Раді Вас бачити!

Суха гілка тріснула під ногою. Гучно, лунко – здавалось, це мали почути аж на іншому краї лісу.

– Молодець, промінчику, – уїдливо промовила Ельмірена. – Якщо ти хотів скликати до нас усе живе, що є в цьому лісі і що може нами зацікавитись – то оце саме воно. Під ноги дивитись не пробував?
– Я дивлюсь, – зціпивши зуби, відповів Кель. – Мені складно дивитись і під ноги, і вперед.
– Як ти досі живий, з твоєю-то увагою? – не вгамовувалась ельфійка. – А, ну точно – ти ж зі своєї Колисочки носа ніколи не висовував, а там обережність не потрібна.
– Звідки тобі знати, що і як в Колисці, – пробурчав хлопець. Продовжувати розмову не було жодного бажання.

Вони блукали лісом другий день, і ельф вже не міг сказати, що гірше: те, що він опинився в якісь глушині, бозна як далеко від рідного дому, чи темна, яка нізвідки звалилась йому на голову.

Йшли вони повільно. Тоді, при першому погляді на ауру Міри Кель таки мав рацію: ельфійка була хвора, і одним з симптомів була хронічна слабкість, тож нормально пересуватись вона не могла. Зілля, які мав сонячний ельф у своїй сумці, зарадити не могли: ні цілюща рідина, розведена водою, а потім випита, ні універсальна протиотрута не дали жодного ефекту.

Він зрубав кинджалом достатньо пряму й довгу гілку, і дівчина використовувала її як ціпок, спираючись на неї при ходьбі. Та навіть в такому стані вона не замовкала, і її гострий язичок завжди був готовий пройтись по будь-чому, що Кель робив не так.

Не можеш розвести вогонь? Невдаха. Досі не вмієш користуватись магією? Дурко. Не вмієш тихо ходити лісом? Молодець, промінчику, з тебе вийде файна приманка. Оце її “промінчик” особливо бісило.

Подумки прокручуючи час назад, Кельміраель запитував себе – чи вчинив би він так само, знаючи, яке лихо збирається нав’язати собі в попутники? І по всьому виходило, що так. Його принципи й виховання не дозволили б покинути дівчину в біді. Навіть темну.

Та й, врешті, вдвох не так страшно… А ще – варто визнати, вона йому теж допомогла. Сам він навіть не зміг би зорієнтуватися, де опинився і куди йти, аби дістатись безпечного місця.

До того ж, попри всі її кпини та нестерпний характер, з Мірою точно не було нудно. Мимоволі Кель порівнював її з своїми співвітчизницями – сонячноельфійськими дівчатами з центрального селища. Всі вони, як одна, були життєрадісними, веселими та безмежно позитивними… І всі – схожі одна на одну. Раніше він навіть не звертав на це уваги.

* * *

Ельмірена не знала – чи плакати їй, чи веселитися. Сонячний був просто взірцем безпорадності.

У Підземеллі він би й дня не прожив. Хіба що його вподобала б якась жриця… в якості іграшки. Але тоді краще вже померти одразу, ніж так втрапити.

Особливо доставляв емоцій – змушуючи і сміятись, і відверто дратуватись, з огляду на ситуацію – його одяг. Це ж просто втілений шматок сонячного світла, який за милю видно… І навіть якщо зняти плащ – під ним ті ж самі кольори.

Добре, що більшість хижаків тут, схоже, нічні, а на когось двоногого й розумного їм поки щастило не натрапити.

Історія про те, як він зі своєї схованої за бар’єром Колиски потрапив у зовнішній світ – взагалі окремий випадок. Просто ходив подивитись на край і впав з нього… Почувши це, ельфійка довго й заливисто сміялась, а коли нарешті змогла зупинитись, то відверто заявила:

– Ну ти й невдаха.

Хлопець у відповідь набурмосився і цілий день не розмовляв з нею.

Оці його образи на кожнісіньке дурне слово теж неабияк веселили. Це було навіть по-своєму мило…

Взагалі, світлому неабияк пощастило, що на шляху йому трапилась саме Міра, а не ще хтось з її одноплемінників. Не спілкуючись майже ні з ким, окрім власної родини, дівчина мала свої погляди на навколишню реальність і не встигла перейняти більшість загальноприйнятих серед іллітірі принципів – ненависть та зневага до решти розумних істот, ворожість до всього, що знаходиться за межами рідного міста і ставлення до чоловіків, як до бруду під нігтями. Інша б на її місці однозначно сприйняла б цього сонячного хлопчика як ворога.

Втім, якщо подумати – їй пощастило також. Хтось інший на місці Кельміраеля просто добив би її там – ну або пройшов повз і лишив помирати, поранену й знесилену. А цей, ти диви, навіть допоміг…

А ще – вона раптом спіймала себе на думці, що геть забула про всі свої негаразди. І про хворобу, яка нікуди не зникла, а лиш частково відступила – чи від зміни клімату, чи з іншої причини… І про те, що додому вона, радше всього, вже ніколи не повернеться.

* * *

Дорогу перегородила магічна аномалія. Її побачив Кель – хоч користуватись чарами хлопець і не вмів, та магічний зір в нього давно вже пробудився.

Можливо, то була й не аномалія. Може, поставлена кимось пастка, а може, взагалі щось інше… Але чимось добрим енергетичний конструкт, що розтягнувся, мов павутина, поміж двох дерев – саме в тому місці, де був найзручніший прохід – точно бути не міг.

Міра небезпеки не побачила – вочевидь її недуг позбавив її магічного зору. В останню мить ельф схопив її за руку і шарпнув назад. Темна впустила свій ціпок, не втрималась на ногах і повалилась на нього, мало не збивши з ніг.

– Промінчику, ти геть здурів? – прошипіла вона, так-сяк повернувшись у вертикальне положення. – Я ж тебе просила – не чіпати мене зайвий раз!
– Там щось є, – Кель підняв з землі суху гілку і кинув вперед.

З гілкою сталось одразу кілька речей: вона спалахнула зеленим полум’ям, скрутилась абсолютно неприроднім чином, а потім невидима сила ще й розрізала її на декілька частин.

– Дикі чари, – з розумінням промовила ельфійка, спостерігаючи за процесом. – Словами не міг сказати? Обов’язково було мене смикати?
– Я боявся, що ти не встигнеш зреагувати, – збентежено промовив Кель.
– Не встигати реагувати – це в нас по твоїй частині, – явно насолоджуючись моментом, глузливо відповіла темна. – Я в тебе це задоволення не відбиратиму. Треба знайти інший шлях, – вона обережно нахилилась, щоб підняти свою палицю.
– Завжди будь ласка! – сердито відповів ельф, намагаючись знайти прохід в густому підліску.

Врешті-решт, зрубавши кинджалом кілька гілок, це вдалося, і вони рушили далі. Кель – попереду, Міра, обережно ступаючи й спираючись на палицю – слідом.

– Стій! – ельф раптом спинився, піднявши руку догори. – Я чую якийсь шум.
– Ой, це ж треба! – з напускним захопленням вигукнула Ельмірена. – Світленький щось почув раніше за мене… Що ж ти там таке почув? – вона підійшла ближче, нахилилась до його вуха і з непередаваною сумішшю глуму та насолоди в голосі прошепотіла: – Я знаю, що це таке. Це вода! Попереду річка, – її обличчя розпливлося в глузливій посмішці. – Ти просто неперевершений, промінчику. То кущика злякаєшся, то водички…
– Трясця! – копнувши зі злості ні в чому не винну гілку, Кель вийшов з-за кущів.

Річка була невеликою. Влучніше було б навіть назвати її струмком – широким та бурхливим. Але саме там, де вони вийшли до води, вона розливалась, утворивши невеличку спокійну заводь. Гілки дерев зеленим шатром нависали над водоймою, створюючи відчуття затишку й спокою.

– О, це те, що треба! – радісно вимовила Міра, неквапом вибираючись з-за кущів. – Я тільки зараз усвідомила, як сильно мені не вистачає можливості нормально помитись. Здається, на мені замість одягу вже корка з засохлої крові та бруду…

Вона підійшла ближче до води й поклала палицю на землю.

– А ти – пильнуй, промінчику. Та не здумай підглядати! – сірі очі підозріливо зіщулились. – А то знаю я вас.
– І як я тоді пильнуватиму, якщо не підглядати? – цього разу Кель не впустив нагоди відповісти на шпильку.
– Вушками, світленький, вушками. Ти ельф чи хто? До речі, давай сюди свій плащ.
– Це ще навіщо?
– А що мені, по-твоєму, мокрою в сухий одяг потім влазити?
– Гаразд, – зітхнувши, хлопець скинув помаранчеву накидку з плечей. – Тримай. Тобі взагалі безпечно у твоєму стані в воду лізти?
– Це так мило, що ти за мене переймаєшся! – ельфійка розпливлась в солодкій посмішці, та одразу ж її обличчя знов набуло серйозного виразу. – Тут води мені максимум по груди. Не бійся, промінчику, не потону. А тепер – не дивись!

Кель відвернувся. За спиною почувся шелест падаючого на землю сарафану, а потому – натхненний плюскіт: допавши нарешті до чистої проточної води, Міра насолоджувалась на повну.

Пильно вслухаючись у навколишній світ, ельф насилу стримувався, щоб бодай краєчком, хоч боковим зором, але не поглянути. Ельмірена, варто віддати їй належне, виглядала вельми привабливо – і як для темної, і взагалі…

– Ну що, намилувався? – пролунав глузливий голос позаду.

Кель обернувся. Ельфійка вже вийшла з води й загорнулася у плащ, притримуючи його обома руками. Вода струмками стікала на землю, мокрі пасма сірого волосся розсипались плечима у живописному безладі.

– Я не дивився, – злегка почервонівши, Кельміраель відвів очі.
– Ой, так я й повірила, – у сірих очах раптом затанцювали грайливі бісики. – Але якщо поклянешся Сонцем, чи як у вас там прийнято – повірю, так і бути!

Кель на повному серйозі вже відкрив був рота, але сказати нічого не встиг.

– Стій, дурне, я ж пожартувала! Не треба нічим клястись. Розведи краще вогонь, мені треба трішки обсохнути… Сам-то вже впораєшся цього разу, промінчику? – дівчина іронічно здійняла одну брову.
– Та розберусь якось, – буркнув Кель, беручи до рук обидва ножі і оглядаючись в пошуках сухого гілля.
– Ну от зараз-то чого дмешся? Я ніц поганого не сказала.
– Звичка, – похмуро посміхнувся ельф, складаючи гілки докупи. – Я вже щоразу від тебе якоїсь шпички чекаю.
– Ой, які ми вразливі…

Полум’я за кілька хвилин розгорілося. Міра присіла біля вогнища, намагаючись одночасно і притримувати плащ, і сушитись. Краплі з мокрого волосся падали на вогонь, змушуючи його шипіти. Ельфійка, притримуючи рукою край плаща, пальцями спробувала відкинути непокірні пасма з обличчя, та вони вперто повертались на місце.

– Давай допоможу, – Кель простягнув ліву руку і обережно прибрав Мірине волосся вбік. Його долоня мимоволі затрималась на її щоці. Темна шкіра ельфійки була гладенькою, м’якою від води і неймовірно приємною на дотик.

На кілька секунд запанувала тиша.

– Чого ти так дивишся? – тихо спитала Ельмірена. Її щоки злегка потемніли, сіро-блакитний колір шкіри став ближчим до фіолетового.
– Просто, – приглушеним голосом відповів Кель. У горлі раптом нізвідки з’явився комок. – Просто дивлюсь.

Зробивши над собою зусилля, він таки прибрав руку.

– Не сильно заглядайся, промінчику, – до Міри повернулось самовладання, а разом з ним – і звичний жартівливий тон. – Я ж темна, не забув? Вдома по голівці не погладять.
– Слухай, чого ти мене вічно  “промінчиком” називаєш? – запитав Кель – але вже без образи, а лише з цікавістю. – Якщо це жарт про мій народ, то він такий собі.
– Ну, в вас же всі титули зав’язані на цьому, – ельфійка простягнула долоні, гріючи їх над вогнем. – Сім Променів, Верховний Промінь, Ведучий Промінь… І ще багато всякого такого. Променистого.
– Ти чимало знаєш про тель-квесір, – схвально промовив хлопець. – От тільки, – посміхнувся він, – в мене ніякого титулу немає. Не доріс я ще до нього.
– Ну от поки не доріс до всяких там Променів, – обличчя темної набуло максимально шкідливого вигляду, – то й побудеш “промінчиком”.
– Ну ти заноза, – Кель вражено похитав головою. – Слухай, давно хотів спитати. А яке твоє повне ім’я? У іллітірі ж є родові імена, окрім звичайних.
– А ти теж про нас чимало знаєш, – Міра оцінююче поглянула на нього. – Темноцвіт. Ельмірена Темноцвіт моє повне ім’я.
– Темноцвіт… – замислився ельф, і раптом бешкетна посмішка осяяла його обличчя. – Квіточка, значить. Хоча… Замалувата ти ще для квіточки. Так, пелюсточка…
– Не здумай мене так називати, – сірі очі небезпечно звузились.
– Як скажеш… пелюсточко!
– Я зараз когось в воду кину. І сили в мене вистачить, навіть зараз. Не сумнівайся.
– Не кинеш, бо для цього тобі доведеться відпустити плащ. А цього я дозволити не можу – бо ж обіцяв не підглядати.
– Ну й хто з нас тепер “заноза”