Спочатку:
На сторінку книги
Озброївшись дерев’яною ложкою, Кель натхненно наминав м’ясну кашу з сухпайка.
– Що, промінчику, це смачніше за твої коржики? – єхидно спитала Ельмірена. Вона вже з’їла свою порцію, і тепер, забравшись на ліжко з ногами та прикинувши їх ковдрою, розсіяно крутила в пальцях добуту з зеленого мішечка цукерку. Ніби роздумувала – чи їсти, чи поберегти тендітну ельфійську фігурку.
* * *
У покинутому бункері вони провели вже кілька днів. Лікувальні засоби зі знайденої аптечки допомогли Ельмірені – лихоманка відступила, але дівчина все ще відчувала постійну слабкість. Тож варто було трохи перечекати в безпечному місці, перш ніж кудись рухатись.
Кель за цей час обнишпорив підземну споруду згори донизу – і майже нічого не знайшов. Замкнені кімнати відчинити так і не вдалось, а решта нічим особливим не порадували. Знайшлось ще трохи сухпайків, вода у пляшках, два шкіряних рюкзаки, які могли згодитись ельфам у подальшій мандрівці… Та й усе.
А, ну ще в складському приміщенні знайшлась щільно запакована коробка з сірою натільною білизною. У яку наразі й була вдягнена темна… позаяк її власний одяг ще не висох. Відшукавши в одній з кімнат невелике дерев’яне цебро, дівчина вирішила, що час привести до ладу і себе, і свій одяг. Тож, відкоркувавши з дюжину пляшок води (все одно з собою всі не взяти), використала посудину спочатку для миття, а згодом і для прання.
Білизна була мініатюрній ельфійці завелика, вона губилась в ній, а низ довелось підв’язувати паском, аби тримався. Та Кельміраель мимоволі відмітив, що Міра навіть у цьому безформеному мішку має гарний вигляд.
* * *
– Я вже казав – то не коржики, – натягнуто посміхнувся ельф. – І чим тобі були погані хлібці? Це домашня їжа… – на останніх словах його голос стишився й набув сумних ноток.
Дім… Коли він знову зможе побачити мальовничі гаї та луки Колиски? Насолодитись видовищем бар’єру, який останні промені сонця забарвлюють всіма відтінками блакиті?
– Якщо так сумуєш за домом, – Міра допитливо поглянула на нього, – то чого ж тікав?
– Та не тікав я! – хлопець, скривившись, відставив убік тарілку. – Зірвався з краю Колиски. Я ж тобі розповідав.
– Але ж краєм ти гуляв не просто так, – зауважила темна. – Тобі ж бо вдома не сиділось.
– Ай… – махнув рукою Кель, не особливо бажаючи це обговорювати. – Слухай, а як щодо твого дому? Ти так і казала, чому не можеш повернутися.
– То все моя хвороба, – відвернувши обличчя вбік, тихо промовила Ельмірена. – Мій батько – воїн міської варти. Через мене він став менше часу приділяти службі… і одній з жриць Павучихи це не сподобалось. Вона зауважила, що “марне поріддя” – тобто я – не має відволікати солдата від його обов’язків. За минулі заслуги нашої родини мене не вбили, але…
– Кошмар, – жахнувся ельф. – Як ви таке терпите? Будь-який нормальний народ повстав би… – тут він зрозумів, що бовкнув зайвого, та було пізно.
– Як терпимо? – обличчя темної зблідло, ставши світло-сірим, пальці вчепилися в ковдру, і гострі нігті майже прорвали тканину. – Та навіть не знаю. Іллітірі живуть так вже століттями, всі давно звикли, що жриця – перша після Богині, і слово її – закон. Хто там повстане? Не знаю, може ми і не “нормальний”, як ти кажеш, народ… Та вже точно не сонячному хлопчику, що виріс на всьому готовому, про це розмірковувати!
– Я не винен, що народився таким! – спалахнув Кель. Слова темної вразили куди сильніше, ніж всі її попередні кпини та глузування. – І зовсім я… не на всьому готовому! З чого ти взяла таке!
– Не винен, – зціпивши зуби, відповіла ельфійка, – та ж народився. Але дозволяєш собі обговорювати речі, в яких ніц не розбираєшся!
– А ти тільки-но почала мені подобатися! – кинув спересердя хлопець.
– Я? Тобі?! – Міра істерично розреготалась. – Промінчику, ти коли падав зі своєї Колиски, то головою часом не вдарився? Бо я бачу, що вдарився, ще й неабияк!
– Не більше, ніж темні, що терплять над собою владу купки збоченок! – огризнувся червоний від злості Кельміраель.
– Знаєш що, світленький… – великі сірі очі дівчини звузились до тоненьких щілин. – А не пішов би ти до Ллос у гості!
– От і піду! – з силою грюкнувши дверима, ельф вийшов з кімнати.
* * *
Кель не знаходив собі місця. Не в силах заснути, він нервово крутився на лежанці, перевертаючись з боку на бік.
От чого йому було язик за зубами не тримати? Ясно ж, що Міра й без того зазнала достатньо болю – вона втратила родину, втратила дім і невідомо, чи зможе бодай колись туди повернутися. І хтозна, що її чекає в майбутньому. А він своїми словами ще й сипонув їй солі на рану… Нащо було взагалі про то все розпитувати!
Треба обов’язково вранці поговорити з нею. Вибачитися. Вона зрозуміє… Адже зрозуміє ж?
До самого ранку ельф так і не заснув.
* * *
Ельмірені не спалось. Ельфійка лежала на ліжку з відкритими очима, дивлячись у стелю і раз за разом прокручуючи у думках події цього вечора.
І чого вона напосілась на хлопця? Звідки йому, який зростав не просто в інших краях – а у замкненому суспільстві Колиски, знати про особливості внутрішнього життя темних?
Так, та його фраза про “нормальний народ” була трохи дошкульна. Але можна було і м’якше зреагувати… Врешті, чого вона чекала? Ставлення решти народів до іллітірі давно відоме. Перше, що з ними в усіх асоціюється – війни та набіги, після яких, якщо пощастить – то лиш розруха та біль, а як ні – то смерть або рабство.
Врешті-решт, Кель врятував їй життя. Вона б сконала під тим деревом… І потім не покинув і допомагав, попри всі її витончені спроби поглумитися й дошкулити. Зараз, згадуючи ті кілька днів у лісі, Міра не розуміла, чого вона тоді аж так взялася за нього. Звісно, гумор, зокрема й відверто чорний – відмінна риса іллітірі, а покепкувати зі світлого – це взагалі класика… Але вона в тому проявила аж надмірну завзятість.
Десь в глибині душі ельфійка знала відповідь на це питання – тільки не наважувалась відверто собі у тім зізнатися. Усіма тими жартами та підзуджуваннями вона, хай непрямо, намагалась проявити увагу і отримати відгук. Щось є в ньому, в цьому сонячному хлопчикові… Можливо, частинка того, чого їй не вистачало в рідному Підземеллі – де родина занадто рано перестала бути цілісною, а частиною суспільства вона так і не стала.
* * *
Кель ішов коридором, наче у воду опущений. Йшов, тер долонею червоні від недосипу очі й не припиняв себе гризти.
Якщо не вдасться нормально поговорити і пояснити свою вчорашню поведінку – знаходитись далі поруч буде нестерпно. А плюнути й піти світ за очі він не міг… Хіба темна сама б цього захотіла.
– Міра! – обережно постукав у двері. Не дочекавшись відповіді, постукав знову. – Ну гаразд… – тяжко зітхнувши, хлопець було вже розвернувся і пішов назад до своєї кімнати, як двері прочинились.
– Та заходь вже… – тихо промовили з того боку.
Ельмірена вмостилась на ліжку, підібгавши під себе ноги та прикрившись ковдрою. Під очима – темні кола. Теж не виспалась?
– Міра… – обережно почав ельф, знічено дивлячись у підлогу і ретельно добираючи кожне слово. – Пробач мене… за вчорашнє. Я… не мав казати… – піднята долоня зупинила його.
– Ти не маєш вибачатися, промінчику. Ти сказав, що думав… І на твоєму місці більшість жителів поверхні сказали б те саме. Я себе щось занадто накрутила…
– То ти не сердишся? – невіряче запитав хлопець.
– Ну ти направду як дитя мале, – змучено всміхнулась ельфійка. – Звісно ж, не серджусь. Немає за що. І взагалі… – вона раптом опустила очі додолу, її щоки потемніли, а голос стишився. – Це я мала б перед тобою вибачатись.
– За що? – здивувався Кель.
– Моя хвороба, – темна підняла на нього винуватий погляд, – вона ж, взагалі-то, заразна. Я саме тому й захворіла – розвідник з поверхні десь підчепив цю заразу й притягнув додому, в нас тоді мало не чверть міста злягла… А ти стільки часу був поруч зі мною – і не знав про це. Я геть забула…
– Ой, та пусте, – відмахнувся ельф. – Якби я міг заразитись – це, мабуть, давно б уже сталось. І навіть якщо так… У тій твоїй, як її, аптечці ще ж лишились потрібні ліки?
– Вона не зовсім моя, – посміхнулась Ельмірена. – Але так, лишились. І я б поділилася з тобою…
– Ну то й нема за що переживати, – Кель обережно присів на край ліжка. – А стосовно того, що ти вчора казала… Ну, що немає кому повстати і всі вже звикли так жити.
– Так, – кивнула дівчина, – пам’ятаю. Цікаво, і що ж ти про це надумав?
– Ну дивись… – ельф замислився, намагаючись правильно сформулювати думку. – Ось є живий приклад – ти. Нівроку розбираєшся у техніці – хоча ваша влада технічний прогрес відкидає.
– Це завдяки матері, – зітхнула Міра. – Вона брала участь у війні проти альянсу, тож частенько приносила додому… всяке. А коли я зацікавилась – багато чого мені пояснювала. Аж поки її… – миле личко ельфійки спохмурніло, і вона обірвала фразу на півслові.
– Пробач, – примирливим тоном промовив Кель. – Не варто було змушувати тебе згадувати це…
– Та годі вибачатись, промінчику, – сумно всміхнулась Ельмірена. – Ти не міг знати… Ну, власне, звідти в мене й знання про техніку наземників. Жриці на це дивились крізь пальці, вважали просто дитячими забавками…
– Тим не менше, – наполегливим тоном відповів ельф. – Ти – не така, як більшість. Виділяєшся з натовпу. То, може, – він злегка, краєчками губ посміхнувся, – не все так вже й погано?
– Це лише один випадок, – зітхнула дівчина. – Але хід твоїх думок мені до вподоби.
Вона щільніше натягнула на себе ковдру.
– Я спробую трохи поспати… Мені й так нелегко через те, що спати доводиться вночі, а не вдень. І тобі раджу відпочити.
– Гаразд, – згідно кивнув головою Кельміраель, встаючи з ліжка. – Солодких снів.
– Промінчику! – гукнула Міра, коли він вже стояв на порозі.
– Що? – він обернувся.
– Я, звичайно, на тебе не злюся… – вона злегка примружила очі. – Але “вдарених на голову темних” я тобі ще пригадаю. Ніхто не може так жартувати про мій народ, навіть… тобто, в тому числі й ти.
– Мені починати боятися? – глузливо запитав Кель.
– Бійся вже, світленький. Поки не пізно
