Спочатку:
На сторінку книги
– Треба йти, – промовила Міра, розсіяно крутячи в руках порожню упаковку від сухпайка. – Десь на днях можемо рушати.
– Гадаєш? – недовірливо запитав Кель. – Тобі вже краще? Як почуваєшся?
– Фізично – добре, – зітхнула ельфійка. – Магічно – не дуже… Джерело ніби заново ініціюється, майже нічого не можу. Я б ще почекала – але ми й так тут засиділись. Це Сіра Смуга, невідомо, хто сюди завтра забреде. Тож, – її обличчя повеселішало, а в сірих очах майнули знайомі бісики, – починай збирати речі… промінчику!
– А чого я? – здивувався ельф.
– Ну а хто? – темна зробила великі очі. – Явно ж не я. Я тендітна слабенька дівчина, це ти в нас мужній і сильний чоловік… Адже так, світленький? Я не помилилась?
* * *
– Ну що, я готова, – Ельмірена застібнула рюкзак і плавним рухом закинула його на плечі.
– Нарешті, – всміхнувся Кельміраель. Одразу ж прикусив язика, та було запізно.
– Промінчику, – проникливим голосом, повним типово темноельфійської іронії та глузування, вимовила Міра, – жінка ніколи не запізнюється. Вона витрачає рівно стільки часу, скільки їй потрібно. А якщо в тебе нетерплячка, то міг би за цей час, наприклад, перевірити, чи все узяв… Адже все?
– Все, – буркнув Кель, вже шкодуючи, що зайвий раз відкрив рота.
– Ну то ходімо! Скільки тебе чекати можна?
* * *
Зібрались вони зосвіта – аби до вечора подолати якнайбільш довгу відстань. Кель набив обидва рюкзаки усім, що в дорозі могло згодитися – переважно сухпайками та водою. Міра, подумавши, кинула собі в рюкзак ще сірий костюм, в якому ходила, поки сохнули випрані речі. Не згодиться як запасний одяг – то на ганчірки якісь піде.
І, звісно, припасувала на пояс аптечку.
Дві ковдри, знайдених у спальних кімнатах, змотали у скатки та прив’язали до рюкзаків.
І наостанок, притягнувши зі складу ящик, ельф дістався до стелі у коридорі та відколупав кинджалом один з освітлювальних артефактів. Так, це виявились саме артефакти – простенькі, проте довговічні. Ця штука теж мала стати в нагоді – раніше, щойно сутеніло, їм доводилось одразу спинятись на привал.
Сонячні ельфи – суто денні істоти. Якщо іллітірі відмінно бачать у темряві і дуже погано – при сонячному світлі (принаймні поки не звикнуть очі), то тель-квесір, навпаки, навіть у сутінках почуваються мов сліпі котенята. Звичайно, якщо конкретно взятого ельфа надовго помістити у темряву, то очі поволі адаптуються… Проте часу на це треба чимало.
Ніби й небагато всього – та, тим не менш, збори затягнулись майже до обіду.
Врешті, можна було рушати.
* * *
Закинувши на плечі рюкзаки, обидва ельфи рушили до виходу. Кель піднявся сходинками угору, нахилившись, подав руку Мірі. Ельфійка посміхнулась, проте допомогу прийняла. Вибралась назовні – і одразу з примружила очі: яскраве сонце заливало галявину, де був вхід до бункера.
– Йой… Ходімо звіси швидше. Кудись у затінок…
– Не поспішайте, дрібненькі, – пролунав у повітрі холодний глузливий голос. – Ви вже прийшли.
Вони з’явились нізвідки – немов зіткались із тіней, що їх відкидали дерева. Троє темних. Двоє, вочевидь, воїни – червоно-чорні обладунки, криві мечі на поясі.
І жінка. Зовсім не схожа на Міру – навіть якщо відкинути різницю у віці. Біле, як сніг, волосся, яскраво-червоні очі, на обличчі, немов виточеному з каменю, застиг презирливо-високомірний вираз. Золоті татуювання у вигляді павуків на щоках. На поясі – згорнутий батіг, схожий на клубок живих змій. Направду живих – бо голови ворушаться.
Батіг, татуювання… Кель пригадав малюнки зі старих книжок. Жриця Ллос! Вона була одягнена у чорно-золоту сукню, настільки відкриту, що ельф неодмінно б засоромився – якби йому не було до біса страшно.
Через це в першу мить він просто застиг на місці. І лише потім – отямився і второпав, що треба рятуватись.
– Міра, тікай! – і сам рвонув вперед. Та недалеко – один з воїнів міцно вхопив його правою рукою за лікоть.
Ельмірену ніхто не тримав – але вона й не поспішала тікати. Стояла, вивчаючи своїх одноплемінників чіпким поглядом, в якому змішались і страх, і ненависть, і презирство, і ще бозна що.
– Оце так, – жриця, похитуючи стегнами, рушила вперед. – Шукали рейдерів з поверхні, що нападають на наші каравани, а знайшли он кого! – підійшовши до Міри, вона узяла її двома пальцями за підборіддя, змусивши підняти обличчя догори, пильно зазирнула в очі. – Отже, це ти, дрібна нікчемо. Це ж треба, змогла вижити! Ще й позбулась хвороби… А, ну звісно, – вона скривилась, помітивши аптечку на поясі у дівчини. – Штучки наземників… Ще й злигалась з якимось світляком, – чіпкий крижаний погляд червоних очей зупинився на Келі, уважно вивчаючи його. – Ще й не просто з якимось, а з тель-квесір… Не знищили ми вас тоді, а шкода.
– Руки короткі, – бовкнув Кельміраель, сам здивувавшись своїй сміливості. І одразу ж отримав від одного з темних важкого запотиличника.
– Твоєї думки ніхто не питає, сонячне поріддя, – зневажливо кинула жриця. Потому знов повернулась до Міри. – Ну що. Коли вже Богиня дала тобі шанс вижити – пропоную прислужитись їй та народу. Бачу, ніж в тебе є… – вона вказала пальцем на Келя. – Вбий світлого. І можеш повернутися додому. Займеш гідне місце серед нас…
– Не дочекаєшся, божественне стерво, – процідила крізь зуби Ельмірена.
Жриця вдарила дівчину по обличчю – коротко, без замаху, але сили удару вистачило, аби та впала на землю. Гострі, мов леза, нігті лишили на лівій щоці криваві сліди.
– Богохульство – гріх, – байдужим голосом промовила служниця Ллос. – Що ж, Богиня давно не отримувала доброї жертви…
– Ні!!! – Кель з усіх сил рвонувся, та хватка темного була залізною. – Не смій її чіпати!
Очі застелила багряна пелена, все його єство сповнилось болю та відчаю від свого безсилля. Від того, що він нічого не може вдіяти, не може допомогти ні собі, ні їй… Це відчуття наростало, пульсуючи та сплітаючись у вогняний клубок.
Біль досить просто перетворити на гнів – якщо знати, як. І якщо є на кого його спрямувати.
Частинка Сонця тече у жилах кожного тель-квесір. Кельміраеля ніхто не встиг навчити, як пробудити її та обернути на магію, якою можна користуватись – та іноді цього можна досягти і самому. Хлопець зробив так, як підказали йому відчуття та інстинкти – звівши голову до неба, він закричав.
Він кричав нестримно, відчайдушно, зриваючи горло та вкладаючи у цей крик всю біль і ненависть до ворогів, які посміли здійняти руку на те, що йому дорого. Вкладаючи усього себе – і благаючи про допомогу.
І Сонце відповіло своїй дитині.
Великою помилкою темних було лишитись на освітленому місці. Невідомо, як до цього моменту їм вдавалось нормально бачити при сонячному світлі, та тепер– промені, що прямовисно падали на галявину згори, раптом стали нестерпно яскравими й пекучими.
Один з воїнів, що був вже замахнувся, аби дати хлопцю ляпаса й заткнути його, раптом закричав і схопився за обличчя – сітківка його очей виявилась умить спаленою, темний осліп. Інший – той, що тримав Келя за лікоть – відпустив його й покотився по землі, намагаючись збити полум’я з палаючого волосся.
Довкола жриці заблимав золотой магічний щит, поверхнею якого безсило ковзали палючі клинки сонячних променів.
– Твоєї жалюгідної сили недостатньо, аби зашкодити мені, нахабний світляк! – пихато вимовила вона, тягнучись рукою до батога на поясі. – Богиня захистить…
Вона геть забула про Міру, що досі лежала в неї під ногами. А та, спритно пірнувши рукою в аптечку на поясі, вихопила звідти наповнений темно-вишневою рідиною шприц – і з розмаху всадила його в ногу павучої служниці. Скрикнувши, жриця замахнулась, аби покарати нахабу – та раптом захиталась, її повело убік, щит довкола неї заблимав і зник. Одразу ж два промені вдарили жінці в очі, і вона, сиплючи довкола лайкою та прокльонами, звалилася у траву.
Кель видихнув і знесилено впав на коліна. Його трусило, перед очима плавали кола – здавалось, свідомість ось-ось полишить його.
– Промінчику! – Ельмірена, схопившись на ноги, підбігла до нього. – Вставай, біжімо! – схопила ельфа за руку. – Та біжімо ж бо, поки вони не отямились!
Вони бігли, не розбираючи дороги. Гілки хльоскали по обличчю (а Міру – ще й по голих плечах), ноги бились об коріння, вони падали, забиваючи коліна, вставали й бігли далі.
Зупинились лиш тоді, коли ельфійка вже йшла через силу і тяжко дихала, а Кельміраель, якого й так накрило через спонтанний викид магії, взагалі ледь тримався на ногах. Прихилившись спиною до дерева, ельф безсило сповз на землю.
– Дай руку, – віддихавшись, Ельмірена підійшла до нього, присіла навпочіпки. – Дай, кажу! – розстебнувши аптечку, вона швидко перебрала пальцями склянки з рідинами.
Вибрала одну – з яскраво-блакитною, набрала рідину у шприц і, закачавши хлопцю лівий рукав сорочки, одним швидким рухом вколола йому вміст шприца у ліктьовий згин. Кель смикнувся від болю – та наступної миті відчув полегшення. Його перестало сіпати, кола перед очима зникли.
– Отак-то краще, – задоволено промовила темна, відкидаючи порожній шприц убік.
– В тебе кров… – ельф потягнувся долонею до її пораненої щоки, але рука все ще тремтіла й не слухалась. – Візьми в мене зілля в сумці, помасти…
– Тихо-тихо, – вона обережно взяла його за руку, м’яким зусиллям змусила опустити. – Не будемо витрачати твоє зілля. В аптечці є регенератор, потім оброблю… то подряпина, промінчику, не переймайся.
Звелась на ноги, озирнулась.
– Зараз тобі трохи полегшає – і йдемо звідси. Якнайдалі, поки вони не отямились, – примруживши одне око, пильно подивилась на ельфа. – А казав, не вмієш чаклувати!
– Та воно якось саме вийшло… – розгублено відповів Кель. – Гадаєш, вони нас не наздоженуть?
– Не повинні, – хитнула головою Міра, і раптом її обличчя осяяла мстива посмішка. – Я тій божественній лярві вколола повну дозу транквілізатора. Наземники ним користуються, щоб заспокоїти тяжких поранених, ну або тих, в кого… – вона виразно покрутила пальцем біля скроні. – Він десь годину має діяти, щонайменше. А ти її ще й засліпив… Коротше, ми за цей час будемо достатньо далеко, аби вона не знайшла нас за аурами. А сліди читати ці поганки не вміють… покладаються на розвідників. А з них один тепер не бачить, а інший…
– А інший стане першим у світі лисим ельфом, – промовив Кельміраель – і раптом істерично розреготався.
Він реготав і не міг спинитися. Його нарешті наздогнало усвідомлення всього, що сталось, і наскільки вони обоє були близько від смерті, або й чогось гіршого. І зі сміхом з нього виходила вся напруга та весь пережитий жах.
Ельмірена дивилась на нього – і теж з розумінням посміхалась
