на ельфах. Чого не можна було сказати про мокру землю – вона була слизькою, і йти доводилось дуже обережно. Подекуди ще й доводилось обходити чималенькі калюжі.
Слух та зір у ельфів відмінні – що у світлих, що в темних, і чужу присутність вони зазвичай можуть помітити заздалегідь. Та недосипання і потреба весь час дивитись під ноги зіграли свою роль – звіра побачили лиш тоді, коли він вже вийшов з-за дерева.
Масивні короткі лапи. Вкрите важкими хітиновими пластинами кремезне тіло. Хвіст, як в ящірки. Морда схожа на собачу, а на ній – гострий, злегка загнутий доверху ріг.
– Одноріг, – прошепотіла Ельмірена, тягнучись рукою до ножа на поясі – наче він міг тут чимось зарадити. – Я й не думала, що вони тут водяться.
– Міра, – напружено промовив Кель, повільно відступаючи назад, – тікай. У підлісок.
Він рухався максимально обережно – та звір все ж зреагував і, видавши низький басовитий рик, кинувся вперед. Та чомусь не до Келя, а до ельфійки, яка весь цей час стояла на місці.
Міра відреагувала моментально і, розвернувшись, метнулась до кущів. Та втомлене від недосипу тіло і слизька земля підвели її – темна впала. І вроджена спритність не допомогла.
Кель щодуху рвонув уперед, стаючи між однорогом та його жертвою і хапаючись за кинджал на поясі. Навіть не замислюючись, що він зможе заподіяти цьому броньованому страхопудиську – він просто робив те, що мав, на його думку.
Удар був страшним. Червона пелена затягнула очі, і крізь неї ельф устиг побачити яскраво-блакитний спалах, за яким послідував розлючений рев.
“Амулет…”, – подумав хлопець за секунду до того, як світ довкола згас.
* * *
Свідомість поверталась поступово, поштовхами. Він чув, ніби здалеку, голос Міри, відчував, як її руки торкались його… І знову поринав у безпам’ятство.
Коли врешті прийшов до тями – вже вечоріло. Хлопець напівсидів-напівлежав, притулившись спиною до чогось твердого – дерево, мабуть. Настирливий ломлячий біль пронизував усе тіло.
Волосся, брудне і виваляне в мокрій землі, падало на очі і затуляло огляд – та все ж він бачив темну, що перед ним сиділа навпочіпки, уважно спостерігаючи.
– Очуняв нарешті, – полегшено вимовила ельфійка. Вираз її обличчя дивним чином поєднував турботу, занепокоєння та звичну вже глузливість. – Знаєш, промінчику, якщо ти мені хотів щось довести – необов’язково для цього затуляти мене собою та ризикувати життям.
– Знов збиткуєшся з мене, – гірко всміхнувся Кель. Мотнув головою, намагаючись струсити брудні пасма з обличчя – руки не слухались, підняти їх він не міг. – Навіть зараз…
– Та що ж ти такий затятий! – Міра схилилась до нього і долонею відкинула його волосся вбік. – Я, може, розвеселити тебе хотіла… Щоб тобі полегшало трохи… – вона пильно подивилась йому в очі.
Її волосся звішувалось вниз, легенько лоскочучи обличчя ельфа. А сірі очі – великі й глибокі, мов два прозорих озера – були так близько…
Піддавшись раптовому поклику, Кель, зібравши усі сили та ігноруючи біль, припіднявся, подався вперед, заплющивши очі – і їхні губи зустрілись.
Це навіть не було справжнім поцілунком – вони просто торкнулись одне одного губами… Ледь-ледь. І завмерли так.
І ліс довкола на кілька довгих секунд завмер разом з ними. Звуки довкола зникли – зостався лиш стук сердець та уривчасте схвильоване дихання.
– Ну-ну-ну, – Міра нарешті відсторонилась і, м’яко натиснувши долонями Келю на плечі, змусила його знову лягти. Колір її обличчя, на противагу звичайному сіруватому, зараз як ніколи був близький до лілового. – Ти диви, як наш промінчик сміливості набрався! Чи з тобою так завжди буває, коли ти ледь не вмираєш?
– А що, не можна? – зі щасливо-дурнуватим виразом обличчя запитав хлопець, сам дивуючись своїй зухвалості.
– Ммм… Може й можна… – ельфійка мрійливо закотила очі. – А може й ні. Хтозна?
Вона звелась на ноги, і її обличчя стало гранично серйозним.
– Я тобі все твоє цілюще зілля згодувала, промінчику. І регенератор з аптечки майже весь на рану вилила. Там таке було… – на останніх словах дівчина затнулась і відвела погляд вбік.
Кельміраель скосив очі донизу. На животі лишився хай і страшний, але вже тільки шрам. Сорочка, звісно, була розідрана вщент.
– Та не дивись, вже затягнулося все, – помітивши його погляд, промовила Ельмірена. – Але якби не оця твоя цяцька, – вона вказала пальцем на амулет Келя, кристал в якому з блакитного став майже чорним, – то навіть не знаю, чи я б тебе врятувала. Вона ж і звіра магією приклала… Того він, мабуть, і втік.
– А де… – ельф, спершись на лікті, спробував привстати та озирнутись в пошуках своїх речей, та одразу ж впав назад, відчувши пронизливий спалах болю. – Ай, спина!
– Та лежи вже… герою променистий, – Міра, знову нахилившись, рішуче притисла його плечі долонями. – Ти ще й спиною об дерево приклався. Аби не рюкзак – міг і зламати щось… Рюкзак твій, до речі, можна викинути. Сам порваний, всередині все вщент – сухпайки зм’яті, пляшки полускали…
– А артефакт? – запитав Кель. – Ну, той, що світиться.
– Артефакт цілий, – заспокоїла його ельфійка. – Коротше, не рухайся і відпочивай, а я поки щось поїсти придумаю. Сьогодні вже все одно нікуди не підемо…
– Гаразд, – не став сперечатися ельф. – Дякую тобі… пелюсточко.
– Ото вже, – збентежилась Міра, мабуть, вперше за час їхнього знайомства не образившись на “пелюсточку”. – Хто ще кому дякувати має? Не бери зайвого в голову… промінчику.
Розстебнувши свій рюкзак, що лежав неподалік під кущем, вона дістала сухпайок та почала неспішно його відкривати. Та раптом, обернувшись до Келя, глузливо підморгнула йому.
– А цілуватися ти, до речі, не вмієш
