Спочатку:
На сторінку книги
Падіння було недовгим – та все ж об землю він приклався добряче.
– О, Сонце Невгасиме! – потираючи забитий поперек, Кельміраель звівся на ноги. – Бісів камінь! Сто разів же ж там ходив, і не було… нічого, – останнє слово він промовив набагато тихішим голосом, насторожено озираючись навкруги.
Після першого шоку від того, що сталось, ельфа наздогнало усвідомлення: він за межами Колиски. У зовнішньому світі. Один. І це зовсім не те, що блукати наодинці островом – тут набагато більше всіляких небезпек… А найголовніше – додому звідси просто так не повернешся.
Звісно, його шукатимуть. Дядько поставить на вуха всіх, кого зможе. Але вони в душі не чають, звідки починати пошуки. Та він і сам не знає, куди його закинуло… Добре хоч, якщо у відому частину світу, а не на Південний континент, з яким зв’язку немає вже кількадесят років. Після останньої війни Магічної Ери, де бойові дії відбувались, в тому числі, і на морі, сповнений аномаліями та чудовиськами океан вже ніхто не перетинав. Навіть величезні океанські кораблі, споряджені гільдіями Лоусана і Порт-Ллейна, вирушали в плавання і не повертались. Порталами на таку відстань і в старі часи ніхто не стрибав, а зараз і поготів – бо таких здібних просторових магів, як колись, у світі вже не лишилося. А повітрям… Жодному літальному апарату запас ходу не дозволить дістатись півдня.
Так, головне не панікувати. Він живий, цілий… Могло бути й гірше.
Кель швидко оглянув себе. Сумка не загубилась – тож такий-сякий запас їжі, води та зілля в нього є. Кинджал теж на місці. Користі від нього не те щоб багато, та краще, ніж нічого. Одяг теж ніби цілий… Правда, в результаті падіння помаранчевий плащ і такого ж кольору штани та сорочка стали куди менш світлими та чистими, але то все дрібниці. Найголовніше – що йому тепер робити?
Хлопець знову роззирнувся, цього разу вже уважніше. Навколишній краєвид зовсім не нагадував пасторальні пейзажі Колиски. Попереду – оповиті туманом гори. І якщо це ті гори, про які він одразу подумав – то це дуже погано і йти туди точно не варто. Праворуч, вдалині – якісь вельми зловісно виглядаючі руїни. Позаду – степ. Нічого там ловити. А ліворуч, зовсім близько – доволі густий ліс. Теж виглядає похмуро, але явно краще, ніж руїни справа.
Для початку треба знайти безпечне місце, де можна буде перечекати якийсь час і, можливо, переночувати. Потім – спробувати дістатись найближчого поселення. Там можна буде принаймні знайти прихисток і дочекатись, поки одноплемінники його відшукають. Про те, що поблизу ніяких поселень могло й не бути, Кель старався не думати.
Розвернувшись наліво, ельф попрямував до лісу.
Цей ліс був зовсім не схожий на мальовничі гаї Колиски. Кремезні дерева, увінчані шапками з величезного лапатого листя, шуміли похмуро й загрозливо та майже не пропускали сонячного світла. Кель рухався максимально обережно, стараючись не шуміти і зазираючи мало не за кожне дерево.
Тож тихий стогін він почув майже одразу. І, зазирнувши за густий, всіяний колючками кущ, побачив її.
Дівчина в червоно-чорній сукні напівсиділа-напівлежала, спершись на дерево. Очі заплющені, обличчя викривлене в гримасі болю, груди тяжко здіймаються.
Зовсім юна – приблизно того ж віку на вигляд, що й Кель, і дуже подібна до більшості його співвітчизників… От тільки зовнішність все ж відрізнялась. Волосся сіре, а не руде чи золотисте, як у тель-квесір, а шкіра – блакитно-сіра.
Темна!
Темні ельфи – вороги. Вони саме Зло! Так Кельміраеля вчили змалечку, і так було написано в усіх прочитаних ним книгах.
Але вона така безпорадна… Знесилена. Поранена – ліва нога в крові. А ще, схоже, хвора – бо щось не так з аурою. Хоча на рахунок останнього Кель не був упевнений, бо нічиїх аур, окрім власних одноплемінників, йому за життя бачити не доводилось.
А допомагати слабким та знедоленим його теж вчили з малих літ. Більш того – як синові старійшини, який сам в майбутньому мав стати одним з Семи Променів, йому особливо на цьому наголошували.
Як бути?
Роздумував Кель недовго – втіленням Зла та смертельно небезпечним ворогом незнайомка точно не виглядала.
Він спробував підійти ближче – і кущ, який до цього виглядав просто кущем, хоч і з голками, раптом ожив. Кілька гілок шарпнулись до Келя, намагаючись обхопити його. Ельф відскочив назад, вихопивши кинджал, під його ногою тріснула гілка – і темна, зачувши шум, розплющила очі.
– N… nrae sha`kassa! – втиснувшись спиною у дерево, вона виставила в його бік праву руку, яка тримала короткий ніж. На лівій долоні заклубочилась темна сфера, в якій мерехтіли крихітні фіолетові блискавки – та одразу ж згорнулась. З магією в дівчини справи вочевидь були так собі
– Я тобі не ворог! – здивовано і трохи ображено вигукнув Кельміраель. І втямив, що вона його навряд чи розуміє – як, власне, і він її. Мови іллітірі його, цілком логічно, ніхто не вчив, а темна – з тієї ж самої причини навряд чи знала тель-квесір.
Він повторив те саме імперською, потім – діалектом Об’єднаних Баронств і, нарешті, мовою Східної Технократії. Істех незнайомка, як виявилось, знала.
– Ага, як же, – мелодійний голос ельфійки був надзвичайно кволим, та все ж чудово передавав інтонації, і зараз в ньому відчувалась неабияка доля сарказму. – Звісно, я повірила. Світлий – і не ворог. І саме тому ти стоїш переді мною з ножем в руках.
– Це все кущ, – збентежено пробурмотів хлопець.
– Йой, світленький злякався кущика, – тепер голос темної став повен неприкритого глузування, і Кель відчув, як палають щоки. – Неважливо. Я не знаю, хто ти і якого священного павука ти тут взагалі забув. Облиш мене і мандруй звідси.
– Я просто заблукав, – тихо промовив Кель. Історію про те, хто він і яким чином з Колиски потрапив сюди (до речі, він так поки що й не знав, куди саме) розповідати зараз було б занадто довго. – Дай я хоча б огляну твою рану.
– Нівроку ти заблукав, що забрів аж в Сіру Смугу, – ельфійка глузливо всміхнулась, та наступної миті її обличчя знов скривилось від болю. – А, Ллос би його забрала… Ти що, не зрозумів? Йди блукай собі далі.
– Якщо я піду, ти помреш, – зробив останню спробу Кель. – В мене є зілля. Що тобі станеться, якщо я оброблю твою ногу?
– І що, не шкода переводити його на мене? – недовірливо спитала дівчина. – Ви ж нас ненавидите, я знаю.
– Я сам вирішую, кого ненавидіти, – твердим голосом відповів ельф, дивлчаись їй в очі.
– Ллос з тобою, – вона оцінюючим поглядом ковзнула по його вбранню та вогняно-мідному волоссю. – Давай своє зілля… промінчику.
Підійшовши ближче (але тримаючись подалі від хижого куща), Кель відкрив сумку, дістав шкіряний тримач зі скляними флаконами та почав перебирати їх в пошуках потрібного. Це не зайняло багато часу – всі вони були промарковані, та й по кольорах він їх чудово розрізняв. Знайшов посудину з зеленою рідиною – зцілюючою, відкоркував її.
Рана на нозі темної була рваною і вельми недоброю. Очевидно, необережно підійшла до куща і потрапила в його “обійми”... Кельміраель акуратно полив рану зіллям – і воно зашипіло, вступаючи в реакцію.
– Т… т… Темрява Всюдисуща! – процідила крізь зуби ельфійка. Та за кілька секунд її обличчя розслабилось, а сама вона знесилено відкинулась назад, спираючись на стовбур дерева. Зілля не лише гоїло, а й знімало біль – алхіміки тель-квесір знали свою справу.
– Ось так, – заспокоюючим голосом промовив Кель. – Тепер тобі треба… – дихання темної стало глибоким та розміреним – очевидно, вона заснула. – … відпочити, – закінчив він.
Схоже, ночувати доведеться тут. З одного боку, лишатись біля хижого куща було трохи лячно, з іншого – до нього, мабуть, і тварини бояться наближатись, в тому числі хижі. Та й не тягнути ж непритомну ельфійку на собі бозна куди?
Варіант лишити її тут і шукати порятунку самому Кель навіть не розглядав
