Спочатку:
На сторінку книги
Тепер вони рухались ще повільніше. Зілля допомогло – проте лиш частково. Ельмірену знов почало лихоманити, і сама вона йти вже не могла – навіть спираючись на ціпок.
Тож замість ціпка триматись їй тепер доводилось за Келя – лівою рукою обхопивши його за шию, а правою – спираючись на його зігнуту в лікті руку.
От тепер ельф напрочуд уважно дивився під ноги – і за себе, і за темну. Вона ледь рухалась, варто йому або їй об щось спіткнутись – падатимуть обоє.
Думки роїлись. Кель не уявляв, що робити далі. Якщо Мірі не стане краще – вони з цього лісу не вийдуть. Варто було знайти якесь бодай більш-менш безпечне місце, де можна буде розвести великий вогонь, дати дівчині зігрітись, змішати знов зілля – може, в більшій пропорції… Аби хоча б збити жар.
А то йому вже самому ставало гаряче. Хоча, можливо, не лише через це…
Не маючи можливості нормально стояти на ногах, ельфійка практично висіла на ньому, притулившись усім тілом. Кель щосекунди відчував її тепло і ледь відчутний, але постійний запах лавандового масла, яким пахла її темна шкіра – завжди, навіть незважаючи на поневіряння лісом і неможливість нормально доглянути за собою. Така близькість бентежила й плутала думки, не даючи зосередитись на дійсно важливих наразі речах і змушуючи думати геть не про це…
– Промінчику, – Міра ледь говорила, але навіть у такому стані в її голосі вчувались веселі нотки, – я прямо вухами чую, як в тебе серце калатає. Що таке? Тобі важко? Я можу спробувати йти сама.
– Ні-ні, – Кельміраель рішуче замотав головою. – Мені нормально, не переймайся.
– Зупинись-но на хвильку, – схиливши голову набік, вона пильно подивилась йому в очі. – Слухай, невже ти мене АЖ ТАК соромишся?
– Хто тобі таке сказав… – ельф відвернувся в інший бік.
– Я собі таке сказала. Щойно, – темна через силу посміхнулась. – Чи ти думаєш, я нічого не помічаю…
– Попереду щось є, – хлопець був безмежно радий можливості змінити тему. – Якийсь просвіт між гілками.
Дерева розступились, відкривши поглядам блукачів невелику галявину. Дерева зусібіч щільно обступили її і накрили згори шатром тісно сплетених гілок – якби Кель та Міра не вийшли просто на неї, то могли б і не помітити.
В самому центрі галявини височів маленький пагорб… Рукотворний, вочевидь. Може, і не виглядав би таким – але на його рукотворність явно вказував вхід, перекритий добряче перекошеними, збитими з дебелих дубових дощок дверима. Колись вони були прикидані дерном та гілками, але зараз це все було безладно розкидано навкруг.
– Це що? – здивувався Кель. – Якесь житло? Тут, у цій глушині?
– Це бункер, – заглядаючи йому через плече, аби роздивитись невідому споруду, тихо відповіла Ельмірена. – Сіра Смуга не безлюдна, промінчику. Тут знаходять собі притулок ті, кому більше ніде не знайшлось місця – злодії, работорговці, жерці всяких особливо мерзенних культів. Весь цей набрід час від часу воює між собою, а іноді альянс або імперці влаштовують рейди і зачищають тут усе. Тому вони будують собі укриття… Але це, схоже, порожнє – інакше хоча б двері були замасковані.
– Як думаєш, може там бути щось корисне? – поцікавився ельф.
– Я б сильно не сподівалась. Якщо господарі пішли – мали б вигребти все корисне. Але тут можна знайти прихисток на якийсь час… треба глянути.
– Ну то ходімо.
Діставшись входу у підземну споруду, Кель обережно нахилився і допоміг Мірі сісти на траву. Сам – рушив до дверей.
– Я піду першим.
– О, так, мій герою! – розвеселилась ельфійка. – Це ж не я з нас двох – іллітірі, і можу бачити в темряві.
– Якщо навіть не зважати на те, що ти ледь ходиш, – не лишився в боргу хлопець, – тут ми без твого темнобачення зможемо обійтись. Там щось світиться – я крізь щілину у дверях бачу.
– Світло? – недовірливо спитала темна. – Невже хтось є?
– Не думаю. Двері зламані… І слідів біля входу ніяких немає, все травою поросло.
Перекошені та зірвані з петель двері нормальним способом не відчинялись, і Келю довелось докласти неабияких зусиль, аби відсунути їх. Тель-квесір взагалі не вирізняються фізичною силою – що вже там говорити про підлітка, чий організм ще не повністю розвинувся і не зміцнів достатньо.
Нарешті, змучившись та спітнівши, ельфу вдалось таки впоратися з важезною дерев’яхою. Присівши навпочіпки і тримаючи напоготові кинджал (скоріше задля підтримки духу, ніж сподіваючись, що він чимось допоможе), він зазирнув у напівтемний прохід.
І одразу ж відвернувся, затуливши обличчя рукавом. Знизу пахло іржею, пилом та ще чимось, солодкуватим і дуже неприємним.
– Ну, що там? – цікавість змусила Ельмірену зібратися з силами, звестись на ноги і сяк-так дійти до входу. – О, пахне кров’ю, – вона зморщила носик, але все ж відреагувала на запах не різко, як її попутник.
– Тут – сходи, – відповів Кельміраель. Прикривши обличчя коміром плаща, він обережно спустився на кілька сходинок вниз. – Обережно, тримайся за мою руку.
– Так переймаєшся за мене, – хихикнула ельфійка, але за простягнуту долоню взялась – самій спускатись сходами їй було важко.
Перед їхніми очима постав довгий коридор з кількома дверима. Тьмяно-зелене світло випромінювали невідомі пристрої, закріплені під стелею – може, артефакти, що досить довго тримали заряд, а може, лампи, заповнені якоюсь сяючою речовиною. Міцні стіни – з мореного дуба і, схоже, укріплені рунами. Руни, правда, навряд чи працювали – бо не світились ні візуально, ні в магічному зорі. А на стінах – сліди.
– Тепер ясно, чому бункер порожній, – замислено стиснувши губи, Ельмірена уважно озиралась навкруг. – Його штурмували, тут був бій. Ось ці штуки на підлозі – гільзи від вогнепальної зброї наземників. Мама колись показувала мені такі…
– І ще підпалини на стінах, – зауважив Кельміраель. – Явно від бойової магії – я такі бачив на полігоні, де тренувались Палаючі Промені.
На стінах дійсно вистачало слідів – і від магії, і від куль. А ще – старі засохлі плями крові повсюду. Ось звідки той запах…
Жодного мертвого тіла чомусь не було, і Кель цьому неабияк радів. Він не був певен, що, побачивши мерця, не запанікував би. І чомусь дуже боявся зганьбитись таким чином перед Ельміреною.
Обережно, переступаючи якесь поіржавіле залізяччя на підлозі (Кель впізнав уламок меча та якийсь елемент обладунків, решта була йому незнайома), вони рушили коридором. Перші двері були замкнені. Інші – ніби відчинені, але щось заважало відкрити їх повністю. А ось треті…
– Ооох! – з вуст Міри зірвався щасливий стогін. – Невже це спальня! З нормальним ліжком!
“Нормальне ліжко” було усього лиш дерев’яним лежаком уздовж стіни, зі старим матрасом та ковдрою на ньому – все це давно припало пилом і було не першої свіжості. Та ельфійці було все одно – з останніх сил зробивши кілька кроків, вона дісталась ліжка і знесилено впала на нього.
– Хоч відпочину нарешті не на голій землі! – вона блаженно потягнулась, потім – з усміхнено-втомленим виразом обличчя поглянула на Келя. – Вибачай, промінчику, місця лише на одного.
– Та я й не думав… – ельф зашарівся. – Слухай, ти з мене знов глузуєш? Навіть зараз?
– Ти щоразу так мило знічуєшся, що несила втриматись… Що ти там побачив?
– Цей килим на підлозі якось дивно виглядає, – хлопець підозріливо дивився собі під ноги.
– Дивно, що тут взагалі є килим, – темна перевернулась на правий бік, і собі почавши роздивлятись підлогу. – Тут точно жили работорговці або продавці дурману. Ці типи люблять зайву розкіш…
– Та ні, річ не в самому килимі. Оця дошка, що з-під нього виступає, зовсім трохи відрізняється кольором від решти…
Обережно, щоб не здійняти пил, хлопець відгорнув килим убік – і побачив приховану під ним ляду з мідною ручкою.
– Оце так! – здивовано промовила Міра. – Потаємний сховок у підлозі. А ти окатий, промінчику! Навіть я не помітила… Хоча, мені трохи не до того було.
Відчинивши ляду, Кель витягнув назовні невелику дерев’яну скриню. Вона геть не виглядала гідною знахідкою шукача скарбів – звичайні липові дошки, прості клямки… Навіть без якогось банального механічного замка.
– Цікаво, що там? – ельф з передчуттям потягнувся руками до кришки.
– Обережно, – застерегла темна. – Там пастка може бути. Не думаю, що оте твоє зілля зможе тобі нову руку приростити.
– Ти так про мене турбуєшся, – всміхнувся Кель. Та все ж про всяк випадок не став відкидати клямки пальцями, а скористався кинджалом. Магічний зір нічого не показував, тож пастка якщо й була – то звичайна.
Проте її не було взагалі. Відкинувши кришку, Кель почав діставати вміст. Якісь зелені мішечки з незрозумілими символами…
– Сухпайок, – впевнено заявила Ельмірена. – Такими користуються мандрівники та воїни в деяких країнах поверхні. Це нам пощастило… Бо на твоїх хлібцях ми б скоро ноги простягнули. Я, принаймні, так точно. А збирати гриби та ягоди в цьому лісі я б ворогу не порадила…
– Ми б і так ноги простягнули, – похмуро всміхнувся ельф. – Бо хлібці майже закінчились.
– Ну, то тим краще, що ми знайшли це місце. Що там ще є?
Наступною була пляшка з мутно-сірою рідиною.
– Це явно якесь хмільне пійло, ще й не дуже якісне, мабуть… Нецікаво. Давай, що там далі?
Кель зацікавлено вертів у руках пласку сумку з темної цупкої тканини. Сумку мала продуману систему кріплень – і петлі, щоб чіпляти на пояс, і ручка, щоб тримати в руці, і пасок через плече. На лицьовій стороні зеленим були вишиті літери. Це був істех – мова Технократії, але ельф чомусь не міг розпізнати слово. Аж доки не зрозумів, що це – абревіатура.
– Ого! – сірі очі Міри засяяли азартом. – Це те, що я думаю? Дай-но глянути…
Відстебнувши застібку, ельфійка відкрила сумку. Всередині було безліч дрібним предметів, акуратно розкладених по невеличких відсіках. Рідини у склянках – схожі на зілля у похідній сумці Келя, але посудини іншої форми і закручені хитромудрими ковпачками; якісь циліндри з прозорого матеріалу з голкою на одному кінці та ручкою на іншому; якась темна пляшечка з вигравіруваними на склі рунами; металева пластинка з вправленими в неї різнокольоровими кристалами…
– індивідуальна техномагічна аптечка альянсу! – обличчя темної сяяло щирим захватом. – Оце так знахідка! Промінчику… я б тебе обійняла, та зараз в мене сил не стане дотягтись, – шкідливі бісенята сяйнули у сірих очиськах. – Тож обійдешся.
– Це може тобі допомогти? – поцікавився ельф, проігнорувавши цього разу насмішку.
– Якщо мені щось і може допомогти, – серйозно відповіла Міра, – ну, крім божественної магії, яка мені все одно не світить… То це – одна з саме таких речей.
Вона відклала сумку вбік.
– Слухай… Мені треба розібратися з цією штукою і ввести собі потрібні препарати. Та перед тим – відпочити… – уважно подивилась на ельфа. – Я хочу трохи побути на самоті. Ти можеш поки роздивитися, що є в інших кімнатах…
– Ось так от, – з вдаваною гіркотою у голосі посміхнувся Кель. – Виставляєш мене за двері. Ну гаразд, як скажеш… пелюсточко!
– Зараз чимось кину, – пообіцяла дівчина. – Он тою пляшкою, наприклад.
– Не кинеш, – весело відповів Кель, – бо сил не стане дотягтись! Все, я пішов досліджувати похмурі підземелля. Якщо не повернусь… – так і не придумавши, як завершити фразу, просто обірвав її на півслові та вийшов.
Він і не сподівався почути відповідь, але, вже зачиняючи двері, краєм вуха почув зовсім тихе “Тільки спробуй!”
